Українська діаспора



Скачати 108.64 Kb.
Дата конвертації27.03.2019
Розмір108.64 Kb.

Отже, «Україніка» - це зібрання творів про Україну, літературне надбання. Духовна спадщина народу включає надбання національної культури, створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться національна культура.

Українська діаспора - українська національна спільнота за межами українських етнічних земель. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено великі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських вчених, письменників, художників. За далеко неповною статистикою, в країнах Заходу проживає від 5 до 10 мільйонів громадян українського походження. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, читальні зали, церкви і церковні громади, засновували журнали, друкували книги.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати і розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б долучатися до української культури. Найстаріший такий національно-культурний центр "Галичина" створено в Манітобі (1899).

Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і зміцнилася світоглядно. Вона поповнилася іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятурінська, Іван Багряний, Василь Барка, Богдан Бойчук, Віктор Домонтович, Улас Самчук, Емма Андієвська.

Українці другий еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активна участь у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій.

Вся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, відрізняється широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, вірші, сатира і мемуаристика, нариси, оповідання, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді, тощо. Саме після Другої світової війни з'явилася в Канаді українська літературна критика.

Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил. 26 червня 1954 в Нью-Йорку було засновано об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". До його основоположників належали Барка, Багряний, Бойчук, Гайдарівській, Гординський, Гірник, Голубенко, Костюк, Кошелівець, Лівицька-Холодна, Маланюк, Осьмачка, Самчук та ін. Поступово стали формуватися два вогнища організованого культурного життя з кількома друкарнями, газетами та журналами в Вінніпезі і Торонто.

В міжвоєнний період і після завершення Другої світової війни значна частина українців прибула в Великобританію і Францію. В Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко, поезії якої позначені модерністської спрямованістю, своєрідним почуттям слова (збірники "Акварелі", "Пороги" та ін.).

В Україні створено Товариство зв'язків з українцями за межами України (Товариство "Україна - Світ"), діє Інститут досліджень діаспори. Процес культуротворення в українській діаспорі став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження та примноження національно-культурних традицій власного народу.

Коротко зупинимося на біографіях діячів.

Василь Барка (справжнє ім'я Василь Костянтинович Очерет, народився в Полтавській області в 1908, році помер в Глен Спей, штат Нью-Йорк, в 2003-му. Український поет, прозаїк, перекладач, релігійний мислитель. Навчався в Лубенському педагогічному технікумі, працював учителем в шахтарському селищі на Донбасі. З політичних мотивів переїхавши на Північний Кавказ навчався там на філологічному факультеті Краснодарського педагогічного інституту, працював в Краснодарському художньому музеї. Дебютував у пресі в 1929 році за підтримки Павла Тичини. Публікація першої книги віршів (1930) викликала бурхливу критику, звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і «релігійних пережитках». З Краснодарського педінституту перевівся в аспірантуру Московського педінституту, написав кандидатську дисертацію з Божественної комедії Данте, в 1940-му захистив її. Читав лекції на філологічному факультеті Ростовського університету.

У 1941 році пішов на фронт добровольцем, в 1942 році був важко поранений, опинився в окупації. Одужавши, працював коректором у газеті. У 1943 році його відправили до Німеччини. Після закінчення війни був у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі. У 1947 році перебрався до Франції, в 1950 році - в США. Працював на радіостанції Свобода. Бідував, працював кочегаром, мийником вікон. Писав статті з історії літератури, релігійні есе. Був близький до Нью-Йоркської групи українських поетів. В останні роки життя важко хворів, переніс інсульт, наполовину осліп, був паралізований.

Шевченківський лауреат, лауреат всеамериканського конкурсу малої преси (про природу поезії) та ін. Автор віршів, епічних і драматичних поем, кількох романів, літературознавчих праць, релігійно-філософських есе. Перекладав Данте, Шекспіра, Апокаліпсис. Престижні видання «Жовтого князя» в Парижі (французькою), в Москві (двічі). На виставці нашої бібліотеки представлені 2 видання Жовтого князя. Це твір у двох томах про Голодомор в Україні 32-33 років. Так само представлений автобіографічний роман Барки «Рай», в основі якого лежать спогади самого автора. В книзі показані всього 2 дні з життя простих українців 20 і 21 червня 41 року в умовах сталінського режиму.

Богдан Бойчук народився в 1927 році в Тернопільській області - поет-модерніст, прозаїк, перекладач і літературний критик, член Нью-Йоркської групи, один з її засновників, лауреат Міжнародної літературної премії ім. Гоголя (1998). З 1944 р живе в Німеччині, куди був відправлений на примусові роботи. Після війни він перебував у таборі переміщених осіб (Ді-Пі) в місті Ашаффенбурґ, де і закінчив середню освіту в табірної гімназії. В 1949-му році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. Через півроку у нього виявився туберкульоз, що змусило його провести три роки в санаторії, в горах на півночі штату Нью-Йорк. Там він глибше познайомився з літературою і почав писати вірші. В 1953-му році, коли винайшли протитуберкульозні ліки, він повернувся в Нью-Йорк, де 1957 закінчив студію з електроніки в New York City College. Працював інженером в цій області до 1992

Бойчук - один із співзасновників Нью-Йоркської Групи, був співредактором щорічника цієї групи «Нові Поезії» (1959-1971), ініціатором і головним редактором нью-йоркської - київського літературно-мистецького квартальника «Світо-Вид» (1990-1999). Він також довгі роки працював як літературний редактор при щомісячника «Сучасність» (Мюнхен), а саме від 1961 до 1973-ого. Так само є членом Національної Спілки Письменників України. Зараз Богдан Бойчук проживає на дві країни в Глен-Спей (США) і в Києві.

Автор книг «Час болю», «Спогад кохання», «Вірші для Мексики», «Подорож тіл», «Подорож з учителем», «Земля була порожня», «Вірші вибрані і передостанні», роману «Дві жінки для Альберта» і ін.

На нашій виставці представлений його роман-трилогія «Паноптикум ДіПі». Термін «переміщених персон» - калька з англомовного терміна «displaced person», біженці. У романі йдеться про табір для біженців в Швайнбурзі.

Іван Павлович Багряний справжнє прізвище Лозов’яга або Лозов’ягін, український прозаїк, поет, публіцист, драматург, політичний діяч. Народився 2 жовтня 1907 року в родині муляра. Отримав середню освіту, в 1920 році вступив в слюсарну школу, потім в художньо-керамічну школу. У роки Громадянської війни і на початку 1920-х перебував на радянській суспільно-політичній роботі, однак в 1925 році вийшов з комсомолу. З 1926 займався літературною діяльністю. Публікувався в «Глобусі», «Всесвіті», «Житті й революції», «Червоному шляху» та ін. У 1930 році опублікований роман у віршах «Скелька». Офіційною реакцією стала стаття А. Правдюка «Куркульськім шляхом в журналі«Критика»

В 1920 - 1930 роках Іван Багряний брав участь у діяльності літературного об'єднання «Майстерня революційного слова». В 32-му заарештований в Харкові за звинуваченням в «проведенні контрреволюційної агітації» в своїх літературних творах, таких, як поема «Ave Maria» (1929), історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг». Провів кілька місяців в камері-одиночці у внутрішній в'язниці ОГПУ. 25 жовтня 1932 відправлений на 3 роки в спецпоселення на Далекий Схід. Безуспішно намагався втекти, термін продовжений на 3 роки, але відбувати його довелося вже в таборі БАМу. У 1937 році втік, проте вже 16 червня 1938 був повторно заарештований і сидів у Харківській в'язниці УГБ​​-НКВД на Холодній горі. Багряному інкримінували участь або навіть керівництво націоналістичною контрреволюційною організацією. Автобіографічні подробиці про п'ять років ув'язнення Багряний використав у романі «Сад Гетсиманський», який представлений на нашій виставці. У романі правдиво відображається сутність радянського режиму в роки масових репресій.

Під час другої світової письменник жив в Охтирці, де працював декоратором у місцевому театрі. Він став брати участь в українському національному русі, працював редактором окупаційної газети «Голос Охтирщини». C настанням радянських військ слідом за німцями в 1943 році втік на захід - до Галичини, працював в ОУН-івської референтурі пропаганди, писав пісні національної тематики, різні статті, малював агітплакати. Брав участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР), у розробці її програмних документів. У той же час продовжував займатися літературною діяльністю. У 1944 році написав роман «Звіролови» пригодницький роман з автобіографічними елементами, (пізніше відомий як «Тигролови»), представлений у збірці вибраних творів. Роман вперше був надрукований у Львівському журналі «Вечірня година». Пізніше він виходив закордоном в 55-му в Детройті, в 70-му в Нью-Йорку видавався англійською, німецькою, французською, голандською та російською мовами.

У 1945 році, ще до розгрому гітлерівських військ, Багряний емігрував до Німеччини по лінії ОУН. Після війни написав брошуру «Чому я не хочу повертатися до СРСР?", де виклав політичну декларацію від імені колишнього остарбайтера і військовополоненого. У памфлеті СРСР був представлений як «батьківщина-мачуха», що влаштувала геноцид проти власного народу. У 1948 році Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП). З цього ж року і до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Очолював виконком Української національної ради, був заступником «президента УНР в еміграції» С. Витвицького.

У 1963 році філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію з присвоєння Нобелівської премії Івану Багряному, але раптова його смерть не дала можливості офіційно представити його до нагороди. Помер 25 серпня 1963, похований в Ной-Ульмі (Німеччина). У 1992 році постановою кабінету міністрів України Івану Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Т. Г. Шевченка - за романи «Сад Гетсиманський» и «Тигролови».

Улас Олексійович Самчук (20 лютого 1905, с. Дермань, Рівненська область - 9 липня 1987, Торонто, Канада) - український прозаїк, журналіст і публіцист. Творчість Самчука була широко відома в українській діаспорі, проте лише на початку нового тисячоліття стала повертатися на Україну.

Народився в родині заможних селян. У 1917-1920 рр. Самчук навчався в 4-класній вищо-початковій школі при Дерманської семінарії. В 1921-1925 роках - в Кременецькій приватній гімназії ім. Івана Стешенка. По закінченні громадянської війни велика частина Волині увійшла до складу Польщі. Не встигнувши закінчити гімназію, в 1925 Самчук був призваний до Війська Польського. Служив в гарнізоні Тарнова. 23 серпня 1927 дезертирував і втік до Німеччини. Там працював наймитом. З 1927 р навчався в університеті Вроцлава. У нього склалися дружні стосунки з німцем Германом Блюме, який спонсорував його навчання, а його мати навчила його німецькій мові. Пізніше Самчук зустрів Блюме вже після початку війни - Блюме керував цивільної поліцією рейхскомісаріату України, і за його клопотанням в 1942 р Самчук був звільнений з-під арешту.

З 1925 Самчук почав друкувати свої розповіді в журналах. У 1929 р переїжджає до Чехословаччини, навчається в Українському вільному університеті в Празі. І хоч йому так і не вдалося закінчити жоден з ВУЗів, в яких він навчався, але, тим не менш, Самчук займався самоосвітою, самостійно вивчив німецьку, польську, чеську, російську, меншою мірою французьку мови.

В Чехословаччині він жив ​​з 1929 по 1941 р. У 1941 р в складі однієї з Похідних груп ОУН (прихильників А. Мельника) Самчук прибув до Рівного. Був головним редактором газети «Волинь». До початку 1944 публікації Самчука відрізнялися політичною орієнтацією на нацистську Німеччину, як єдиного союзника України. Самчук мав досить широке коло знайомств в окупаційній адміністрації, здійснив низку поїздок по всій території окупованої України, враження від яких він описав у своїх публікаціях. Багато з його вражень часів окупації описані в романах «Чого не гоїть огонь» і «ОСТ». В 1944-48 жив у Німеччині, В 1948 переїхав до Канади, заснував видавництво «Слово» (1954).

Евген Филимонович Маланюк (20 січня (1 лютого) 1897, Новоархангельськ - 16 лютого 1968, Нью-Йорк) - український письменник, поет, культуролог, літературний критик. Батько, Филимон Васильович, працював учителем, мати, Гликерія Яківна, була дочкою військовослужбовця, чорногорця за походженням, з Нової Сербії. Навчався в початковій школі потім у реальному училищі. В 13 років почав писати. В 1914 вступив до Петербурзького політехнічного інституту, проте почалася Перша світова війна, і восени того ж року Маланюк став курсантом Київської військової школи, яку закінчив у січні 1916. Служив на Південно-Західному фронті. Після революції повернувся на батьківщину щоб взяти участь в обороні незалежної України. Працював в Генштабі України, пізніше став ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, який командував Наддніпрянської Армією УНР. Поступовий захід діяльності УНР сприймав болісно. У жовтні 1920 р, разом з тисячами інших захисників УНР потрапив до табору поблизу польського міста Каліш. Восени1923 р перебрався до Чехословаччини, де закінчив гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подебрадах. Деякий час входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював в журналі цієї організації «Державна нація». Брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях. Потім переїхав до Варшави, де працював інженером. У Варшаві заснував літературну групу «Ми». Брав участь в обороні Варшави від німецьких військ в 1939 р Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник змушений був емігрувати вдруге. Працював ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців в американській зоні окупації. Від активної літературної діяльності відійшов. У червні 1949 переїхав до США, оселився на околиці Нью-Йорка. Спочатку трудився за робочими спеціальностями, потім, до виходу на пенсію в 1962 р, - в інженерному бюро. З 1958 р почесний голова об'єднання українських письменників "Слово". Похований в містечку Саут-Баунд-Брук (англ. South Bound Brook) в штаті Нью-Джерсі, який називають українським пантеоном.

Емма Іванівна Андієвська рід. 19 березня 1931, Донецьк) - сучасна українська поетеса, прозаїк і художниця, що працює в стилі сюрреалізму. Поетеса є однією з представниць українського модернізму другої половини XX століття. Її часто пов'язують з Нью-Йоркської групою українських письменників. Член Національної Спілки Письменників України, Вільної академії в Мюнхені і Федерального об'єднання художників.

Більшу частину свого життя Андієвська провела за межами України - в Нью-Йорку і Мюнхені. Друга світова війна застала сім'ю Андієвських в Києві. Батька розстріляла радянська влада, щоб він не передав свої відкриття німцям (він був винахідником). Через це діти з матір'ю були змушені виїхати до Німеччини в 1943 році. Там родина жила в різних містах, у тому числі в британській окупаційній зоні Берліна. У Німеччині Емма відмовилася вчитися в жіночій гімназії, і її, всупереч правилам, взяли в чоловічу. Рятуючись від туберкульозу легенів, Емма Андієвська в Берліні, а потім у Міттенвальдском таборі брала уроки оперного співу. У 1955-1957 роках Андієвська працювала фрілансером на Радіо «Свобода» в Мюнхені. У 1957 році вона закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія. В Нью-Йорку Емма Андієвська також працювала бібліотекарем в медичній бібліотеці. В 1962 році отримала американське громадянство. Пропрацювавши фрілансером на Радіо «Свобода» з 1959 по 1963 роки, Емма залишалася штатним співробітником радіо до 1995 року. За цей час вона працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення Радіо «Свобода». Під час роботи на радіо у Андієвської не було багато часу на власну творчість. Зараз письменниця живе в Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами, іноді по вісімнадцять годин на добу.

У 1992 році Емма Андієвська вперше за довгий час приїхала на Україну. Після 2000 року вона кілька разів відвідувала свою малу батьківщину - Донецьку область. Там були організовані виставка її картин у Донецькому художньому музеї, презентація та зустріч із земляками в художньому музеї, відвідування Українського культурологічного центру в Донецьку.





Скачати 108.64 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка