Тема. Ми чуємо тебе, кобзарю, крізь стол



Скачати 162.17 Kb.
Дата конвертації14.02.2019
Розмір162.17 Kb.

ТЕМА. «МИ ЧУЄМО ТЕБЕ, КОБЗАРЮ, КРІЗЬ СТОЛІТТЯ… КОЛЬОРИ ШЕВЧЕНКОВОЇ ДОЛІ»

Мета: поглибити знання учнів про особистість Тараса Шевченка та його роль в історії, домогтися усвідомлення учнями феномену Великого Кобзаря – Тараса Шевченка, актуальності його творчості; розкрити образ митця як людини могутньої волі та незламного духу; розширити та поглибити знання про Україну, викликати почуття любові до Батьківщини, гордості за її здобутки; узагальнити знання з історії, культури українського народу, його традицій, звичаїв і обрядів; формувати громадянськість, почуття національної самосвідомості школярів, толерантність, власний погляд на окреслену проблему, готовність здобувати якісну освіту і розумними справами збагачувати Україну, бути національно свідомими громадянами, допомогти учням осмислити роль своєї національної спільності серед інших спільностей, місце національної культури серед інших культур; виховувати справжніх патріотів своєї Батьківщини.

Тип уроку: діалог з поетом (біля пам’ятника Кобзарю у Полтаві)

ПЕРЕБІГ УРОКУ

Учитель 1 (декламує вірш)

Шумить Дніпро (пам’яті Т. Г. Шевченка)

Шумить Дніпро, піняться тихо хвилі,

Легенький вітерець гуляє по степах.

Вознісся високо над нами з домовини

Великий Батько наш, безсмертний у віках.

Уклін тобі, Тарасе, низько-низько,

За віру ту, що нам в серця уклав.

Синів, борців за волю українську,

На подвиги твій образ надихав.

Ми нині – українці, не «моголи»,

Вже вільно дихає оновлений наш край.

Вшановуєм тебе, Кобзарю, словом,

За волю нашу не даремне ти страждав.

Валентина Ланевич

Саме сьогодні, у перший день нового 2013 – 2014 навчального року, ми з вами прийшли у гостини до нашого духовного наставника, пророка України, Великого Кобзаря, щоб ще раз вшанувати пам’ять про нього, довести його феноменальність як громадянина, патріота нашої Батьківщини, щоб згадати його ще раз «незлим тихим словом».



Учитель 2

9 березня 1814 рік – це, як ви пам’ятаєте, рік народження Тараса Григоровича Шевченка. Наступного року вся світова громадськість буде відзначати двохсотріччя від дня народження геніального поета. Президент України Віктор Янукович оголосив 2014 рік Роком Тараса Шевченка. А з сьогоднішнього дня і по травень місяць наступного року у Полтаві стартує міська акція «Добрі справи для Кобзаревої слави».



Учитель 1

Наша школа з 1920 року носить почесне ім’я Тараса Шевченка. До речі, у Полтавській області всього три школи, які також носять це почесне ім’я. І саме наша школа носить його найдовше – 93 роки! То ж кому, як не нам, славним його нащадкам, першими зробити добру справу для Кобзаревої слави. Тому перший урок у 2013-2014 навчальному році ми проводимо в урочистій атмосфері у формі діалогу з поетом саме біля підніжжя пам’ятника йому. Сьогодні ми звертаємо до поета всі свої найщиріші слова шани й подяки за його геніальність.



Учитель 2

Тож розпочинаємо наш урок «МИ ЧУЄМО ТЕБЕ, КОБЗАРЮ, КРІЗЬ СТОЛІТТЯ… КОЛЬОРИ ШЕВЧЕНКОВОЇ ДОЛІ»



Учитель 1

Минають дні, минають ночі…

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі…

Тарас Шевченко

Учитель 2

У кожного з нас своя доля. У когось вона світла й незатьмарена, а в когось – навпаки журлива й безрадісна. Доля наша схожа на рушник, вишитий червоними і чорними або світлими і темними кольорами, що уособлює сумні і радісні моменти життя людини, білі і чорні смуги в її житті.

Сьогодні на цьому уявному рушникові ми будемо «вишивати» життя і долю Тараса Григоровича Шевченка.

Ведучий 1

1814 рік. 9 березня.

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

(Виходить учень та учениця.)

Мати Катерина (учениця)

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Немає радісної днини,

Нам вік доводиться робить,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свище.

І так усюди – з краю в край

Лютує панство ненависне.

Росте неправда на землі,

Згорьованій, сльозами вмитій.

(Звертається до Тарасика.)

О любі діточки малі!

Одні залишитесь на світі!!!

Ну хто замінить вам мене,

Мої ви квіти нещасливі,

Коли бездольна смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?!

Тарас (задумавшись) (учень)

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

(Дивиться на матір, підходить ближче й обнімає її.)

Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила…

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі!)

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята…



(Тарас і мати виходять.)

Учитель 1

Яким же кольором вишиємо перші стібки на життєвому рушникові Тараса Шевченка?



Ведуча 1

Гірко, але дитинство Тарасика вздовж і впоперек пронизане чорними візерунками смутку сирітського: у 9 років залишився без матері, зазнав тяжких знущань лихої мачухи, а на 11-ому втратив і батька. (На рушник – чорну смужку.)



Ведучий 2

Але ж були в дитинстві хлопчика світлі, радісні моменти: любов сестри Катерини, його захоплююча подорож до стовпів, які підпирають небо, розповіді старенького діда Івана про Коліївщину, вірна дружба, перше кохання до Оксани Коваленко.



(Виходять учень і учениця.)

Тарас

Ми вкупочці колись росли



Оксана

Маленькими собі любились



Тарас

А матері на нас дивились



Оксана

Та говорили, що колись



Тарас

Одружимо їх. Не вгадали…



Оксана

Старі зарано повмирали



Тарас

А ми малими розійшлись



Оксана

Та вже не сходились ніколи…



(Обоє виходять.) (На рушник – червону смужку.)

Ведуча 2

До всього цікавий, допитливий, Тарас змалку виявив неабияку пристрасть до малювання. Він хотів ще краще навчитися цьому. Але… Пан вважав Тараса своєю власністю. Він міг зробити з ним все, що захоче: бити, примушувати виконувати найважчу роботу, продавати, обмінювати на собак…



Читець 1

…Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..



Учитель 2

Додамо чорну полосу на рушник Шевченкової долі.



Ведучий 1

У 1829 році Тарас Шевченко як «козачок» пана Енгельгардта виїхав до м. Вільно (Вільнюс), а вже у 1831 році прибув до Петербурга, де пан віддав його працювати до майстерні живописця Ширяєва.



Ведуча 1

Як жилося Шевченкові у Петербурзі? Які настрої переважають в його житті у цей час? Це були радісні роки: зустріч у Літньому саду з Іваном Сошенком, знайомство з Євгеном Гребінкою, Карлом Брюлловим, Венеціановим, Василем Жуковським, Василем Григоровичем. Найбільша радість – викуп з кріпацтва у 1838 році, навчання в Академії мистецтв, опіка і навчання у самого Карла Брюллова. Нарешті – перша збірка творів – «Кобзар», що вийшла у 1840 році.



Учитель 1 (демонструє старе видання «Кобзаря», декламує вірш)

Кобзар

Кобзар-переходець бреде ось селом,

На плечах полатана свита;

Нависла сивизна йому над чолом -

Линіє на сонці, немов серебром

Де тирса росою укрита.

Дві торби ізбоку, ціпок у руці.

Бандура стара під полою,

То хліб його вбогий, за неї людці

Шанують старого і хліба корці

Дають нескупою рукою.

Дійшов дo корчми він та й сів – спочива,

Селяни його обступили:

- Відкіль та куди це бредеш, голова?..

Аж гульк, і чарчину один налива:

- Ану, підкріпи лишень сили...

- Та нам заспіваєш, як наші діди,

У давні минулії роки

Стиналися з ляхом, тікали з орди,

Та все не зазнали такої біди –

Яка це підводить нам боки...

Всміхнувся старенький, бандуру ізняв,

Станове її ік коліну.

Налагодив струни, істиха приграв;

Здалося, на цей час її він питав

Що грати? – неначе людину.

А далі ось пісня буяє, росте.

По струнах рука так і ходе;

Співає сліпенький козакам про те

Минуле та вільне життя їх святе,

Про славні предівські походи.

І голос навкруги, немов серебро, -

Дзвенить, виростає старечий...

І чується в пісні ревучий Дніпро,

Теперішнє лихо, й минуле добро,

І тирси хвилястої речі.

Під пісню ту гордо – мов віч, устають

Славетні батьки України,

I мріє селянам десь кращая путь...

І думки далеко кудись їх несуть,

І кращі їм мріють години...

(Іван Манжура)

Ведучий 2

До першого видання «Кобзаря» увійшло всього 8 поезій, але вони прославили ще незнаного на той час Шевченка як талановитого поета, патріота України.



Учитель 2

Тож доповнимо вишивку нашого рушника червоними візерунками.



Ведуча 2

Але незважаючи на радісні події в петербурзький період життя, думи поета про Україну «стають на папері сумними рядами» все частіше й частіше.



Читець 2

Думи мої, думи мої…

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози... чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нуджу світом? «Нічого робить», —

Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав.

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу...

Одну сльозу з очей карих —

І пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!..



(Тарас Шевченко)

Ведучий 1

Життя на чужині дуже гнітило поета. І ось настав 1843 рік, коли Тарас Григорович після довгої розлуки відвідав Україну. І що ж він бачить на рідній землі?!



Читець 3

І виріс я на чужині…

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема. В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село...

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку Богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину... Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину…

(Тарас Шевченко)

(На рушник мовчки кладеться чорний візерунок.)

Ведуча 1

Друга поїздка на Україну відбулася в 1845 році. Закінчивши Академію мистецтв, Тарас Григорович повертається в Україну для постійного проживання. Працює в Київській тимчасовій комісії з упорядкування старовинних актів. У цей надзвичайно плідний для творчості, просто таки «вибуховий» рік. з’являються безсмертні твори Шевченка: «Єретик», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Невільник», «Великий льох», «Наймичка», «Холодний яр», «Три літа».



Читець 4

«Сон» («У всякого своя доля») (фрагмент)

…ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово небого,

Годуй діток; жива правда

У господа бога!»

Тарас Шевченко

Ведучий 2

Шевченко багато їздив Україною, часто зустрічався з селянами і скрізь бачив нестерпні муки свого поневоленого народу, відчував його бідну сирітську долю…



Учитель 1

Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога:

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?!

Ведуча 2

У 1847 році Тараса Шевченка «как возмутителя народных масс» заслано солдатом до Оренбурзького корпусу. Почалася довга розлука з рідним краєм. Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати й малювати, страждання, болюча туга за рідною Україною, хвороба… Але поет не просить помилування, а навпаки – з-під його пера з’являються рядки: «Караюсь, мучусь, але каюсь…». Він пише і малює, незважаючи на «височайшу» заборону царя. Але йому нестерпно тяжко. І щоб якось загасити тугу, поет думками лине на Україну. Сум, тривога, туга гнітять душу поета.



Читець 5

Княжна (фрагмент)

Зоре моя вечірняя…

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає...

А про людей... Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі і спати не ляжу,

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Тарас Шевченко

Учитель 1

І знову чорні барви на рушнику Шевченкової долі.



Ведучий 1

Упродовж усього свідомого життя гріла й спопеляла Шевченка єдина, гаряча, вірна й незрадлива любов до своєї знедоленої України і її народу. Вона в кожному рядку його поезії.



Учитель 2

Мені однаково…

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.



Тарас Шевченко

Ведуча 1

Співець-патріот, мученик, вигнанець мріє ще повернутися на рідну Україну, подивитись на її зелені лани, вилити там своє горе:

Може, я ще подивлюся

На мою Украйну!

Може, я ще поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими

Й темними лугами…



Ведучий 2

…Але не судилося Шевченкові побачити свій рідний край вільним. За 10 днів до смерті він написав останні рядки:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться рихтувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога

Почимчикуєм спочивать…

Учитель 1

Смерть Шевченка була тяжкою втратою для України. 12 березня 1861 року відбувся похорон поета в Петербурзі на Смоленському кладовищі. (Мовчки кладеться чорна стрічка на рушник.)



Читець 6

З далекого краю

Лелеки летіли,

Та в одного лелеченьки

Крилонька зомліли.

Висушила силу

Чужина проклята,

Візьміть мене, лелеченьки,

На свої крилята.

Ніч накрила очі

Мені молодому,

Несіть мене, лелеченьки,

Мертвого додому.

Дмитро Павличко

Учитель 2

Трапилося те, чого ще за життя боявся Тарас Григорович: чужа земля прийняла його тіло. Хоча ще молодим, у 1845 році, перебуваючи на рідній Україні, поет писав:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На вкраїні милій…



Учитель 1

Друзі все ж таки виконали заповіт Великого Кобзаря, геніального сина України. І Батьківщина 22 травня 1861 року прийняла в своє лоно свого вірного сина.



Учитель 2

На жаль, закінчилося життя нашого Пророка і Генія, але почалося вічне безсмертя, слава і вічна пам’ять, які пронесуть у своїх серцях земляки поета в Україні та поза її межами. Тож позначимо на рушникові червоним кольором всенародну любов, вдячність і шану Кобзареві.



Учитель 1

Шлях до Тараса

В дні перемог і в дні поразок,

Щасливі дні і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса,

Несу думки свої земні.

Учитель 2

Коли в душі моїй тривога,

Коли в душі пекельний щем,

Іду до нього, до живого

У всесвіт віршів і поем.

Учитель 1

Крізь вітер злий карбую кроки

І чую серцем кожну мить,

«Реве та стогне Дніпр широкий»,

Щоб розбудити всіх, хто спить.

Учитель 2

Я не одна іду до нього –

Ідуть до нього тисячі,

Неначе грішники до Бога

Свої печалі несучи.

Учитель 1

І доки в римах «Заповіту»

Вогонь поезії не згас –

Той рух до сонця не спинити,

Бо зветься сонце те Тарас.

Учитель 2

Іду крізь свята, і крізь будні,

Крізь глум юрби, і суєту

Ні не в минуле, а в майбутнє

До тебе я, Тарасе, йду.

Юрій Рибчинський

Ведучий 1

І Україна знов жива,

Бо лине слово Кобзаря,

Таке могутнє, вічне слово.



Ведуча 1

І твій Тарасе «Заповіт»,

Напевне, знає цілий світ.

Ведучий 2

Безсмертний ти, Кобзарю,

Люди тебе довіку не забудуть.

Ведуча 2

Низький уклін тобі, спасибі,

Що Україну так любив,

Душею й серцем нею жив,

Її віршами розбудив!

Ведучі покладають квіти до пам’ятника Т.Г. Шевченку.

Учитель 1

А зараз вічну пам’ять про Великого Кобзаря ми вшануємо хвилиною мовчання. (Хвилина мовчання.)



Учитель 2

Урок закінчено. То ж пам’ятайте, чиї ви нащадки, продовжуйте гідну справу розбудови вільної України. Дякуємо за увагу!

Скачати 162.17 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка