В. Н. Каразіна Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження



Сторінка2/23
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.85 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Статус мов у державах світу







Кількість мов у

країнах

Країни, у яких

Континент

Число держав

державних

офіційних

дві і більше державні (офіційні) мови

наявні мови автономій

мова не співпадає з назвою держави

мова співпадає з назвою держави

Європа

43

40

16

7




7

9

34

Азія

52

61

11

12

7

32

20

Африка

57

75

66

39

32

54

3

Південна

Америка


12

12

7

4

5

12

-

Північна

Америка


23

24

-

1

-

23

-

Австралія й

Океанія


14

18

-

3

6

11

4

В цілому

201

230

97

66

65

137

64

(див. додаток Б)
Офіційною, Тобто державною, законодавчо закріпили іспан­ську мову країни Латинської Америки, Куба, Нікарагуа, Сальва­дор, Еквадор та інші. «Офіційною мовою Республіки є іспанська мова в її кастильському виконанні. Уряд зобов’язаний піклува­тися про ії збереження і викладання», – проголошує стаття 10 конституції Республіки Сальвадору [84:462].

У поліетнічних країнах світу Конституції закріплюють дві і більше офіційних мов. Подібний факт має місце у тих держа­вах, де важко визначити якусь одну домінуючу корінну національ­ність (наприклад, у Люксембурзі мешканці спілкуються двома офіційними мовами – французькою і німецькою). У Швейцарії державними є німецька, французька, італійська та ретороманська. Утім, чотиримовність реалізується тільки на рівні центральних державних установ, скажімо, у роботі Федеральних зборів. Фак-


тично ж країна розділена чітким мовним кордоном на частини, в кожній із яких функціонує як офіційна тільки одна із цих мов [268:30]. У зв’язку з цим варто пригадати думку швейцарського вченого Урса Альтерматта, який пише, що у Швейцарії конституційно зафіксовано багатомовність уже у XIX ст., а у 1938 р. оголошено ретороманську мову четвертою державною і, таким чином, піднято до рівня національної мови навіть нестандартизовану реґіональну мову, що означало, що ні кількість тих, розмовляє нею, ні культурний престиж не відігравали ніякої ролі» [5:311]. Але слід зазначити, що надання статусу державній ретороманській мові відбулося з урахуванням стано­вища ретороманців як корінного етносу, у якого відсутня етніч­на батьківщина в інших країнах.

Не менш складною є мовна ситуація у Бельгійській федераціі, У статті 4-й Kонституції Бельгіі записано: «Бельгія складається із чотирьох лінгвістичних реґіонів: регіонів французької мови, ре­гіон нідерландської мови, двомовний реґіон Брюссель – столиця і реґіон німецької мови. Кожна комуна Королівства є частиною одного із лінгвістичних реґіонів» [111:109].

Офіційні мови існують у Фінляндії (фінська і шведська). Та­ка ситуація склалася в основному внаслідок компактного тери­торіального поділу різномовних етнічних груп. Ця країна вибо­рола незалежність з-під влади Росії у 1917 р. і при цьому визнала фінську і шведську мови національними та офіційними. Тексти законів друкуються цими мовами, хоч 95% населення розмов­ляє фінською мовою. (Однак, не російською, яка тут була пану­ючою, а мовами, які потерпали від чужоземпого панування). У 1991 році Фінляндія визналa на регіональному рівні також лапландську мову офіційною для корінного народу провінції Лапландія [5:311-12].

У деяких країнах мова титульної нації, що дала назву, не за­кріплюється у законах як державна. Це пов’язано з тим, що на­ція, самовизначившись політично, вважає свою мову легітимною ознакою держави, що забезпечує внутрішньодержавні і міжна­родні комунікативні зв’язки, колективну ідентифікацію політич­ної спільноти національної держави [13:310].

Однак всеохоплююча глобалізація змушує навіть розвинуті країни, мови яких є загальновизнаними світом офіційними, вда­ватися до їх конституційного захисту. У чинній Конституції

Французької республіки державна мова посідає чільне місце – ­нею розпочинається засадничий розділ Перший «Про суверенітет». Статгя 2 закріплює, що мовою Республіки є французька. Важли­во, що цією нормою Конституція доповнена законом зовсім не­давно – 25 червня 1992 року [166:106]. Для того, щоб перешко­дити засиллю іноземних слів у цій країні активно функціонує комісія зі словотворення у складі представників літератури, нау­ки, інших фахівців з метою регулювання та впровадження в обіг нових термінів і слів.

Існують випадки юридичного впровадження офіційної мови не як державної, а як паралельної. Так було зроблено в СРСР у 1990 р., після того як мови корінних національностей у союзних республіках були проголошені державними, офіційною мовою у межах усього Радянського Союзу було запропоновано вважати російську «як засіб міжнаціонального спілкування» [65]. Оскіль­ки Союз розпався, то у законодавстві України запроваджувати це положення не було необхідним. Співіснування понять «дер­жавна» й «офіційна» мова під тиском радикальної частини ро­сійськомовного населення було закріплено лише у Кримській автономії (1996 р.). У новій Конституції Автономної Республіки Крим (1999 р.) цей курйоз виправлено. У статті 10-й Конституції АРК говориться, що «поряд з державною мовою забезпечується функціонування і розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національностей» [89:6]. Тобто колишні неузгодженості між законодавством Києва і Сім­ферополя приведені у відповідність положенням Конституції АРК з Основним Законом України.

Отже, чіткого і вмотивованого розмежування понять «дер­жавна» й «офіційна» мови немає. Більшість дослідників та пра­вові акти кваліфікують ці дефініції як тотожні [154:129]. Роз’яс­нюючи питання мови в Україні, Конституційний Суд нашої держави зазначив: «Під державною (офіційною) мовою розумі­ється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічній сфері суспільного житгя» [98:4]. Надзвичайність розуміння «державної» й «офіційної» мов за Конституційним Судом України очевидна. Таке формулювання підкреслює, уточнює і роз’яснює, що державна мова й офіційна­це одне і те ж. Утім, паралельне впровадження у поліетнічних країнах понять державної чи офіційної мов із чітким розмежу-

ванням статусів і, відповідно, сфер їх уживання доцільне тільки зі співставленням загальнодержавної і реґіональної мов.

«Універсал національної єдності» (2006 р.) визнає державну українську мову як мову «офіційного спілкування в усіх сферах суспільного життя по всій території України – як основи само­ідентифікації народу та держави». Цим самим поставлено крап­ку дискусіям щодо вимог надання статусу російській мові як мо­ви офіційній у нашій державі [294:2].

Проблема державного унормування співіснування мов різ­них етносів завжди виникає при поліетнічності населення краї­ни. Слід погодитися з думкою Б. Тернопільского, який виділяє три основних підходи щодо розв’язання цієї проблеми.

Перший найпоширеніший підхід полягає у тому, що мовою державного життя обирається мова однієї національності ­зазвичай тієї, що зробила основний внесок у формування держа­ви та переважає у кількісному відношенні інші етнічні групи. Він може бути зафіксований у Конституції, як, наприклад, в Іспанії та Франції, або не зафіксований, як у Великобританії, США. Такий cтaтyc мають, наприклад, іспанська (кастильська) мова в Іспанії, французька у Франції, англійська у Великобританії тощо. У законодавстві різних країн назва цієї мови може буги різною: офіційна, державна, національна або просто мова даної держави (наприклад, «мова Французької Республіки – французька»). Зага­лом у зарубіжному законодавстві переважає перше з цих визна­чень, яке, до речі, повністю відповідає значенню «державна мова» у законодавстві країн – колишніх республік СРСР.

Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах двомовності (багатомовності): визначення як офіційної, тобто державної, всіх основних мов країни. Це має місце пере­важно у тих країнах, де важко визначити якусь одну корінну на­ціональність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови ­французька і німецька) або є території компактного проживання двох і більше етносів.

Світова практика засвідчує і третій варіант: також із законо­давчим закріпленням у функції офіційної мови двох або більше мов, поширених у країні, або зі співіснуванням у законодавстві країни понять «офіційна» («офіційні») і «державна» («держав­ні») мови. Статус двох офіційних мов – місцевої національної і мови колишньої метрополії – практикується переважно у постко-


лоніальних країнах, наприклад, хінді й англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії. Формально у законодавстві цих країн місцевій національній мові відводиться нібито голов­ніша роль (вона фігурує першою у переліку офіційних мов, а у нині чинній Конституції Індії, прийнятій 1950 року, офіційна роль англійської мови, крім того, була обмежена тільки найбли­жчими 15 роками), насправді ж панівне становище в їх держав­ному житті займає саме мова колишньої метрополії [278:68].

Четвертий варіант: офіційні мови запроваджуються у різних міжнародних інституціях з метою полегшення спілкування між учасниками переговорного процесу. У європейських інституціях такими офіційними мовами є переважно англійська, німецька, французька й іспанська, в інституціях ООН – мови постійних членів Ради Безпеки ООН (англійська, китайська, російська і французька); у СНД – лише російська.

Для дослідження й характеристики сучасного стану мовних процесів варто залучити теорію соціального капіталу, тобто «но­рми або цінності, які роблять можливими колективні дії», Френ­ціса Фукуями, початок розвитку якого, на його думку, спостері­гається і в Україні. (302а) Суттєвою складовою соціального капіталу дослідники відносять також і інтелектуально-ментальний капітал – накопичена наукова, історико-культурна, чи літературна інформація, виробничо-професійний досвід, традиції поко­лінь тощо. (249а) Вони закодовані в рідній мові народу й пере­дають інформацію перш за все своєму етносу. Тому потреба в засобах комунікацій саме у власній мові нації чи державі є обу­мовлено необхідністю.

Чому, наприклад, євреї обрали мову іврит? Коли ідеологи сі­онізму та «отці» держави Ізраїль розмірковували про те, як бути з державною мовою, то вони рішуче відкинули пропозиції зро­бити державною мовою англійську, німецьку, російську або ідиш (мова єврейського населення Східної та Центральної Євро­пи, а також США, яка виникла на основі німецької мови), хоча цими мовами розмовляла величезна більшість як євреїв у всьому світі, так і евреїв – жителів тогочасної Палестини. Була штучно відроджена мова іврит мова святих іудейських книг, які могла читати тільки незначна частина еліти – іудейські служителі культу. Була відкинута і двомовність і тримовність. Треба собі тільки уявити, як важко було створити з мови святих книг су-

часну мову із науково-технічною, військовою, спортивною чи літературно-культурною термінологією! Але це вдалося зроби­ти, і це було мудре рішення. Воно збагатило євреїв – давши їм власну мову, котра пов’язала їх минуле з нинішнім станом. А німецькою, англійською, чи російською ізраїльтяни володіють і зараз, але не вимагають проголосити їх державними.

Виходячи з історичних особливостей формування етнічного складу України, коли українці є корінним етносом майже на всій її території, та сучасного розселення, мають кількісну перевагу на всій території, окрім Криму, роль державної (за зарубіжною термінологією, офіційної) мови в Україні має виконувати одна мова – українська. Статус державної забезпечує українській мові можливості поступового розширення сфери функціонування, яке століттями обмежувалося.

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо ви­значених функцій української мови і мов національних меншин державна мовна політика має бути скерована на досягнення таких цілей: 1) утвердження української мови як державної (офі­ційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і під час здійснення офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні; 2) поси­лення функції державної мови як мови громадянства – об’єднав­чого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і за­собу зміцнення державної єдності України; 3) утвердження української мови як і мов міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності і національної безпеки; 4) утвердження і підтримку української мови як самобутньої мо­ви титульної нації; 5) сприяння розвитку мов національних меншин зі спеціальним наголосом на захисті мов, що опинилися під загрозою зникнення; 6) підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу; 7) сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян; 8) захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії; 9) запобі­гання дискримінації за мовною ознакою та запровадження захо­дів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особли­вого захисту, зокрема щодо української мови у деяких регіонах України; 10) сприяння у задовільненні мовних потреб українців у країнах поселення.



1.2. Статус і засади, порядок застосування

(використання) мов в Україні

Складовою розбудови національної держави, становлення демократії та громадянського суспільства в Україні є активна і цілеспрямована мовна політика, покликана утверджувати україн­ську мову як державну в усіх сферах суспільного життя. Від того, як побудована державна мовна політика, якими є її цілі та пріо­ритети, залежить стабільність і цілісність суспільства, його самодостатність, ефективне функціонування і розвиток.

Порівняльний аналіз законодавства Росії, Франції, Польщі, країн Балтії дає підстави стверджувати: Україна – чи не найде­мократичніша держава світу стосовно забезпечення мовних прав своїх громадян. Розвиток України як незалежної демократичної держави залежить насамперед від рішучості органів влади під час проведення комплексу заходів щодо зміцнення її державних інтересів та пріоритетів. Одним із таких пріоритетів у системі національного законодавства повинно стати законодавство про мови, яке за сучасних умов потребує належної уваги.

Нормативну базу, що визначає засади, статус і порядок за­стосування (використання) мов в Україні, і є предметом аналізу, становлять зокрема:



Конституція України 1996 р.; Рішення Конституційного Су­ду України від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови); Закон УРСР «Пpo мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року; Закон України «Про національні мен­шини в Україні» від 25 червня 1992 року; Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року; Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня 1998 року; Закон України «Про ратифікацію Євро­пейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року; кодекси: а) Кримінально-процесуальний кодекс Укра­їни від 28 грудня 1960 року (у редакції від 15 березня 2006 року); б) Кодекс про адміністративні правопорушення (від 23 лютого 2006 року); в) Цивільний процесуальний кодекс України (від 16 березня 2006 року); г) Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року; також норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року та інших законів України.
Закон «Про мови в Українській РСР» визначає, що україн­ська мова має юридичний статус державної (частина перша статті 2); у роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій, розташованих у місцях, де більшість громадян, що проживають у місті, районі чи їх су­купності (тобто більшість населення відповідних адміністратив­но-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи, які належать до інших (крім української) національ­ностей, можуть використовуватися – поряд з українською – на­ціональні мови цих національностей або мова, прийнятна для всього населення (частини друга та третя статті 3); громадяни можуть звертатися до державних, партійних, громадських орга­нів, підприємств, установ та організацій українською чи іншою мовою, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін (частина друга стапі 5); акти місцевих органів державної влади та управління затверджуються і публікуються українською мо­вою, а у разі необхідності – публікуються й іншою національною мовою (частина друга статті 10); офіційні назви державних, пар­тійних, громадських органів, підприємств, установ та організа­цій утворюються і подаються українською мовою, а з правого боку (чи знизу) ці назви можуть подаватися у перекладі іншою мовою (стаття 37); топоніми – назви населених пунктів, адміні­стративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т.ін. ­утворюються і подаються українською мовою, а також можуть передаватися національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості (частина перша статті 38). Закон «Про націо­нальні меншини в Україні» визначає, що у роботі державних ор­ганів, громадських об’єднань, а також установ та організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить пев­на національна меншина, може використовуватись її мова поряд із державною українською мовою (стаття 8). Закон «Про звернення громадян» стверджує, що громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єд­нань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін (стаття 6). Закон України «Про затвер­дження Конституції Автономної Республіки Крим» зазначає, що в Автономній Республіці Крим поряд із державною мовою за­безпечується функціонування та розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національно-

стей (пункт 1 статті 10 Конституції АРК); в Автономній Респуб­ліці Крим російська мова як мова більшості населення і прийня­тна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах суспільного життя (пункт 2 статті 10 Конституції АРК); вирішення питань щодо забезпечення функціонування держав­ної (тобто української), російської, кримськотатарської та інших національних мов віднесено до компетенції Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим (підпункт 14 пункту 2 статті 26 Кон­ституції АРК). Кодексами України, які визначають процедуру різних видів судочинства (чи притягнення особи до адміністра­тивної відповідальності), встановлено, що особи, які беруть участь у справі й не володіють (або недостатньо володіють) державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Слід зазначити, що чинне законодавство не передбачає жод­них санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, базо­вий Закон (1989) своєю розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Так, наприклад, частина друга ст. 6 встановлює, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволо­діти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків». Проте конкретного термі­ну для цього не встановлено, а отже, службова особа може «ово­лодівати мовою» аж до виходу на пенсію за віком.

Базовий закон про мови конкретизувався та знайшов своє втілення у нормативних актах, серед яких варто відзначити «Основи законодавства України про культуру» від 14 лютого 1992 р., в якому, зокрема, зазначається: «Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови. Дер­жава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання у сфері культу­ри мов усіх національних меншин, які проживають на території України» (ст. 4). Більш однозначно на користь української мови висловлюється Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (від 21 грудня 1993 року): «Телерадіоорганізації ведуть мовлен­вя державною мовою. Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно про­живають на даній території, а на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою» (ст. 9).

Окремі положення Закону «Про мови в Українській РСР» бу­ли деталізовані (або просто дубльовані) низкою інших законодав­чих та підзаконних актів. Так, Закон УРСР «Про освіту» у редак­ції від 23 травня 1991 року проголошував, що «мова освіти визна­чається законом УРСР «Про мови в Українській РСР» (ст. 6). У новій редакції Закону від 23 березня 1996 року цю статтю (тепер ­ст. 7) було доповнено словами «визначається Конституцією України...» (і далі за текстом). Такого ж змісту ст. 11 є у Законі України «Про інформацію» (від 2 жовтня 1992 року): «Мова ін­формації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними дого­ворами та угодами, ратифікованими Україною» [88:28-89].

Аналогічний запис зроблено і у Законі України «Про рекламу» (від 6 липня 1996 року): «Мова реклами визначається законами України «Про мови в Україні», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними договорами та угодами. Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводи­тись мовою оригіналу» (ст. 6).

Зрештою, Закон України «Про видавничу справу» (від 5 червня 1997 року) встановлює: «У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України «Про мови в Україні» та інших законодавчих актів України. Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через посередництво державних підприємств, установ та організацій, видається дер­жавною мовою. Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади» [88:55-58].

Варто відзначити, що останній із ухвалених Верховною Ра­дою законів щодо регулювання сфери культури – «Про кінема­тографію» – взагалі не містить посилань на Закон «Про мови в Українській РСР», обмежуючись загальною декларацією: «Засто­сування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до статті 10 Конституції України» (ст. 6). У принципі ця стаття ра­зом зі ст. 22 Закону, що встановлює квоту демонстрування націо-

нальних фільмів у 30 відсотків національного екранного часу, могли б гарантувати відповідний статус державної мови на ек­ранах, проте навряд чи ця вимога є на сьогодні здійсненною з огляду на реальний стан, в якому перебуває сьогодні національ­не кіновиробництво.

Нарешті, згідно з Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» у редакції від 27 травня 1997 року (ст. 26, п. 50) до виключного відання сесій сільських, селищних та міських рад належить: «вирішення відповідно до закону питання про мову (мо­ви), якою користуються у своїй роботі Рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях» [230: 18-19].

Чинна Конституція України остаточно закріпила основні нор­ми сучасної мовної політики нашої держави. У частині 1 статті 10 Конституції України визначено, що державною мовою в Україні є лише одна – українська. Важливість цієї статті полягає у тому, що вона дає чітку орієнтацію суспільству (організаціям, устано­вам, громадським товариствам, іншим суб’єктам) у розв’язанні мовних проблем та напряму мовного будівництва. У частині 2 цієї статті розкривається зміст терміну «державна мова» як такого, що всебічний розвиток і функціонування мови в усіх сферах сус­пільного житгя та на всій території України забезпечується дер­жавою. Забезпечення функціонування української мови мало б від­буватися законодавчими (закони України, нормативні акти), еко­номічними (обов’язкове державне фінансування), державно-ідео­логічними (утвердження загальнолюдських цінностей) та іншими засобами. До державного забезпечення можна також віднести практичну діяльність органів виконавчої влади [123:4-8; 119].

Така норма об’єктивно підтверджена особливостями етніч­ного складу населення України. Під час розробки цієї норми за­конодавець виходив із того, що українці є корінним етносом України та мають кількісну перевагу по всій її території, крім Криму. Тому природно, що роль державної мови в Україні виконує одна мова – українська. Частина 4 статгі регулює сприяння держави у вивченні мов міжнародного спілкування – найбільш поширених у світі та закріплених у міжнародному праві офіцій­них і робочих мов ООН [123:6].

Застосування мов в Україні базується також на таких міжна­родно-правових актах: Загальна декларація прав людини; Кон­венція ООН про права дитини; Міжнародний Пакт про грома­дянські та політичні права; Рамкова Конвенція про захист націо-

нальних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин [88:92-139].

Аналіз статті 10 Конституції України дає підстави ствер­джувати, що вона гарантує забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії різних етносів, які проживають в Україні, під­тримання атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними. Норми, закладені у цій статті, є демократичними та відповідають усім міжнародним стандартам.

У згаданих уже статтях 10 і 11 Конституції України закладені підвалини й у загальному плані сформульована суть мовної по­літики нашої держави. Але, на жаль, поки що положення цих статей залишаються декларацією, бо належним чином ще не підкріплені механізмом, який би їх «привів у дію». Потрібні законодавчі та нормативно-правові акти, створені на новій основі, на базі яких має вирішуватися мовна проблема.

Функціонування української мови як державної (офіційної) та її державна підтримка як мови корінної нації повинна поєдну­ватись із повагою до мов національних меншин, що історично мешкають у межах України та забезпеченням мовних прав осіб, що належать до таких меншин. Гарантування вільного розвитку, використання та захисту мов національних меншин відбувається відповідно до Конституції України, законів України, (Декларація прав національностей України, Закон України про національні меншини в Україні та ін.) із урахуванням стану кожної з них та реальних можливостей держави. У свою черry забезпечення мов­них прав осіб, що належать до національних меншин, та сприян­ня захисту і розвитку їхніх мов не повинно перешкоджати ви­вченню і застосуванню державної мови в усіх сферах суспільно­го жипя країни. [88:11-15]

Водночас ст. 2 Закону «Про національні меншини в Україні» наголошує, що громадяни України всіх національностей зобов’яза­ні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її держаний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин [88:13-15]. Однак ці вимо­ги закону не завжди виконуються. Тому має бути стратегія збе­реження і зміцнення збалансованості та гармонізації взаємин між українською нацією та національними меншинами України. У зв’язку з цим потрібно активно забезпечувати вивчення всіма громадянами української мови як державної та сприяти вивчен-


ню і захисту мов національних меншин України. Треба створю­вати умови для гармонійної взаємодії української мови з іншими мовами національних меншин України. Інструментом регулю­вання міжнаціональних відносин в Україні повинна стати дер­жавна політика у сфері застосування української мови як держав­ної і мов національних меншин.

Таким чином, державність української мови як правовий інститут уперше в історії дістала закріплення у Законі «Про мо­ви в Українській РСР», що набрав чинності з 1 січня 1990 р. На той час це був досить прогресивний документ [88:41-49]. Прийняттю цього Закону передувала ще в умовах СРСР більш як дворічна робота окремих прогресивних груп, громадсько-політичних і культурних організацій, таких як Спілка письменників України, товариство «Спадщина», Українська Гельсінська спіл­ка, Народний Рух України, окремих діячів культури, науки то­що. Верховна Рада створила робочу групу для підготовки проек­ту доповнень Конституції УРСР про надання українській мові статусу державної [272]. Стосовно майбутнього Закону було ви­словлено 23 967 пропозицій і зауважень. З них у 13,3% містилася схвальна оцінка проекту в цілому, у 4,6% — негативна оцінка й у 77,2% були конкретні доповнення та пропозиції.

Принагідно варто відзначити, що рішення Конституційного суду України щодо захисту державної мови (1999) спричинило надзвичайно жорстку за тоном ноту МЗС РФ від 28 січня 2000 року. Нею вказано, що «у російської сторони викликає серйозну стур­бованість дальше посилення адміністративних та інших заходів, які застосовують в Україні проти збереження і розвитку російської мови». Ця нота викликала низку обурливих заяв із боку політич­них партій національно-державницького спрямування, які відзначили неприпустимі за тоном заяви сусідньої держави, прагнення втручатися у внутрішні справи України. Проте показово і дуже небезпечно, що російську офіційну позицію повністю підтримали деякі нечисленні, але скандальні організації, які намагаються сьогодні виступати від імені всих етнічних росіян України, і, звичайно, комуністи. Подібні заяви з боку РФ фактич­но набувають постійного характеру.

На думку уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, рішення Конституційного Суду України щодо сфери застосування державної мови жодним чином не обмежує права російськомовних громадян у вільному використанні російської


мови. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернув увагу, що численна російська національна меншина в Україні й українська – в РФ мають бути могутнім чинником взаєморозуміння, зміцнення дружби та поглиблення співробітництва двох держав і народів. Тим більше, що договір між Російською Федерацією і Україною, на який посилаються російські дипломати, передбачає рівні можливості й умови для збереження розвитку мовної та культурної самобутності як росіян в Україні, так і українців у РФ. Але умови угоди щодо українців – громадян Росії – ігноруються.

Для задоволення етнокультурних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3 тис. дитячих дошкільних закладів, близько 5 тис. державних загальноосвітніх шкіл.

Натомість для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, телепрограми. До того ж, у Росії час від часу роздмухується антиукраїнська істерія, застосовуються принизливі методи тиску на українську еміграцію, нехтуються гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин.

Досягнений у жовтні 1989 року «мовний компроміс» до певного етапу демонстрував свою дієвість. «М’яке» мовне законодавство (cyттєвo ліберальніше від багатьох як пострадянських, так і західних зразків), разом із ухваленими Верховною Радою «Декларацією прав національностей» (1991 р.) та Законом «Про національні меншини в Україні» (1992 р.) дозволили уникнути сyттєвої напруженості на мовно-національному ґрунтi, наслідки якої могли б виявитися для України непередбачуваними. У ці­лому Закон «Про мови в Українській РСР» став, як говорилося, наслідком політичного компромісу між тими, хто обстоював по­всюдне впровадження української мови як необхідну передумо­ву справжньої незалежності України та тими, хто де-факто за­хищав збереження і надалі двомовного характеру українського суспільства (де українській мові було б відведено другорядну функцію), фактично прагнучи тим зберегти підпорядкований Москві статус України.

Суттю компромісу стало те, що формально проголосивши, за Конституцією, українську мову єдиною державною на всій тери­торії республіки, закон де-факто надав російській мові статусу

другої офіційної мови, закріпивши низкою статей (ст. 6, 10, 13, 14, 25, 27, 30, 31, 34) абсолютно рівний формальний статус російської й української мов у багатьох важливих сферах і застерігши право громадян користуватися будь-якою мовою в усіх випадках спілкування з державними органами, у судочинстві, під час отримання юридичної допомоги тощо.

Знайдена тоді формула компромісу була зумовлена особли­востями часу, коли ухвалювався закон. З одного боку, формаль­не закріплення у законі статусу російської мови як другої держав­ної (а це було вельми реально – ще у лютому 1989 року сам від­повідальний за розроблення Закону Л. Кравчук схилявся до такого варіанту) фактично прирекло б українську мову і далі перебувати у дискримінованому становищі, в якому вона опинилася внaслідок багатовікового колоніального становища України. Такі процеси спостерігаємо сьогодні у Республіці Білорусь, де па­нівне становище посідає одна з двох формально рівних державних мов – російська, а другу «державну мову» – білоруську – ­ фактично витіснено з повсякденного вжитку. Зрозуміло, що таке становище викликало б гострий опір значної частини суспільст­ва (особливо у західних та центральних регіонах, де україномов­ні громадяни за даними соціологічних досліджень становлять близько 78% населення). З іншого боку, прагнення різко змінити вже наприкінці 1980-х рр. лінгвосоціальну карту держави неминуче наразилися б на не менш гострий опір південних та східних регіонів держави (де україномовні громадяни складають незначну меншість – лише 16% населення). Та і не допустили б тоді цього «союзні органи», які фактично контролювали ситуацію в Україні.

«М’який» компромісний характер базового закону на певно­му етапі певною мірою полегшив впровадження української мо­ви до різних сфер суспільного життя (хоча й уповільнив темпи такого впровадження). Проте сьогодні цей закон практично себе вичерпав. Він уже майже не здатний захищати подальший розвиток української мови, її утвердження в усіх сферах суспільного життя. Більше того, протягом останнього часу намітилися тривожні тенденції до повного згортання сфери вжитку української мови,

Позитивно оцінюючи мовне законодавство у цілому, треба зазначити, що у ньому є положення, які не відповідають сучасним політичним реаліям, пов’язаним із проголошенням державної незалежності України. Найістотнішими недоліками є відсутність будь-яких санкцій за його порушення, а також закріплення
тривалих термінів реалізації статей про мовні обов’язки службових осіб. А це призводить до недотримання основних положень Закону як на державному рівні, так і в інших сферах вживання української мови. За своїм мовним законодавством Україна може бути прирівняна до найдемократичніших європейських держав. Де-юре тут насправді домінує мова колишньої метрополії.

Глобалізація та пов’язані з нею інтеграційні процеси, cepeд яких міграція відіграє особливу роль в утворенні багатонаціональних колективів, відчутно впливають на мовний простір країн. Держави чутливо реагують на ці обставини, зокрема Російська Федерація. Тут особливу роль у консолідації сучасної російської держави, тобто цементуванні суспільства і формуванні російської політичної нації ХХІ ст., відіграє мова титульного етносу, етнічних росіян. Прийнято закон про державну мову Росії. Треба cкaзати, що в країні функціонує закон 1991р., тобто прийнятий на два роки пізніше, ніж аналогічний закон України (Української РСР), «Про мови народів Російської Федерації». Але законодавець, ycвідомивши значення мови для державотворення, вирішив зміцнити позиції мови етносу-носія державності. Новий закон вельми лаконічний, складається лише з шести статей (сьома має протокольне значення). Особливості цього закону, його твердий і відповідальний перед майбутнім Росії характер починаються вже з назви, у якій чітко сформовано суть питання «Про державну мову Росій­ської Федерації». Центральною статтею є 3-тя – «Сфери викорис­тання державної мови Російської Федерації», яка охоплює прак­тично всі сторони діяльності федеральних, суб’єктних і місцевих органів правління, судову систему, міжнародні й внутрішньофе­деральні відносини, географічні й документальні назви, діяльність «загальноросійських, регіональних і муніципальних періодичних друкованих видань», в рекламі та «в інших випадках».

Перша стаття, що дає визначення державної мови, містить ще й норму, згідно з котрою обов’язковість використання російської мови не є обмеження використання інших мов (хоча не дуже зрозуміло, яким чином можна поєднувати взаємо протиле­жні вимоги). Там же міститься дуже важлива вимога до культу­ри мови, її чистоти й літературності: «При использовании рус­ского языка как государственного языкa Российской Федерации не допускается использование слов и выражений, не соответст­вующих нормам современного литературного русского языка, за

исключением иностранных слов, не имеющих общеупотребительных аналогов в русском языке». Подумалося, що б робили наші високопосадовці, аби така норма iснувалa у нас? Важливою новацією в системі прав громадян є проголошення окремого права на користування державною мовою. Стаття 6-та не просто проголошує, але й забезпечує права громадян РФ на користування державною мовою. Це означає, що ні органи управління, ні державні, ні приватні й громадські підприємства й організації не мають права будь-якими діями перешкоджати громадя­нам використовувати російську мову як державну.

Законом передбачається: отримання освіти в державних і муніципальних освітніх установах, інформації в органах держав­ної влади усіх рівнів та організаціях усіх форм власності, інфор­мації російською мовою через загальноросійські, регіональні, муніципальні ЗМІ та право на користування послугами перекла­дача при захисті прав і інтересів громадян, які не володіють державною мовою [85:8].

Виходячи із цього, логічним є ухвалення цілком нового закону «Про державну українську мову», який регулював би особ­ливості функціонування і державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети держа­вної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність. При цьому державна підтримка мов національ­них меншин могла б регулюватися окремими законодавчими актами (проектів, зареєстрованих у Верховній Раді України на сьогодні маємо вже чимало, і великих проблем це не становить).

Стосовно державної мови не можна вживати слово «захист», а лише «гарантування», адже вона повинна стати потужним за­собом захисту національних інтересів України. Народ як джере­ло всієї повноти влади є головним гарантом статусу державної мови, і це повинно чітко відображатись у законі про державну мову. Обов’язково має бути стаття про те, що органи державної влади створюють умови для вивчення й удосконаленого воло­діння українською мовою громадянами України, іноземцями та особами без громадянства. Громадські організації та інші струк­тури, включаючи політичні організації й партії, обов’язково по­винні застосовувати державну мову в усіх формах діяльності за винятком внутрішньої діяльності, спрямованої на збереження і розвиток мовної, культурної, релігійної та звичаєвої самобутності

етнічних громад. При цьому публічна діяльність поза межами етнічної громади здійснюється з обов’язковим використанням державної мови. В публічному спілкуванні та в галузях суспіль­ної діяльності громадяни України зобов’язані використовувати державну мову і всебічно сприяти утвердженню її статусу.

У розділі щодо фінансування реалізації закону про державну мову слід передбачувати фінансування цих заходів як першо­чергових найвищої державної ваги, що визначають інформаційну й загальну безпеку та конкурентоспроможність суспільства. За­ходи щодо забезпечення статусу державної мови мають органічно враховувати бюджети підприємств, організацій, як державних так і громадських, і фінансувати в обсязі витрат на забезпечення їхньої діяльності, адже без державної мови така діяльність неможлива.

Концепція державної мовної політики має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках: приведення мовного законо­давства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України, насамперед у частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади у системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масо­вої інформації, а також обов’язкового складання вступних іспи­тів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосуван­ня у роботі всіх державних навчальних закладів України; ство­рення належної нормативної бази підтримки і пільг для україно­мовних ЗМІ, книгодрукування українською мовою, українського кіно і української пісенної продукції; виховання української мо­вної свідомості та гідності; загального піднесення престижу української мови; вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредита­ції української мови; розширення застосування української мо­ви, її життєдіяльності у межах всієї України; поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України; створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.

Ці пропозиції можуть бути використані для розробки концеп­ції державної мовної політики.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка