В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження


Політика українізації 20-х років ХХ ст



Сторінка7/23
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.85 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

2.3. Політика українізації 20-х років ХХ ст.:

досвід і уроки

У процесі створення та піднесення української державності на якісно новий сучасний рівень актуальним є звернення до досвіду мовної політики в Україні двадцятих років минулого століття.


Падіння самодержавства (1917 р.) ознаменувалося початком національної революції в Україні й утворенням Української Народної Республіки (УНР). Втім, імперію, що розпадалася, вдалося зібрати більшовикам. У їхньому успіхові не останню роль відіграла прагматична національна політика. З метою позбавити визвольний рух народної підтримки в національних окраїнах колишньої імперії, керівники більшовицької Росії мали погодитися з наданням національним республікам певної самостійності в розв’язанні окремих питань, зокрема питань у сфері національної культyри. Досягнення УНР у галузі культурного будівництва більшовики, наприклад, не могли не брати до уваги. За короткий період українська мова подолала шлях від майже забуття до статусу державної. Вона стала офіційною в державних установах у сфері освіти, культури, законодавства, судочинства, військової справи, у вищих навчальних закладах і наукових установах, широкого розмаху набуло українське видавництво газет, книг та підручників [258:96].

Більшовики на чолі з В. Леніним успішно використали у свої тактиці прагнення мас до національної освіти й культyри, започаткованих УНР, для вирішення стратегічних завдань – перемоги соціалістичної революції. В резолюції VІІІ Всеросійськоі конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) зазначено: «зважаючи на те, що українська культура, мова, освіта тощо протягом віків придушувалась царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) зобов’язує всіх членів партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови та культyри» [36:199]. Цей тактичний захід викликав схвалення деяких прихильників національного відродження, навіть Kepiвників Центральної Ради. В. Винниченко у своїх спогадах «Biдродження нації», цитуючи розділи вищеназваної резолюції, відзначав, що російські комуністи дійсно визнають вагу національ­ного питання в Україні [31:486].

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику так званої коренізації. Щоб посилити свій вплив і контроль у націо­нальних районах, апарат державної влади повинен був засвоїти мову місцевого населення, поповнювати партійний радянський апарат місцевими кадрами, сприяти розвитку національної за формою та соціалістичною за змістом культури [216:188-190]. Український варіант коренізації дістав назву українізації.

Як ми розуміємо українізацію? Який зміст вкладали в це по­няття діячі Центральної Ради? Чим насправді була українізація радянського типу? Чому курс в СРСР на українізацію тривав лише 10 років? Чи змінилась національна політика ВКП(б) ­КПРС після припинення українізації? Які уроки ми маємо врахувати для утвердження української мови як держаної у наш час? Ці питання потребують відповіді.

Поняття, синонімічні українізації, існують у народів, позбав­лених власної державності. В історії не раз траплялося таке, що чужа держава силовими методами нав’язувала власну мову та культуру залежним народам. Вони чинили опір, боронили свою національну ідентичність, усвідомлюючи, що без мови народ як етноспільнота існувати не може. Втім, коли мова, а з нею і вся культyра пригноблених народів прищеплювалася в державних установах та суспільних інститyтах, вони більше не відчували себе пригнобленими, навіть якщо не мали окремої державності.

Для методології дослідження важливо враховувати тлумачення тих чи інших понять, які несуть мовно-політичне наван­таження, серед них – «українізація». Певні політичні угрупо­вання оцінюють сучасну мовну політику України як другу хви­лю «українізації». Остання з легкої руки більшовиків викорис­товувалася у двадцятих роках минулого століття у політиці так званої «коренізації», внаслідок якої до лав компартії та управ­ління залучалися національні кадри союзних республік, а насе­лення – до комуністичної ідеології та соціалістичного будівниц­тва. Потрібна була освіта рідною мовою, а для цього відкрива­лася широка мережа загальноосвітніх закладів. Український ва­ріант цієї політики був названий українізацією.

Ще у ті часи деякі дослідники й політичні діячі України ста­вили під сумнів цей термін. І. Огієнко вважав за потрібне гово­рити «дерусифікація», інші – що це політика «совєтизацїі», спря­мована на прискорення входження України в нову імперську систему [193:146]. для імперського центру та противників українського відродження українізація розцінювалась як примусово націоналістична, що ніби несла розбрат.

Для розуміння сучасної мовної політики нашої держави мають важливе значення дефініції «полонізація», «румунізація», «руси­фікація» чи «білорусизація» (у республіці Білорусь чимало україн­ців, зокрема у Берестейщині, примусово записані у документах білорусами). То чи можна в один ряд з ними ставити й україніза-
цію, якщо розглядати цей процес в історичній перспективі? Автори поділяють точку зору Я. Верменича, В. Даниленка, Ю. Шевельова, зрештою визначного діяча УНР, згаданого вище, І. Огієнка: термін слід розуміти як дерусифікація, деполонізація й т. ін., тобто – відродження української мови Діаспора нa Заході виступала проти вживання терміну «українізація». Українська Революційно-Демократична партія у діаспорі вважала, що на відміну від більшовицької українізації, у «Незалежній Україні… головною метою має бути дерусифікація» [186:425]. Отже, тати понятгя «відродження» і «українізація» не варто, останнє, за певних умов, веде до загострення міжнаціональних відносин і політичних спекуляцій. Українізація в сучасній інтерпретації – нонсенс, дерусифікація має розумітися як процес відродження.

Більшість дослідників пов’язує українізацію з національно-культурними процесами, що відбувалися в УРСР, приділяючи основну увагу так званому відродженню України початку ХХ ст. При цьому невисвітленими часто залишаються обставини прийняття рішення про необхідність українізації. Політику україцізації було використано більшовиками з метою розширення соціальної бази свого політичного режиму в Україні. Опинившись на початку 20-х років у кризовому стані, комуністи змушені були скорегувати свої пріоритети у галузі національної політики: по-перше, відбулося падіння престижу інтернаціональних гасел і цінностей, пов’язане з переходом до НЕПу та лібералізацією суспільства; по-друге, прагнення зберегги під власним контролем підкорені раніше царизмом землі й народи, посилити залежність національних окраїн від центру, необхідність створення перевaжно національного за складом адміністративно-управлінського апарату промосковського характеру і цим розколоти національну єдність; по-третє, відбувалося зростання опозиційних настроїв у республіках як реакція на посилення централізаторських тенденцій, створення унітарного Радянського Союзу; по-четверте, послаблення тиску лівих сил у інших країнах світу, погіршення міжнародних відносин не на користь СРСР. Важливо було продемонструвати перед зарубіжною, а також західноукраїнською громадськістю, де поширювалися колоніальні процеси, переваги «вирішення національного питання в СРСР» і водночас перекла­сти на плечі республік відповідальність за ймовірні невдачі. Водночас існування національних республік (з 1922 р.) було під­ставою для позитивного розв’язання питання про користування


національними мовами в державному апараті та суспільно­-політичному житті.

Можна погодитися з визначенням поняття українізація харківськими вченими В. Калініченком та І. Рибалком, які наголошують, що українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних націо­нальних вимог українського народу: висування українців на ке­рівні посади; впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади; розвиток національної за формою й радянської за змістом культури; створення відповідних умов для культурного розвитку національних мен­шин. які проживали в Україні [101:224].

Здійснення «куцої» національної реформи, як її називають деякі історики, в умовах «диктатури пролетаріату» ставило за мету використати процес національно-культурного піднесення для поступової «більшовизації» і «совєтизації» сфери освіти, науки, культури та виховання «нової людини», поступового входження УРСР у новоімперську систему – СРСР. Таким чином, і за радянської влади термін «українізація» не був конкретно визначений. Про українізацію за таких обставин не йшлося. Ситуація вимагала від більшовицького режиму хоча б часткового відновлення історичної справедливості й зменшення розриву в пропорційному відношенні між корінним населенням та його суспільно-культурними інститутами. Йшлося не про українізацію як таку, а про процес, який можна назвати «дерусифікацією». Але й цей термін адекватно не відбиває масштабів і характеру ререальних змін, що торкнулися життя України. У свою чергу, дерусифікація стала лише частиною масового руху за національно­-культурне відродження, стихійного, неконтрольованого, а отже, небезпечного для влади. З такою українізацією активно боролися. Від 1926 року цей термін дедалі частіше вживається з означен­ням «більшовицька». Керівництво більшовиків прагнуло спільними зусиллями домогтися, щоб у партію та державний апарат ішли не тільки росіяни, щоб службовці вивчали місцеві мови і користувалися ними, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів на комуністиних засадах.

Перш ніж братися за українізацію, необхідно було провести зміни в партійному керівництві України, яке переважно склада­лося з відряджених із Москви радянських урядовців чи місцевих

євреїв. З 11826 відповідальних працівників партійно-держав­ного апарату окружного та районного рівнів українською мо­вою володіли лише 798 [216:190]. Більшість з них значною мі­рою не розуміли необхідності українізації і не були схильні вті­лювати її у життя. До того ж, значна частина владної еліти підкреслено демонструвала російську зверхність над «місцевими». Першим кроком для здійснення українізації було усунення від влади відвертих шовіністів, таких як перший секретар ЦК КПУ Емануїл Квірінг та ін. На їх місця призначали таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії за українізацію), або українців, які щиро бажали успіху українізації і були віддані справі соціа­лізму. До останніх належали Влас Чубар, який замістив Христіяна Раковського на посаді голови українського радянського уряду, Олександр Шумський (комісар народної освіти) і старий біль­шовик Микола Скрипник (комісар юстиції) та ін. Для конкрет­ного керівництва і виконання партійних рішень при політбюро ЦК КПУ було створено Комісію з українізації, яку очолив сек­ретар ЦК Володимир Затонський, Всеукраїнську центральну комісію українізації – голова уряду Влас Чубар. На місцях діяли губернські й окружні комісії. Лише після того, як були відносно усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Володимир Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення радянської мовної політики.

Суттєвою в українізації стало директивне поширення вживання української мови в урядових і партійних установах. «Члени РКП(б) на території України, – відзначалося у згаданій вище партконференції, – повинні на ділі впроваджувати право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою» [36:199]. Саме в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови полягала суть радянської українізації як форми коренізації влади й завоювання нею довіри населення.

Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв тільки російською, в уряді ж це співвідношення було один до трьох. Щоб усунути цю диспропорцію, партійні й урядові службовці отримали вказівку щодо спеціально організованих курсів українсь­кої мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожу-

вало звільнення. В 1925 р. чиновникам наказали користуватись виключно українською мовою в урядовому листуванні та публі­ющіях, все партійне діловодство мало вестися українською мо­вою. Попри відсутність політичного ентузіазму серед численних неукраїнців членів уряду й партії, нова політика показала вра­жаючі результати: якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то у 1927 р. – вже 70 %.

Водночас зросла кількість етнічних українців в урядових установах. З 1923 р. українці складали лише 35% серед служ­бовців і 23% – серед членів партії. До 1926–1927 рр. їхня част­ка становила 54% й 52% відповідно [216:191]. Однак, отримав­ши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії.

Тактика більшовиків сприяла тому, що деяка частина інтеліген­ції радо зустріла українізацію та переходила на бік радянської влади, компенсуючи свою поразку в національно-визвольній революції активною культурно-освітньою діяльністю. Поверну­лися із eміґрацiї М. Грушевський, В. Винниченко, багато інших прихильників УНР, задекларувавши своє схвалення українізації і свою лояльність до радянської влади. Створилася ілюзія ево­люції України до справжньої національної державності.

Кампанія українізації охопила всі сфери життя Радянської України. Найбільший вплив вона мала на сферу освіти. На відміну від царського режиму, влада приділяла велику увагу освіті – ­їхні досягнення в цій царині вражають. Ця зацікавленість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору – це впливовий засіб виховання нових поколінь у дусі радянської ідеології; більше того, освічене населення активно залучали до індустріалізації і колективізації; і, нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільших успіхів було досягнуто з ліквідації неписемності.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 р. по 1933 р. Завзято працюючи, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою, 90 % українських дітей навчалися рідною мовою. Мова навчання в школах відповідала національному складу населення [256:102]. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про умови, які були створені за ці 10 років.


Втім, відчувалась нестача навчальної літератури та кваліфікованих викладачів: програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба наштовхнула М. Скрипника на думку про те, аби запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося отримати на це дозвіл Москви, – можливо, тому, що радянську владу лякала висока національна свідомість галичан.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, книга, для яких перші роки радянської влади не були сприятливими. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Вірьовка та багатьом іншим. Українська мова була впроваджена в школах командного складу, в більшості частин військового резерву в Україні, передусім внаслідок скарг М. Скрипника на те, що Червона армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали навіть ті відомі командувачі Червоної армії, які не були українцями, зокрема Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотів М. Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов’язана із загальним процесом модернізації. Не лише патріотизм і традиціоналізм були головними причинами збереження й поширення українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська мова краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, отримувати корисну інформацію з газет і часописів, спілкувати зі службовцями та виконувати свої професійні обов’язки. Українізація відбулася в умовах, коли суттєво змінювалась соціальна та національна структура суспільства. Масовий курс на індустріалізацію зумовив велику потребу в міських робітниках, водночас політика колективізації звільнила величезні маси селян, які переважно осідали в промислових центрах, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри та ін.) зупинила процес русифікації населення в містах Сходу та Півдня. Так, якщо у 1923 р. в таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ і Дніпропетровськ, етнічні українці складали 38; 7 і 16 % мешканцв відповідно, то через 10 р. їхня частка зросла до 50; 31 та 48 %.

Близько 90 % заводських багатотиражок друкувалися лише українською мовою. До середини 30-х років українці переважа­ли майже в усіх великих містах. Програми українізації спонука­ли їх зберігати рідну мову і не використовувати російську, як це траплялося раніше. В Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру та мову міської меншості. Завдяки політиці україніза­нізації, українська мова перестала бути романтичною й малозрозу­мілою ідеєю-фікс невеличкої групи інтеліґенції чи ознакою приналежності до відсталого селянства. Натомість вона пере­творювалася на основний засіб спілкування й самовираження сустільства, що модернізувалося.

Українську мову почали використовувати понад чверть інститутів і більше половини технікумів, більша частина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою [256:466]. На Кубані та в інших peґioнax Росії, де компактно проживали українці, відкривалися нові школи, видавалися українські газети, транслювалися україномовні радіопередачі, не менш наполегливо здійснювалася політика коренізації у районах України, компактно населених національними менши­нами. Було утворено 13 національних районів (польських, болгарських, німецьких й інших), 954 національні сільради. Пра­цювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання. Тоді без ніякого примусу, добровільно буквально всі державні установи, підприємства, організації, навчальні заклади, пароплавства, військові з’єднання переходили на українську мову.

Через деякий час українізація почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя ре­спубліки: збільшувався прошарок української інтеліґенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої [216:225], Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам російський шлях до нього, що кожен народ, у тому числі й український, повинен іти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючись до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М.Волобуєв. Сталінщина оголосила їх діяль-


ність проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націо­налістичним ухилом» [216:225] і насильницькою українізацією.

Політика українських патріотів у галузі освіти скрізь нати­калася на прихований і відвертий спротив промосковських сил, які боялися відродження й розвитку української мови, літератури, культури, утвердження національної свідомості громадян. Коли українізація почала набирати обертів, з боку радянського керівництва надходили звинувачення Наркома світи у «форсуванні українізації» й навіть у «буржуазному націоналізмі».

Твердження про насильницьку українізацію дедалі настирливіше випливало на поверхню суспільно-політичного життя. Його виникнення інспірувалося переважно представниками керівної верхівки СРСР і УРСР. Наприклад, у квітні 1926 року один із діячів Росії Ю. Ларін на сесії ЦВК СРСР заявив, що в Україні пригноблюють росіян. Такий висновок він зробив на основі того, що Харківський окрвиконком зажадав подавати ділові папери українською мовою. Неодноразові заяви про неприпустимість подібного «насильства» над росіянами, російською мовою та культурою лунали з вуст генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Вони мали підтримку міського населення України, посилюючи опір процесові дерусифікації. Неприйнятгя основною частиною політичної еліти української мови й культури, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь спробував обґрунтувати теоретично. Мовляв, російська мова і культура в Україні пов’язані з містом і «проґресивним робітничим класом», а українська мова і культура – з селом і «відсталим» селянством. Звідси обов’язком членів КП(б)У, на думку Д. Лебедя, було сприяння природному процесові перемоги російської мови та культури [154:176]. У цьому протистоянні українській культурі належало вичерпати себе і загинути.

Теорію «боротьби двох культур» у КП(б)У не підтримали, оскільки вона була відверто шовіністичною. Однак російська більшість ЦК КП(б)У і губкомів партії «гнула свою лінію». Для цього досить було не виявляти особливої уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепадала без державної підтримки. І хоч у цей період уряд затвердив ряд декретів і постанов на користь української мови, діяти вони так і не почали. Причини такого становища слід шукати в особливостях української партійної організації: у 1922 році в КПУ було 23 % українців і 54 % росіян, за переписом 1923 року питома вага українців не пе-

ревищувала 35 %. Особливо незначною вона була в керівних структурах. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40 % із євреїв, на 37 % з росіян, і тільки на 14 % з українців. У КП(б)У на початок 1924 року налічувалося 57000 членів і кандидатів у члени партії, серед яких було 45 % росіян, 33 % українців, 14 % євреїв. При цьому більшість українців користувалися російською мовою. На ставлення до української мови впливали спомини про недавні події громадянської війни, боротьбу з УНР і віра в «світову революцію» з ії інтернаціоналістськими гаслами.

Oтже, українізація не могла не спричинити дерусифікацію України, зростання національної самосвідомості та державницьких прагнень її населення. Ці наслідки були вкрай небажаними для центральної влади.

Й. Сталін після смерті В. Леніна, домігшись абсолютної влади, кардинально змінив політику щодо України, зокрема українізації, систематично руйнуючи всі ознаки її відродження. Причина була та сама: УРСР за матеріальними та людськими ресурсами практично дорівнювала всім іншим національним республікам разом узятим. У добу «колективного керівництва» для Й. Сталіна важливо було забезпечити суспільну й апаратну підтримку з боку України, він шляхом українізації досяг цієї мети. Коли потреба в підтримці відпала, для Й. Сталіна на перший план вийшов інший чинник – потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчути Москва, хоча б через сам факт існування потужного українського центру в Харкові (з 1934 року – в Києві).

Для центральних партійно-державних структур теза про на­насильницьку українізацію була зручним прикриттям для посилення централізаторських тенденцій у зміцненні унітарного СРСР. За фасадом політики українізації ховається саме цей процес. Конституція СРСР 1924 р. фактично стала Основним Зако­ном єдиної унітарної держави. Інтенсивно створювалися загальні союзні структури, що підпорядковували собі все нові й нові сфери життя радянської України; її мешканці масово переселялися в інші райони СРСР.

Питання про «насильство» було спрямоване, по суті, на підрив українізації. Воно врешті-решт і відіграло роль у її згортанні. Хоч насправді основна причина полягала в тому, що вже в другій половині 20-х років стало зрозуміло: тактичний маневр з коренізацією спрацював. Ніякого вибуху не сталося. В 1926 році в Москві вирі­шили. що українське національне самовираження набуло значних


масштабів. СРСР, як унітарна держава, вистояв і почав зміцнюватися. В Україні поширювалася думка про згубність і непотрібність українізації. Більшовицьке керівництво починало розглядати її в котексті антирадянської культури. На початку 30-х рр. компартія припинила українізацію, поширилa репресії проти української інтеліґенції, посилила антиукраїнську шовіністичну реакцію.
Таблиця 2.5



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка