В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження


Стан навчання національною мовою на 1926 р



Сторінка8/23
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.85 Mb.
ТипПротокол
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

Стан навчання національною мовою на 1926 р.

Національність та мова викладання

Відсоток населення даної національності до всього населення

Відсоток учнів, що їм викладається даною нац. мовою, до заг. кількості всіх учнів

Українська

80,1

75,9

Російська

9,2

10,6

Єврейська

5,4

2,9

Польська

1,6

0,9

Німецька

1,4

1,4

Молдавська

0,9

0,4

Білоруська

0,3

-

Татарська

0,1

0,01

Грецька

0,4

0,005

Болгарська

0,3

0,2

Чеська

0,1

0,03

Українська та російська

-

6,1

Інші

0,2

1,5

Відсоток учнів, що навчалися українською мовою, майже на 5 % від відсотка української національності серед цілого населення. Відсоток росіян, за національністю, майже на 1,5 % мен­ший, аніж відсоток учнів, що вчаться російською мовою. У нім­ців той відсоток однаковий. Для решти ж національностей відсо­ток учнів за мовою викладання значно менший, аніж відсоток тої національності серед усього населення України. Зокрема, велике розходження тут для малочисленних національностей – татарсь­кої, грецької та чеської [260:287-288].

Чи йшлося в 20-ті роки про насильницьку українізацію інших народів, які проживали в Україні? Зрозуміло, що ні. В 1924 році було утворено Молдавську Автономну республіку. Крім того, існувало 25 російських, німецьких, болгарських, єврейських, грецьких і польських районів, понад 1000 національних Рад. Національними мовами видавалася велика кількість книг, газет, журналів; працювали відповідні школи, клуби, бібліотеки, вищі та середні навчальні заклади. В національних районах рідною мовою велися діловодство та культурно-освітня робота.

У 1925 році політбюро ЦК КП(б)У визнало за необхідне «викладання російської мови в усіх навчальних закладах України». Унаслідок цього, незважаючи на значні здобутки українізації, на кінець 20-х років в Україні 1,3 млн зрусифікованих українців вважали російську мову рідною. Відсоток початкових і середніх шкіл, у яких мовою викладання була російська, лишався значно вищим, ніж відсоток російського населення [101:198-203]. Попри все у 1932–1933 навчальному році в Україні працювали 21971 школи, із них з українською мовою навчання – 18905, ро­сійською – 1001, польською – 656, єврейською – 470, німецькою – 451, іншими мовами – 488.

У 634 бібліотеках, 96 клубах, 366 сільбудах, 314 хатах­-читальнях було запроваджено національні мови. У складі Все­української академії наук у кінці двадцятих років почав роботу Інститут єврейської літератури, з 1931 – Інститут польської культури. Із 2454 газет, що виходили в Україні у 1935 році, 89 видавалися мовами національних меншин (21 – німецькою, 19 – єврейською, 18 – молдавською, 17 – польською, 7 – болгарською та ін). Крім традиційних етнографічних самодіяльних колективів, активно діяли єврейський, болгарський та грецький театри [152:178].


Національний склад студентів вузів найбільших етноспільнот

Українці

Росіяни

Євреї

1923-24 рр.

1926-27 рр.

1923-24 рр.

1926-27 рр.

1923-24 рр.

1926-27 рр.

34,5

48,5

23,0

18,5

41,3

28,6

Національний склад студентів технікумів

56,9

58,0

18,7

15,5

20,8

21,8

[260, додаток № 14]

У цілому українізації були притаманні такі риси: планомірність, послідовність і високі темпи. На початку 1927 року навчання українською мовою велося в 79 % шкіл соціального виховання і 80 % шкіл ліквідації неписьменності. Біля 50 % українців навчалися у вищій школі. На Харківщині діяло 85 % yкpaїномовних шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35 %, а російськомовних – 42,4 %). Якщо в 1917 році не було жодної україномовної школи, то вже в 1932-1933 навчальному році 88,5% школярів України відвідувало украінські школи, частка україномовних газет зросла з 12,5% (1923 р.) до 91,7% (1932 р.). У 1929 75,9 % співробітників місцевого рівня були етнічними українцями, відповідно у центральних органах влади їх кількість складала 36,2 % [239:129]. Українізація набирала темпів. Одним із найголовніших її наслідків було витворення нових українських державно-партійних, господарських і культурних еліт. Це не лише непокоїло московське керівництво, але й викликало зростаючу антиукраїнську шовіністичну реакцію Кремля, а керівництво республіки було звинувачено в «буржуазному націоналізмі».

Припинення політики українізації офіційно не оголошувалося. Інша річ – українізація за межами УРСР. У грудні 1933 р. була прийнята постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлі на Північному Кавказі. Ряд пунктів стосувався не заготівель, а національної політики. Українізація майже половини районів Північного Кавказу засуджувалася як «петлюрівщина» [222:583]. Справочинність у радянських установах українізованих районів переводилося знову на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Проголошувалися негайна ліквідація українських навчальних установ, припинення випуску українських газет і заборона українського радіомовлення. Перепис 1926 р. засвідчив, що населення Кубанського округу майже на 2/3 складалося з українців. Під час перепису 1939 р. українцями могли назвати себе лише ті, які тільки-но приїхали з України, решту кубанців різними заходами, зокрема й терором, голодом примушували вважати себе росіянами.

Зловісний 1937 рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж в інших районах СРСР. У січні 1933 р. Й. Сталін надіслав у республіку з диктаторськими повноваженнями П. Постишева. Перед ним стояло два завдання: навести порядок у колгоспах, тобто активізувати каральні реквізиції продовольчих запасів у «боржників» і хлібозаготівель, що і спричинило небачений досі


голод і загибель мільйонів українців; «утихомирити українську інтеліґенцію як потенційного носія сепаратизму». Він упорався з обома завданнями.

У липні 1933 року М. Скрипник, зацькований П. Постишевим, покінчив життя самогубством. Після смерті колишнього наркома освіти було ліквідовано багато здійснених ним у руслі загального курсу на українізацію справ і починань. Почалися гоніння на мову та культуру національних меншин. Було ліквідовано національні райони та сільради, здійснено депортацію десятків тисяч німців і поляків.

Вістря репресій скеровувалося проти української політичної та культурної еліти. Одягнений замість френча (традиційної уні­форми більшовицьких вождів) в українську вишиванку, П. Постишев вів нещадну боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму». До концтаборів потрапила більшість діячів української культури, зокрема багато представників нової ґенерації (в основному робітничо-селянського походження), жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в українській національ­ній революції у 1917–1920 рр. Усі, хто в тій чи іншій мірі був причетний до українізації, опинилися в «трудових таборах», на побудовах Біломорканалу чи були розстріляні взастінках біль­шовицьких тюрем.

Із усього вищесказаного ми можемо зробити висовок про досвід та уроки українізації. Культурне відродження 20-х років виросло з того революційного полум’я, із тих мрій про волю, якими були, попри все, перейняті діячі УНР. Українізацію схвально зустріла українська діаспора на заході. Іван Лисяк-Рудницький писав: «1920-ті роки були найщасливішими в історії Української РСР... Її досягнення в сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають... До 1930 р. Україна наближалась до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.» [156:461]. Українці перетворилися з «величезної етнічної маси» (І. Франко) на структурно-повноцінну, урбанізовану та сконсолідовану на­цію, тобто набрали тих характеристик, яких їм бракувало під час революції 1917–1920 рр. Вони вступали у ХХ століття як модерна нація.

Українізацію сприйняли не лише етнічні українці, але й представники інших національностей. На думку останніх, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її господарством і культурою. Усе це викликало пере-

ростання українською політичною нацією рамок української етнічної етноспільноти. Показовим є той факт, що такі представники «національного ухильництва», як Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) та М. Волобуєв були етнічним росіянами. Перший закликав письменників у своїй творчості спиратися на національну духовну спадщину та орієнтуватися на європейські цінності. Другий – обґрунтовував необхідність розвитку економіки України як цілісної системи. Маючи козацькі корені, В. Маяковський якось несподівано – чи то під впливом спілкування з літераторами Наддніпрянщини, чи втіливши виношене у підсвідомості – враз проголосив з притаманною йому гучномовністю, щоб почули геть усі: «Разучите эту мову на знаменах, в лексиконах алых, – эта мова величава и проста»: Чуєш, сурми заграли, час розплати настав».

Проблеми українізації та національного відродження в незалежиій Україні залишаються актуальними. Українська мова культура дуже постраждали від цілеспрямованої русифікації, і тому вони потребують особливої державної підтримки. Однак методи радянської українізації 20-х років, спрямованої передусім на зміцнення більшовицької диктатури і позбавлення будь-якого суверенітету УРСР, абсолютно неприйнятні. У наших умовах українізація означає тільки одне – дерусифікацію. Демократична держава може й повинна сприяти їй без силових методів, масштабно, але тактовно. Усім громадянам України – не тільки етнічним українцям – має бути забезпечене конституційне право на розвиток мови і культури, але при цьому знання й володіння державною мовою має бути обов’язковим.

Загалом українізація 20-х років, за якою стояло українське культурне відродження, стала могyтньою підвалиною національної ідеї. Вона дала можливість українському народові усвідомити себе національною спільнотою, відчути значення мови, культури, традицій як факторів духовного розвитку нації. Саме вона стимулювала ідеї «європеїзму». У літературі, мистецтві на повний голос заявила про себе нова ґенерація національної інтеліґенції. Почало стрімко розвиватися народознавство, зріс інтерес до національних традицій, фольклору, етнографії. Набули великого значення суспільні функції української мови, яка до революції фактично була заборонена, в якій нехтувався шар суспільно­-політичної лексики. Українська мова наблизилася до рівня розвинутих мов світу. Українізація сприяла не лише консолідації


української нації, а й поглибленню культурних контактів між Східною та Західною Україною з перспективою возз’єднання українських земель.

Із остаточним припиненням українізації процес русифікації, по суті, набирав обертів аж до кінця 80-х рр. Віховими в його розвитку були сталінська постанова про обов’язкове вивчення російської мови (1938 р.), постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови й літератури («Брежнєвський циркуляр» 1978 р.), постанова ЦК КПРС і закон про посилення вивчення російської мови у школах («Андропівський указ», 1983 р.), постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіцій­ну загальнодержавну мову (російську) в СРСР (1989 р.) та ін.

Якщо у двадцяті роки головною у сфері національних відносин вважалася небезпека російського шовінізму, то з 30-х рр. і до розпаду СРСР КПРС висунула на перший план небезпеку «буржуазного націоналізму». Українізація була тактичним кро­ком комуністів, спрямованим на виявлення й ліквідацію націо­нальних почуттів українського народу та його державно­незалежницьких прагнень, на шляху до своєї стратегічної мети – комунізму. Тактика більшовиків щодо українізації виправдалася. Вона виявила палких прихильників національного відродження, їх віру в майбутнє українського народу в незалежній суверенній Українській державі, але все це заперечувало стратегію комуні­стів. Як справедливо доводить М. Попович, «українська культура, що так плідно розвивалась в 20-ті роки, була розгромлена» [222:461], а її представники були репресовані та знищені біль­шовиками. Харків як центр українізації після короткого ренесансу поступово втрачає українське обличчя. Уже в незалежній Україні на сесіях Харківських обласної і міської рад депутати спілкуються переважно російською мовою.

Термін «українізація», до речі, відсутній і в Законі про мови, і в офіційних документах незалежної Української держави. Жупелом українізації лякають росіян; як прапором, нею розмахують прихильники «єдиної та неділимої», ті, хто не вважає Україну своєю Батьківщиною, не відчуває себе частиною народу, на землі якого живе. Вимога визнати російську мову державною – це не просто дискусія, а надзвичайно гостра політична проблема. Урівняти нині в правах на державному (офіційному) рівні українсь­ку й російську мови в Україні – значить реанімувати теорію та практику «боротьби двох культур», зупинити процес дерусифі-

кації. Російська мова неофіційно дедалі більше стає офіційною, для українців цілком реальним стає реґіональний розвиток з об­меженою й непривабливою говірковою культурою. Щоб цього не сталося, українська мова потребує реального та повсякденно­го конституційного захисту. Свого часу В. Винниченко з гірко­тою підсумовував: «Державна влада на Україні повинна бути в національно-українських руках, бо інакше вся справа націона­льного відродження народу буде загублена» [30:312]. Україні­зація, яка виявила кращі творчі сили нації в 1920-ті рр., їх же і згубила в 1930-ті рр.

Відбувалися «чистки» у редакціях газет та журналів, репре­совані були ті, хто в 20-ті роки виступав за широке впроваджен­ня української мови в усіх сферах суспільного життя; велика кіль­кість україномовних газет і журналів були закриті. До кінця 30-х років була обмежена самостійність українців та інших не російських народів, яку вони мали раніше.

Паралельно із цими процесами розгорталася кампанія возвеличення усіх сфер російської культури та мови, постійно підкреслювалася провідна роль Росії та російського народу в СРСР. Це робилося під приводом виховання інтернаціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». При цьому само собо розумілося, що культура й мова українців та інших неросійських народів несе в собі риси відсталості та провінціалізму. Панівна культура владно нав’язувала українцям спотворений, гротескний «образ себе», котрий не лишав місця для самоповаги. З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна і Сталіна, а це, відповідно, ставило в особливе привілейоване становище її носіїв – членів російської національної меншості в союзних республіках.

Посилилось явище так званого лінґвоциду, тобто свідомого цілеспрямованого нищення мови, в даному випадку – української як головної ознаки етносу. Лінґвоцид є передумовою масової денаціоналізації, манкуртизації. Без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, націонапьної самоідентичності, а без цього, в свою чергу, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Ось чому народи-поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневірюваних наро-


дів. Форми лінґвоциду можуть бути відвертими чи закамуфльованими, однак це не змінює ні суті, ні кінцевої його мети. Лінґвоцид української мови здійснювався різними засобами і шля­хами, нариклад, через заборону української мови, через прини­ження статусу й престижу цієї мови, через зближення й уподіб­нення її до іншої мови, через освіту. «Вы говорите серьезно или по-украински?» – демонструвало свою дотепність населення Радянської України в той час.

У кінці 30-х років російська мова стала обов’язковим пред­метом вивчення в українських школах (Постанова 1938 року «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних рес­публіках СРСР»). У цей же час український алфавіт, граматика та словник були наближені до норм російської мови, а остання активно витісняла українську з повсякденного життя. Починаю­чи з 30-х років, поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне справочинство, українська мова витісняється з наукової сфери. Протестувати було небезпечно. Чому?

Згадаймо, що було далі. 2 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову «Про антирадянські елементи», у якій секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підля­гають розстрілу або виселенню. Операція розпочалася 5 серпня 1937 р. за наказом керівництва НКВД СРСР №00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням політ­бюро ЦК ВКП(б) лише 15 листопада 1938 р. Це була наймасові­ша за всю радянську епоху «єжовская чистка» населення, яке, на думку керівництва СРСР, не було придатним для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї страшної вакханалії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених, винесли 681692 смертні вироки. Списками. Вироки виконувалися негайно. Цілковито в дусі настанов Леніна. який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи, не допускаючи ідіотської тяганини».

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репpeciї двох категорій: перша – розстріл, друга – ув’язнення. І як
завжди, відразу посипалися звіти про перевиконання лімітів; мало того – розгорнулося канібaльське соціалістичне змагання за їх перевиконання. Висувалися зустрічні плани. Вимагали збільшення лімітів, особливо першої категорії. Знову Україну заполонили орди русифікаторів, які відкрито проповідували шовіністичні ідеї, вимагали збільшення російськомовних шкіл, друкованих видань, двомовності в справочинстві, «злиття націй».

Минули роки. Україна стала незалежною, суверенною державою. Але й нині звучать ті самі гасла і заклики: «Нет украинизации школ!», «Идет ползучая украинизация!». Пам’ятаймо, Помаранчева революція ще не перемогла. Шалений наступ русифікаторів після Майдану триває. А постійні волання національної еліти до Президента як гаранта Конституції залишаються без відповіді.

Українізація 20-х років, з одного боку, зміцнила більшовицький режим в Україні, а з іншого – зрушила процес дерусифі­кації українського суспільства, посприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій, стала основним засобом спілкування і самовираження української етноспільноти. Водночас вона поглибила суперечність між прагненням українського народу до незалежності й проґpесу та спробою більшовиків відновити імперію на засадах соціалізму.

2.4. Націодержавотворчий та ідентифікаційний по­тенціал мови

Нація, як і будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватися, ні існувати, ні діяти без внутрішньо-національного спілкування її членів. А. Бурячок влучно зауважив, що «завдяки мові нормально функціонує її організм як політично, так і економічно, і культурно. Мова – найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака... Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже, етнічної спільноти… Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвику нації: словник – це те, що знає нація про світ, а граматика – те, що вона про цей світ говорить» [26:275]. У рідній мові концентрується сама сутність буття людини, вплетеної в етноспіль-

ноту, політичну організацію. М. Хайдеґер доводить, що за допо­могою мови людина ідентифікує себе зі світом у його багато­манітності й різновидах [307:226,259].

Оскільки мова є провідником і супутником мислення, вона несе в собі та розповсюджує навколо усталену, глибоко ешело­новану систему цінностей у вигляді ієрархії понять. Вони фор­мують численні семантико-лексичні мережі, за допомогою яких не тільки передаються, а й акумулюються у свідомості певні дум­ки та поняття. У процесі спілкування такий мовний засіб дає можливість співпереживати, бути однодумцем, мати спільні пе­реконання. Саме так завдяки єдиній мові, перш за все рідній, істо­рично формується нація як спільнота ідентифікаційно перекона­них однодумців, які закладають гарантію патріотичної одностай­ності розвитку власного політичного утворення, у нормативні акти і технологію діяльності державних інституцій. Одностай­ність думки та чину на ґрунті спільної мови уможливлює – за тих самих ресурсів й умов – багаторазове збільшення потуги народу завдяки вірі, надії і любові. У тому числі завдяки вірі один в од­ного, надії на спільне переборення труднощів і досягнення успі­хів. Рідна мова – це основа народного «МИ». Кожен народ ство­рює свою мову, і ніхто інший замість нього здійснити цього не в силах. Український етнос сам створив свою національну мову, початок якої губиться в глибині віків його історії.

Духовне багатство українського народу, надбане ним протягом свого існування, зберігається в його мові. М’яка й мелодійна українська мова є скарбницею історічної пам’яті і досвіду нації, в ній виявляється високий народно-філософський ґеній, результати діяльності глибокого інтелекту й духовності, тонка спостережли­вість народу та найстрункіша логіка його думки, незбагненна чут­ливість до найменших змін у природі, справжнє поетичне почуття, вражаюча правдивість висловів тощо. Усі складові є цеглинами будівлі і національної ідентичності. У надрах української мови сформувалася багата народна творчість, із джерел якої черпають своє натхнення митці: поети, музиканти, художники. У рідні мов­ні глибини поринають науковці – філософи, філологи, природо­знавці, педагоги – будівничі нації і держави. Українська мова, як органічний витвір народу, стала найповнішим і найдостовірнішим літописом усього його багатовікового духовного життя, відобра­жаючи історію, природу рідної землі, зберігаючи результати дія-

льності кожного покоління людей як неоціненну спадщину для нащадків. Усі надбання свого духовного житгя український народ сумлінно зберігає в рідній мові, у якій яскраво проявляється етнонаціональне бугтя. Тож мова є основною ознакою нації, «репрезентанткою національної єдності» (І. Франко).

Мова – це найважливіший, найбагатший, найміцніший засіб зв’язку в одне велике історичне ціле минулих, сучасних і майбутніх поколінь народу; це яскрава ознака життєдіяльності нації і держави, вона згуртовує і консолідує певні корінні етнічні групи в єдину націю. Аналізуючи процес утворення націй в Європі, Е. Ян дійшов висновку, що споріднені між собою спільністю походження, традицій, культури і особливо мови етногрупи мають тенденцію до об’єднання. Духовні лідери етнічних (національних) рухів доби Просвітництва, Французької революції (початок формування сучасних націй й утворення національних держав), орієнтуючись переважно на селянську культуру, на противагу культурі придворній, розробляли на підставі одного або декількох наріч уніфіковані стандартні писемні мови за зразком класичних, чим сприяли злиттю невеличких етноутворень у великі етноспільноти. Так у ХІХ-ХХ ст. культурно-етнічні рухи перетворюються в національно-політичні і висувають вимоги не лише утворення власних держав, але й впровадження єдиної мови в країні [326:116]. Національна мова, успадкувавши традиції живої мови народу, як засіб його спілкування виконує функції збереження і розвитку нації, ідентифікації її членів, внутрішньої відокремленості від інших націй, а також функцію накопичення і збереження інформації, одержаної в процесі його тривалого етнобуття. Передаючись із покоління в покоління протягом віків, конкретні, неповторні властивості закріплюються в житті народу у вигляді традицій і звичаїв, що акумулюються в мові, таким чином, за допомогою мовних засобів виражається неповторність етносу. У рідному слові схована велика таємниця народу, здатна викликати у кожного відчуття причетності до національної історії, культури. З цим найтісніше пов’язане і почуття патріотизму – любові до своєї Батьківщини [136:19]. На кожному з етапів саморозвитку етносу від родоплемінних об’єднань до нації, мова забезпечує цілісність етноспільноти, засобом набутого досвіду сприяє пізнанню світу, виступає запорукою стабільності суспільства. Професор Харківського сільськогосподарського національного університету І. Белебеха порівнює українську

ву з Даром Божим, посланим нам «як дороговказ, як знамено, як духовна зброя» [15:4].

Необхідною умовою пробудження державницької свідомості та ідентифікації етносів у націю є формування єдиного культурного простору засобом єдиної мови. Що це означає? Переконливу відповідь на це питання дає британський дослідник Е. Гельнер. Він пише, що культури, як і рослини, можна поділити на дико­рослі та культивовані. Дикі рослини зростають самі по собі, спонтанно, відповідно, людські спільноти з так званою «дикою» культурою також відтворюються від покоління до покоління без свідомого проектування. Культивовані, або садові, культури, розвиваючись із «диких різновидів», відрізняються складністю і багатством. Так і люди відзначаються писемністю та наявністю спеціалізованих наукових установ та персоналу, без яких загинули б. [44:302]. Отже, об’єктивною ознакою нації є розвиток не культури взагалі, а «високої» (садовоі) культури, на відміну від «низької» (дикоі), адже «люди хочуть бути політично об’єднаними з усіма тими, хто поділяє їхню культypу». Ознакою високої культури і мови є усталення «засобів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до потреб точного, бюрократичного та технологічного спілкування» [44:307, 309]. Завдяки унормуванню мови поширюється і вдосконалюється той єдиний комунікативний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації.

Мова є також ознакою приналежності людини до певного територіального, економічного, інформаційного та інших просторів держави, навіть певних союзів країн. Піднесена до рівня державної, мова, якою творяться закони, стає пріоритетною в усіх сферах суспільного життя та державного управління. Вона виконує представницьку функцію на міждержавному рівні.

І, нарешті, мова є важливим фактором геополітичної ідентич­ності національної держави, базовою формою збереження її ін­тересів у глобальному просторі політики. Сильна та жива, дер­жавна мова є гарантією присутності країни у площині світової культури і цивілізації, створює унікальний національний кон­текст глобального розвитку людства. Держава з чіткою націона­льністю та мовною ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі в сучасному світі. Г. Гадамер пише: «Людина, що живе у світі, не просто забезпечена мовою як певним знаряд-

дям, а на мові побудоване і набуте свого вираження те, що для людини взагалі є світом» [41:409].

Українська мова – не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У вироб­лених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні й казки, міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті.

Небезпідставно Б. Гаврилишин зауважив, що значна частин країн досягла проґpесу завдяки тому, що вони «культурно, мовно однорідні», це полегшувало управління народним господарством. Важко керувати державою, яка полікультурна та багатомовна. «Радянський Союз розпався з багатьох причин, але не останню роль у його «розвалі» відіграли культурна, етнічна і мовна неоднорідність» [39:134].

Для українців і подібних до них народів, які перебували у залежності від великих держав, генеза національної культури, а також пов’язаного з нею «національного відродження» та мови, проходить принаймні три фази. Користуючись схемою відомого чеського дослідника М. Гроха [142:22], можна назвати такі 3 періоди:

Перший – період «наукового зацікавлення». У цей час національна інтелігенція формує мовне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортають дослідження у сфері етнографії, філософії, філології, історії тощо, які формують образ нації, визначають основні її ознаки (М. Максимович).

Другий – період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються українською мовою серед освічених верств і сприяють їх «націоналізації». Тим самим у мовно спорідненої етнографічної групи пробуджується і формується національна свідомість і почуття своєї окремішності (М. Драгоманов).

Третій – період «масового національного руху», який є продовженням попередніх двох періодів і набуває політичного змісту, тобто утвердження української мови за допомогою державних органів.

В Україні, за висловом М. Грушевського, питання функціонування української мови завжди було політичним і пов’язува-


лося з національно-визвольним рухом та утвердженням незалеж­ної держави. І. Огієнко, діяч УНР, писав про українську мову: «Мова наша – це національна ознака, в мові – наша культура, сту­пінь нашої свідомості... і коли живе мова – житиме й народ як на­ціональність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться під чужим народом» [193:239-240].

Мова виступає духовною зброєю у формуванні духовних та ідейних основ нації-держави, ідентифікуючи її членів у єдину спільноту. Закон Української РСР про мови (1989 р.) чітко фор­муює її місце і роль: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу». Тому боротьба за державність української нації є також і боротьбою за утвердження рідної мови. Не можна недооцінювати великої зна­чущості слова як «духовного меча» нації у боротьбі за втілення власної національної ідеї, а також у вирішенні питань, що по­стають перед етносом повсякчас. Виникнення, скажімо, Запорізької Січі обумовило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти, рідної мови. Іноземні мандрівники свідчать: «У кожному місті дуже багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)». І далі в іншому місті: «По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили одну пречудову рису, що викликала наш подив: усі вони, за винятком дуже небагатьох, навіть більшість їхніх дружин та доньок, уміють читати і знають порядок служб та церковні наспіви... » [259:28]. Могутній поштовх для свого подальшого розвитку здобула народна мова за доби гетьманщини. Важливе значення для розвитку української літера­тури стала Могилянська академія, що стала освітнім і науковим центром, у якому сформувалися кадри просвітителів для багатьох слов’ янських земель – Росії, Сербії, Хорватії, Словаччини.

Більшість політичних лідерів України, зокрема гетьмани, зміцнювали позиції держави розбудовою освіти й культури. Слушно зауважив М. Жулинський, який пише, що споруджуючи храми, освітні заклади, домагаючись грамотності населення, во­ни розуміли: лише внутрішня єдність і духовна енергія народу є запорукою виборення власної державності [76:3]. Наша рідна мова була і є генетичним кодом, джерелом сили й життєздатності української нації, її державотворчих потенцій. Патріарх Філарет українську мову вважає складовою національної ідеї [Порадниця. ­2007. – №1, с.3].

Тогочасна інтеліґенція всіма силами намагалася поєднатися з народом. Звертаючись до народної словесності, вона шукала в ній підсвідомі погляди українців на світ. Адже народні пісні, перекази, прислів’я є безцінною скарбницею, в якій зберігаються традиції давнього минулого, елементи національного світогляду. І. Крип’якевич з цього приводу зазначав, що настала просто мо­да на українську пісню та побут, відкривалося нове завдання: цінності минулого використати для нової культури. На першому місці постала справа мови. Наприклад, вчені-філологи, насампе­ред М. Максимович та І. Срезнєвський, науково довели само­стійність української мови, спростовуючи антинаукові погляди, зокрема, М. Погодіна про неприродне її походження [132:287-288]. Отже, народна українська мова виконувала і виконує важливу культурно-об’єднувальну функцію.

Українська нація в усі часи володіла ефективним механізмом реґенерації й у сприятливі періоди національної історії відновлю­вала свою цілісність. За влучним висловом Курта Хюбнера, мова в радянські часи «ставала засобом опору національному гніту, була чи не основною політичною силою в боротьбі українців за збереження національної ідентичності, а захист рідної мови був і є національним обов’язком» [309:344]. Враховуючи цю життєву потребу українців, їх недруги неодноразово спрямовували вістря своїх списів на цю складову нації. Протягом десятиліть українсь­ка мова «підганялась» (у тому числі й через правопис) під стандарти іншої мови – російської. Тобто русифікації піддавались не лише українці, а й їх рідна мова: вона набувала рис російської, відчутно втрачала свою самобутність, оригінальність. Так наближали світосприйняття й менталітет українця до росіянина.

Велике значення має також література, що існує у нерозривному зв’язку з етносередовищем, через яку бачення людиною світу стає предметнішим і глибшим [309:333]. Відомий американський дослідник Б. Уенстейн пише, що головну роль у процесі націобудівництва відіграють визначні письменники, поети, перекладачі й укладачі словників, яких він називав «мовними стратегами», бо «перо набагато могутніше за меч». «Їх вибір мови для літературних праць може піднести мову на флагшток ідентичності. Віртуозність пера створює символи для нових кордонів спільноти та нових інтересів, які визначаються і захищаються ударом меча» [195:277]. Виникнення літератур, заснованих на народній мові стає підвалиною високої національної культури [44: 118].


Важко уявити українське національне відродження ХІХ століття без генія Т.Г. Шевченка та інших сподвижників національно-визвольного руху і творців духовності України. Ніби та квітка ломикамінь, українська мова як феномен національної сутності дивом починає пробиватися через залізобетонну плиту спочатку завдяки творам, призначеним нібито для розваги, тому царська адміністрація не угледіла в них нічого «предосудительного». Пишуться п’єси, організовуються вистави, вечори, поширюється інтерес до народної творчості, з’являються, як чиновники презир­ливо називали, «хохломани», завдяки яким розцвітає український культурний світ. У центрі Європи відбувалось відкриття і становлення цілого етнокультурного континенту. В надрах укра­їнського етносу визрівало нове політичне утворення – нація­-держава. Отже, геній Шевченка з’являється не на порожньому місці й стає могутнім рушієм і знаменом цього процесу відро­дження. Були, крім того, і російськомовні письменники, які прославили український народ – надзвичайно поетичний, з великою героїчною історією. Перше місце тут належить М. Гоголю. Його твори на українську тематику («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Тарас Бульба») стали дуже популярними як у Росії, так і за кордоном, викликали інтерес читачів до героїчної й воле­любної минувшини українців. Утім визначальна роль належить Т.Г. Шевченку. Якби його не було, ми шукали б себе в списку давно забутих народів (В. Яворівський).

У кінці 50-х років ХІХ ст. значного поширення набули так звані недільні школи, метою яких було поширення грамотності українського населення, зокрема й серед дорослих. Ці школи утримувалися переважно на громадські кошти. Навчання тут проводили на добровільних засадах вчителі та студенти, які не одержували за це ніякої платні. Однак реакційна частина суспільства вельми вороже ставилася до недільних шкіл, тоді як пред­ставники української громадськості цим школам надавали величезного значення і всіляко їх підтримували.

У сучасній мовній політиці України важливо подолати стерео­типи імперського погляду на українську націю і її мову. У секрет­ній інструкції імператриця Катерина ІІ писала: «Думка, що вони (малороси) є нація, абсолютно відмінна від нашої, є аморальна». Вона пропонувала уряду Росії вжити заходи відносно українців, щоб примусити «їх самим делікатним способом зрусифікуватись». За словами В. Винниченка, ця настанова стала заповітом

російської політики, у відповідності до якої будувалися різні концепції [30:308]. Відома погодінська думка, згідно з якою Україна вважалася «окраиной» Росії, українці – малоросійським племенем, їх мова – зіпсована російська, засмічена польськими термінами, тому нагадує полонізоване наріччя. Історик М. Карамзін вважає українську мову «варварською» тому, що вона є мужи­цькою, адже нею користуються лише темні селянські маси [193:242]. Відповідаючи на подібні імперські версії, М. Драго­манов писав: «Це не мова простолюдинів тільки, як стверджу­ють московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої ще попереду» [68:145]. Отже, для імпершовіністів визнати українську мову означало визнати українську державність. Не­далеко від великодержавницьких позицій щодо Укpaїнської мови відійшли і деякі сучасні автори. О. Солженіцин, наприклад, стверджує, що українська мова сформувалася під впливом польської та німецької мов, і тим самим націоналісти одержали «соблазн отучить карпато-руссов от русской речи» [261:3]. Подібна арґyментація як в минулому, так і тепер спирається на відсутність серед слов’ян великого мовного бар’єру, що полегшує Росії та Польщі обґpунтування своїх прав на Україну. Поширеною є також думка, що мова Київської Русі була єдиною для трьох слов’янських народів і стала підвалиною для утворення сучасних білоруської, російської та української мов [247:33]. Але відомо, що Російська Академія Наук на запит уряду Росії (1910 р.) щодо правомірності вживання української мови, відповідала, що «малорусское население должно иметь такое же право, как великорусское, говорить публично, печатать на родном языке» тому що «її ніхто не видумував, а вона існує так само віковічно як і великоруська». За М. Грушевським, у найдавніших писаних книгах ХІ століття «неоднакова була мова « як в Україні «і в великоруських північних сторонах» [48:35-37]. На запитання, яко мовою розмовляли в Київській Русі, відомий російський історик В. Ключевський відповів, що такою, як тепер розмовляють хохли. (Урядовий кур’єр, 4.VІІ.02). Навіть у Переяславській угоді (1654р.), яку царат брутально порушив, міститься пункт про збереження мережі освіти українською мовою в гетьманаті. (Віче. – 2006. №12, с. 72) Таким чином, немає сумніву, що українська мова має свою давню історію розвитку, окремо від російської мови. З іншого боку ці мови є близькі і зрозумілі для обох народів, що можна сказати й про інші слов’янські мови.


Зрештою, фальсифікація мовної політики в минулому нічому не навчила політиків з імперським мисленням. Стурбовані подаль­шою політизацією і суверенізацією національних республік в Росії, їхнім прагненням домогтися статусу власних мов як дер­жавних чи офіційних, вони пропонують «обеспечить стремитель­ную русификацию всех так называемых национальныx районов России, проявляющих поползновение к национализму» [157:170]. Тому показовою є думка О. Майбороди, який розглядає типи ро­сійського націоналізму. Основний – великодержавний, котрий, як і російський етнонаціоналізм в Україні (цей вид націоналізму спрямований на відносно безболісну психологічну адаптацію до нової культурної атмосфери), усіляко опікується питанням збере­ження та розвитку російської мови й культури і намагається ско­ристатися етнічним фактором для сприяння у вирішенні тих полі­тичних питань, у яких виявляє зацікавленість Російська держава [141:97]. Тобто ще раз йдеться про використання мовного питання для вирішення проблем у сфері політики, про захист прав ро­сійськомовного населення не для них самих, а виключно як захист престижності Росії та відновлення Євразійської імперії. Тому й докази, які наводять представники російськомовної діаспори, час­то не виважені та не відповідають дійсності, ситуації, що склалася на території України.

Говорячи про мову як об’єкт політики, слід враховувати особливість української етнополітики щодо російської мови, сутність якої полягає в тому, що ні етнополітична думка, ні за­кони й нормативні акти, обґpунтовуючи проблему державності української мови, ніде не заперечують необхідність вивчення й використання російської мови в Україні. Ці ідеї базуються на поглядах Т.Г. Шевченка, П. Куліша, М. Грушевського та інших велетнів українського духу. У поданому проекті української делеґації до розгляду в Думі Росії (1908 р.) про вивчення і застосування української мови знаходимо такі пункти:

1. «Щоб у тих сторонах, де живе український народ, у на­родних школах учено українською мовою».

2. «Руської мови щоб учили обов’язково».

3. «Книжки до учення щоб були приладжені до розуміння дітей українських і до потреб тамтешнього життя».

М. Грушевський пояснював, чому необхідно українцям також знати російську мову: «Російської мови, розуміється, треба вчити, се вже не раз казали. Вміючи добре по-українському чи-
тати і писати, діти і по-руському добре вмітимуть. Не будучи калічити як тепер, мішаючи на сміх українське з російським. І бу­дуть дитині такій всяка дорога відкрита, і наука їй дасться легше, і буде та наука краща, міцніша. Бо буде дитини основа: добре знане читання і писання на своїй мові. А як сеї основи немає... то трудно навчитися іншої мови» [48:40]. Заперечуючи тим «осві­ченим» невігласам, які називали українську мову «мужицькою», М. Грушевський з гіркотою писав, що поруч, у Галичині, в шко­лах українці «тою мужицькою мовою всяку науку проходять. Чи в гімназії, чи в семінарії учительській, чи в університеті: вчать по-українськи, українською мовою. І не шкодить то їм, вона, мо­вляв, мужицька» [48:41].

Одним із перших партійних документів про необхідність державної української мови є проект «Основного Закону Само­стійної України», запропонованого Українською народною пар­тією (1905 р.). У ньому говориться про те, що «Офіційною мовою є українська, але всі мови, уживані в Україні, суть вільні» [258:62]. «Офіційна» за цим проектом розуміється як мова дер­жавна. Проект «Всі мови, уживані в Україні» ще раз підкреслює, що українці, навіть ті, кого називають «націоналістами» (цей проект виконаний М. Міхновським), не залишають поза увагою мови інших національностей в Україні, на відміну від імперського погляду. У Другій думі (1907 р.), наприклад, депутати від України (47 чол.), підготували законопроекти, в яких передбачалося запровадження української мови в школі, суді та церкві, створення кафедр української мови та літератури в університетах, введення української мови в учительських семінаріях [221:18]. Але чорно­сотенська більшість думців проголосувала проти. В. Жаботинський свідчить: «Коли вирішували питання щодо мов інородницької школи, вони задля сміху голосували навіть за якихось «шайта­нів» та «казанських греків», але щойно справа дійшла до україн­ської мови, вони відкинули і блазнювання, і хитромудрі розра­хунки і просто піднесли руки проти, бо відчули, що тут найне­безпечніше місце» [74:62].

Утім, питання впровадження української мови в освітні заклади, відкриття шкіл з українською мовою навчання постає в практичній площині навіть у імператорських університетах. Газета «Южный край» за 17 квітня 1907 року повідомляла, що вчена рада Харківського університету одностайно схвалила

рішення про відкриття на історико-філологічному факультеті кафедри малоросійської (української) мови та кафедри малоро­сійської історії з обов’язковим викладанням цих предметів україн­ською мовою.

У боротьбі українців за відновлення і впровадження рідної мови в усі сфери суспільного життя України можна виділити декілька етапів.

Перший етап. Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах громадського та культур­ного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі була не лише мовою художньої літератури, літописів, а й мовою законо­давства та справочинства, офіційного та приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною. Історична доля українського народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Із ліквідацією Козацько-Гетьманської державності (кінець ХVІІІ ст.) наступив бездержавний період поневолення України й лінгвоциду її мови. Бажання мати свою власну мову, за З. Бжезинським, є першим етапом пробудження народу, а боротьбу українців проти царату В. І. Ленін справедливо називав рухом до свободи та рідної мови.

Особливість мовного питання полягала в тому, що, втратив­ши свою еліту – головного носія літературної мови, – українці відносно пізно (з кінця ХVІІІ ст.) починають відроджувати літе­ратурну мову, засновану на власних традиціях і мовних діалек­тах. Колоніальний стан обумовив повільний і суперечливий характер цього процесу, велике відставання українців у своєму на­ціонально-мовному розвитку як від народів Європи, так і від багатьох країн світу. Однак питання мови у національновизвольному русі завжди стояло на першому плані. Кирило­-Мефодіївське товариство, наприклад, у своїй програмі ставило зaвдання: «Щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу і свій власний устрій» (Костомаров М. «Брати – Українці»),

Цікавими є роздуми М. Драгоманова з приводу мовних проблем, серед яких на особливу увагу заслуговує проблема надання повної свободи для ширшого розвитку української та інших міс­невих мов, викладання українською мовою в середніх та вищих навчальних закладах, запровадження в усіх середніх і вищих навчальних закладах особливих кафедр місцевих мов, відкриття

при цих кафедрах курсів для розвитку української та місцевих мов.

Драгоманов мав усі підстави вірити в щасливе майбутнє української мови, мови єдиної та великої нації. Оцінюючи твори Гете і Шекспіра в перекладі І. Франка, Драгоманов писав: «Пере­кладачу п. Іванові Франку належить честь довести московським націоналістам, а разом з ними й усім великоруським літераторам, що українська мова в багатстві, витонченості та гнучкості форм не поступається жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не така бідна, щоб нею важко було передати глибину філософської думки і відтворити високохудожні образи. Це не мова тільки простолюддя, як запевняють московські неуки, а мова цілої нації, політична майбутність якої ще попереду» [68:145] Тому невипадково німецький дослідник К. Хюбнер справедлив доводить, що слов’янські нації пов’язували своє пробудження з новим відкриттям своєї власної мови [309:343]. Сформувавшись, українська мова створила націю, мова заступила собою відсутність держави, створення якої було неминучим.



Другий етап – практичне втілення в політичне й духовне життя української мови. У всіх державних установах та навчальних закладах у часи Української Народної Республіки (1919–1920 рр.) українська мова набуває статусу державної та обов’язкової для використання. Мови інших національностей, що мешкали в Україні, згідно із законодавством Центральної Ради, одержували «право й можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами» [258:75]. У проекті Основного закону Української Народної Республіки було чітко сформульовано, що «внутрішньою і зовнішньою урядовою мовою і мовою нарад» є українська мова. Діяла програма «Про запровадження в усіх вищих школах лектури українською мовою», у державних установах є виключно українська мова [258:96]. Набуваючи свого державно-політичного значення, українська мова зустрічала шалений опір з боку її противників. Про останніх В. Винниченко писав, що «вони з цинічним лицемірством піднімали галас: українці хочуть примусово українізувати руських». У цьому хорі протестуючих дружньо з’єдналися чорносотенець і демократ, які виступали проти «насильственной украинизации». А в цей час представники української інтелігенції, зокрема вчителі, боязливо прохали Центральну Раду, щоб вона «всякими способами» полег-

шила справу викладання української мови, оскільки зустрічали саботування з боку противників українізації, які наполягали на yепорушному збереженні «за руською мовою значення держав­ної мови» [31:111-115].



Третій етап. Утворення УРСР і проголошення курсу так зва­ної «українізації» у 20-х рр. та її згортання. Більшовики розглядали повсюдне впровадження української мови до вжитку як засіб розповсюдження комуністичних ідей серед трудящих мас України (М. Скрипник). У той час було досягнуто вагомих успі­хів у відродженні українського етносу і його мови. Незважаючи на примусове згортання у 30-ті рр. політикою сталінщини курсу «українізації», втрати політичної функції мови, українська мова продовжувала виконувати свою освітню та культурну роль. Але класовий підхід зумовив її однобічне вживання. Вивчалося лише те, що було дозволено тоталітарною системою, а дійсно народне, Українське (історія, традиції, національна культура, діячі тощо) оголошувалося буржуазно-націоналістичним, ворожим. Відбувалося поступове витіснення української мови із суспільно-політичної сфери шляхом русифікації і впровадження російської мови як мови міжнаціонального спілкування. Але боротьба за українську мову як мову політичну продовжувалася. Одним із перших відкритих виступів за проголошення української мови як державної вважається конференція, присвячена культурі мови, що відбулася у Києві в лютому 1963 р. (Хрущовська відлига). На ній була висунута вимога про надання українській мові ста­тусу державної та захист прав національної меншини українцям, що мешкають у РРФСР [173:523].

Зовнішньо ліберальна реформа Хрущова в галузі освіти була досить суперечливою. Положення про вивчення української мови «за бажанням учнів і батьків» 1958 року давало право батькам обирати для своїх дітей мову навчання. Але оскільки основну постанову 1938 року про обов’язкове вивчення російської мови в усіх національних республіках не було скасовано, то за цими двома документами виходило, що обов’язково потрібно вивчати лише російську мову, а українську – за бажанням [160:37-42].

Брежнєвська епоха характеризувалася для України повер­ненням у минуле і русифікацією. Було проголошено, що всі нації в СРСР переживають свій розквіт, а завдяки створенню спільних політичних, економічних і культурних умов стають ближче одна

до одної і врешті-решт зливаються в єдине ціле, в нову історичну спільність – радянський народ. Весь цей ідеологічний «новояз», що нації можуть розцвітати, втрачаючи свою самобутність маскував одне-єдине явище – русифікацію (І. Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація»: вважав, що за новою русифікацією стоїть старий російський шовінізм і колоніалізм, загорнені в псевдомарксистську ідеологію; колоніалізм у формі «братства» характерний саме для російського колоніалізму).

В Україні прес асиміляції був особливо важким через мовну та культурну близькість до росіян. Українці були потрібним об’єктом русифікації і через економічні причини (економічна важливість України для СРСР не допускала можливості розвитку «сепаратистських» тенденцій). У роки, що передували розпаду Радянського Союзу, за допомогою жорстких адміністративних і дискримінаційних заходів було асимільовано значну частину українського етносу, передусім у великих промислових центрах Східної, Південної і частково Центральної України. В умовах помітного скорочення населення у сільських місцевостях України та агресивного здійснення комуністичним режимом політики злиття народів СРСР у єдиній спільноті «радянський народ» мовна асиміляція українців набула загрозливих масштабів.

Сутність мовної проблеми як політичної в цей час відзначалася тим, що боротьба за мовну емансипацію сприймалася не інакше, як боротьбою з режимом на щонайінтимнішому з його плацдармів – на терені людського духу, тож хвилювання Системи зрозуміти неважко. В боротьбі між радянським керівництвом, яке намагалося створити «радянський народ», і українцями, які намагалися зберегти свою національну самобутність, основна «лінія фронту» проходила через питання про мову.

Малоросійство в українській культурі – це наслідок тривалого перебування Наддніпрянської України у полі дії державної машини Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Якщо згадати вислів Еріха Фромма, то малоросійство є специфічним українським різновидом «втечі від свободи» [298:193]. Малoросійство ґpунтується на усвідомленому чи неусвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості, неповноцінності, на страхові і дистанціюванні від рідної мови і культури з apґументацією, що вона є «другорядною, вторинною, провінційною». Російська імперія і СРСР довго переконували українців у їхньому неіснуванні, а панівна культура нав’язувала спотворений «об-
раз себе», котрий не лишав місця для самоповаги. Влада мала в своєму розпорядженні цілий набір засобів з метою прямого і опосередкованого тиску на людей, щоб примусити їх користyватися російською мовою, наприклад, російськомовна вища освіта. В українців свідомо вироблявся комплекс меншовартості по від­ношенню до рідної мови через приниження її статусу і престижу.

Не випадково відновлення незалежної держави України наприкінці століття було спричинене зокрема усвідомленням україЇнською елітою і переважною більшістю українців того факту, що українська мова як найважливіша ознака буття української нації опинилась під загрозою повного знищення. Без повноцінного функціонування української мови в усіх регіонах України українській нації загрожує втрата cтaтycy і ролі титyльної і державної нації та, врешті-решт, постyпове зникнення з етнічної та полі­тичної карти Європи.

Хоча партійне керівництво того часу на чолі з П. Ю. Шелестом не підтвердило формального визнання української мови державною, проте в ці роки зроблено численні завуальовані на­тяки на необхідність такого визнання. В пресі 60-х рр. можна знайти вимоги щодо піднесення статусу української мови в усіх сферах життя республіки. Але намагання громадськості України та керівників республіки на чолі з П. Шелестом піднести роль української мови розбігалося з політичною лінією Москви. Україна зазнала нових репресій: П. Шелест був звільнений із посади, рух «шістдесятників» був розгромлений. Це була політична поразка «українського партійного керівництва, інтелігенції та широких кіл громадськості, що підтримували перші намагання піднести статус української мови у післясталінський період» [173 :259].

Четвертий, сучасний етап. Набуття українською мовою ста­тусу державної (1989 р.). Під тиском обставин радянська система змушена була погодитися на прийняття цього закону Верховною Радою України. Конституційне визнання української мови дер­жавною – це наслідок боротьби українського народу за національне самовизначення, за власну мовну політику. Зроблено вагомий крок на шляху до вирішення мовного питання.

Проте, незважаючи на конституційне закріплення української мови як державної, вона на певних ділянках нашого життя не набуває статусу життєво необхідної для національної держави, а державна влада не забезпечує виконання завдань мовної політики. Національна спілка письменників України в газеті «Літературна


Україна» від 4.06.2002 р. відзначала, що тенденція «деукраїнізації України набуває обертів при потypанні влади». Академік І. Дзюба робить тривожний висновок, що «русифікація України... сягла такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної серед націй світу» [«День», 24.12.2002].

Насамкінець зазначимо, що українська мова є мовою найчисельнішого корінного етносу України і невід’ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності українського народу та його територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла самодостатність і, зрештою, стала важливим чинником воз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності нашої держави. Водночас українська мова створила і розширює той мовний простір, який є природним середовищем буття української нації, нашого народу. Його збереження і зміцнення є неодмінною умовою самого існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення й реалізації мовних прав українців й національностей країни. Президент України В. Ющенко наголошує: «Важливим фактором формування суспільних цінностей є мова. Нація не може посісти гідне місце серед провідних країн світу, якщо не дбатиме про свою мову і про її розвитою) [324:3].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка