В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження


Механізм упровадження й реалізації



Сторінка3/23
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.85 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

1.3. Механізм упровадження й реалізації

мовної політики

Порівняно новим аспектом мовного статусу, що надзвичайно актуалізувався в останнє десятиліття, є технологічний, пов’яза­ний із застосуванням механізмів реалізації природної мови в ін­формаційно-комунікаційних технологіях.

Ухвалений 1989 року закон «Про мови в Українській РСР» безпосередньо сприяв розвитку рідного слова. Так, уже наступного року було прийнято довгострокову, розраховану на десятиліття, урядову програму розвитку української мови. 1997 року документ конкретизували «Комплексними заходами щодо всебічного роз­витку й функціонування української мови». Відтоді у сфері гума­нітарної політики почали створювати й ліквідовувати різноманіт­ні структури, зокрема Державний комітет у справах національно­стей і міграції, Раду з питань мовної політики при Президентові України, мовний сектор при секретаріаті Кабінету Міністрів тощо, які діяли більш-менш ефективно, але жодна із цих структур не звітувала про результати своєї роботи, чим було засвідчено аб­солютну безвідповідальність влади за мовну політику.

Отже, ще й досі мовна сфера нашої держави функціонує за приписами, виробленими за часів Української РСР. Розв’язанню цієї задавненої проблеми присвячено більше півтора десятка за­конопроектів, зареєстрованих у Верховній Раді. Їх можна поді­лити на дві основні групи: ті, що однозначно класифікують укра­їнську мову як державну, і ті, що передбачають запровадження двомовності чи багатомовності або ж обстоюють функціонуван­ня російської мови як офіційної. Отже, механізм реалізації мов­ної політики не спрацьовує. Утім, мовна політика реалізується державною владою через складний механізм управління суб’єкт­но-об’єктними мовними відносинами в суспільстві.

Управління – це система органів і установ, призначених реа­лізовувати рішення політичної влади. Відомий фахівець із пи­тань державного управління В. Тертичка зазначає, що державна політика пов’язана з виробленням стратегічного курсу, основних напрямків розвитку його й засобів досягнення цілей і завдань, які стоять перед суспільством. Механізм реалізацій державної політики включає комплекс державних повноважень, адміністра­тивні методи управління та примусові акції, легітимні засоби

взаємодії з групами та індивідами, матеріальні та соціальні ре­сурси, державний контроль [279:489-492].

Технологія реалізації мовної політики здійснюється через мову політики (законодавство, управлінсько-адміністративна та правова сфери), та політичну мову (діяльність суб’єктів політики), а і політичні комунікації, мова політиків тощо. Л. Нагорна, у ці­лому, до системи мови політики відносить мову законодавства, адміністративно-правову й управлінську сфери, дипломатичні відносини та переговори, політичну пропаганду й політичне виховання [170:72]. [182:70-72]

Аналіз наукової літератури дозволяє виділити шість основних сфер використання мови політики у владних відносинах, а саме: мова законодавства, адміністративно-правова та термінологічна мова, основне завдання яких – регламентувати дії громадян, спрямувати їх шляхом заборон, приписів та вказівок до законо­слухняної поведінки; мова управління, призначення якої – сфор­мулювати розпорядженнями, інструкціями й нормативними акта­ми певні настанови для практичної діяльності членів суспільст­ва; мова політичного спілкування та переговорів, яка має прими­рити сторони, що конфліктують, зблизити їх позиції і зробити сло­весний акцент на спільності інтересів; мова політичного вихо­вання, яка має створити нормативну структуру та відповідні тер­міни (політична освіта, мас-медіа тощо) для формування гро­мадської думки; мова дипломатії та мовнополітичного впливу на зарубіжні країни. Так, Росія одним із головних завдань мовної політики вважає збереження й поширення російської мови за межами держави, розширення програми підготовки фахівців із сусідніх країн за державний кошт Російської Федерації у навчаль­них закладах [215:408; 295:4].

У нашому дослідженні згідно поставленої мети проаналізуємо лише дві перші сфери мови політики – мову законодавства й сфери управління мовними процесами, у яких реалізуються ос­новні засади мовної політики держави.

Основними компонентами механізму впровадження мовної політики є такі: керована система – об’єкт управління (етномовний склад населення країни, регіону, колективи, ЗМІ, книговидання, освіта тощо); керівна система – суб’єкт управління (держава, полі­тичні інституції, етноспільноти тощо); та його стадії, вироблення й реалізація програм, оцінка ефективності їх функціонування, комплекс важелів, зокрема матеріальних. Слід наголосити, що

механізм реалізації мовної політики, окрім вищезазначених ком­понентів, включає також міжетнічні інституції, громадські органі­зації, наукові установи, творчі колективи та ін. [139:21].

Механізм упровадження мовної політики в Україні потребує наукового узагальнення й вирішення. П. І. Надолішній у своїй науковій розвідці «Розбудова нової системи врядування в Україні: етнонаціональний аспект» (1999 р.) виділяє головні функції етнополітичного менеджменту, які можна екстраполювати й на управління мовними процесами: правову – розроблення та зако­нодавче оформлення імперативних настанов (законів, указів та ін.) з урахуванням науково-теоретичних (економічних, культур­иих, соціальних тощо.) розробок, які впливають на реалізацію мовної політики; контрольну – контроль за виконанням законо­давчих і нормативних актів у сфері мовних відносин; організація взаємодії з регіональними структурами у сфері освіти та іншими інституціями, які реалізують мовну політику; моделювання ­створення моделей управлінських ситуацій, спрямованих на ефективну реалізацію мовних проблем; економічну – регулю­вання шляхом фінансової підтримки діяльності громадських організацій із мовної політики [183: 19].

У практиці сучасного управління мовними процесами в Україні спираються на такі нормативно-правові акти: Конститу­нія України, конституційні закони, загальні закони для правового регулювання мовного питання, нормативно-правові акти ви­щих органів державної влади (Укази Президента України, По­станови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України тощо); нормативно-правові акти міністерств та відомств, що носять ві­домчий характер; розпорядження керівників місцевих органів влади й державних адміністрацій; інші нормативно-правові акти, що регулюють відповідно в колективі (статути, положення, регламенти, інструкції, правила тощо) [279:506-507], а також документи і матеріали міжнародної співдружності з мовної політики.

Визначальне місце в механізмі реалізації мовної політики належить Конституції України, положення якої розглянуті в попередньому розділі. Додамо лише, що статті 10-12 проголошують основні засади мовної політики України щодо державно­сті української мови та забезпечення її всебічного розвитку в усіх сферах суспільного життя на території країни, гарантії використання функціонування й захисту російської мови та мов етноспільнот, а також вивчення мов міжнародного спілкування.

Підкреслюючи рівні конституційні права громадян України, стаття 24 наголошує, що не може бути привілеїв для будь-кого й «за мовними» ознаками, а стаття 53 гарантує право громадян інших національностей «на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови» у різних навчальних закладах.

Конституція України надає право «застосування мов» виключно Верховній Раді (ст. 92, п. 4) [90:29], рішення ж щодо зміни державної мови в Україні парламент приймає законодавчо лише конституційною більшістю (ст. 155) [123:53-54]. Стаття 103 вимагає обов’язкового знання державної мови Президентом України [123:32], а також представниками судової влади – суддями (ст. 127) [90:44], членами Конституційного Суду України (ст. 148) [123:52].

Однак, Конституція України не вимагає знання державної мови народними депутатами та депутатами місцевих рад, що, на жаль, не сприяє реалізації статті 10-ї Основного Закону. Це одна із колізій, яка спричиняє нестабільність мовної ситуації в Україні, ускладнює міжнаціональні відносини й конфлікти.

Реалізації мовної політики, окрім законодавства, сприяє владно­організаційна структура. Із прийняттям Конституції України по­чала вибудовуватися певна вертикаль управління: при Президен­тові України була створена Рада з питань мовної політики; депар­тамент як координаційний та організаційно-методичний центр, покликаний постійно аналізувати й узагальнювати практику законодавчих актів із мовних питань у складі Державного Комітету в справах національностей та міґрації; сектор моніторингу мовної політики при Кабінеті Міністрів України, який спільно з науко­вими установами та громадськими організаціями здійснював моніторинг мовної ситуації в Україні; Інститут української мови у cтpyктypi Національної академії наук; Комісія з редагування та уніфікації українського правопису тощо.

Відповідно при міністерствах і відомствах були створені певні структури, що постійно займаються питаннями реалізації мовної політики. У цілому вищезазначені управлінські структyри були покликані постійно аналізувати та узагальнювати практику застосування законодавчих актів із мовних питань, здійснювати контроль за дотримуванням конституційних вимог і реалізацією відповідних державних програм. Одним із головних напрямків діяльності цих установ є вивчення мовної ситуації в peґioнax та подання на розгляд владних структур пропозицій щодо реалізації

положень Конституції України в мовному питанні на засадах демократії та рівноправності громадян всіх національностей.

Для вирішення мовних проблем на законодавчому рівні в липні 1997 р. Кабінет Міністрів подав на розгляд Верховної Ради України проект закону про розвиток і застосування мов в Україні. Він передбачав закріплення загальних принципів мовної політи­ки, правових та організаційних засад розвитку та застосування державної мови і мов національних меншин, права громадян на користування рідною мовою в усіх сферах суспільного житгя. Однак, Верховна рада України знову відхилила цей проект.

Із метою дотримання та реалізації положень Конституції були розроблені Комплексні заходи щодо всебічного розвитку й функ­ціонування української мови, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 998. В основу цих за­ходів покладено концептуальні засади, що випливають із сучас­ного стану розвитку української мови, яка характеризується, зо­крема, відсутністю належного механізму її пропаґyвання в засо­бах масової інформації, сфері освіти. Ці заходи мали б реалізо­вуватися шляхом аналізу стану й тенденцій розвитку української мови в умовах ринкової економіки, а також вдосконалення сис­теми перепідготовки спеціалістів-представників національних меншин із метою поліпшення їх знань державної мови. Окреслено першорядні завдання, які полягають у вдосконаленні відпові­дного законодавства та розробці правових актів, що регулювали б застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя [І41:240-242].

У свою чергу, облдержадміністрації (1998) запропонували на розгляд сесій обласних рад питання про фінансування реалізації в області Комплексних заходів щодо всебічного розвитку й фун­кціонування української мови.

Цими заходами передбачалось провести роз’яснення проекту закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», семінари із правових питань функціонування української мови як державної, ряд науково-практичних конференцій, культурно­мистецьких фестивалів, конкурсів української пісні, етнографіч­них експедицій, розробити програми тестування з української мови для учнів шкіл із викладанням мовами національних мен­шин, розширити мережу шкіл із поглибленим вивченням україн­ської мови та літератури, організувати вивчення української мо­ви для державних службовців, військовослужбовців, представ-

ників ЗМІ, співробітників банківських установ, сфери обслуго­вування тощо. Планувалося відкрити пам’ятний знак, присвяче­ний 200-м роковинам Нової української літератypи і мови та 130-м роковинам Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, постійно діючу (із пересувним фондом) виставку «Українська мова: історія та її сучасність», зініціювати публіка­ції у ЗМІ краю під спеціальною постійною рубрикою «Українська мова – мова державна».

Згадувана програма «Українська мова» так і не була затвер­джена урядом. Замість неї у вересні 1999 року з’явився урядовий документ, значно «скромніший» за назвою і суттю: «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку й функціонування української мови». Причиною появи цього документа став спротив значної частини депутатів Верховної Ради та проросійськи налаштованої громадськості, які виступили проти поданого вищеназваного проекту закону та звернення кількох фракцій Російської Думи до депутатів ВР України. Проект був відкликаний із Верховної Ра­ди [125]. Водночас противниками єдиної державної мови був поданий проект постанови Верховної Ради «Про особливий по­рядок застосування російської мови на території України», у якому пропонувалося вважати місцем проживання росіян усю територію України, а російську мову, відповідно, обов’язковою для використання разом із українською на загальнодержавно­му рівні. У Верховній Раді України зареєстровано було ще декі­лька подібних законопроектів.

Це стосується і Державної програми розвитку і функціону­вання української мови на 2004–2010 рр., затвердженої постано­вою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року. Її ме­тою є створення належних умов для розвитку і розширення сфе­ри функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України. Основним завданнями програми є зміцнення статусу української мови як державної та всебічний розвиток і розширення функціону­вання української мови в усіх сферах суспільного життя. Проте вагомих зрушень щодо реалізації програми у державі не спосте­piгається [61, с. 2105].

2 вересня 2002 р. була схвалена й підписана міським головою м. Києва О. Омельченком «Міська комплексна Програма заходів щодо розвитку й функціонування російської мови в м. Києві на 2002–2005 роки. «Українська мова в українській столиці». Ця

Програма була підготовлена на виконання ст. 10 Конституції України, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. у справі застосування російської мови, а також постанови Кабіне­ту Міністрів України від 8 вересня 1997 р. «Про всебічний роз­виток і функціонування української мови». Багато хто привітав появу цієї Програми, пов’язуючи з нею надії на те, що вдасться переламати вкрай несприятливу ситуацію, яка склалася у мов­ному питанні не лише у Києві, а й у цілому в державі. Втім, захо­ди щодо впровадження державної мови у публічну сферу як у столиці, так і в країні в цілому переважно залишаються на папері.

Попри всі негаразди українська мова стає все більш ужива­ною, зокрема в установах і школах. На Луганщині, як відомо, 70% населення спілкується російською мовою. Лише 7–10% мешканців області вважають себе україномовними [6:2]. Завдяки заходам центральних органів влади України на реґіональному й місцевому рівнях вироблені програми та плани, спрямовані на втілення в життя мовної політики. Рішенням, наприклад, Стаханов­ської міської ради Луганської області від 28.V.04 затверджено програму розвитку та функціонування української мови на 2004–­2010 рр., мета якої – створення належних умов для розвитку й розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотичних почут­тів у громадян України.

Відповідно, в установах і навчальних закладах вироблені за­ходи, спрямовані на виконання рішення міськради. У планах гім­назії № 7 цього міста до 2010 року намічено запровадити в усіх класах навчання українською мовою, на 2006–2007 навчальний рік в 1–9 класах було уже здійснено цей захід, відбувається прийом учнів до перших класів лише з українською мовою навчання. Проводиться активна робота з громадськістю щодо необхідності володіти й користуватися в повсякденному спілкуванні держав­ною мовою. Якщо в молодших класах значно зменшилася кіль­кість проблем щодо оволодіння учнями державною мовою, то у старших класах ця проблема залишається актуальною. На запитання «Чи хотіли б ви навчатися в україномовному класі?» лише 6,6 % учнів 11 класу цієї школи відповіли «Так». Але в цілому тенденція до українізації навчання в цій школі позитивна. На запитання ж «Чи вважаєте ви правильним перехід усіх ВНЗ України на українську мову викладання?» «Так» відповіло 54,5 % респон­дентів цього класу. Щодо твердження про поширення державної
мови в українському суспільстві як явища закономірного підтримало 74,5% учнів випускного класу (потоковий архів Стахановського міського відділу освіти Луганської області за 2005 р.).

Проаналізувавши особливості мовної ситуації в реґіонах східних областей, ми дійшли висновку, що на початку 90-х років в обласних центрах, містах і селищах було набагато більше українських за формою і змістом шкіл. Сьогодні, порівняно з попередніми роками, кількість українських класів суттєво збільшилася але бажання населення їх відвідувати різко зменшилося. І не тому, що батьки втратили почуття патріотизму, а тому, що вони міркують так: для чого глибоко вивчати мову, якщо вона не потрібна в коледжах і в університетах, якщо нею не користуються в жодній сфері державного й громадського життя області? З точки зору практичної доцільності вона є просто зайвою, адже у східних областях України суспільне середовище не україномовне. А куди піти вчитися тим учням, які закінчили школу (клас) з українською мовою навчання? Тільки на факультет української філології педуніверситету, або факультети мовознавства, журналістики та соціології, наприклад, Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля м. Луганська, де для студентів спеціальності «мовознавство» і «журналістика» викладання частково ведеться українською мовою. Але де потім цим журналістам застосувати свої знання? Адже обласна преса здебільшого не україномовна [160:38-42].

Поміркована мовна політика України, яка відповідає нормам світового права, викликає опір її противників. Особливо це сто­сується представників лівих партій. Так, один із ідеологів дво­мовності в нашій країні Л. Грач вважає, що сучасний стан мовної політики набуває вигляду «албанізації» в Україні. Відомо, що свого часу в Косові населення ворогувало за мовною ознакою, доки в албанських поселеннях унаслідок кривавих сутичок не стало сербських будинків, а в сербських – албанських. Тому без­конфліктне суспільство у країні, на його думку, може бути по­будоване тільки на основі загальнонаціонального консенсусу й українсько-російської двомовності [46:8]. Але чи може тут бути мовна рівноправність, коли вже нині домінуючою в українському суспільстві є російська мова, а її позиції дедалі більше зміцню­ються аж до повного панування російської мови в Україні. Не витримує критики й теза лівих про те, що поширення й утвер­дження української мови як єдиної державної призведе до розколу

країни, поділу її на західну та східну частини, оскільки остання, персважно російськомовна, ніби не визнає панування мови титу­льної нації. Лунають також вимоги про зміни основних статей (3, 10, 21 й 32) Конституції України, щоб будь-який громадянин України, незалежно від походження, місця проживання й націо­нальності міг вільно обирати, користуватися та змінювати свою мовну належність, аж до визнання себе білінгвістом або багато­мовним. За цією ніби необхідною для демократичного волевияв­лення в мовному питанні вимогою знову стоїть прихована загроза утвердження в Україні єдиної державної мови – мови, завдання якої полягає у зміцненні консолідації єдності суспільства й ідентифікації громадян в єдиній державі.

Сьогодні етнополітична думка зіткнулася з таким явищем як сепаратистські тенденції регіоналізації російської мови, які від­значаються скоординованістю дій прихильників двомовності. 6 березня 2006 року Харківська міська рада (тодішній міський голова В. Шумілкін) у Рішенні № 43/06 зокрема постановила: визнати російську мову в місті Харкові реґіональною – «в озна­ченні Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» (пункт 1 Рішення); встановити, що Харківська міська рада та її виконавчі органи у своїй роботі й в офіційних документах, по­відомленнях та оголошеннях використовують поряд з українською (державною мовою) російську мову (реґіональну) як мови роботи, діловодства й документації, тобто як робочі мови (пункт 2 Рішення); врахувати, що згідно з Законом УРСР «Про мови в Українській РСР» та Законом «Про звернення громадян» грома­дяни мають право звертатися до будь-яких державних, партій­них, громадських органів, підприємств, установ та організацій українською та російською мовами або мовою, зручною для обох сторін (пункт 3 Рішення). 25 квітня 2006 року Луганська обласна рада (голова ради В. Голенко) у Рішенні № 2/13 зокрема постановила: вважати, що російська мова в Луганській області «у визначенні Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» є реґіональною мовою (пункт 1 Рішення); встановити, що Луганська обласна рада та її виконавчий апарат у своїй роботі та в офіційних документах, повідомленнях й оголошеннях вико­ристовують поряд із українською (державною) і російську мову як мови роботи, діловодства та документації (пункт 2 Рішення); запропонувати органам державної виконавчої влади й органам місцевого самоврядування забезпечити право громадян зверта-
тися до будь-яких державних, партійних, судових, громадських органів, підприємств, установ і організацій як державною, так і російською мовами (пункт 4 Рішення). 26 квітня 2006 року Севастопольська міська рада (голова ради В. Саратов) у Рішенні № 11 зокрема постановила: визнати, що російська мова на тери­торії міста Севастополя є регіональною, «такою, що потребує охорони й розвитку у спосіб, який не перешкоджає розвиткові державної української мови» (пункт 1 Рішення). Подібні сепара­тистські рішення ухвалили й деякі інші представницькі органи місцевого самоврядування.

Міністерство Юстиції зробило висновок, що жоден закон України не містить положень, на основі яких до сфери компетенції органів місцевого самоврядування – міських чи обласних рад – було б віднесено вирішення питань щодо юридичного ста­тусу мов, які використовуються в роботі цих органів чи застосо­вуються в межах територій відповідних територіальних громад, отже Рішення Харківської та Севастопольської міських рад, Луганської обласної ради є такими, що не відповідають україн­ським законам, передусім протизаконним є рішення про надання російській мові статусу реґіональної (відповідно в містах Харко­ві, Севастополі та в Луганській області).

До того ж, рішення Севастопольської міської ради було ух­валено й оприлюднено з порушенням вимог українського зако­нодавства, оскільки його ухвалили та опублікували (у газеті «Севастопольские известия», № 42 від 29.04.2006 р.) лише ро­сійською мовою, тоді як чинними нормами українського права визначено, що акти місцевих органів державної влади та управ­ління ухвалюються й публікуються українською мовою (при цьому не забороняється одночасне використання кількох мов). Щодо сфери компетенції органів місцевого самоврядування в питанні мовної політики Закон України «Про місцеве самовря­дування в Україні» визначає, що до виключної компетенції сільських, селищних та міських рад у цьому питанні (що вирішу­ється виключно на пленарних засіданнях) віднесено, зокрема, вирішення згідно з законом питання про мову (мови), якою (якими) користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях (пункт 50 части­ни першої статті 26). Цей закон не містить положень, відповідно до яких обласна рада наділена компетенцією вирішувати питання мовної політики в рамках саме цього акта законодавства. Жоден

український закон не містить положень про те, що міська чи обласна рада має компетенцію визначати статус мов, які викори­стовуються у роботі цих рад, чи можуть використовуватися в межах територій відповідних територіальних громад [324: 4].

Зі змісту Конституції України та положень інших чинних норм українського права (див. главу 1.1, 1.2) випливає, що поря­док застосування мов в Україні, зокрема російської мови, виз­начається законом України; порядок застосування російської мови в Україні визначено законами України, які гарантують ві­льне використання російської мови в роботі органів місцевого самоврядування як мови роботи, діловодства й документації в місцях, де більшість населення становить певна національна меншина; право громадян звертатися до будь-яких державних органів, установ та організацій, а отже, й органів місцевого са­моврядування, зокрема й російською мовою; право осіб, які є учасниками судових чи адміністративних процесів, користува­тися рідною мовою, зокрема й російською; використання росій­ської мови для позначення назв державних, партійних, громад­ських органів, підприємств, установ і організацій, а також топо­німів – у тих місцях, де більшість громадян (тобто більшість на­селення відповідних адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи російської національ­ності; застосування російської мови як мови роботи, діловодства та документації в органах місцевого самоврядування (відповідно до положень цих законів, а також до Рішення Конституційного Суду України має здійснюватися одночасно із застосуванням державної (української) мови, а не замість неї.

Отже, процес мовної асиміляції вступив у новий етап. Пройшовши тривалий період насильницького впровадження ро­сійської мови та заборон й обмежень української мови, він всту­пив у ненасильницьку стадію русифікації, почав діяти механізм «самоасиміляції» (Л. Масенко). Саме тому, як і в радянські часи, деякі керівники наводили «переконливий» apґумент: «А хто вам забороняє спілкуватися українською мовою?». Так і тепер чино­вники інколи виправдовують свою безвідповідальність. Уразли­вість позицій української мови в деформованій мовній ситуації полягає в тому, що для її зникнення з суспільного життя достат­ньо лише невтручання влади у процеси «природної» боротьби двох мов, яка відбувається за законами соціального дарвінізму: мова колишньої метрополії, що встигла завоювати сильні пози-

ції, витискає ослаблену конкурентку. Сучасний етап – це етап регіоналізації російської мови, посилення за мовною ознакою розколу країни й послаблення ролі української мови в системі державотворчих пріоритетів.

У новому законі слід дати чітку дефініцію поняттю державної мови, порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і, трьох мов, у певних регіонах – згідно із принципом толерантності, взаємоповаги та взаєморозуміння, а також чіткіше визначити обов’язки посадових осіб, що займаються цими питаннями.

Проведення державної мовної політики здійснюється, у пер­шу чергу, забезпеченням ефективної реалізації конституційно­-правових принципів регулювання мовних відносин, розробки й виконання державних, спеціальних і реґіональних програм і під­тримки суспільних ініціатив в осягненні мети державної політи­ки, а також налагодження діалогу між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадськими органі­заціями. Здійснення основних напрямів державної мовної полі­тики потребує розроблення механізму фінансового, правового, органічного, адміністративного, науково-методичного та інфор­маційного забезпечення.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка