Видань утос



Сторінка1/4
Дата конвертації04.01.2018
Розмір0.64 Mb.
  1   2   3   4

ШКОЛЯР

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ

ЖУРНАЛ ДЛЯ ДІТЕЙ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з березня 1934 року
ВИДАННЯ ПОГ ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор Володимир Хижняк

Коректор Тетяна Волощук

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234–51–36, 246–79–48, тел./факс 246–79–32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net shkolyar–utos@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

5 травень 2017 року



ЗМІСТ



Т. Коломієць ТРАВЕНЬ (вірш)’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
14 ТРАВНЯ – ДЕНЬ МАТЕРІ

Я.Гоян НА КРИЛАХ ЛЮБОВІ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ДО ДНЯ ПЕРЕМОГИ

О.Кременчугська ЧОМУ ПЛАКАЛИ ДОРОСЛІ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ КЛУБ

В.Денискіна ПРИМХИ ЗВУЖЕНОГО ПОЛЯ ЗОРУ,

А ТАКОЖ МОЖЛИВОСТІ КОНТУРНОГО ЗОРУ’’’’’’’’’’’’

КОЛЕСО ЧАСУ

С. Дзиньдзя ВІД ПОЕТА – ДО ПРОЗАЇКА’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

ЛІТКАФЕ

А.Кокотюха ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ’’’’’’’’’’’’

ЗОРЯНЕ РАНДЕВУ


М. Сулима ЛЕСЯ ГОРОВА: «МОЯ ЗБРОЯ –ЦЕ СЛОВО І ПІСНЯ»
УВАГА, КОНКУРС

В. ГРИГОРЕНКО. «Троянди й виноград» запрошує поетів-аматорів’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

У СВІТІ ХИМЕРНИХ ПРИГОД

К. Штанко. Дракони, вперед (повість. Продовження)’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

Тамара КОЛОМІЄЦЬ

ТРАВЕНЬ

А чим же місяць травень

Поміж братами славен?

Іде і весело співа,

Дощами землю полива,

Святковими піснями

І громом над полями.

Не з лійки-поливалки,

А з грозової хмарки.
14 ТРАВНЯ – ДЕНЬ МАТЕРІ

Ярема ГОЯН

НА КРИЛАХ ЛЮБОВІ

Рідна Мати і рідна Україна – два крила любові, які несуть українську душу крізь віки і не в’януть у вічному польоті, бо тримає їх на світі материнська любов.

Слово «мама» росте разом з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по голівці рідна рука.

І так само тихо воно приходить на вуста – промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і світлинкою сонця, пелюсткою квітки і радістю веселки, теплою лагідністю руки і вечірньою молитвою.

Із букви-краплинки та звуку-сльозинки народиться одного дня на світ святе слово «м-а-м-о», мовлене устами янголятка, і осяє хатину, як дар Божий, тільки не дано нам запам’ятати цю мить, як і не згадати того дня, коли над нашою колискою вперше нахилилася мати.

Це – мить, і це – вічність, бо мама завжди з нами, вона живе в нас і в наших дітях та онуках, в усьому нашому роді і береже нас та благословляє на добро. А в найтяжчу годину стогоном вирветься з грудей тільки одне слово – як остання надія на порятунок: «Мамо!» То подає голос наша душа, то мати захищає свою дитину, і виколисане перше слово немовляти являється із-за завіси літ ангелом-хранителем в образі матері, слово з любові Тараса:

Слово «мамо». Великеє,

Найкращеє слово.

Впадімо перед Матір’ю

на коліна

і помолімося перед нею,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла…


ДО ДНЯ ПЕРЕМОГИ

Олена КРЕМЕНЧУГСЬКА

ЧОМУ ПЛАКАЛИ ДОРОСЛІ


(спогади бабусі)

Вже четвертий день поспіль наш ешелон рухався на схід, і ми звикли до життя в теплушці. Ти, напевне, мій юний друже, не знаєш, що це таке – теплушка. А це звичайний вантажний вагон, сяк-так пристосований для перевезення не якогось вантажу, а живих людей. Саме в них і «мандрували» ті, хто їхав в евакуацію, точніше кажучи, тікав від фашистів на схід. Тож і були пасажирами теплушок здебільшого жінки з дітьми, літні люди та інваліди.

Але того серпневого безхмарного дня в нашій теплушці було ще кілька молодих чоловіків, і всі-всі – дорослі й діти – намагалися зробити їм щось приємне, бо ті чоловіки були пораненими бійцями.

Напередодні наш ешелон кілька годин простояв перед станцією Алексикове – попереду були розбиті залізничні колії. А коли їх полагодили військові залізничники і поїзд нарешті рушив, всі прикипіли до малесеньких віконець під стелею вагона, а кому пощастило – зайняв місця біля широких дверей, звідки відкривалася чудова панорама. Всі милувалися ланами, де вже зібрали хліб, березовими перелісками... Але те, що побачили за якісь півгодини, жахнуло всіх.

Крім тієї колії, якою прямував наш потяг, все навкруги було зруйновано: ще диміли залишки станційних будівель, біля яких блукали безпритульні собаки, коти, кози. Покалічені дерева здіймали до неба гілки. Під одним із них якось дивно-спокійно сиділа купка напіводягнених чоловіків. Та найстрашніше було неподалік нашої теплушки: на розбитих коліях громадилися залишки таких самих, але спалених вагонів, а між залізяччям лежали мертві люди, розірвані коні...

Ешелон зупинився. І до теплушок підбігли дві дівчини у колись білих, а нині закіптявілих, закривавлених халатах. Крізь сльози вони пояснили, що фашистські бомбардувальники налетіли саме тоді, коли на станції зустрілися два потяги: один віз поранених у тил, а інший – бійців кавалерійської частини на фронт. Від бомб загинула переважна більшість людей.

– Ото всі, хто лишився, – махнула рукою в бік дерев одна з медсестер. – Зв’язку немає. Що робити, не знаємо. Чи не візьмете наших поранених із собою?

Жінки відразу побігли до бійців. Тим, хто ще міг іти самотужки, допомогли дістатися до вагонів, а хто вже не міг – несли на руках, бо ніяких нош, звісно ж, не було. Всі були смутні, але ніхто так і не заплакав. Мабуть, аби не тривожити постраждалих наших захисників.

Далі ми поїхали, маючи в кожній теплушці по троє-четверо поранених.

І от їдемо все далі і далі від гуркоту ворожих літаків, від вибухів бомб, їдемо туди, де про війну знають лише з повідомлень Радінформбюро та з нечастих листів, що їх надсилають з фронту рідні...

Нас, дітей, неможливо було відтягти від дверей. Щоб ми не повипадали, дорослі зробили з ящиків з-під мін – їх знайшлося доволі, бо це був ешелон заводу, що виготовляв боєприпаси, – загородку, і тепер дітлахи навіть чай пили там.

Дорослі, звичайно, ще не забули вчорашніх переживань, а дітлахи вже сміялися, співали, гралися, – звичайно, в такі ігри, що не потребували багато місця. А я читала, бо до рук потрапила чиясь «доросла» книжка, – кращого заняття відтоді, як навчилася читати, не знала.

І раптом брат Вова сіпнув мене за руку:

– Іди, подивися, ти такого ще ніколи не бачила!

Я підійшла до дверей. У далині, край поля чорна хмара лягла на землю. Але не лежала, а дедалі швидше рухалася назустріч нам, розпускаючи густий темний хвіст.

За кілька хвилин біля дверей, за спинами дітей, скупчилися майже всі мешканці теплушки. Дорослі, мов заворожені, не відривали очей від тієї чорної хмари-зміюки. І раптом я почула, ніби хтось схлипнув. Повернулася, – а то літня жінка піднесла до рота край хустки, а потім прикусила її кінчик. З очей бабусі бігли сльози.

Перевела погляд – у всіх вигляд був сумний, стривожений, очі в жінок повні сліз. Ой, хіба ж тільки в жінок?! Он поранений – дядьком Василем його звуть – теж мало не плаче. І мама – наша смілива й безстрашна мама! – прикриває очі рукою... Що ж, власне, сталося?!

А потяг усе рухається, не збавляючи швидкості. Ось уже видно й джерело, звідки тече чорна ріка густого диму, що здаля здавалася хмарою, – три високі башти, з'єднані між собою якимись ніби товстючими трубами.

– Елеватор горить! – тихо мовив хтось.

Я вже знала (вичитала десь), що елеватор – то сховище для зібраного зерна. Звичайно, шкода, що вороги зруйнували його.

– Мамо, мамочко! – притулилась я до мами. – Чому всі плачуть? Вчора он що на станції було, і люди не плакали, а зараз...

Мама притисла мене і тихо-тихо відказала:

– Вчора загинули люди, котрі були вояками. Дуже шкода кожного з них, але то є війна, і кожен боєць готовий умерти за рідну землю. Мертвих поховай і пам'ятай, живим – допоможи, – такий звичай у всіх народів. А коли горить елеватор, то нищиться хліб, без якого загинуть мирні люди – тисячі безневинних дітей, безпомічних старих... Ось чому всі плачуть.

Відтоді я не можу спокійно дивитися на зневажливе ставлення будь-кого до хліба.

***

СВІТЛИЙ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ



Якби ти, юний друже, міг хоча б тільки уявити, як усі чекали того дня! Щовечора ми з братом розкладали на підлозі велику географічну карту і позначали на ній червоним олівцем міста, які щойно визволили від фашистів. Ми розглядали мапу, а малявки-сестрички уважно дивились, як ми вишукуємо назви, що прозвучали в черговому радіоповідомленні, яке слухали всі – і дорослі, й діти. Останніх, чесно кажучи, найбільше цікавило: чи буде завтра салют?

Річ у тім, що знаменитий диктор Юрій Левітан (його по голосу міг упізнати будь-хто, бо саме він щодня говорив про найголовніше тоді – про справи на фронті) закінчував повідомлення здебільшого так: «За наказом Верховного Головнокомандувача відзначити визволення міста… 24 артилерійськими залпами з 224 гармат» (кількість залпів і гармат залежала від важливості воєнної операції).

Ми, маленькі кияни, дружно бігли на узгір’я біля теперішнього Міжнародного центру культури і мистецтв на вулиці Інститутській. Тоді цей палац був руїною, а біля нього стояв підбитий німецький танк. Хто з навколишніх дворових «команд» встигав першим, той і вмощувався на досить великій металевій машині, інші вже розміщувалися навколо. Десь метрів за 100 стояла батарея: скільки там було гармат, ми, звичайно, не знали, бо далі того танка нас не підпускали. Але ми раділи й з того, що були майже поруч з артилеристами, які за командою раз по раз пускали в небо сигнальні ракети. Звичайно, спалахи були не різнокольоровими, як нині від феєрверків. Але враження було куди сильнішим. Бо навіть у дитячих думках ті яскраві «букети» у темному небі не лише викликали захоплення: «Як красиво!», – а й посилювали нетерпіння: «Коли ж то буде найголовніший салют – салют Перемоги?!»

Напередодні Першого травня ми дізналися, що наші вже в Берліні. І відтоді всі почали лічити дні. Трибуну біля оперного театру не розібрали після першотравневого параду й демонстрації. (Хрещатик був увесь в руїнах, навіть проїжджа частина засипана битою цеглою, й масові заходи проводилися на вулиці Володимирській, яка з-поміж центральних постраждала найменше). Тож школярі, особливо молодших класів, щодня після уроків влаштовували тут свої «дійства».

Нарешті ввечері 7 травня радіо повідомило, що завтра в Потсдамі, невеликому містечку біля Берліна, має відбутися дуже важлива подія.

Наступний день виявився чомусь надзвичайно довгим і напруженим. Кожен урок, здавалося, тривав не 45 хвилин, а хтозна-скільки. На перервах ми бігли в шкільний актовий зал, де був гучномовець. Але той нічого цікавого не повідомляв. Закінчилися заняття, та ми з дівчатками-однокласницями ще довго не розходилися – все чекали. А коли я повернулася додому, то й там – і у нас, і в сусідів – радіо було ввімкнутим.

Уже й вечір настав. Ми привели сестричок з дитсадка. Мама прийшла з роботи. А по радіо все звучить то музика, то якісь повідомлення. Після пізньої вечері мама намагалася хоча б менших покласти спати – марно, навіть чотирирічна Іринка перейнялася загальним настроєм і категорично відмовлялася лягати.

Я вийшла на балкон. І в нашому, і в сусідніх будинках майже всі вікна світилися, звідусіль лунали збуджені людські голоси – місто не спало.

Тільки десь по 11-й вечора зазвучали очікувані радіопозивні. Мама сіла на диван, обхопивши нас усіх своїми теплими руками. Ніколи не забуду, як затремтіли ті рідні руки, коли з радіо пролунало: «Акт про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини підписано. Завтра, 9 травня, оголошується Днем Перемоги».

Мама сказала: «Ходімо на вулицю, до людей!» Ми вийшли на подвір’я. Там уже було чимало дорослих і дітей. Навіть не вірилося, що це ніч! Хлопці з сусіднього будинку розпалили вогнище. Дорослі обіймалися. Багато хто з жінок плакав. І тепер я не питала маму, як колись у поїзді, чому вони плачуть, бо знала: то сльози радості в усіх, а ще надії, що скоро повернуться чоловіки, сини, брати, – це в одних; а в інших – сльози болю від того, що хтось з дорогих і близьких їхньому серцю не дожив до цього дня. Війна нас швидко робила старшими, тож у свої 11 років я багато чого добре вже розуміла.

Вийшли на вулицю, – і там повно радісних, збуджених людей. Ось ми побачили чоловіка у військовому однострої – всі кинулися до нього й почали обіймати, цілувати, ще й тричі підкинули в повітря.

Години з півтори пробули ми на вулиці. Потім, нарешті, мама повела нас додому. Та попри таке фізичне й емоційне перевантаження ніхто з нас вранці не проспав.

Звичайно, ні школа, ні садок у день всенародного свята не працювали, і ми цілісінький день насолоджувалися тим особливим настроєм, що охоплює людей, коли вони дочекалися чогось надзвичайно бажаного. Звідусіль лунала музика; люди, навіть незнайомі, посміхалися одне одному, вітали з перемогою. Це справді було всенародне свято!

На парад ми не пішли: надто багато людей зібралося, тож за ними все одно нічого б не побачили. Проте ввечері на звичному місці величезною дитячою компанією спостерігали за переможним салютом: такого видовища я не бачила більше ніколи, хоча, сам розумієш, салютів і феєрверків за своє життя бабуся мала змогу споглядати безліч.

І ще скажу тобі: для нас, хто пережив ту страшну війну дитиною чи дорослим, і сьогодні немає більшого свята, ніж 9 Травня. Дуже хочеться вірити, що й ви, наші нащадки, відзначатимете його щиро навіть тоді, коли нікого з нас не залишиться.
РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ КЛУБ

Венера ДЕНИСКІНА,

кандидат педагогічних наук

ПРИМХИ ЗВУЖЕНОГО ПОЛЯ ЗОРУ,

А ТАКОЖ МОЖЛИВОСТІ КОНТУРНОГО ЗОРУ

Кожне захворювання очей, що призводить до порушення зору, насправді має свої особливості. Ми часто навіть і не здогадуємось, наскільки може відрізнятися те, що бачать дві людини з однаковим залишком зору, але з різними хворобами очей. Фахівцям важливо розрізняти стан зорових функцій в нормі і патології. При аналізі особливостей сприйняття і формування компенсаторних навичок, які ми застосовуємо в побуті та повсякденному житті, педагогам необхідно знати рівень зорових можливостей сліпих дітей, що мають контурний, або предметний, залишковий зір, тобто зір з гостротою від 0,01 до 0,04 процента.

От, наприклад, Катерина А. поділилася зі мною своїм досвідом: «Мені якось довелося грати в японські карти. Спочатку було дуже важко розрізняти однокольорові картинки, але скоро помітила, що біля валета намальований один квадратик, а на карті з королем – три, порахувати ці квадратики виявилося набагато легше, ніж вдивлятися в зображення...»

Валентин Є. розповів: «У мене є предметний зір, але я страждаю від ахроматизму, тобто не розрізняю кольорів, отже, сприймаю навколишній світ, немов чорно-біле кіно, тому з дитинства користуюся мітками у вигляді різних фігурок, пришитих до одягу. Щоб знайти своє місце у театрі, не намагаюся розгледіти цифри в написах, а сміливо йду до глядача, що сидить на найближчому «крайньому місці», і питаю номер його ряду. Потім вже від нього веду відлік...»

Проаналізувавши особливості того чи іншого діагнозу, а відповідно, і зорового сприйняття, наставник зобов'язаний навчити кожну дитину, що має слабкий зір, обирати саме ті сигнали, котрі допоможуть їй раціонально вирішити поставлене завдання. Адже уміння використовувати доступну інформацію свідчить про рівень реабілітованості.

Варто знати, що сліпота, навіть за наявності залишкового зору, найчастіше своєрідно відбивається на манерах цих людей. Як правило, вони навіть не здогадуються про зовнішні прояви наслідків свого поганого зору. Дізнавалися ж про це тільки під час ініційованої мною спеціальної роботи з боку вихователів.

У літературних джерелах можна зустріти ілюстрації деформації поля зору, але практично немає прикладів поведінки людей з тим чи іншим захворюванням очей, а тим більше реакції на них переважної більшості зрячих. Спостереження і систематичні дослідження зорових функцій можуть пояснити реабілітологам, педагогам і батькам важливі деталі процесів індивідуального навчання. Вони часто вимагають значного коригування, і це варто було б враховувати.

У студентські роки мою увагу привернув незрячий викладач іноземної мови. Мене в ньому все захоплювало, тільки ось, пересуваючись без тростини, він при кожному кроці крутив головою в різні боки. Я якомога делікатніше спитала у нього про причини такої поведінки. Виявилося, що він цього зовсім не помічав. Згодом, вивчаючи «Основи патології органу зору», зрозуміла причину таких дивних особливостей талановитого незрячого педагога. Цей випадок добре ілюструє половинчасте випадання поля зору – «геміанопсію», коли навколишнє середовище стає «смугастим». Причому вертикальні ділянки просвітів чергуються із зовсім непроглядними. Приховані зони вдається побачити лише при повороті голови. Це дає змогу складати, ніби з пазлів, якнайповнішу картину навколишнього простору.

Якось після лекції до мене підійшла завуч однієї зі шкіл для сліпих та слабозорих дітей і сказала: «Моя квартира – в будинку, в якому живе багато незрячих. Одна з сусідок ходить саме так, як ви описали. Певний час мене дратувала її поведінка... Тільки тепер зрозуміла, що треба було не піддаватися негативним емоціям, а лише поспівчувати їй!»

Якось на одній нараді мені необхідно було ознайомитися з плоскодрукованим текстом. Одягнувши окуляри з лінзами в 20 діоптрій, я почала вдивлятися в слова і раптом чую: «Чому ви так дивно водите головою?» У відповідь я пожартувала: «При читанні одночасно і з шийним хондрозом борюся...» Насправді ж, причина тут набагато серйозніша, адже я по-іншому читати просто не вмію, тому що моє трубчасте поле зору дає змогу побачити одночасно лише кілька літер. Ось і доводиться буквально по сантиметру «пересувати свою трубочку» уздовж рядка, тримаючи книгу або документ точно перед обличчям, інакше та фраза, яку я намагаюся прочитати, відразу десь «вислизає» геть. Причому зліва направо рухаюся повільно, зате в зворотному напрямку значно швидше, адже, повертаючись додому, нічого зчитувати не треба. Однак найцікавіше в цій ситуації було те, що вже маючи успішний досвід викладацької роботи і вчений ступінь кандидата педагогічних наук, до цього прямого запитання я не помічала за собою описаної особливості. Ось вже воістину, у власному оці колоди не помічаємо.

Одного разу на лекції, щоб проілюструвати теоретичний матеріал, я запропонувала слухачам самим демонструвати зовнішні прояви порушень. Нарешті, дійшли до варіанта, в якому треба було зобразити манеру дивитися і тримати голову, коли можливість щось побачити збереглася виключно у верхньо-бічній частині поля зору. Тут раптом одна курсантка з жахом і жалем вигукнула: «Так вона просто інакше не могла! Значить, я її даремно образила?» Як з'ясувалося, ця емоційна жінка була комендантом гуртожитку на одному з навчально-виробничих підприємств і надто переймалася долею молодої матері-одиначки, яка замість подяки поглядала на неї спідлоба і з одночасним поворотом голови. Насправді на об'єкт щирого обожнювання незряча жінка направляла ділянку ока, що зберіг мінімальний залишок. А добровільна опікунка не витримала і висловила свою образу: «Чому ти на мене завжди косо дивишся?» Так і не зрозумівши причину несправедливого гніву, підопічна сторопіла і пішла зі сльозами на очах, навіть не намагаючись виправдовуватися, тому що не бачила себе збоку, а на її «агресивній» позі оточуючі ніколи не акцентували увагу.

«Тримай правильно обличчя! Прибери руки від очей! Не горбись!» – голосно наказувала любляча і турботлива матуся своїй чотирирічній доньці, прийшовши на перше знайомство з фахівцями «Маминої школи». Чого ж чекати від сторонніх людей, якщо навіть освічена жінка абсолютно не розуміє, що і як бачить її дитина з діагнозом «часткова атрофія зорового нерва; концентричне звуження поля зору», натомість весь час наполегливо дитині поставу виправляє. Якщо в незнайомому просторі дівчинка з глибоким порушенням зору не дивилася б собі прямо під ноги, вона просто не виявила б небезпечних перешкод, досвід болісних зіткнень з якими вже мала.

Найчастіше саме зовнішні прояви наслідків порушення зору сприймаються зрячими людьми, мов якісь «дивні манери» незрячих чи навіть як їхню дебільність. Утім, неможливо постійно переживати через свою недугу, а ось гумор часом допомагає справлятися з подібними труднощами. Саме такий легкий підхід, та ще й комунікабельність, дає змогу вибудовувати рівноправні стосунки.

Якось на міжнародній конференції мене просто зачарувала одна слабозора перекладачка. Вона блискуче виконувала свої обов'язки, була доглянута і зі смаком одягнена, відповідно до даного заходу. Нам обом захотілось поспілкуватися, нарешті ми знайшли час для бесіди і відійшли від колег. Я стала чітко навпроти неї, щоб по максимуму користуватися своєю «трубочкою», але вона повернулася до мене боком. Повторюю маневр, тільки співрозмовниця, розвернувшись, знову йде від мого погляду. Таким чином, ми описуємо повне коло, після чого вона рішуче сказала: «Стоп! Я бачу тільки центром правого ока, а ти, напевно, боком лівого? Давай станемо так, як нам обом зручно, щоб бачити одна одну...» Можливо, вчених мужів здивувала нестандартна диспозиція учасниць форуму, але нам вже було все одно, тому що ми дружно розсміялися зі словами: «Сліпота – це ґандж!»

(далі буде)
КОЛЕСО ЧАСУ

Сергій ДЗИНЬДЗЯ

ВІД ПОЕТА – ДО ПРОЗАЇКА

(до 80-річчя від дня народження)

Провідний український дитячий письменник Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині в родині вчителів. Його дитинство припало на воєнне лихоліття. Середню освіту Володимир Григорович здобував у Богодухівській, а згодом – Великобурімській середній школі того ж Чорнобаївського району. З цього віку хлопець відкрив у собі нахили і здібності до історичного пошуку, котрі не полишають письменника й досі, спонукаючи не просто писати цікаві історичні твори для дітей, а й відкривати до нього ще не описані, інколи й не досліджені періоди вітчизняної історії. Становленню інтересу з дитячих років до українських старожитностей сприяло те, що шкільний гурток, старостою якого був Володимир, відкрив у своєму селі залишки найдавнішого на той час поселення в Україні.

Вищу освіту В. Рутківський здобував спочатку в одеському інституті харчової холодильної промисловості, а за два роки по тому перевівся до Одеського політеху, працював на Одеському суперфосфатному заводі, проте незабаром зрозумів, що справжнє його покликання – література. І в подальшому став журналістом.

Згодом В. Рутківський закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького в Москві. Друкуватися почав у 1959 році, а з 1969-го став членом Одеської обласної організації Національної спілки письменників України. Згодом він працював відповідальним секретарем Одеської організації НСПУ.

Свою літературну діяльність Володимир Рутківський розпочинав як поет. У його доробку – поетичні збірки «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День живої води».

Потім Володимир Григорович став писати переважно твори для дітей та юнацтва: повісті «Аннушка», «Гості на мітлі», «Бухтик з тихого затону», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги»; повість-легенда «Сторожова застава», книга нарисів «Земля майстрів», п'єса-казка «Прибульці»; історичний роман «Сині Води», «Джури козака Швайки», книга про німецьку окупацію під час Другої світової війни «Потерчата».

За радянських часів письменник зазнавав неодноразових звинувачень в українському націоналізмі, його твори відмовлялися друкувати у єдиному на той час дитячому видавництві України «Веселка», проте в перекладі російською мовою вони приймалися до друку у видавництвах Москви.

Широке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька нині вже тетралогія про джур, видана видавництвом «А-ба-ба-га-ла-ма-га»: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010), «Джури і Кудлатик» (2015).

У 2011 році Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води». А 9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії. Володимир Рутківський переміг того року в номінації «література» за написання вже згадуваної історичної трилогії для дітей «Джури» (на той час було написано лише 3 твори).

Наступного ж, 2013-го, кінопроект за його романом «Сторожова застава» переміг у V конкурсі Державного агентства з питань кіно, отримавши часткове фінансування. 2015 року екранізацію презентували в кінотеатрах України. Режисером цього фільму став Юрій Ковальов, а сценарій написав відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський.

Нині мешкає і працює Володимир Рутківський в Одесі.



Нагороди і премії

– Премія імені Лесі Українки;

– Літературна премія імені Миколи Трублаїні;

– Премія імені Віктора Близнеця;

– Книга року Бі-Бі-Сі (2011);

– Національна премія України імені Тараса Шевченка (2012).






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка