Я українець



Сторінка1/12
Дата конвертації17.01.2018
Розмір2.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


Я УкраЇнець
І маю розум ПереможцЯ


Повість, оповідання
Автор цієї книжки не може (і не хоче!) бути просто письмен­ником. У С. Мартинюка постійний симбіоз літератора з історик­ом, літератора з публіцистом, літератора з лінгвістом. Саме тому він перемежовує свої прозові твори історичними, політичними чи лінгвістичними розвідками – називаючи їх Постскриптумами.

Але скрізь і всюди він є патріотом, українським патріотом, патріотом мови (навіть попри те, що його перша книжка – “Гор­жусь, что я украинец” – всуціль написана російською, у цій же російської прози відсотків десь 30–35), а також патріотом історії України, такої перекрученої і спаплюженої попередніми – почи­наючи від царського – режимами.

Беззаперечно, дехто у його прозі побачить упередженість, заполітизованість, дехто інкримінуватиме йому зашореність та інші мислимі й немислимі гріхи. Це право кожного з нас мати свою думку, але беззаперечне одне – щирості, чесності і правдивості в Сергія Мартинюка не одібрати.
Партійність – УКРАЇНЕЦЬ
Українських прозаїків умовно можна класифікувати на дві групи. У першій – письменники, котрі на початкових метрах краснописьменського шляху населяють літературний світ своїм світом, себто екстраполюють власні життєво-враженнєві візії та навколобіографічне довкілля. Зауважимо, що цю групу аж ніяк не можна означити від’ємним знаком. У другій, – набагато численнішій – ті, хто намагається відмежуватися від щонай­менших проекцій на власне життя.

Але є ще й третя група, яка, умовно кажучи, ближча до першої. Це ті люди, які прийшли в літературу не в молоді-юні роки, не після (переважно) здобуття філологічної чи журна­лістської освіти. Ці люди, певно, ніколи й думали пов’язати свою подальшу біографію з красним письменством. Це може бути інженер, будівельник, фермер, шофер, колишній військовий. І наш сьогоднішній заочний візаві – Сергій Мартинюк – саме і є колишнім військовим. Втім, гадаю, варто навести його біографію повністю, аби хоч візуально подивитися на його життєвий шлях.

Отже… Народився 10 серпня 1962 року в селі Крижовлин Балтського району Одеської області.

1979-го закінчив Балтську середню школу № 2.

У цьому ж році вступив до Одеського вищого артиле­рійського училища ім. М. Фрунзе, по закінченні якого з 1983 по 1991 роки служив у Групі радянських військ в Німеччині й на Далекому Сході.

У 1991-му по скороченню штатів звільнений у запас у званні капітана.

З 1991 року проживає у місті Балта, займається громадською діяльністю (депутат райради).

З серпня 2005-го – курінний Українського козацтва.

З жовтня 2006 року – отаман Балтського міського козацтва імені М. Залізняка.

14 жовтня 2006 року нагороджений Міжнародним козацьким орденом “Лицарська звитяга”.

Одружений, має двох дочок.

Партійність – УКРАЇНЕЦЬ.

Автор книжки “Горжусь, что я Украинец” (два видання).

Вважаю за доцільне розпочати розмову про рукопис книжки Сергія Мартинюка “Я Українець і маю розум Переможця” цитатою з його попередньої: “После выхода первого издания этой книги (“Горжусь, что я украинец”. – П. К.) один балтский знакомый спросил меня, как я мог такое написать, ведь я был русским офицером? Я понял, что доказывать и переубеждать этого “товарища” не стоит, и просто объяснил:

– Я никогда не был русским офицером. Я был советским офицером, но Украина всегда была в моём сердце. Это не просто высокие слова. Я действительно верю и хочу, чтобы верили и Вы, – в Великое Возрождение Украины в III тысячелетии. Все, что нужно от каждого из нас – это вера в себя и гордость за нашу страну. Поэтому гордитесь, что мы – УКРАИНЦЫ!”

Отже, можна зробити висновок (даруйте, але скажу пафосно), що Сергій Мартинюк яко Фенікс відродився з радянського попелу, тобто будучи і в іпостасі офіцера РА, він ніколи не забував про своє українство. А армійські “російські” реалії (я, щоправда, починав службу рядовим ним і закінчивши) – дуже складні. Майже всі росіяни сприймали нас, тобто не росіян – нацмен­шинами, себто ми були в очах тих же росіян хахлами, чурками, кавказцями і т.д. Втім, це моя нібито “приватна” думка, а от що думали з цього приводу два російські інтелектуали – Дмитро Лихачов і Лев Гумільов: “Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало” (Д. Л.)

“…не все последствия петровських реформ сказались сразу: некоторые результаты их испытали на себе не только современ­ники Петра, сколько их потомки. Весь XVIII в. соседние народы по инерции воспринимали Россию как страну национальной терпимости – именно так зарекомендовало себя Московское государство в XV–XVII вв. И поэтому все хотели попасть “под руку” московского царя, жить спокойно, в соответствии с собственными обычаями и с законами страны. То, что приобрела в XVII в. Украина, не пожалевшая крови ради присоединения к России, безо всяких усилий получили и казахи, и буряты, и грузины. Так старая московская традиция привлекла целый ряд этносов, органично вошедших в единый российский суперэтнос, раскинувшийся от Карпат до Охотского моря” (Л. Г.)

Не знаю, як хто, але коментувати ці вислови – не хочеться. Тим більше, знаючи історію. Історію справжню.

А зараз мусимо трохи звернутися до історії літератури (точніше – до “історії літератури”). Візьмемо для прикладу хоча б дві цитати з несамовитого Віссаріона Бєлінського – револю­ціонера-демократа(!): “Вера делает чудеса – творит людей из ослов и дубин. Стало быть, она может из Шевченка сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора – один на государя императора, другой на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал… но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либера­лам…”;

“Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в “Звездочке”, …журнале, который издает Ишимова для детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть… Вот что делают эти скоты, безмозглые либера­лишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом…”

Зрештою, подібних висловлювань російських класиків про українську мову й літературу можна навести чимало. “Кожен раз, – писав з цього приводу В. Винниченко, – беручи до рук російське оповідання про “хахлів”, як здавна прийнято в російській літературі обзивати українців, мене охоплює відчуття незруч­­ності, сорому і боязні. Завжди і скрізь в російській літературі “хахол” – трохи дурнуватий, трішки хитрун, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний”.

У п’єсі “Новый кузнечный” совєтського драматурга А. Арбатова один із персонажів співає: “Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива. Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма… Вот язык у хохлов моржовый!”

Відомий совєтський класик Фйодор Гладков висловлювався так: “Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальвани­зировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства …Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают”…

Ну, з цитатами я, можливо, переборщив. Але ще без одної – так би мовити “класичної” – не обійтися аж ніяк. Максим Горький (теж, до речі, відомий демократ) на пропозицію Олекси Слісаренка перекласти “Мать” українською мовою заявив: “Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие языком, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия”.

Публікація листа Горького в українській пресі викликала хвилю обурення серед українських письменників. Усі, хто дозволив собі обуритися, були розстріляні.

Ситуація в царській Росії завше була такою, що всі українські письменники змушені були публікуватися в Галичині, або навіть у Женеві. Андрій Товкачевський на початку ХХ ст. писав: “Цифри щорічних прибутків по губерніях доказують, що гроші з українських губерній ідуть на підтримку російської культури і нищення української… Руйнуючий вплив великорусів на українську психіку не обмежується викорчуванням національних інстинктів: він сягає глибше і руйнує основи родинного життя”.

Зрештою, ці так звані “ліричні” відступи цілком логічні, коли ми все ж таки повернемося до творчості Сергія Мартинюка.

Так, справді, наш автор не є професійним письменником. Втім, дефініцію “професійний письменник” важко прикласти навіть до відомих літераторів. Це – член Національної спілки письменників України чи Асоціації українських письменників? Тобто, людина котра має відповідне посвідчення про членство? А як же тоді бути з Ліною Костенко чи Тарасом Федьком (лауреатами Шевченківської премії), які вийшли з НСПУ? Питань багато, але вони радше риторичні…

Сергій Мартинюк бере сюжети для своїх повістей, оповідань з життя. Звісно, художньо їх опрацьовуючи. І навпаки – якщо йдеться про якийсь політичний факт, як от у публіцистичних речах “Так воно було” та “Я патріот! Хіба це злочин?” про приїзд патріарха Московського і всієї Русі (?!) Кирила – то він дотримується правди і тільки правди, тобто фактологічного розвитку подій без жодного художнього вимислу.

С. Мартинюк не може (і не хоче!) бути просто письменником. У нього постійний симбіоз літератора з істориком, літератора з публіцистом, літератора з лінгвістом. Саме тому він перемежовує свої прозові твори історичними, політичними чи лінгвістичними розвідками – називаючи їх Постскриптумами (№ 1, № 2 і т. д.).

Але скрізь і всюди він є патріотом, українським патріотом, патріотом мови (навіть попри те, що його перша книжка – “Горжусь, что я украинец” – всуціль написана російською, у цій же російської прози відсотків десь 30–35), а також патріотом історії України, такої перекрученої і спаплюженої попередніми – починаючи від царського – режимами.

Беззаперечно, дехто у його прозі побачить упередженість, заполітизованість, дехто інкримінуватиме йому зашореність та інші мислимі й немислимі гріхи. Це право кожного з нас мати свою думку, але беззаперечне одне – щирості, чесності і правдивості в Сергія Мартинюка не одібрати.


Петро Коробчук,

член Національної спілки письменників України

та Асоціації українських письменників
З УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ

повість
Слово від автора

Присвячується звичайним українцям, які на початку 90-х років ХХ століття, працюючи за кордоном пояснювали, доводили, переконували (на відміну від тодішньої московсько-комуністичної влади в Україні), що вони є українцями. Представниками прадавньої та великої нації. Нації, яка була засновником світової цивілізації. Для цього вони носили в кишенях мапи, на яких показували місцезнаходження нашої держави, сміливо вступали в бійки, дискусії та не цурались ніякої праці.

Ці звичайні українці розповідали, що в українців та моско­витів немає нічого спільного у походженні народів. Немає спільної історії, культури та мови. А назву своєї Московії Петро І вкрав у Київської Русі. Що ніколи не було ніякої Білої, Москов­ської, Чорної та Червоної Русі, а була одна Київська Русь. Часто-густо на них дивилися як на божевільних, але вони все одно розповідали забуту правду.

Розповідали ще й тому, що добре розуміли: малоросів та хохлів дурити легко, але з українцями, які знають свої джерела та свій родовід, впоратися значно важче. Я б додав: неможливо.

На відміну від цих звичайних, але сильних духом, людей, тодішня українська влада продовжувала плазувати та стояти на колінах перед московськими окупантами, зрадницьки роззброю­вала військо, підносила велич та могутність чужинської держави (Московії), при цьому підспівуючи поганенькі пісні про якесь начебто спільне походження народів, спільні історію, культуру та мову. Цих переляканих манкуртів вистачає і зараз. Які від переляку, чи щоб не образити своїх московських панів, наші українські вареники та борщ їдять вночі під ковдрою замість того, щоб сміливо заявити, що вони є українці. Вихляючи хвостом з переляку, вони говорять, що вони донецькі, одеські, херсонські, кримські, київські інтернаціоналісти. Чи не сором це?

Тому честь та шана простим, сильним духом, звичайним ук­раїнцям. Наші прадавні риси: честь, мудрість, гідність, шля­хетність та сила перемогли. Сильний духом, вільний народ – завжди буде вільний.



Розділ 1

Маючи за плечима неповні тридцять років життя, я сформував погляд на життя стосовно людей, що твій характер – це твоя доля, а твої успіхи і невдачі – наслідок тільки твоїх достоїнств і недоліків. В усякому разі, я так вважав.

І не просто вважав, був упевнений, що доля людини – це його характер. Однак усе-таки є одне невелике “але”...

Панує випадковість. Так, так, панує його величність випадок. Чи кинути гральні кості, чи відкрити карту, чи зробити ставку. Слід, подібно до гравця, покладатися надалі тільки на свою вдачу. Характер гравця – це щось більше, ніж просто характер. У гравця має бути азарт хижака. Ці три моменти – сприйняття, рішення, дія, – як відомо, йдуть один за одним. Характер хижака – це ціле життя.

Є у хижаків дуже особлива терплячість, наполеглива й уперта, як саме життя, яка допомагає паукові виготовляти паутину, змії – вичікувати свого щура, тигру в засідці завмирати нерухомо на довгі години. Таке терпіння властиве будь-яким хижакам, коли вони полюють за живою здобиччю. А це вже не просто характер – це мистецтво. Спробуйте сидіти годинами й чекати, коли вас нагодують гарячим борщем і при цьому не рухатися.

Ось так само повинно бути й у нас, людей, – характер гравця. Можливо, сама доля підштовхує нас до чогось нового, і ми зуміємо пройти новий шлях у житті. І можливо, можливо... Хоч, якщо відверто, нам було все одно, де починати. Ми хотіли подивитися світ і визначитись. І ще одне. Ми пристрасно хотіли показувати усім і кожному, що ми – українці, великий і неповторний народ. Давній народ, який стояв біля джерел світової цивілізації. Для цього ми готові були терпляче сидіти в засідках і доводити, доводити й ще раз доводити...

Тепер ми займалися машинами. Приганяли або переганяли їх у Польшу та продавали радянським людям, – звичайним туристам або офіцерам. Робота не те щоби подобалась, але й не була неприємною. На кожній машині ми мали по 200–300 марок. Малувато, зате постійно. Вояжі в Німеччину ми робили раз на місяць, деколи два рази. Приганяли по п’ять-шість машин. Бувало, що приганяли машину на замовлення, тобто головне – певна марка, а на рік випуску, колір авто тощо мало хто зважав. Мабуть, варто пояснити чому. Як правило, такі замовні машини обходились дорожче, їх потрібно було шукати по стоянках та базарах, а це зайві витрати. Коли ж усе-таки їх доставляли клієнтам, у тих самих клієнтів спрацьовував дешевий радянський менталітет: і колір ніби не такий, і десь є пошкрябини, і гума не така, і кермо не таке... Мороки більше, а навару лише 100–120 марок. Та й нанервуєшся чимало. Такі радянські клієнти й привчили нас до певного правила: береш дешевше і більше машин – приганяєш і продаєш якомога дорожче. Хто не хоче чи комусь не подобається гума – таких не затримуємо. “Вільному воля”, – так говоримо ми, українці. Через півгодини підійде інший клієнт, а ціна на машину уже вища на 50–60 марок – це за наше нервування. Однак таке бувало нечасто, й машини “йшли” за перші два дні.

Ось і тепер ми сиділи в літньому кафе на кордоні. Ми не хотіли ні обідати, ні пити каву. Річ у тім, що ми приїхали набагато раніше, а наш митник-поляк ще не заступив на зміну. Це було наше “вікно”. Платили ми йому за кожну машину по 40–50 марок. Це не дуже дорого і нас влаштовувало. Ще одна причина: “наш” поляк мав українське походження, тобто був наш земляк.

На додачу до своєї “шістки”, якою ми виїздили в Німеччину, ми прилаштували ще й додатковий бак. З одного боку (польського) бензин був дешевий, а з другого боку (німецького) – дорогий. Перед виїздом у Німеччину ми заливали дешевий польський бензин. Це дозволяло нам економити до 100–150 марок: небагато, але й це добре. Давня українська приказка говорить: на безриб’ї і рак – риба.

Деколи, коли не встигали продати всіх машин, займались контрабандою сигарет. Тут купували, як правило, “Мальборо” якомога дешевше, а там продавали подорожче або міняли на машину. Сигарет брали небагато – 50–60 блоків, але й це виручало. Зо два рази провозили золото й срібло, але потім зрозуміли, що це невигідно. Крутились, як могли й на чому могли.

Був іще один принцип, якого ми не порушували. Ми розмовляли тільки рідною – українською мовою. По-перше, це наша давня мова, і ми її поважали. По-друге, хотіли, щоб до неї прилучались і звикали інші. Особливо це стосувалось поляків-прикордонників, які поводили себе виклично: так би мовити, по-панськи. Спочатку у нас сталося декілька конфліктів, але потім усе налагодилось. По-третє, кордон у 1992–1993 роках нагадував шумний циганський табір. Кого тільки тут не було! І румуни, і кавказці, і цигани, і болгари, і москалі, і представники Середньої Азії... У такому “циганському таборі” важливо бути постійно на сторожі. У цьому нам дуже допомагало спілкування рідною мовою. Його не знали інші, і нас, як правило, цей “циганський табір” приймав за іноземців: менше чіплялись та не просили закурити і грошей.

Спочатку ми не розуміли, чому коли кавказці починають голосно говорити на своїй мові – то весь “циганський табір” замовкає. А замовкає тому, що із розмови нічого не зрозуміло, і довколишнім здається, що вони сваряться й готуються до бійки чи якогось конфлікту. Тоді чим ми гірші за кавказців, болгар або румунів? Нічим. Ось тому ми принципово розмовляли рідною українською мовою. Ні, іноді, щоб якось охолодити якихось зухвалих заїжджих “гастролерів”, ми дозволяли собі лаятися московським матом. Це охолоджувало зухвальців, тому що азіатську, московську “матєрную” мову розуміли всі.

Ще один немаловажний штрих. Цьому “циганському табору”, що постійно перебував у русі, вирував, потрібно було щось їсти та ходити в туалет. Єдина світла пляма – це був саме кордон: чисто, охайно, акуратно. А все інше: усі ті кафе, бари й туалети були побудовані хаотично, з підручного матеріалу. Чистоти й порядку та ще й з чимось гарним було надто мало. Як розкидані “кибитки” у справжньому циганському таборі… Приблизно таку ж картину ми можемо бачити зараз і на трасі Київ – Одеса. Наприклад, у районі Любашівки ще збереглися подібні примітивні будівлі, контейнери та кунги від машин, вкриті де шифером, де руберойдом, а де й просто необрізними дошками. Або згадайте старий рибний ринок на Хаджибеї у 2003–2004 роках. Ось щось подібне було й на кордоні, де ми мали можливість працювати й заробляти собі на прожиття. Але можу вас запевнити, що своє обличчя гідного українця ми не втрачали.

Життя у таборі на кордоні нагадувало щось особливе. Це було як приплив і як відлив, або як зміна пір року. Увечері це приплив, а настає ранок – починається відлив. Може бути й навпаки.

Мені завжди здавалось, що кожний, хто там був, чудово розумів просту аксіому: він знав, що середини немає: або він подолає, або його подолають – і зазнавати поразку це ознака слабкості. Пам’ятаєте, як у первісному суспільстві: милосердя первісні люди не знали. Вони приймали його за боязнь, що тягло за собою смерть. Перемагай (убивай) або будеш переможений (убитий) – такий первісний закон життя.

Кордон швидко вчив дорослішати. Він учив виживати і перемагати.

Так, зовсім забув. Напевно, найголовніше. Хто ж це – ми? Ми – звичайні українці, прості люди, прості колишні офіцери московської армії. Ті, що після 24 серпня 1991 року покинули цю армію і повернулися додому, на рідну землю. Горді й незалежні, але водночас уперті і непримиренні у дотриманні своїх простих і чесних правил. Ми були одними із тисяч інших українців, які не хотіли служити та захищати інтереси чужинської держави. І хоч у вільній Україні місця нам не знайшлося, та все одно ми були віддані тим небагатьом істинам, до яких зберегли довір’я. Ми визнавали і шанували тільки конкретне добро. А місце нам знайдеться і на рідній землі. Поки що там правлять колишні комуністи, які перефар­бувались у демократів. Та це нічого, недовго ще залишилось терпіти тих катів українського народу… Настане час!

Що поганого в тому, що ми люблимо свою державу і свій народ? Що поганого в тому, що ми хочемо розповісти всьому світу правду про свій великий і древній народ? Настане час!.. Обов’язково настане. Адже ми – українці!


Постскриптум № 1

Мене завжди обурювала ота азіатська зухвалість московитів, з якою вони спочатку вкрали нашу давню історію, а потім цією вкраденою історією звеличували своїх же московитів. До якої міри потрібно бути забитими й покірними плебеями, щоб своїх героїв не поважати, а катів українського народу прославляти й ставити їм пам’ятники! Яка ганьба і містика!

Давайте повернемось до нашої історії. Можливо, це допоможе зняти локшину з вух багатьох наших українців.

Радісно плуг землю оре!” – так розшифрував багато­тисячолітній напис у святилищі “Кам’яна могила” під Мелітополем московський україно-грецьких коренів шумеролог Анатолій Кифішин. І це чиста правда. Україна веде свій родовід від приблизно 6200 років до Різдва Христового. Точна її назва була Аратта. Непогано, чи не так? Пишайтесь цим, неуки!



Але я хочу розповісти про рекса (царя) Божа антів-праукраїн­ців. Бож – вождь антського міжплемінного союзу. Дуже давно, у далекому ІІ столітті племена східних слов’ян (не плутайте цих слов’ян з московитами: їх тоді зовсім не було), які здавна жили на території від Карпат до середньої Наддніпрянщини і від Волині до низовин Дністра, остаточно сформували могутній союз, який, за назвою одного із праукраїнсько-слов’янських племен, увійшов в історію під назвою “Антського”. Звернімося до давнього готського історика Йордана. Він пише: “Анти, найбільш сміливі серед них, живуть над луком Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра...” А ось як описує антських воїнів той же Йордан: “...вступивши у бій, ідуть на ворога в основному пішими, маючи в руках невеликі щити та списи, а панцирів не надівають, деякі не мають ні сорочки, ні взуття, а тільки у коротких штанях стають у бій з ворогами... Усі вони високі і надзвичайно міцні”.

А тепер замисліться й поправте мене, якщо я брешу. Чи не правда, що у рисах хоробрих, сильних антів уже вловлюються риси безстрашних, войовничих козаків? Але на світовій арені козаки з’являться тільки через віки. Ось вам і унікальність традицій та генетичної пам’яті. Я не бачу в тому нічого дивного, адже традиції народу формуються віками й передаються із покоління в покоління.

Значний інтерес являють собою свідчення хроніста Псевдо-Маврикія, який засвідчив у своєму творі “Стратегікон” (кінець ІV ст.) – одну з морально-етичних основ антських жінок: “Скромність їхніх (антських) жінок перевищує будь-яку людську природу, тому більшість їх вважає смерть свого чоловіка своєю власною смертю і добровільно карає себе, не вважаючи своє вдовине буття життям”. На жаль, ми не знаємо імені праукраїнки-цариці, яка, оплакуючи славного рекса Божа, пішла вслід за ним. Прикро. А ще, мені здається, називати таку відданість праукраїнок скромністю – не зовсім правильно. За цим обрядом, цим ритуалом вірності проглядається щось значно більш трагічне і водночас – величне. А те, що такий обряд існував, такий ритуал був, підтверджено багатьма парними захороненнями.

У “Слові о полку Ігоревім” часи царя Божа згадуються як “времена Бусові”. Цар (рекс) Бож відомий також під іменем Боз, Бус. Історик Павло Діакон вважав, що у V столітті владі антських царів підлягали землі від Дону до Вісли й Одеру, а також частина Богемії.

Каталог: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Методичні рекомендації для студентів факультетів: «фармація» та «КЛІНІЧНА фармація»
2016 -> Методичні рекомендації щодо опанування філософських знань, теми рефератів для складання кандидатського іспиту з філософії та методичні рекомендації щодо їх написання
2016 -> Програма спецкурсу та плани семінарських занять для магістрів-філософів Львів 2016
2016 -> Міністерство охорони здоров’я україни
2016 -> Розробники програми
2016 -> Проектна діяльність при підготовці позакласного заходу з фізики. Прес-конференція про вклад українських вчених у розвиток світової космонавтики за темою: «Твої, Україно, сини!». Мета
2016 -> Н р. 5 курс магістри Навчальна дисципліна «Український авангард»
2016 -> Програма додаткового вступного випробування з фаху для вступників на здобуття ос


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка