Тема Культура Відродження



Скачати 193.64 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір193.64 Kb.


Тема 5. Культура Відродження

  1. Італійське відродження.

  2. Творчість Леонардо да Вінчі.

  3. Мистецтво Рафаеля.

  4. Творчість Мікеланджело.

  5. Специфіка мистецтва Північного Відродження.


1. Італійське відродження

Відродження (від французького "ренесанс", італійського "ринашименто")   цей термін вперше був запроваджений Джорджо Вазарі, архітектором, живописцем та істориком мистецтва XV ст. для визначення історичної епохи, перехідної від середньовічної культури до культури Нового часу (в Італії XIV XVI ст., в інших країнах Європи кінець XV XVI ст.).

Виникнення Відродження пов'язане з руйнуванням феодальних і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей час отримала розвиток нова буржуазна ідеологія, виник новий світогляд   гуманізм.

Представники гуманізму італійського Відродження піддали критиці всю систему феодального світогляду. Вони відкинули церковні догми, виступили проти контролю церкви над діяльністю людини, заперечували церковну проповідь аскетизму, стверджували право людини на земне щастя. Саме в цей час було висунуте гасло "Я людина, і ніщо людське мені не стороннє!”.

Художники і письменники намагаються правдиво зображувати природу і людину. Саме людину, обдаровану безмежними творчими можливостями, здатну змінити оточуючий світ. Тому зовсім невипадково у цей час виникає велика зацікавленість античністю, її культурою і мистецтвом. Архітектори, скульптори, живописці намагаються у своїй творчості відродити традиції майстрів античності (звідси і термін Відродження чи Ренесанс).

Хронологічні межі італійського Відродження охоплюють період з другої половини XIII по першу половину XVI ст. Період Відродження поділяється на декілька етапів: друга половина XIII   XIV ст.   Проторенесанс і треченто; XV ст.   раннє Відродження (кватреченто); кінець XV   перша третина XVI ст.   Високий Ренесанс (чінквіченто).

У 1527 р. Рим був пограбований німецькими ландкнехтами, з 1530 р. Флоренція із буржуазного міста-держави, міста-комуни стає простим містом феодального герцогства. Розпочинається феодально-католицька реакція (контрреформація), і 1530 р. можна вважати кінцевою датою розвитку Відродження.

Картина розвитку італійської ренесансної культури дуже різнобарвна, що зумовлено різним рівнем економічного і політичного розвитку різних міст Італії, різним рівнем могутності і сили буржуазії цих міст-держав, міст-комун, їх різним рівнем зв'язку з феодальними традиціями.

Провідними художніми школами в мистецтві італійського Ренесансу були в XIV ст. сієнська і флорентійська, в XV ст.   флорентійська, умбрійська, падуанська, в XVI ст.   римська і венеціанська.

Яскравим митцем образотворчого мистецтва Проторенесансу був Джотто. Слава Джотто була великою ще за життя, а у XV ст. він був визнаний перетворювачем мистецтва. Його головною заслугою вважали звернення до реального життя. Цей майстер увів до живопису відчуття трьохмірного простору і почав писати фігури об’ємними, зі світлотіньовим моделюванням. Найголовніше – це те, що розуміння людини в Джотто було узгоджене з природою, з людською суттю.



Раннє Відродження. Засновниками мистецтва Раннього Відродження вважаються троє митців: Мазаччо, Донателло, Брунеллескі та ін.

Флорентієць Мазаччо – художник мужнього енергійного стилю. Він помер дуже молодим, але встиг зажити слави основоположника живопису кватроченто своїми розписами у капелі Бранкаччі. У цьому ансамблі він досяг небувалого до нього, майже скульптурного відчуття міцних фігур.



«Вигнання з раю» Мазаччо можна вважати початком розквіту живопису епохи Відродження. Воно послужило джерелом натхнення для Рафаеля, що використав цей сюжет у Ватиканських ложах. У ньому чудово зображено голе тіло, живо передані відчуття, хвилюючі вигнаних: сором Адама і відчай ридаючої Єви.

Скульптор Донателло прожив довге життя і здійснив нововведення майже в усіх жанрах і різновидах пластики. Він створив тип круглої статуї, що стоїть самостійно і не пов’язана з архітектурою. Донателло заснував школу майстрів рельєфу, що вкривав фризи ренесансних будівель. Він був автором кінного монумента кондотьєра Гаттамелати і портретів-бюстів, що нагадували римські портрети.

Третім зачинателем мистецтво Раннього Відродження вважається архітектор і скульптор Бруннелескі. Він створив архітектуру за духом цілком світську, вишукано просту, з гармонійними пропоціями. У його спорудах ніби зовсім зникає відчуття ваги каменю, спротиву матеріалу.

І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі працювали у першій половині XV ст. у Флоренції. Флорентійська школа XV ст. залишалася провідною. Вона була лабораторією художніх ідей, які підхоплювали й переробляли інші школи.

На чолі венеціанської школи стояв один з найбільших італійських художників Вечеліо, більш відомий як Тиціан (1476/1477 або 1489/1490 1576). За колоритом Тиціан визнаний єдиним майстром свого роду, за урочистістю його композиції його можна порівняти лише з Рубенсом. Проживши довге життя, Тиціан створив незліченну кількість творів, найрізноманітніших за сюжетом і трактуванням.

За походженням він був дворянином і сином багача. Відчувши потяг до живопису, Тиціан вступив у майстерню Белліні, а потім захопився талантом свого товариша Джорджоне. Слава його починається з 1508 р., коли він написав на дверях старої шафи так зване «Крісто делла Монета»   картину, відому нині під назвою «Динарій кесаря».

Слава Тиціана розійшлася далеко за межі Венеції. Його запрошували до Риму і Парижа, Карл V замовляв йому свої портрети, заявивши, що ніхто, окрім Тиціана, не повинен писати їх. Із 1545 р. Тиціан на запрошення Папи прибув до Риму, довго жив там і помер від морової язви.

Художника вважають великим майстром зображення жіночого тіла. У музеях зберігається багато Данай і Венер, що належать його пензлю. Іноді Тиціан писав у романтико-символічному стилі. Прикладом може служити «Любов небесна і земна», зображена у вигляді двох жінок біля колодязя-саркофага.



Високий Ренесанс у Середній Італії.

З кінця XV ст. Італія починає відчувати усі наслідки невигідного для неї економічного суперництва з Португалією, Іспанією і Нідерландами. Північні міста Європи організують ряд воєнних походів на розрізнену Італію і вона втрачає свою могутність. У цей важкий для неї час і настає недовгий "Золотий вік" італійського Відродження   Високий ренесанс.

Цей важкий період викликає до життя ідею об'єднання країни, ідею, яка не могла не хвилювати еліту Італії. Високий Ренесанс співпав з періодом жорстокої боротьби італійських міст за свою незалежність.

Мистецтво цього часу було осяяне ідеями гуманізму, вірою в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, в торжество прогресу. У мистецтві на перший план висуваються проблеми громадянського обов'язку, високих моральних якостей, подвигу, образу прекрасної, гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини   героя, що зумів піднятися над буденністю. Пошук такого ідеалу і привів мистецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних закономірностей явищ, до виявлення їх логічної взаємодії. Мистецтво Високого Ренесансу відмовляється від частковостей, незначних подробиць в ім'я узагальненого образу, в ім'я відображення гармонійного синтезу прекрасних сторін життя.



Леонардо да Вінчі (1452 1519) був першим художником, що наочно втілив ці ідеї. Найвище відображення геній Леонардо віднайшов у портретному живописі. У своїх портретах художник досяг особливого враження емоційної багатозначності, змістовної невичерпності, завдяки чому його образи безмежні у пізнанні і відкривають глядачеві нові сторони душі, розуму, внутрішнього світу людини.

Леонардо був найвидатнішим художником свого часу, генієм, який відкрив нові горизонти мистецтва. Він залишив після себе небагато творів, але кожен із них став еталоном в історії культури. Леонардо відомий також як різнобічний вчений. Його наукові відкриття і винаходи в галузі літальних апаратів не втратили свого значення і на сьогоднішній день. Тисячі сторінок рукописів Леонардо охоплюють буквально усі галузі знань і свідчать про універсальність генія.



Основні твори живопису Леонардо да Вінчі:

1. Автопортрет (бл. 1512 1515).

2. Мадонна Бенуа (1478).

3. Дама з горностаєм (бл. 1485).

4. Мадонна Літта (1490).

5. Фреска "Таємна вечеря" (1497 1498).

6. Портрет Мони Лізи Джоконди (1503 1506).

Однією з найбільш знаменитих картин у світі є портрет Мони Лізи Джоконди. Про портрет написано сотні сторінок: як Леонардо влаштовував сеанси, запрошуючи музикантів, щоб не згасла на обличчі моделі усмішка, як довго (що характерно для Леонардо) працював над портретом, як намагався досконало передати кожну рису цього живого обличчя. Портрет Мони Лізи Джоконди   це важливий крок на шляху розвитку ренесансного мистецтва. Вперше портретний жанр став на один щабель з композиціями на релігійну і міфологічну тему.

У цьому портреті важкодоступне завдання, яке поставив перед собою великий художник, полягало у тому, щоб на картині був відображений не один який-не-будь момент стану людини, а складний і тривалий процес її душевного життя.

На портреті Мони Лізи досягнутий той рівень узагальнення, який, зберігаючи всю неповторність зображеної індивідуальності, дає можливість розглядати образ як типовий для епохи Високого Ренесансу. Головна ідея цього узагальнення   відчуття власної значущості, високе право на самостійність духовного життя. Таке узагальнення досягнуто цілим рядом відповідних формальних моментів: плавним контуром фігури і м'яким моделюванням обличчя і рук, окутаних леонардівським "сфумато". Це "сфумато" створює невловиме емоційне середовище і, як музика, викликає у нас відчуття внутрішнього багатства. Ніжна усмішка Мони Лізи в поєднанні з відкритим поглядом розумних, ледь глузливих очей "сфумато" розкривають суперечливість, невиразність і багатогранність її натури. Саме ця невло­вимість прихованих відчуттів змушує багатьох критиків вважати образ Мони Лізи загадковим і таємничим.

Ідеї монументального мистецтва Відродження, у яких злились традиції античності і дух християнства, віднайшли найбільш яскраве відображення у творчості Рафаеля Санті (1483 1520). У його мистецтві були вирішені два основних завдання: пластична досконалість людського тіла, яка відображувала внутрішню гармонію всебічно розвиненої особистості, у чому Рафаель наслідував античність, і складна багатоманітність світу.

Ніхто із майстрів Відродження не сприймав так глибоко і природно язичну сутність античності, як Рафаель. Невипадково його вважають художником, який найбільш повно пов'язав античні традиції із західноєвропейським мистецтвом нової доби.

Протягом усього життя Рафаель шукає образ гармонійно досконалої людини. Цей образ він віднайшов у Мадонні, численні зображення цього образу здобули йому всесвітню славу. Заслуга художника полягає у тому, що він зумів відобразити найпотаємніші відтінки почуттів в ідеї материнства, по­єднавши ліричність і глибоку емоційність з монументальною величчю. Це видно у всіх його картинах із зображенням Мадонни, починаючи з юної і сором'язливої "Мадонни Конестабіле", у "Мадонні в зелені", "Мадонні з щигликом", "Мадонні в кріслах" і особливо у вершині рафаелівського духу і майстерності   в "Сікстинській Мадонні". Без сумніву, це був шлях подолання простого тлумачення безтурботного і світлого материнського кохання до образу, наповненого високою духовністю і трагізмом, побудованого на досконалому гармонійному ритмі: пластичному, колоритичному, лінійному. Але це був також шлях послідовної ідеалізації. Проте в "Сікстинській Мадонні" це ідеалізуюче начало відходить на другий план і поступається місцем трагічному відчуттю, яке випромінюється з цієї ідеально прекрасної молодої жінки з немовлям Богом на руках, якого вона віддає на спокутування людських гріхів. Погляд Мадонни спрямований повз глядача, сповнений скорботного провіщення трагічної долі сина (погляд якого теж не по-дитячому серйозний). "Сікстинська Мадонна"   один із найбільш досконалих творів Рафаеля і щодо образної мови композиції: постать Марії з немовлям чітко вимальовується на тлі неба і поєднана загальним ритмом рухів з постатями св. Варвари і Сікста IV, жести яких звернені в напрямку Мадонни, як і погляди двох янголів у нижній частині композиції. Постаті їх об’єднані загальним золотим колоритом, який ніби символізує боже світло. Але головне   це тип обличчя Мадонни, у якому втілений синтез ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу, що був дуже характерним для світогляду Високого Відродження.

Рафаель виконував роботи різноманітних жанрів. На замовлення папи Юлія II він у 1509 р. виконує розписи особистих папських кімнат (станц) у Ватиканському палаці. В станці делла Сенья-тура (кімнаті підписів, печаток) він написав чотири фрески-алегорії основних сфер духовної діяльності людини: філософії, поезії, богослов'я і юриспруденції. Рафаель виконав ці теми у вигляді багатофігурних композицій, що представляли іноді справжні групові портрети, характерні як своєю індивідуальністю, так і типовістю. Саме у цих портретах Рафаель втілив гуманістичний ідеал прекрасної інтелектуальної людини, за уявленнями Ренесансу. Офіційна програма розпису станц делла Сенья-тура стала відображенням ідеї примирення християнської релігії з античною культурою. Художня реалізація цієї програми Рафаелем   сином свого часу   вилилась у перемогу світського начала над церковним.

У фресці "Афінська школа", уособлюючи філософію, Рафаель представив Платона і Арістотеля в оточенні філософів і вчених різних періодів історії, їх жести (один вказує на небо, інший   на землю) характеризують відмінність і статність їх вчень. Праворуч, в образі Евкліда, Рафаель зобразив свого великого сучасника, архітектора Браманте; далі представлені знамениті астрономи і математики; біля самого краю правої групи художник намалював себе. На сходинках він намалював засновника школи циніків Діогена, в лівій групі   Сократа, Піфагора, на передньому плані, в глибоких роздумах, Геракліта Ефеського. На думку деяких дослідників, величний і прекрасний образ Платона був навіяний неабиякою зовнішністю Леонардо, а в Геракліті Рафаель відобразив Мікеланджело. Проте, незважаючи на виразність зображених Рафаелем індивідуальностей, головним у розписі залишається атмосфера високої духовності, відчуття сили і могутності людського духу і розуму.

Рафаель був також видатним портретистом своєї епохи. Він створив такий вид зображення, в якому індивідуальне поєднується з типовим, де, окрім відповідних окремих рис, виступає образ людини епохи, а це дає можливість побачити у портретах Рафаеля історичні портрети-типи ("Папа Юлій II", "Лев X", друг художника письменник Костільоне, прекрасна "Донна Велата" та ін.). У його портретних зображеннях, зазвичай, переважає внутрішня рівновага і гармонія. Рафаель помер у 1520 р., передчасна смерть була неочікуваною для сучасників. Художник похований в Пантеоні.

Третій видатний майстер Високого Відродження   Мікеланджело (1475 1564). Повне ім'я   Мікеланьоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буаноротто Симоні. Скульптор, архітектор, живописець і поет. Набагато пережив Леонардо і Рафаеля. Перша половина його творчості припадає на період розквіту мистецтва Високого Ренесансу, а друга   на роки феодально-католицької реакції. Із блискучої плеяди художників Високого Ренесансу, Мікеланджело перевершив усіх наповненістю образів передовими ідеями, громадянським пафосом, чутливістю до змін суспільного настрою. Звідси і творче втілення руйнації ренесансних ідей.

Скульптура. Найбільш повно талант Мікеланджело розкрився в скульптурі. Починаючи з першої своєї роботи "Вакх", у якій він зображує античного Бога вина оголеним юнаком, оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікеланджело головним і, по суті, єдиним предметом мистецтва.

Одна із ранніх робіт Мікеланджело   статуя Давида, заввишки понад п'ять метрів, яку він створив для своєї рідної Флоренції, бо саме Давид захищав свій народ і справедливо ним правив. Встановлення цієї статуї перед будинком уряду Флоренції мало особливе політичне значення. У цей час, на початку XVI ст., Флорентійська республіка, прогнавши своїх внутрішніх тиранів, була сповнена рішучості боротися як із внутрішніми, так і зовнішніми ворогами. Хотіли вірити що маленька Флоренція може перемогти, як колись юний мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа.

Два головних скульптурних задуми проходять майже через всю біографію Мікеланджело: гробниця папи Юлія II і гробниця Медичі. Не менш грандіозним і, на щастя, завершеним задумом був розпис стелі Сикстинської капели при Ватиканському храмі.

Над розписом плафона Сикстинської капели Мікеланджело працював один, з 1508 по 1512 р., розписавши площу 600 м2 (48х13 м) на висоті 18 метрів.

Центральну частину стелі Мікеланджело присвятив сценам священної історії, починаючи від створення світу. Під живописним карнизом він написав пророків і сівіл, в люнетах (арках над вікнами) зобразив епізоди із Біблії і предків Христа як простих людей, зайнятих буденними справами. Головна ідея розпису Сикстинської капели   апофеоз творчої могутності людини, прославлення її тілесної і духовної краси.

Поетичній творчості Мікеланджело притаманна любов до людини, віра в її красу і велич. Він оспівував кохання, звертався до тем гіркого розчарування і самотності художника гуманіста у світі, де панує насилля. Найбільш улюбленими поетичними формами Мікеланджело були мадригал і сонет.

Живописець, скульптор, поет, Мікеланджело був також і геніальним архітектором. Ним виконані парадні сходи флорентійської бібліотеки Лоуренціани, оформлена площа Капітолію в Римі, відновлені ворота Піа (Роrtа Ріа), з 1564 р. митець працює над собором Св. Петра, роботу над яким розпочав ще Браманте. Мікеланджело належить малюнок і креслення купола, який був завершений вже після смерті майстра і досі є однією із домінант у панорамі міста.

Мікеланджело помер у Римі у віці 89 років. Його тіло вивезли вночі у Флоренцію і поховали в церкві Санта Кроче.

Історичне значення мистецтва Мікеланджело, його вплив на сучасників і на наступні епохи важко переоцінити. Деякі дослідники трактують його як першого художника і архітектора бароко. Але найбільше він цікавий нам як носій великих реалістичних традицій Ренесансу.

5. Специфіка мистецтва Північного Відродження

Термін «Північне Відродження» застосовують до культури XV XVI ст. в європейських країнах, що лежать на північ від Італії. Цей термін досить умовний. Його застосовують за аналогією до італійського Відродження. Але якщо в Італії він мав прямий первинний зміст – відродження традицій античної культури, то в інших країнах пам’яток та спогадів про античну добу було небагато. Культура Відродження у Нідерландах, Німеччині, Франції та Англії була продовженням готичних традицій. Ця культура просто внутрішньо еволюціонувала у бік «світської».

У культурі Північного Відродження характерна для готичної доби напруга не зникає. Але, з іншого боку, поширюється гуманістична освіта, дедалі відчутнішими стають італійські впливи. Специфіку Північного Відродження становить саме це поєднання самобутніх готичних традицій з впливами італійської культури.

Паростки нового мистецтва в Нідерландах спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільше зв'язана із середньовічними традиціями.

У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музикують Адам і Єва; внизу на п'яти дошках сцена "Поклоніння агнцю". Особливість цього живопису (який ще не знав анатомії і перспективи)   надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна травинка, кожний шматок тканини є для художників високим предметом мистецтва (як і для дослідників природи   предметом, гідним дослідження). Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.

Так само старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього вбрання, складний рисунок підлоги та вітражів Ян ван Ейк. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідуальність, не забуваючи при цьому про характеристику людини як частини всесвіту ("Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані"). Його герої принципово споглядальні, а не діяльні, бо ван Ейк вважав споглядальність якістю, що допомагає людині осягнути красу нескінченної багатоманітності світу і знайти своє місце у ньому.

Предметний світ він передав із захватом, обов'язково вводячи до портретів реальні деталі оточення: дзеркало у дерев'яній рамі, бронзову люстру, бахмату шерсть песика, одяг.

Мистецтво братів ван Ейків мало величезний вплив на розвиток нідерландського Відродження. їх пантеїстична багатобарвність, щоправда, поступово зникла, зате людська душа розкривалася все глибше у всіх її таємницях. Останнє властиве також Рогіру ван дер Вейдену (Рож'є де ла Патюр, близько 1400 1464 pp.). Його мистецтво високо оцінив Микола Кузанський, коли ван дер Вейден відвідав Рим, а також Дюрер. Типовий його твір   "Зняття з хреста" (на ньому   відбиток аналітичного спостереження, майже безжальної констатації, часом гротескової загостреності).

Творцем похмурих містичних видінь став Ієронім Босх (Хієронімус ван Акен, близько 1450 1460 1516 pp.). В них є й елементи середньовічного алегоризму, і жива дійсність. Демонологія межує у Босха зі здоровим гумором, почуття природи   з аналітичним поглядом на людину і гротесковістю в зображенні її ("Корабель дурнів"). У вівтарному образі він примудрився дати тлумачення фламандському прислів'ю, де світ порівнюється з копицею сіна, з якої кожний вириває стільки, скільки може вхопити. У "Саді втіх", одній з найвидатніших картин, Босх змалював образ гріховного життя людей. Світ Босха фантастичний (він створював істот з поєднання тваринних форм і предметів неорганічного світу)   і при цьому реальний, хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф.

Творчістю Босха завершується перший етап великого мистецтва Нідерландів   XV ст., "пора шукань, прозрінь, розчарувань і блискучих знахідок".

Вершиною нідерландського Ренесансу була творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (близько 1525 1530 1569 pp.). У ранніх творах він перебував під впливом Босха ("Бенкет худих", "Бенкет тонких"   зла іронія, недвозначний присуд). Але подальший його шлях   від пейзажу-панорами, який фіксує деталі і намагається показати нескінченність і грандіозність світу, до пейзажу лаконічного, філософського. З ім'ям Брейгеля позв'язане остаточне оформлення пейзажу як самостійного жанру. Пейзаж з фону перетворився на розповідь про важливі сторони життя. Найбільш відомий з них у Пітера Брейгеля Старшого "Зимовий пейзаж" з циклу "Пори року" (інша назва   "Мисливці на снігу"). Він ліричний, щемливий, від нього віє сумом. Темно-коричневі силуети дерев, мисливців і собак, білий сніг і зникаючі в далині пагорби, крихітні постаті людей на льоду і літаючий птах, який здається зловісним у цій напруженій, майже відчутно лункій тиші.

Щодо жанрового живопису, то тут Брейгель є беззаперечним родо­начальником. Його полотна заповнені людьми   рядженими, гультяями, жебраками, перекупками. Пізніші твори суворіші, цілісніші, але повнокровні й життєрадісні. Головне ж у них   новий предмет зображення. Це і є народженням жанрових картин ("Селянський танець").

На початку 60-х pp. він малював картини, які перевершили силою виразності всі фантасмагорії Босха, звертався до релігійних сюжетів, щоб з їх допомогою зобразити сучасні події. "Віфлеємське побиття немовлят"   біблійний сюжет, але фактично це картина різні іспанців у нідерландському селищі (солдати навіть в іспанському одязі).

Роздробленість Німеччини, пізній розвиток міст не сприяли змінам у країні. Тільки з початку XVI ст. у Німеччині починається могутнє піднесення. Тези глави німецької Реформації Мартіна Лютера проти феодальної церкви у 1517 р. стали, за відомим висловом, запалом, подібним до удару блискавки в бочку пороху. Революційний рух у Німеччині зазнав поразки вже у 1525 p., але час селянської війни був періодом високого духовного піднесення і розквіту німецького гуманізму, світських наук, культури. З цим часом збігається творчість найвидатнішого художника німецького Відродження Альбрехта Дюрера (1471 1528 pp.).

За різноманітністю, масштабом таланту, широтою сприймання дійсності Дюрер   типовий художник Високого Відродження. Він був і живописцем, і гравером, і математиком, й анатомом, і перспективістом, й інженером. Він розв'язав ряд професійно-художніх проблем: співвідношення предметів у просторі, існування людської постаті у просторі й пейзажі. Дюрер залишив після себе значні теоретичні праці про пропорції та перспективу в живопису, про зміцнення і захист міст. Його художня спадщина   80 станкових творів, понад 200 гравюр, більш як 1000 малюнків, скульптури.

Дюрер був видатним гуманістом епохи Відродження, проте його ідеал людини відрізнявся від італійського. Образи Дюрера сповнені сили, але й сумнівів, болісних роздумів, у них немає чіткої гармонії Леонардо або Рафаеля. Художня мова ускладнена, алегорична.

Три найзнаменитіші гравюри художника: "Вершник, смерть і диявол", "Св. Ієронім", "Меланхолія". У першій з них зображено вершника, який нестримно мчить уперед, незважаючи на те, що смерть і диявол спокушають і лякають його. У другій   святий Ієронім, який сидить за столом у келії і працює. На передньому плані зображений лев, більше схожий на старого, доброго пса, що лежить поруч.

Дослідники по-різному тлумачили ці гравюри: їх вважали спробою відобразити становище лицарства, духівництва, бюргерства, а в образі св. Ієроніма бачили письменника-гуманіста, вченого нової епохи. У "Меланхолії" крилата жінка в оточенні атрибутів середньовічної науки та алхімії: пісочного годинника, інструментів ремесел, терезів, дзвона, "магічного квадрата", кажана та ін.   сповнена похмурої тривоги і зневіри в торжество розуму й пізнання. Образ оповитий тяжким настроєм, який відображає, очевидно, громадський настрій тих років у Німеччині.

Деякі автопортрети демонструють еволюцію і результат пошуків Дюрера   образ філософа, людини високого інтелекту, внутрішнього горіння, характерного для мислячих людей того трагічного періоду німецької історії. Його найкращі портрети представників німецької інтелігенції   художника ван Орлея, графічний портрет Еразма Роттердамського   теж одухотворені.

У 1526 р. Дюрер створює своє останнє живописне полотно   "Чотири апостоли", станкове за формою, але справді монументальне за величністю образів. Деякі дослідники бачили в ньому зображення чотирьох характерів, чотирьох темпераментів. Дюрер порушив канон і на передній план у лівій дошці висунув не Петра, особливо шанованого католицькою церквою, а Іоанна   апостола філософа, найближчого художнику за світоглядом. В апостолах, в різних їх характерах він оцінював усе людство, віддаючи перевагу мудрості і гуманності, які повинні бути притаманні тим, хто веде людей за собою.



Ганс Гольбейн Молодший (близько 1497 1498 1543 pp.) менше від решти німецьких художників пов'язаний із середньовічною традицією. Він малював портрети з натури   гостроправдиві, часом безжальні, холодно-тверезі, але вишукані за колоритом. Ранні портрети   парадні, найкращі він створив, працюючи в Англії при дворі Генріха VIII (портрет Томаса Мора, портрет сера де Моретта, портрет Генріха VIII та ін.). Блискучі за майстерністю його портрети, виконані аквареллю, вугіллям, олівцем. Багато працював у гравюрі   славу йому здобула серія на дереві "Тріумф смерті" ("Танок смерті").

Останній художник німецького Ренесансу Лукас Кранах Старший (1472 1553 pp.) створював картини переважно на релігійні сюжети. Для його манери характерні м'якість і ліризм, але у вигині витягнутих постатей, в їх підкресленій тендітності, в особливій витонченості стилю намічаються уже риси маньєризму, котрі свідчать про кінець німецького Відродження.

У Франції в середині XV ст., після походів французьких королів в Італію і знайомства з італійським мистецтвом, починається рішучий розрив з готичною традицією. Французький Ренесанс, як уже говорилося, мав придворний характер (виняток становив лише Франсуа Рабле).

Жан Фуке (близько 1420 1481 pp.)   перший французький великий художник нової епохи   малював портрети і релігійні композиції. Старанність поєдналася в нього з монументальністю у трактуванні образу. Лише двома кольорами   яскраво-червоним та синім   намальована Мадонна у диптиху з Мілени (моделлю для неї стала коханка Карла VII   факт, неможливий у середньовічному мистецтві). Та сама композиційна ясність, точність рисунка і зручність кольору характерні для численних мініатюр Фуке (Бокаччо, "Життя славетних чоловіків і жінок", близько 1458 p.).

XVI ст.   час блискучого розквіту французького портрета. У цьому жанрі особливо уславився Жан Клуе, який увічнив у своїй портретній галереї Франциска І та його оточення. Барви Клуе нагадують за своєю інтенсивністю й чистотою коштовні емалі (портрет Діани де Пуатьє). Його портрети виконані аквареллю, олівцем, сангіною.



Французька скульптура Відродження репрезентована дуже поетич­ними, карбованими рельєфами Фонтану Німф у Парижі.


Каталог: file

Скачати 193.64 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка