В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження


Етномовний склад населення України



Сторінка5/23
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.85 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Етномовний склад населення України

(за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)


Основні

етноспільноти

Вважали рідною мовою, %







Мову своєї

національності

Українську

Російську

Іншу

мову







1

2

3

4

5




Українці

82,5

х

14,8

О




Росіяни

95,9

3,9

х

0,2




Білоруси

19,8

17,3

62,5

0,2




Молдавани

70

10,7

17,6

1,7




Кримські татари

92

0,1

6,1

1,8




Болгари

64,2

5

30,3

0,5




Угорці

95,4

3,4

1,0

0,2




Румуни

91,7

6,2

1,5

0,6




Поляки

12,9

71

15,6

0,5




Євреї

3,1

13,4

83

0,5




Вірмени

50,4

5,8

43,2

0,6




Греки

6,4

4,8

88,5

0,3




Татари

35,2

4,5

58,7

1,6




Цигани

44,7

21,1

13,4

20,8




Азербайджанці

53,0

7,1

37,6

2,3




Грузини

36,7

8,2

54,4

0,7




Німці

12,2

22,1

64,7

1




Ґaґаузи

71,5

3,5

22,7

2,3




Інші національності

32,6

12,5

49,7

5,2



[229]

Як було сказано, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Порівняно з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Відсоток інших мов, які були вказані як рідні, за міжпереписний період збільшився на 0,4% і становить 2,9% [212: 12].

Як видно з таблиці 2.3, чи не найскладнішим завданням є оволодіння населенням українською мовою. Майже повністю

російськомовними себе вважають євреї – 83%, греки – 88,5%, білоруси – 62,5%, німці – 64,7%, татари – 58,7% тощо. Деякі національності на час проголошення незалежності України та переходу до ринкових відносин мали певний стартовий капітал і, спираючись на зв’язки з етнічною батьківщиною, нині активно відроджують свої національні святині, відкривають власні навчальні заклади, де навчання здійснюється, окрім, звичайно, рід­ної мови, російською мовою. Їхні представники у політичній еліті, працівники сфери освіти чи інших сфер не поспішають спілкуватися державною мовою, посилюють протестний потенціал прихильників двомовності. Має рацію академік І. Юхновський, який наголошує, що у цивілізованих суспільствах, де державна еліта усвідомлює консолідуючу державотворчу роль мови, так розв’язують проблему організації навчання в школах мовами національних меншин: усі предмети викладають державною мовою, за винятком кількох – літератури, мови, історії тієї чи іншої етноспільноти. У нас же, скажімо, на Закарпатті, є школи тільки з угорською чи румунською мовою викладання, чи ще якоюсь. Для якої держави ми вчимо дітей – на це риторичне запитання відповіді немає [312:4].

Слід підкреслити, що водночас об’єктом русифікації стали і національні меншини України. Напередодні Другої світової війни в Україні було ліквідовано систему культурно-освітніх закладів, що обслуговували потреби національних меншин. Під час і після війни окремі національні меншини були піддані репресіям і вислані за межі України, а їх повернення на свої етнічні території створює немалі труднощі. Нині на території України проживають 10,9 млн. осіб – представників 134 національностей, для забезпечення культурно-освітніх потреб яких створено 1067 на­ціонально-культурних товариства.

Таким чином, впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супрово­джувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини – деформованої мовної ситуації, спричиненої політикою мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія в обох своїх іпостасях – само­державній та комуністичній. Робота у галузі відродження, вивчення та захисту національних мов може бути ефективною ли­ше за активної участі у ній національно-культурних товариств і центрів, які здатні виразити культурно-мовні інтереси відповід-


них етносів. Утім, жодна з мов національних меншин, що функціонують в Україні, не може бути використана як привід для розпалювання ворожнечі між прсдставниками різних національностей. Необхідно забезпечити гармонійний розвиток і взаємодію державної та національних мов,

Суть заходів на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків (або) свідомо вивчити мову своєї національності з урахуванням перспектив, які відкривають її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.

Як уже зазначалося, українське суспільство не перебуває у стані гострого конфлікту між носіями двох провідних на сьогодні мов – української та російської. Більше того, відсутній і caм чіткий поділ суспільства на дві групи за мовною ознакою. Соціологи здебільшого поділяють населення за етномовними ознаками на такі три основні групи: україномовні українці, російськомовні українці та росіяни (україномовних росіян, кількість яких навіть не наближається до рівня статистичної похибки, в окрему групу не виділяють). За іншим підходом, що враховує користування мовою, окрім російськомовних та україномовних, виділяють також групу суржикомовних і двомовних (українська та російська).

Попри відсутність різкої поляризації, мова (і в аспекті користування нею, і як чинник ідентичності) може стати джерелом напруженої сітуації. Особливо це стосується двох ліній, що поділяють українське суспільство в мовному плані, соціальної та географічної. Причому обидві зумовлені історичним обставинами.

Перший поділ на україномовне село та російськомовне місто – ­наслідок русифікації в період масової урбанізації початку минулого століття та індустріалізації 1930-х. Характерно, однак, що попри виразне суспільне маркування («міське», російськомовне – престижне, а «сільське», україномовне – відстале), конфліктність за цією лінією не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності «жорсткої» асиміляції з боку держави. Водно­час слід зауважити, що і цей поділ не універсальний, наприклад, стосовно мовної ситуації на Закарпатті, Донбасі чи в Криму.


Друга лінія – географічний поділ. У спрощеному вигляді його подано в концепції «двох Україн»: «російськомовної східної» та «україномовної західної». І хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася, він ефективно використовувався для мобілі­зації населення (передусім східних і південних областей) на ми­лулих президентських виборах. Поява та утвердження регіональної «східноукраїнської ідентичності», яка базується, насамперед і майже виключно, на мові, хоч і менш імовірне після президентських виборів 2004 р., проте не втратило своєї актуальності.

Усі ці суперечності не привели до міжгрупової напруженості чи протистояння. Утім, вони є базою для постійних конфліктів і протистояння на політичному рівні – між політичним силами, які претендують на роль презентантів конкретних мовних груп про це йтиметься далі).

Не спиняючись на достатньо широко описаному функціональному аспекті мовної ситуації в Україні, відзначимо явний дис­баланс на користь російської мови у більшості сфер суспільного життя (йдеться про засоби масової інформації, книгодрукування, бізнес, шоу-бізнес). Причому після проголошення незалежності України та надання українській мові статусу державної, позиції останньої послабшали. Винятки тут – хіба що політична та освітня сфери. Очевидно, що функціонування мов також має peґіональний аспект. Так, найменше потреби україномовних українців задовольняються в південних і східних областях. Як свідчать дані дослідження серед студентів Дніпропетровська, лише 6,3% тих із них, хто назвав рідною мовою українську, послуговували­ся нею у державних установах, ще 30% використовували під час спілкування з офіційними особами українську та російську. За час, що минув після цього опитування, загальна ситуація із за­безпеченням мовних прав україномовних громадян певною мі­рою змінилася. Найпомітніші зміни за останні кілька років (як щодо статусів, так і щодо сфер функціонування української та російської мов) відбулися у Києві [319:40].

Утім, формальний статус української мови навіть в офіційній сфері не збігається з фактичним. Так, українська стала мовою судочинства на всій території України тільки з 1 вересня 2005 року. При чому це було одразу витлумачено захисниками позицій росій­ської мови як дискримінація.

Водночас відмова російській мовній групі у офіційному ста­тусі створює певне джерело напруженості у цій групі. Причому

джерело незадоволення тут має швидше символічний і перспективний характер. Мається на увазі передусім привілейований, порівняно з україномовними, статус, який мали російськомовні в Російській імперії та Радянському Союзі. Завдяки домінуванню російської мови у більшості суспільних сфер, російськомовні мають досі якщо не вищий, то принаймні рівний з україномоним статус. Однак формальне прирівнення до «національних меншин» створює відчуття небезпеки зниження цього статусу за зразком Латвії або Естонії.

Щодо представників україномовної групи, то найбільше джерело напруженості тут – обмеженість функціонального поширення української мови, підсилена невідповідністю офіційно проголошеному привілейованому (порівняно з російською та всіма іншими мовами) статусу єдиної державної.

Ситуація у закладах освіти України демонструє тенденції до поступового збільшення кількості учнів і студентів, які навчаються українською мовою. В 1999 р. 100% дошкільних закладів Вінницької, Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської областей і міста Києва перейшли на українську мову навчання. Кількість учнів середніх навчальних закладів, які навчаються українською мовою досягає 70%. Проте лише 0,6% сягає кількість учнів денних середніх україномовних навчальних закладів на початок ХХІ ст. У Донецькій – 12%, Луганській – 15%, що навіть не відповідає кількості українців серед населення цих областей. Суттєво покращилось становище в Одеській – 42, Харківській 51, Херсонській – 73%. Відносно високий відсоток україномовних середніх навчальних закладів в решті peґіонів.

Стосовно російськомовних середніх освітніх шкіл денного навчання, то тут показники не можуть викликати невдоволення тих, хто виявляє претензії щодо нібито обмеженого функціонування російської мови в Україні. Незначне зменшення навчальних закладів цієї категорії з 50% до 32-х % ще не відповідає питомій вазі росіян в Україні, яких за останнім переписом мешкає лише 17,3%.

Підсумки моніторингу «За анкетою студентів» на 1 жовтня 2005 р., проведеного науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства освіти й науки України (опитано 2566 грома­дян віком від 18 до 30 років і охоплено всі реґіони України) за­свідчили позитивні тенденції зростання української мови в сис­темі освіти.
На запитання «Що для вас є українська мова?», 74% респондентів засвідчили, що вона для них є рідною, а 22% назвали її мовою офіційного спілкування. «Чи задовольняє Вас якість отриманої україномовної освіти?» 51% вказали, що задовольняє частково. І це зрозуміло: відсутність достатньої кількості спеціальної літератури українською мовою, кваліфікованих україномовних кадрів викладачів, переважно неукраїномовна оточуюча атмосфера тощо впливають на якість україномовної освіти. Але 32% відповіли ствердно, тобто якість освіти українською мовою їх задовольняє.

Моніторинг засвідчив також, що змінилося ставлення студе­нтів до української мови протягом останніх 3-5 років, а саме: 63% вказали, що відбулися зміни на краще, а 15% відзначили, що їх ставлення до української мови істотно поліпшилося.

Опитані студенти вважають за потрібне для піднесення соціального престижу української мови поліпшити якість і збільшити кількість літературної продукції українською мовою – 33%, а 30% з них – збільшити кількість годин для ґрунтовного вивчення української мови й україномовних предметів та збільшити кіль­кість, позалекційних україномовних заходів.

У студентської молоді зростає потреба у вивченні й спілкуванні українською мовою. Арґyментація опитаних така: щоб бути по­-європейськи освіченою й культурною людиною – 47%. Викликає оптимізм і те, що 41% відчули національну ідентичність [321:5].

Таким чином, аналіз мовної ситуації в Україні виразно засвідчує наростання стагнаційних явищ у посиленні русифікації насе­лення деяких peґіонів, розвитку державних функцій української мови. Це виявляється насамперед у катастрофічному зменшенні тиражів української книги, періодики, у різкому обмеженні, порі­вняно з початковим етапом дії Закону про мови, кількості курсів для вивчення української мови. Дедалі більшого поширення набу­вають погляди щодо необхідності зміни мовного законодавства в напрямі закріплення державних функцій і за російською мовою. Сьогодні ситуація в мовній сфері залишається складною, характе­ризується низкою негативних явищ і тенденцій. Сучасній мовній ситуації притаманний розвиток процесів, які негативно впливають на стан української мови, а саме: українська мова як держав­на ще не набула необхідного поширення в усіх сферах суспільного життя; подекуди навіть спостерігаються процеси звуження сфери застосування української мови, що спричиняє соціальну
напругу у суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України, ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення; викликає занепокоєння скорочення навчальних годин на вивчення української мови та літератури в основній ланці середньої загальноосвітньої школи, що позначається на рівні знань учнів із цих предметів. Випускники загальноосвітніх (а подекуди і вищих) навчальних закладів не мають достатніх знань і навичок з орфографії, пунктуації, стилістики, усної мови, ділового спілкування і письма. У навчальних закладах Автономної Республіки Крим, деяких південних і східних областей не вживаються належні заходи для переходу на викладання державною мовою; більшість підручників і навчально-методичних посібників не відповідають сучасним вимогам і потребують заміни чи оновлення; скорочено функціонування української мови в недержавних засобах масової інформації (газетах, журналах, на телебаченні, радіо); скорочено видання книг українською мовою, значно зменшились їхні наклади, скоротився ринок української книги та система державного книгорозповсюдження; недостатньою є пропаганда української мови в засобах масової інформації, в загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих на вчальних закладах, у професійній сфері; неповною мірою використовується українська мова в структурах державної влади, Збройних силах України, правоохоронних органах, кредитно-банківській сфері, на громадському транспорті та у сфері обслуговування; незадовільним є поширення української мови в середовищі комп’ютерних комунікацій, зокрема в українському сеґменті Інтернету; не вживаються необхідні заходи з розвитку вітчизняних лінґвістичних технологій, що загрожує становленню вітчизняної технології знань і може спричинити довічне аутсайдерство України в технологічній сфері.

Питання дискримінації за мовною ознакою потребує спеціальних досліджень, особливо з огляду на численні факти, наведені як представниками російської (переважно в західних peґіонax), так і українських (решта території країни) мовних груп. Oтже, враховуючи привабливість цього питання для політичних сил, що претендують на роль захисників обох мовних груп, об’єктивну картину дискримінації буде складено лише шляхом чіткого визначення цього поняття у відповідності до мовної си­тyації в Україні, а також неупередженого розгляду оприлюдне­них даних. Як бачимо, мовна ситуація в Україні диктує необхід-

ність об’єктивного, наукового вивчення мовних процесів і тенденців у різних регіонах країни і на цій основі розроблення системи ефективних засобів, спрямованих на забезпечення плано­мірного та безконфліктного розвитку мовних відносин, створення оптимального мовного середовища.

Посилення процесів русифікації України викликано не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю непа­тріотичної влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки влада не спромоглася ні затвердити концепцію державної мовної політики, ні розробити та здійснити ефективну програму мовного планування, ні створити дійовий механізм відродження і підтримки української мови, ні протидіяти мовно­-культурній експансії Росії. У практичному плані це означає ство­рення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

Нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як ре­зультат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити етнос в російському і знищити українську Україну.

Заслуговують на увагу окремі специфічні риси, що є важли­вим доповненням окресленої проблеми мовної політики. По-перше, характерною особливістю мовної проблеми є диференційований ступінь зацікавленості окремих сторін у різних її аспектах. Так, найбільші протести з боку російськомовної частини суспільств висловлюються щодо українізації у сфері освіти, сказане особливо стосується етнічних росіян. Що ж до україномовних українців, то в них найбільше занепокоєння викликає стан інформаційного простору та питання закріплення за українською мовою статусу офіційної мови. Остання проблема важлива для них не тільки у площині фактичного вживання української мови посадовцями, скільки з огляду на символічне значення офіційного статусу мови. По-друге, мовна проблема має вагому психологічну складову. Неможливість задовольнити свої інформаційні, комунікативні чи освітні потреби рідною мовою викликає як в україно-, так і в російськомовних гро­мадян відчуття другосортності, яке спрямовує розвиток мовної політики у конфліктогенну площину.




2.2. Державна мова та двомовність у контексті

європейськогo досвіду

Серед моделей мовного спілкування найбільш ефективною є мова нації, яка дала ім’я державному утворенню, звичайно, при вільному використанні рідної мови національними меншинами в їх внутрішньоетнічному спілкуванні. Це особливо важливо тому, що на даному етапі розвитку людства саме нація є найвищою формою виробленої ним етноорганізації суспільства. Необхідність такої моделі зумовлена перш за все комунікативною роллю мови: вона має слугувати цілям загальнодержавного спілкування здатного забезпечити взаємодію різних частин одного етносу в моноетнічній державі або різних етноспільнот у поліетнічній країні. Єдина мова для усіх громадян обумовлює формування в суспільстві базових цінностей його існування.

Число національних держав, а значить, і мов націй як державних у світі, має тенденцію до кількісного збільшення [40:94]. Професор Пол Р. Брас (США) зазначає, що у 1800 р. в Європі було 16 нормативних мов, у 1900 р. – 30, а у 1932 році – їх стало уже 53 [22:466]. Зараз у Європі 43 національні держави, а загальнодержавних мов – 56. Незалежно від типу устрою (унітарний чи федеративний) та етнічного складу (моноетнічна чи політетнічна країна), провідна роль в організації економічного, культурного чи політичного життя на всій території країни належить державі. Центральна влада для управління та розвитку економіки, керівництва загальнодержавними й місцевими політичними інституціями, для організації системи освіти, зміцнення культурних зв’язків між різними реґіонами і етноспільнотами країни потребує єдиної мови. Вимога використовувати одну мову для загальної комунікації обумовлена об’єктивними потребами зміцнення державного утворення, його стабілізації і розвитку. Ця закономірність виявила себе у процесі розпаду колоніальної системи й утворення національних держав. Діє вона і на пострадянському просторі.

Єдина мова, обрана для загальнодержавного спілкування, має статус державної мови. Сама назва «державна мова» у тому розумінні, яке йому надається у країнах, що вибороли незалеж­ність, не може вважатися одіозною за наступних умов: а) обран­ня однієї з мов як державної не повинно обмежувати інші мови, які функціонують на території держави; б) якщо не применшу-


ється їх роль як важливого засобу внутрішньоетнічого спілкування; в) визнання іншомовним населенням державної мови як необхідного засобу внутрішньодержавних зв’язків. За цих об­ставин вирішується головне: «Людина має схильність спілкуватись із собі подібними, тому що в такому стані більше почуває cебе людиною» (І. Кант).

Мовні спільноти в межах окремих держав поділяються на декілька груп: 1. Спільноти з автохтонною мовою мононаціональ­ної держави, що має незначну кількість іноетнічного населення (Японія, Корея, Норвегія та інші країни). 2. Автохтонні спільноти, в яких мова домінуючого етносу, на відміну від країн з монона­ціональним складом, виконує принаймні дві функції: є мовою чисельно переважаючого етносу і мовою міжнаціонального спіл­кування всередині держави (мова державного апарату, системи освіти, науки, культури). До цієї групи слід віднести В’єтнам (в’єтнамців – 75 %), Китай (китайців – 95 %), Росію (росіян – 82 %), ФРН (німців – 92,7 %), Польщу (поляків – 98,3 %); Узбекистан (узбеків – 71,4 %). 3. Мовні спільноти, де функціонує державна мова домінуючого етносу, але його питома вага серед населення країни менша 75 % (Молдова – 64,5 % , Латвія – 52 %, Киргизстан – 52,4 %, Таджикистан – 72,3 %, Естонія – 63,5 %) [23:129-139; 284-286]. Етнографи вважають, якщо питома вага титульного етносу складає менше 75% населення країни, настає дестабіліза­ція етнобуття, в тому числі і на мовному фунті. 4. Мовні спільноти держави, в яких мова етносу, що дав їй назву, не стала доміную­чою (Україна, Білорусь). Тут мовна ситуація ускладнюється і потребує особливої виваженої етнонаціональної політики. У цих державах домінує мова колишньої метрополії або проголошена на законодавчому рівні двомовність (Білорусь).

Таким чином, у дванадцяти країнах, утворених на теренах колишнього Радянського Союзу, функціонує національна мова, проголошена як державна, а на території автономій офіційною поряд з державною є мова нації, що дала ім’я цьому автономному утворенню (крім України, де Автономна Республіка Крим є авто­номією територіальною).

У трьох колишніх республіках поряд з державною національною мовою функціонує в у тому ж статусі ще й російська. При­чини цього різні. В Білорусі тому, що тут перемогла проросійська політична еліта, яка домоглася законодавчого закріплення


російської мови. В Казахстані і Киргизії корінна, титyльна нація не є кількісно більшістю населення, і тому політичний компроміс між нею і російськомовною більшістю уможливив конституційно закріплену двомовність.

Таблиця 2.3




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка