В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження


Країни, утворені на теренах колишнього СРСР



Сторінка6/23
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.85 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Країни, утворені на теренах колишнього СРСР,

в яких мова титульної нації визнана державною




п/п

Країна

Державна мова

Друга державна мова, яка функціонує на території автономії

1

Азербайджан

азербайджанська




2

Вірменія

вірменська




3

Грузія

грузинська

абхазька

4

Естонія

естонська




5

Латвія

латиська




6

Литва

литовська




7

Молдова

молдовська




8

Росія

російська

державні мови автономій РФ

9

Таджикистан

таджицька




10

Туркменістан

туркменська




11

Узбекистан

узбецька

каракалпацька

12

Україна

українська

на території АРК – російська, кримськотатарська

[113;114;115]


Таблиця 2.4

Країни, в яких конституційно проголошено двомовність

п/п

Країна

Конституційно проголошені мови

1

Білорусь

білоруська, російська

2

Казахстан

казахська, російська

3

Киргизія

киргизька, російська

[115]

Окрему групу складають мовні спільноти постколоніального типу. Серед них заслуговують на увагу принаймні три групи:

1. Держави, в яких спільна мова колишніх метрополій викорис­товується для внутрішнього і міждержавного спілкування (англо­мовні, франкомовні та португаломовні країни). У цій групі національна мова ще не досягла рівня літературної, але поступово на­буває рис державної. 2. Велика група країн, для яких основним засобом спілкування є арабська. Єдина релігія та спільна мова обумовлюють подальше зростання єдності мусульманських кра­їн і їх роль у світовому співтоваристві. 3. Група країн СНД, що утворилася на пострадянському просторі, для яких російська мова виступає здебільшого мовою міждержавного спілкування.

У конституціях держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, мова титульної нації переважно закріплена як державна (Грузія, Естонська Республіка, Литовська Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Молдова, Республіка Узбекистан, Російська Федерація та ін.). У країнах, де наявні території з корінними етносами та на цій підставі утворені автономії, виокремлюються і відповідні мови цих етнополітичних одиниць. Так, стаття 8 Конституції Грузії наголошує: «Державною мовою Грузії є гру­зинська, в Абхазії – також абхазька» [114:7]. Стаття 68 Консти­туції Російської Федерації, проголошуючи державною мовою на всій території країни російську, пунктом другим констатує: «Республіки мають право встановлювати свої державні мови. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних установах республік вони вживаються поряд із дер­жавною мовою Російської Федерації» [115:421]. Тобто з численних корінних народів виокремлені ті титульні етноси, які одер­жали статус національної державності (республік). Національна мова автономних народів деяких країн СНД, які одержали конституційний статус автономних одиниць, визнається як державніа чи офіційна мова автономії (Південно-Осетинська в Грузії, Каракалпацька в Узбекистані), та не виділяються як державні мови автономних областей і автономних округів у Російській Феде­рації тощо. Вони прирівнюються до мов некорінних національностей, об’єднаних у національно-культурні товариства. Наприклад, у статті 13 Конституції Молдови записано: «Держава визнає і захищає право на збереження, розвиток і функціонування росій­ської мови та інших мов, що використовуються на території країни» [115:195]. Звичайно, тут стаття закладає таку суперечність, як,


скажімо, неувага до корінного народу ґаґаузів, до майже 600-тисячної громади українців, які мешкають у Молдові. Але для останньої тут відкриті школи з українською мовою навчання, створюються умови для отримання освіти за міждержавними угодами в Україні тощо. Вищезазначена стаття 68 Конституції РФ «гарантує всім народам право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення і розвитку». Тут говориться про народи, але не згадуються некорінні нації, які тут проживають.

Глобалізаційні процеси на сучасному етапі обумовлюють потребу захисту мов не лише титульних націй, а й тих, які є офіційно визнані ООН. Так, турботою про зміцнення ролі державної мови просякнута політика Російської Федерації. Законодавчий акт «О языках народов Российской Социалистической Федеративной Республики» (1991 р.), проголошення російської мови державною в Конституції РФ (стаття 62) та інші документи засвідчують зростаючу увагу до мовної політики.

Проблема державного унормування нових націй-держав, завжди виникає при поліетнічності населення країни. У мовному законодавстві держав світу дослідники А. Погрібний, Л. Масенко та інші виділяють принаймні три основні підходи до розв’язання цієї проблеми (тут не беруться до уваги країни – колишні колонії, що продовжують користуватися тільки мовою метрополії, як, наприклад, уся Латинська Америка і майже вся Африка).

Перший, найпоширеніший підхід полягає в тому, що мовою державного життя обирається мова однієї національності (зазвичай тієї, яка зробила основний внесок у формування держави та переважає кількісно над іншими етнічними групами). Такий статус мають, наприклад, іспанська (кастильська) мова в Іспанії, норвезька – у Норвегії, узбецька – в Узбекистані і т.д. Він може бути зафіксований у Конституції, як, наприклад, в Іспанії і Болгарії, або не зафіксований, як у Великобритaнії, США, Чехії, Угорщині У законодавстві різних країн назва цієї мови може бути різною – офіційна (Хорватія), державна (Молдова), національна або простю мова даної держави (наприклад: «мова Французької Республіки – французька»). Загалом у світі переважає перше з цих означень, яке, до речі, повністю відповідає значенню «державна мова» і в законодавстві країн – колишніх республік СРСР. Так, у Європі мова співпадає з назвою держави у 34-х країнах, не співпадає – в 9.


Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах двомовності (багатомовності) – визнання як офіційних, тобто державних, усіх основних мов країни. Це має місце пере­важно в тих державах, де важко визначити якусь одну корінну національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – ­французька і німецька) або є території компактного проживання двох і більше етносів.

Світова практика засвідчує і третій варіант – також законо­давче закріплення у ролі офіційної двох чи більше мов, пошире­них у країні. Статус двох офіційних мов – місцевої національної і мови колишньої метрополії – практикується переважно в пост­колоніальних країнах: наприклад, хінді й англійська в Індії, ірландська й англійська в Ірландії [додаток Б]. Формально в законодавстві цих країн місцевій і національній мові відводиться нібито головна роль (вона фігурує першою по порядку в переліку офіційних мов, а в нині чинній Конституції Індії, прийнятій 1950 року, офіційна роль англійської мови, крім того, була обмежена тільки найближчими 15 роками), насправді ж панівне становище в державному житті займає саме мова колишньої метрополії.

Україна за своїм мовним законодавством належить до пер­шої з трьох названих груп, але тільки де-юре, а насправді – більше до третьої, із фактичним домінуванням мови колишньої метрополії. Виходячи з історичних особливостей формування етнічного складу України, коли українці є корінним етносом майже на всій її території, та його сучасного розселення, коли українці мають кількісну перевагу на всіх землях, окрім Криму, роль державної (за зарубіжною термінологією, офіційної) мови в Україні має виконувати одна мова – українська. Це зафіксовано і в нині чинній Конституції України (ст. 10). Крім того, це є історично виправданим. Статус державної забезпечує українській мові мож­ливості поступового розширення сфери її функціонування, яке століттями обмежувалося.

Паралельне вживання понять «державна» та «офіційна» мови було запроваджене в СРСР 1990 року, коли після того, як мо­ви корінних національностей у союзних республіках були про­голошені державними, офіційною мовою в межах усього Радянськогo Союзу було запропоновано вважати російську. Співіснування понять «державна» й «офіційна» мови закріплене в законодавстві республіки Крим: державними проголошені російська,






українська і кримськотатарська, тоді як офіційною – тільки перша з них. Одночасне юридичне використання понять державної та офіційної мов, а головне – їх практичне тлумачення в двох останніх випадках виразно засвідчують тенденцію до того, що номінально державна мова розуміється як така тільки формально, як наділена суто представницькими функціями, тоді як офіційна мова стає фактично державною.

Чіткого та логічно вмотивованого розмежування понять державної і офіційної мов у законодавстві немає, оскільки на загальнодержавному рівні державна мова є одночасно й офіційною. За бажанням таке розмежування можна було б зробити на основі лексичних значень самих цих слів. Тоді б офіційна мова застосовувалася тільки в офіційно-ділових сферах державного життя, не охоплюючи, на відміну від державної, сфер освіти, культури, науки, виробництва, інформації, армії тощо. Але, звичайно, не цього (власне не тільки цього) прагнуть прихильники введення офіційної мови, а того, щоб вона стала другою, фактично ж, як свідчить досвід, першою державною мовою.

Л. Масенко, наголошуючи на близькості української, білоруської та російської мов, переконливо пише про неминуче поглиннання домінуючою мовою мови слабшої за статусом (за престижністю) мови, про політичну скерованість цього процесу. Спрямованого в недалекому минулому «для виховання трудівників у дусі інтернаціоналізму» [167:56]. Як відомо, інтернаціоналізм (русифікація) – це один із шляхів забуття про приналежність людини до певної нації, про відповідальність за неї; фактично така політика веде до зникнення нації.

На всій території України корінним етносом є український. Інші етногрупи оселилися тут з різних причин, переважно дисперсно, значно пізніше. Тому прикладом для нас повинні бути такі країни, як Німеччина, Швеція, Японія, в яких збільшуєть кількість еміґрантів. Ніхто не примушує останніх вивчати державну мову. Проте без належного знання цієї мови нікому не вдасться стати ні депутатом парламенту, ні працівником будь-якої державної установи. Жоден з еміґрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи порушення прав людини, адже, крім прав, існують ще й обов’язки. Один з них – знати мову народу, на землі якого ти проживаєш, якщо хочеш, щоб ця земля була для тебе рідною домівкою [А. Погрібний].

В окремих країнах двомовність сформувалася на ґрунті входження певного кантону, провінції, реґіону разом зі своєю землею, своєю мовою до складу спільної держави. Україна утворилася лише за рахунок власних етнічних земель. Інші етногрупи, які тепер мешкають тут, оселилися в Україні з різних причин, маю­чи за її межами свою етнічну батьківщину. У рамках своєї спільноти вони можуть спілкуватися тією мовою, яка їм найбільш прийнятна, можуть утворювати власну національно-культурну автономію, але не повинні при цьому принижувати права грома­дян інших національностей.

Розмежування статусів і, відповідно, сфер дії державної та офіційної мов можливе у двох випадках (причому в обох із них статус і сфера дії тієї мови, що визначається як державна, лиша­ються незмінними): офіційна мова може виступати, по-перше, на наддержавному або міждержавному рівнях, наприклад, як засіб комунікації певних наддержавних структур або міждержавних організацій та форумів. По-друге, на внутрішньодержавному рівні в межах peґіонів компактного проживання національних меншин [278:69]. Опоненти, які вимагають запровадження дру­гої державної мови (російської), головним аргументом висувають те, що майже половина населення України, особливо в східних регіонах, розмовляє російською мовою. Вводиться надуманий термін етнополітичного змісту – так зване «російськомовне населення» [40:108].

Соціологи, узагальнюючи останні соціологічні дослідження та інформацію з мовних питань, прийшли до висновку, що спів­відношення української та російської мов у різних сферах гро­мадського та приватного життя виглядає так: 38,05% громадян у побуті спілкуються лише українською мовою, 30,036% винятко­во російською, 30,54% в залежності від обставин вживають або українську, або російську. Що цікаво, двомовними є передусім етнічні українці і ті громадяни України, які вважають рідною українську мову, росіяни за національністю і постійно мешкають як громадяни нашої держави – переважно є одномовними (День.20.ІІІ.07). Основний висновок. По-перше, всі неросійські мови, в тому числі й українська, були й залишаються «донора­ми» для російської мови. Скажімо, серед українців є 15% людей, які, будучи українцями, рідною мовою вважають російську. По­-друге, мовне питання постійно штучно мобілізується. Соціологи

склали список 30 найважливіших проблем, які стоять перед суcпільством. Проблема російської мови посіла 26 місце, відповідно ­української – 24. В цілому 52% громадян відносить мовне питання до неактуальних і взагалі неіснуючих. По-третє, дві мовних спільноти мають знайти компроміс, тобто, «україномовні» мають погодитись, що російська мова в Україні буде завжди, «російськомовні» – зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо.

Багатомовність у країні є складним етнополітичним явищем і не завжди сприяє стабільності суспільства. «Поширення двох мов в одній країні є станом нестійкої рівноваги, – що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою», – небезпідставно робить узагальнення Л. Масенко [168:16].

Наскільки реальною може стати загроза розпаду держави на ґрунті конфлікту двох мов, засвідчує нинішня ситуація у такій благополучній за іншими ознаками країні, як Канада. Мовний конфлікт у цій країні викликав стурбованість навіть у США, хоча там єдина державна й офіційна мова англійська та заохочу­ється вивчення й користування мовами національних меншин лише на рівні внутрішньоетнічного спілкування. Після проведеного у Квебеку референдуму, що засвідчив цілком реальну загрозу відокремлення цієї франкомовної провінції від Канади; спікер палати представників США Ньют Гінріч заявив: «Дуже небезпечно дозволяти, аби двомовність і надалі поширювалася. Ми повинні наполягати на тому, що є і нашою спільною мовою… Це те, що об’єднує нас» [143:107].

Досвід функціонування двох і більше мов у таких державах, як Люксембурґ чи Швейцарія, накладати на українські реалії щонайменше некоректно, оскільки в названих країнах в одну державу об’єдналися кілька корінних етносів, які одвічно про­живають на своїх територіях. До того ж, у тій же Швейцарії багатомовність реалізується тільки на рівні центральних і державних органів, а в межах складових частин Федерації функціонує офіцій­на мова корінного етносу [А. Погрібний]. І в той же час не ви­кликає найменших сумнівів та істина, що в національній державі провідною, себто державною мовою, має бути мова титульної нації.

Безперечно, проблема утвердження державної мови в нашій країні потребує не лише нагального вирішення, але й залучення

позитивного досвіду зарубіжних країн. Правилом і нормою у західних державах є не багатомовність, а одномовність у спілкуваннi громадян даної країни, хай і різнонаціональних. І прикро помиляються ті, хто вважає, що у країнах Європи тільки те і роблять, що переходять з однієї мови на іншу. Це зовсім не відповідає дійсності. Оскільки європейські країни є національними дер­жавами того або іншого народу (Польща – польського, Італія – італійського і т.д.), мовна прикмета цих країн чітка й однозначна: скрізь (в установах, на виробництві, у торгівлі і т. ін.) звучить, у тому числі й у міжнаціональному спілкуванні, одна, спільна для даної країни мова – та, що й має статус чи офіційної, чи націонапьної, чи державної. І це всупереч тому, що і національних меншин, і еміґрантів у кожній із цих країн не менше (!), ніж в Україні (скажімо, нефранцузів у здавалося б цілком французькій Франції нараховується близько двадцяти відсотків, тобто при­близно стільки ж, скільки й неукраїнців в Україні).

Європейський Союз підтримує та заохочує лінгвістичну і культурну розмаїтість його народів. Це робиться шляхом на­вчання і вивчення їхніх мов, включаючи мови національних меншин і реґіональні мови. Мета ЄС полягає в тому, щоб більшість його громадян говорили однією, а в ідеалі – двома іноземними мовами. ЄС як організація зараз працює з двадцятьома офіційними мовами [332]. Це наслідок того, що у демократич­вому суспільстві закони повинні бути зрозумілі всім його гро­мадянам. Не повинно бути ніякої дискримінації стосовно людей у великих чи маленьких країнах. У своїх відносинах з установа­ми ЄС усі громадяни мають право використовувати свою власну національну мову, так само, як і їх представники в Європейсько­му парламенті.

До того ж, Союз активно заохочує вивчення інших європей­ських мов своїми громадянами, як із причин професійної й особистої мобільності в межах його єдиного ринку, так і для розвит­ку взаємокультурних контактів, і взаємного порозуміння. Для ЄС, кількість членів якого постійно зростає й урізноманітнюєть­ся, важливо, щоб його громадяни могли спілкуватися один з од­ним. Союз підтримує використання реґіональних мов і мов нац­меншин, що не є офіційними мовами ЄС, але якими говорять до 50 мільйонів громадян у державах членах ЄС і які також фор­мують частину культурної спадщини Європи. Кожна країна при вступі до Європейського Союзу вирішує, яка з її національних

мов буде використовуватись як офіційна мова ЄС. Повний список офіційних мов Європейського Союзу узгоджується усіма урядами ЄС. Таким чином, він включає принаймні одну з національних мов кожної країни. Це означає, що громадяни ЄС можуть користуватися своєю національною мовою, маючи справу з установами ЄС, так само, як вони роблять, коли знаходяться у своїй країні. Тобто законодавство, прийняте ЄС, доступне для кожного громадянина його національною мовою.

Кількість офіційних мов ЄС подвоїлася з 11 до 23 у 2007 р., і їх роль у ЄС зросла, як ніколи раніше. Турбота, з якою Європейський Союз намагається підтримувати лінґвістичну розмаїтість демонструє, що Союз у жодному разі не зацікавлений у знищенні національних чи реґіональних характеристик і в створенні «європейської однорідності». Двадцять три офіційні мови ЄС – це чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, словацька, словенська, іспанська, шведська, болгарська, румунська та хорватська мови. ЄС має менше офіційних мов, ніж входить до його складу держав. Це, насамперед, тому, що Німеччина й Австрія говорять однією мовою – німецькою, Великобританія й Ірландія використовують анлійську, Греція і Кіпр – грецьку, Бельгія та Люксембург мають спільні мови з їх французькими, голландськими і німецькими сусідами. Результат – двадцять три офіційні мови для двадцяти восьми країн. Але двадцять три робочі мови – це проблема: не вистачає перекладачів та житла для них, великі виграти (близько 1 млрд. євро на рік), інколи відсутня нормальна дискусія з певних питань через некваліфікований переклад. Отже справа за світовими мовами.

За останні роки в Європейському Союзі поширилося вживання анлійської мови як мови міжнародного спілкування. Останні оцінки, які передують розширенню ЄС 2007 року, доводять, що усе більше молоді, порівняно зі старшим поколінням, тепер прагне вивчати англійську мову як першу додаткову. 66% 15-24-літніх у ЄС говорять англійською мовою порівняно з 53% 25-39-літніх, 38% 40-54-літніх і тільки 18% старше 55 років (331). Повага до лінґвістичної і культурної розмаїтості закріплена в Європейські Хартії Основних Прав, прийнятій лідерами ЄС у 2000 році [330].

Кожен громадянин ЄС має право жити і працювати в іншій державі. Створивши найбільший у світі єдиний ринок, ЄС дозво-
ляє людям міґpувати туди, де є робочі місця, таким чином, досягаючи мети створення найбільш конкурентноздатної економіки в світі. Знання європейських мов – ключ до реальної мобільності у межах ЄС. Це дозволяє скористатися перевагами під час пошуку роботи, навчання та подорожей континентом. Це надає вашій компанії конкурентноспроможну перевагу в міжнародному бізне­сі. Вивчення місцевої мови – не тільки ключ до одержання роботи в іншій країні, але також можливість прямого контакту з місцевими мешканцями. Найчастіше це демонструє нам усю перспективу того, що означає бути європейцем і що ми можемо створити разом. Історія та культурна спадщина кожної нації різні, але наші прагнення і надії на майбутнє однакові. Здатність говорити одне з одним спільною мовою дає нам усвідомлення того, що в нас є дещо спільне, і, в той же час, збільшує нашу взаємоповагу до культурних відмінностей. Для ЄС важливою є можливість нада­вати допомогу людям у пересуванні Європою для роботи і відпо­чинку, спілкуватись одне з одним, незважаючи на кордони, та зміцнювати відчуття приналежності до єдиного співтовариства.

У той же час ЄС активно підтримує використання мов меншин і реґіональних мов, як частину культурної спадщини Європи. Тобто, інакше кажучи, Європейський Союз прихильний до збереження свого багатомовного розмаїття. Законодавство ЄС застосовується усюди на його території і до всіх його громадян. У будь-якій демократичній країні кожен громадянин має фундаментальне право знати, чому конкретний пункт законодавства приймається та що він зобов’язаний робити згідно з цим пунктом.

Окрім того, основним принципом Європейського Союзу є те, що всі його громадяни та обрані ними представники повинні мати однакове право доступу до вищих органів ЄС, можливість спілкуватися в його установах із владою своєю національною мовою. Не може бути подвійних стандартів, скажімо, між вели­кими та маленькими країнами, між країнами з відомими і менш відомими мовами [88:169].

Латвійські чи грецькі члени Європейського парламенту мають право говорити від імені своїх виборців своєю власною мовою, так само, як і представники Німеччини, Великобританії та Франції. Те ж саме стосується державного міністра на офіційній зустрічі ЄС чи громадянина, що позиває до Європейського Суду. 14 % ірландських громадян, що вважають гальську мову своєю рідною, можуть при бажанні скористатися нею, подаючи скаргу до Суду.

Союз іде далі. Він активно підтримує навчання та вивчення додаткових мов, щоб допомогти громадянам порозумітися і спілкуватися зі своїми сусідами, вдосконалювати власні професійні навички та рухатися в межах єдиного ринку. Визнаючи англійську мову як найрозповсюдженішу розмовну мову в Європі, Союз хоче бути впевненим, що вона не стане через деякий час фактором, який обмежує його лінґвістичну різноманітність. Саме тому Комісія поставила собі за мету – «Рідна мова – плюс дві». Згідно з опитуванням, 26 % європейців стверджують, що знають свою власну мову й дві інші. Мета ЄС – збільшення цього числа за мінімально короткий час.

Таким чином, європейська спільнота на демократичних правових засадах будує мовну політику, не утискаючи мови як великих, так і відносно не численних націй і народів. На цих засадах функціонує «Європейська хартія реґіональних мов або мов національних меншин».

Підсумовуючи, наголосимо: двомовність, як бачимо, явище неоднозначне й на сьогодні існує кілька думок стосовно цього питання в Україні. По-перше, українсько-російський білінґвізм постав у нашій дійсності внаслідок різних причин, найвагомішими з яких були колонізація та великий відсоток російського населення у нашій державі (17,34 % у 2001р.). По-друге, близькість російської мови до української і білоруської. За умови двомовності не може бути рівноправним становище мов. Це врешті-решт може призвести до одномовності, що відзначали й радянські дослідники («Українці, білоруси, більшість народностей ... доволі часто через національно-російську двомовність приходять до російської одномовності (особливо в містах)» [131:38]. Тенденцію до політики одномовного суспільства в майбутньому підтверджує й той факт, що якщо в 30-ті рр. російська мова була «всесоюзним перекладачем», то з часом (у 80-ті рр.) виступала часто в ролі другої мови [172:42]. Це підтверджується і тією критичною ситуацією, що склалася на території України: можливо, ще б декілька десятиліть такої «вдалої» політики – й українська мова, а з нею і нація перейшли у розряд мертвих мов та етносів.

Суттєві помилки мовної політики (спроба суцільної «українізації» та повсюдного примусового вживання української мови, наприклад, в установах; різка і негативна критика царату та радянського тоталітаризму за імперську політику щодо України) сприймалися (подекуди й сьогодні) як тотальний наступ проти

росіян в Україні. Закон про мови фактично не спрацьовував че­рез бойкотування його російськомовними реґіонами, неспромо­жність владних структур або потурання їм, підтримку деяких партій і емісарів із Росії. Майже у всіх вимогах страйкуючого Донбасу того періоду можна було зустріти пункт відмови від «українізації російських шкіл» [28:13-14]. Рух за надання росій­ській мові статусу державної чи офіційної внаслідок сприяння владних структур або їх байдужості продовжується, подекуди набирає посилених обертів. Об’єктом політичної боротьби стає проблема двомовності у східних і південних реґіонах України.

Попри все, державна українська мова за часи незалежності поступово, але впевнено в усіх реґіонах і країні в цілому виконує свої функції на всіх рівнях громадсько-політичного, економічного та духовного життя. Громадськість, національно-патріотичні сили, спираючись на законодавчу базу, займають однозначну позицію щодо функціонування державної мови. Але на сьогодні це не означає боротьбу проти багатомовності чи білінґвізму, як скрізь прагнуть довести противники єдиної державної української мови. Йдеться лише про те, що двомовність в Україні виникла не внаслідок взаємовпливу чи природним шляхом, а виключно примусово, зокрема з боку царського самодержавства (невизнання української мови й української нації як самостійних суб’єктів політичного розвитку) та комуністів з їх штучно­прискореним так званим «зближенням і злиттям націй» і репре­сіями щодо національних кадрів. Багатомовність, що утворюєть­ся природно та функціонує на демократичних засадах, означає вживання декількох мов у межах визначеної соціальної чи політичної спільноти, а також використання індивідом, групою людей декількох мов, кожна з яких обирається відповідно до конкретної комунікативної ситуації. Обидва явища взаємозалежні (по­треби комунікації породжують у багатомовному співтоваристві багатомовність якоїсь частини його членів), але не детерміновані жорстко: переважна одномовність товариства не виключає бага­томовність його окремих членів, і, навпаки, багатомовність дер­жави може узгодитися з переважною одномовністю населення у межах мовних спільнот (як, наприклад, у Швейцарії). Тому прийнято розрізняти «індивідуальну» і «національну» багатомов­ність, остання служить об’єктом соціолінґвістичного і етнополі­тичного дослідження. У найбільших масштабах багатомовність


властива багатонаціональним державам (колишньому СРСР, США, Індії, Ніґерії та іншим).

Загалом принцип утвердження в статусі однієї державної мови, як в Україні, мови корінної і найчисельнішої на своїй етнічній території нації, всупереч твердженням деяких науковців про необхідність двомовності для гармонізації міжнаціональних відносин у нашій державі [80:53], цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці побудови національної держави, оскільки мова належить до визначального, головного чинника консолідації населення у межах власної держави. Практика формування гомогенної мовної культури на спільній державній території відповідає мовній політиці більшості держав. Наприклад, із 44 європейських країн власна національна мова є державною (офіційною) у 40 країнах. Отже, визначальною ознакою певної національної ідентичності та державності в Європі є мова нації, яка надає ім’я державі й країні [див. додаток Б].

Таким чином, мова як спосіб спілкування населення у межах країни, як засіб згуртування людей у єдиному політичному opганізмі є необхідною умовою функціонування держави. Її захист і підтримка вимагають посиленої уваги з боку влади. Набуваючи статусу єдиної державної, мова стає важливим фактором міжнаціональних відносин і стабілізації або дестабілізації суспільства.

Серед арґументів на користь необхідності офіційності двомовності чи багатомовності наводять приклади Канади, Швейцарії. Але справа в тому, що канадці, крім індіанців, є не споконвічними мешканцями своєї території, а нащадками переселенців переважно з Європи. У Канаді функціонує англійська мова, за винятком франкомовного Квебеку, хоча тут з 1867 р. англійська та французька мови є офіційними. Решта етносів цієї країни використовує право на рідну мову відносно до наданої їм культурно-національної автономії (етномультикультуралізм). Індіанці користуються правом національно-територіальної автономії. У практичному вияві державна тримовність Швейцарії (основних мов тут, як відомо, чотири, з них німецька, французька та італійська мають статус національних і державних, а ретороманська, що нею говорить один відсоток населення, має статус лише національної) означена здебільшого тільки тим, що на цих мова видаються загальнодержавні федеральні документи. У кожному з кантонів (усього їх 25) повноправним господарем почувається одна зі згаданих мов.

Ситуація, за якої нерідна (у нашому випадку – російська) мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна й руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов обумовлюють не гармонійне співіснування і взаємодію, а конфлікт і боротьбу, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них. Викривлення мовної ситуації країни блокує реалізацію іншої, надзвичайно важливої ролі національної мови – об’єднуючої (як в етнічному, так і в політичному плані).

У цивілізованому світі існує двомовність, якщо у межах од­нієї країни живуть дві корінні національності і вони хочуть зберегти свої рідні мови. Щодо цього можна згадати Бельгію: фламандці говорять фламандською, а валлони – валлонською (діа­лектом французької). У Фінляндії фіни говорять фінською, а шведи, що компактно живуть на півдні, – шведською. Ще одну країну ставлять за приклад двомовності – Канаду. Нащадки франкомовних переселенців говорять французькою, а нащадки анг­ломовних поселенців – англійською.

А що відбувається в Україні? Адвокати двомовності ратують за нaдання російській мові статусу другої державної, в основному для… російськомовних українців.

При цьому самих цих російськомовних українців навіть не питають, чи хочуть вони цього. Більша частина російськомовних українців виступає за збереження статус-кво і навіть за українізацію (назвемо їх українофільними російськомовними українцями). Бо чому ж російськомовний Київ голосував на президентських виборах за Віктора Ющенка, який виступає за утвердження державності української мови? У будь-якому разі вимога надати російській мові статус державної або офіційної для російськомо­вних українців – нонсенс. Ніде у світі представники однієї національності не виступають за те, щоби узаконили їхнє право го­ворити мовою іншої нації!




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка