Палига Микола Скляр



Скачати 87.51 Kb.
Дата конвертації26.04.2019
Розмір87.51 Kb.

Палига Микола
Скляр
То був, здається, вересень одна тисяча вісімсот десятого. У маленькому селі, що сховалось серед гір на півночі, з’явився скляних справ майстер. У грудні, щойно сніг запорошив дахи будинків, відкрилась його чарівна майстерня. Скляр – так його звали місцеві, рідко виходив із неї. І все ж таки його любили діти. Бо кожну ніч осяювали вулиці барвисті ліхтарі – перший, але не останній майстрів дарунок.

Як дзеркало тьмяніє з часом, та як вкривається іржею усе металеве, затьмарили та вкрили Скляра недобрі плітки. Чого дивуватись: у селищі, де всі одне одного знають, кремезна постать відлюдькуватого майстра здавалась людям ледве не демонічною. Єдиним його товаришем став старий квіткар. Якось Скляр запитав в нього:

— Скажи, діду, не тяжко тобі взимку квіти вирощувати?

— А що складного? – здивувався дід, – зимі – зимові квіти, а весні – весняні. Щоправда, і ті і інші тепло люблять.

Ось так і розговорились. Не міг старий надивуватись, як довідався, що скляних справ майстер в сини йому годиться. Після тієї вечірньої розмови довго ходив похмурий та сумний, все думав – яка, зрештою, складна річ – життя.

Скляр був ще юнаком, коли посивіла його голова. Важка щоденна праця та отруйна ртуть швидко зістарили його. Він жив один відтоді, як помер його наставник – відомий майстер, за витвори мистецтва якого, якщо вірити чуткам, королі готові були розпочати війни. А от учень не любив багатіїв. Невідомо чому, не вабили його великі міста, пихаті вельможі, горді розмальовані кавалери та їх дами у довгому та пишному вбранні. Тому, як учителя не стало, подався Скляр до села. Подобались йому прості майстри своєї справи – різьбярі по дереву, гончарі. Адже у всіх майстрів є таємнича пристрасть. Була вона і в Скляра.

У січні майстер зник. Ніхто не знав куди. Минали, один за одним, короткі зимові дні. Щоночі у майстерні горіло світло та дзвеніло скло, але самого Скляра ніхто не чув і не бачив. Село щовечора світилось, як веселка, грайливими Різдвяними кольорами. Минули січень та лютий. І ось, у березні, коли вже час з’являтись весняним квітам, Скляр повернувся. Під вечір, ледве сонце сіло, пройшла по вулицям його кремезна постать. Але впізнати його було важко. Квіткар збліднів, коли побачив майстра. Худим, як смерть, зайшов він до крамниці придбати квіти.
Очі сяяли, наче полум’я, а з обличчя не сходила посмішка. Повіки посіпувались.

— Яких тобі квітів, синку? – запитав квіткар.

— Найкращих – відповів той.

— Таких не буває, майстре. Всі квіти – особливі.

— Тоді зроби мені букет з усіх, що в тебе є!

Щоки квіткаря вкрилися рожевим, сором’язливим рум’янцем. Стареньке серце забилося швидше, і, поки руки натхненно порались у квітах, він все думав «А чи не закохався майстер? Так, звісно ж закохався, інакше навіщо йому, приборкувачу скла, та творцю дзеркал знадобився найкращий букет весняних квітів». Багато запитань, у першу чергу «хто вона, майстрова обраниця?» тривожили дідову уяву, але він так і не наважився запитати.

Через годину букет був готовий. Чорні від срібла та ртуті спрацьовані руки Скляра тримали його ніжно, наче дитину. На мить, посмішка з очей майстра зникла, а в очах промайнув, наче блискавкою, невиліковний душевний біль.

— Дякую, діду – сказав Скляр, голосом різким, наче вітер, і поспішив надвір.

— Усе гаразд, друже?! – крикнув квіткар йому вслід. Але тільки відлуння оранжереї відповіло йому. Скляних справ майстер зачинився у майстерні і ніхто його більше не бачив.

І з того часу, як тільки сходив над горами повний місяць, ніхто в селі не міг заплющити очей. Щовечора, незадовго до півночі, лунав із занедбаної майстерні Скляра знавіснілий, нелюдський крик. Яскраве блимало світло і чути було, як б’ється скло. А після півночі усе стихало, крім тихої музики. Так, немов хтось грає на сопілці, чи, може вітер гуде у напівпорожніх пляшках. На світанку, до того як зійде сонце, виходив майстер та йшов далеко у гори – збирати цілющі трави.

Почали люди боятись місячного сяйва, та крадькома ненавидіти Скляра. У зговорі з Нечистим підозрював його місцевий жрець. Ночами, в храмі, він звертався до небес словами: Vade retro, Satana1, а вдень бентежив забобонами народ. І кожна світла ніч дітей лякала.

Дні майстра були сірими, як тьмяне срібло. Безкінечними годинами тягнулись вони від місяця до місяця. Він посміхався тільки у повню.

***

Одного разу, у серпні, завітав до села пан. Гарний парубок, син заможної пані, що понад усе любила дзеркала.



— Де знайти мені Скляра? – запитав він у старости.

— Бачиш, он ту невелику хатину? – понуро відповів той.

— Авжеж, дякую Вам.

— Стій, хлопче. Не раджу я тобі туди ходити. Люди недобре кажуть.

— Що саме кажуть? – запитав юнак.

— По-різному – важко зітхнув староста і запалив люльку.

— Говорять люди – він продовжив, – що майстер з’їхав з глузду. Як місяць повний, ночами хтось кричить в майстерні та б’ється скло. Жрець каже – то Нечистий, але я йому не вірю. Здається, Скляр то. Надихався отрути та кричить. Не раджу, сину мій, тобі іти до того божевільного.

— Але ж він майстер? – запитав юнак.

— Так, безперечно. Мабуть, найкращий в світі. Дивись, які гарні діточкам від видув ліхтарі. Але то було майже рік тому, а зараз він на себе тогорічного не схожий.

— Дякую, пане, я буду обережним, та все одно піду. Матуся наказала: «Без Скляра не повертайся». Бажає бальну залу зробити з кришталю. Бувайте, гарного вам дня!

Староста розлютився. «Теж мені, синок знайшовся. Багатії кляті. Ліси вирубують, будують замки та фортеці, ще зали кришталеві їм будуй» – подумав, а відповів:

— Як хочеш, сину, але тебе я попередив.

Двері в майстерню були зачинені, а вікна забиті дошками.

— Агов, є хто? – крикнув молодий пан.

— Чого тобі – відповів хриплий голос.

— Мені до пана Скляра.

— Зараз я вийду.

Зненацька каркнув ворон, що сидів на даху. Парубок сіпнувся та впав до долу, а коли підвівся – побачив над собою кремезну постать. Скляр протягнув йому брудну руку.


— А я тебе знаю, — сказав він і ледь помітно посміхнувся – ти син панночки. Підріс, я бачу. Пізнав по очах, вони в тебе батькові, а ми в твого батька…

Майстер скривився і замовк. Боляче йому було згадувати про минуле і про наставника.

— Дзеркальну залу будували! – підхопив парубок.

— Так, – видихнув Скляр – то чого тобі?

— Матуся дуже хоче Вас побачити. Казала, що є в неї для Вас замовлення.

— Замовлення, кажеш? Я більше на замовлення не працюю.

— Матуся казала, що ви можете просити все, що тільки побажаєте.

Скляр задумався, а в очах наче блискавка промайнула. Кутики вуст піднялися догори.

— Все, що захочу, кажеш? Нову дзеркальну залу, мабуть, хоче твоя матуся. Кажи вже, що потрібно робити?
— Робити не потрібно, Ви тільки-но проекта намалюйте. Матуся хоче бальну залу, із скла та кришталю. Робітників з півтисячі. З Вашою допомогою у жовтні добудуємо. Погоджуйтесь, будь ласка, матуся дуже просить – проспівав юнак, зійшовши ледве не на дискант. Майстер розвернувся до нього спиною, та мовчки глянув на забиті дошками вікна майстерні. Невідомо, скільки часу пройшло, поки він відповів:

— Гаразд. Але в мене є дві умови. Сьогодні вівторок, а у наступний понеділок повний місяць. Я маю повернутись не пізніше, ніж у неділю ввечері. І друга: як зроблять вашу кришталеву залу, нехай матуся запросить мене на перший бал. І ще одне – на бал приїду не один.

— Це найдрібніше з того, що ми можемо для Вас зробити, пане майстре – відповів юнак, – карета вже чекає.

***


Пані дотрималась слова. В неділю вранці майстер виїхав із міста. В руках він тримав листа з печаткою – запрошення на жовтневий бал.

Йшов сильний дощ. Колеса та коні ковзались в болоті. Немилосердний вітер гнув до землі дерева, рвав пожовкле листя. У лісі вже стемніло, а до села ще їхати і їхати.

— Прокляття! – крикнув Скляр.

— І повернутись немає як! – прокричав у відповідь конюх.

— Про повернення і думати забудь. Повний місяць сходить цієї ночі. Жени коней! Ми маємо встигнути, інакше може статися біда. Моя кохана! Господи, пробач…

Тим часом у селі зібрались в храмі люди.

— То справи диявола! Немає майстра дома, він поїхав у місто, до заможної пані, удвох з її синком. А у майстерні чим до повні місячної ближче, тим гучніше дзвенить та несамовитіше б’ється скло. Нечистий там! Збирайтесь браття, проженемо біса!

— Ти наче збожеволів, отче – мовив хтось – то вітер дме, дивись яка гроза.

— Не вітер то! Ви що забули крик? Який щомісяця лунає, не даючи очей закрити. Хапайте палі, запалюйте смолоскипи.

— Та не горітимуть вони у дощ.

— Горітимуть, як душі ваші в пеклі, якщо не проженете диявола з майстерні.

— Збирайтесь, вам кажу! Скільки ще жінки і діти мають боятись того нелюдського крику?!

— Тільки-но вечір, отче. Може слід Скляра нам дочекатись?

— Вже майже північ. Чуєте той дзвін? Ходімо, швидше. Беріть сокири. Зброю, в кого є.

Дванадцять тіней вийшло із старого храму. Жрець йшов попереду. Оскаженілий місяць шкірився на мокру землю. Жовтий та повний, відблискував він у брудних калюжах, руда придорожня глина нагадувала запечену кров. З майстерні доносився тихий та жалібний стогін. Дзвеніло скло. Монотонно і протяжно, наче реквієм.
***

Надворі сутеніло. Забиті дошками вікна майстерні поскрипували від вітру. З дірявого даху на підлогу падали поодинокі краплі дощу. Збираючись, крапля до краплі, вони утворювали деінде на брудній підлозі невеликі чорні калюжі. У самому центрі майстерні, на вирізаному з дуба постаменті, стояла гарна дівчина із рожевого скла – досконале майстрове творіння. Скляне волосся закривало високе чоло, а далі – розсипалось локонами, збігало на тонкі дівочі плечі. Кришталеві очі яскраві, вологі та сині, дивилися, мов живі. У грудях блищало серце, зроблене із тисячі крихітних дзеркал. Досконале тіло ховалось за тонкою тканиною з білого скла. Ніжні руки навхрест обіймали талію, але не від сорому, а немов бажали зберегти її від холоду. Неможливо було не закохатись у цю неймовірну красу.

Темрява поступово наповнювалась блакитним місячним сяйвом. Перший промінь торкнувся фігури і повільно поповз до грудей.

Як тільки світло торкнулось серця – скло дзвінко тріснуло. Замерехтіло промінням. Забігали по крихітним дзеркалам, і кришталеві груди затремтіли. Услід за серцем прокинулись очі! Наче струмочком бігла по щокам, сліз болісних кришталева блакить. Скляного рота вивернуло від болю! Із скла у живу плоть та кров – безжалісна метаморфоза. Кришталеве горло народжувало відчайдушний крик. І крик той був несамовитим і скляним. Кохана майстра поверталась в світ. Щоразу, приречена на страждання, вона народжувалась з першим променем повного місяця, і помирала з останнім. Червона кров струїлась з кінчиків пальців – там де у шкіру врізалось гостре скло. Перші його шматочки посипались на підлогу. Дівочі очі з благанням подивились у небо і справжнє руде волосся впало на холодну скляну спину. Вона знову закричала.

Крізь двері прорізалась іржава сокира. На вулиці горів вогонь дев’яти смолоскипів. Галасували люди.

— Хутчіш! Не дайте дияволу звільнитись! – прокричав жрець, побачивши напівскляну красуню. Вона поглянула на нього, з німим благанням у очах.

— Ламайте двері! Ріжте її, бийте!

Перший удар поцілив точно в скроню. Наступні – вщент розгромили крихке тіло. У вухах задзвеніло. Яскраве світло осліпило очі. Страшенний вихор вирвався із майстерні. І вихор той відірвав занедбаний дах і пожбурив уламки скла із силою у небо.


***

На прохолодну дорогу ліг ранковий туман. Такий густий, що не видно було ні напрямку, ні шляху. Мокрі та змучені дорогою коні ледь проплентались крізь арку, повз велетенську браму. У вікні вартового не горів вогонь. Смертельна тиша була навколо. Високо-високо у сірому небі жевріла, ледь помітно, срібна монета повного місяця.

Тривога краяла майстрову душу. Її ім’я раз ураз повторювали його скусані до крові вуста. Дахи будинків, немов снігом у морозну ніч, припорошило дрібними та блискучими уламками кришталю. Скляр зрозумів, що трапилось. Злі люди знищили його кохану, розбили її крихітне дзеркальне серце.

— Навіщо ж ви?! – прокричав майстер – що вона вам, нещасна, болем і прокляттям кохання мого народжена? Та хіба ж ви люди?! Відповідайте!

Він знав – ніхто не відповість. Скло завітало у кожну оселю і покарало їх. Усі жителі села лежали мертвими у своїх хатах, окрім дванадцяти, що згинули в майстерні, і серце кожного протинав уламок дзеркала.

Знову каркнув ворон, що сидів на даху. Нещасний Скляр припав обличчям до холодної землі. Руки його ще довго рвали на шмаття мокру траву. Згасли, усі до останнього, зроблені ним барвисті ліхтарі. Врешті-решт, спинилося і його нещасне серце. І тиха музика, що відтепер щоночі лунала з гір, так, наче хтось дуже сумно грає на сопілці, стала другим і останнім дарунком Скляра. Але хтозна, може то вітер гуде у напівпорожніх пляшках.




1 Vade retro, Satana (лат. Йди геть, Сатана) — латинський крилатий вислів, а також назва молитви.



Скачати 87.51 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка