Олександер Сугоняко приходить до розуміння політики на духовно-моральній основі, І то симптом часу



Сторінка1/5
Дата конвертації16.01.2018
Розмір1.29 Mb.
  1   2   3   4   5


Олександр Сугоняко

Україна: повернення до себе

Київ:

Юніверс, 2000

ББК 63.3(4УКР)64

Сугоняко, Олександер.

С89 Україна: повернення до себе. — К. : Юніверс, 2000. — 136 с.

ISBN 966-7305-29-5
В книжці дається авторське осмислення життя України останнього десятиліття. Центральні про­блеми - правда, духовна сила поступу, національна самосвідомість і гідність, вірність своїй природі, вірність собі.

Автор акцентує динамізм суспільної позиції і відповідальність кожної людини.



ЗМІСТ
Передмова
Пошуки духовних ОСНОВ
ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ: ПІДХІД ДО ТЕМИ
ПОЗА, ПОЗИЦІЯ, ДІЯ
ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ
ПОЛІТИКИ
НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ:
ЗАКОНОМІРНІСТЬ ЗАНЕПАДУ
ПРО ДЕЯКІ ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОСТУПУ



НАЦІОНАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ
І ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
ВЛАДА 1 КАПІТАЛ
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ
УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ
МОМЕНТИ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ
ВІД "ПЕРЕБУДОВИ" — ДО СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ
ДЕЩО ПРО "ЛОКОМОТИВИ" РИНКУ
"... НЕМАЄ ТАМ ДОБРА, ДЕ НЕМА ПРАВДИ"
"ФОРМУВАННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ БІЛЬШОСТІ:

СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ"
ДОДАТОК

КНИГИ БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
ПІСЛЯМОВА

ПЕРЕДМОВА
Олександер Сугоняко приходить до розуміння політики на духовно-моральній основі, і то симптом часу. Люди відчули, що суміш совєтизму, прагматизму і популізму творить болото. Потрібен наріжний камінь.

У Конституції України вже чотири роки як записано: "Усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю..." Але ті слова там звучать приглушено, і вони вже припорошені часом.

Автора цієї книжки пробудив інший документ, який був заборонений і за царської Росії, і за комуністичної. Але його не заносить піском часу... Це "Книги буття українського народу"* Миколи Костомарова. Там перший параграф починається словами: "Бог створив світ... "А другий, третій, четвертий, п'ятий, шостий і сьомий — теж про Бога. А останній параграф 109 такий: "Україна буде незалежною Республікою..."

То як ті книги могли дійти до нашої свідомості, коли вони були під замком і в XIX, і в XX сторіччях? Але в політичну свідомість української інтелігенції вони якось проникли і живили її.

За останні десять років заборони впали. Часті апеляції до духовності, а особливо до патріотизму, здрібнили великі слова, замулили тему. І ті рудники зужитих слів хочеться

закинути. А водночас зрозуміло, що за цими словами — джерела, без яких жити не можна. І гратися цими словами — згубно.

До ясного усвідомлення обов'язків українського грома­дянина, що має стати опорою держави, Олександер Сугоня-ко приходить від колишнього комсомольського ентузіазму, окриленого обіцянками "перебудови". Це були обіцянки по­вернення до правди, яку вимовляють вголос. Люди швидко навчилися інших слів, інших гасел. Але поведінка їхня не змінилася.

Торкаючись самих початків Руху, автор знаходить в самій назві брак позиції, а в його лідерів — брак ясних політичних понять і принципів, на яких можна було б ре­алізувати незалежність держави, котра успадкувала бюро­кратичні інституції і лукаву мову. Відродження національ­ної демократії він вбачає в поверненні до Правди і Прин­ципів — у поверненні до себе.

Ця проста формула вимагає ширшого пояснення у зв'яз­ку з узвичаєним роздвоєнням свідомості чиновника в кабінеті: він боїться бути собою — він звик вдавати. Високі кабінети зберегли застояний дух національної половинчас­тості, морального релятивізму і напівправди. Там завжди керували люди без національного почуття і без національ­ного мислення. Таким уявлявся їм і весь народ — за винят­ком, звичайно, "націоналістів".

Вже коли готувалися чиновники їхати за кордон, де панують норми національної ідентичності та гідності, то тоді настроювалися "представляти національні інтереси".

Як же ставиться наш зденаціоналізований і здекласова-ний народ до такого свого представника? А так само, як і чу­жинці: як до актора з приклеєною маскою...

Народ хоче бачити відкрите лице свого Репрезентанта і хоче вірити Особі. Він не може вірити акторам, що грають чужі ролі. Він вірить Особі, котра має свої принципи, свою віру і свої святині. Тільки звідти походить смілива позиція і готовність мужньо захищати її.

Саме з цієї засади виходить Олександер Сугоняко. Він вважає, що в Бога треба вірити серйозно, правду говорити — прямо і послідовно, а подвійні стандарти і фальш ви­корінювати. Це й буде політика, яку люди поважають.

"Без довіри між українськими політиками і народом дер­жава нагадує паралізованого, на тілі якого кишать паразити. Коріння довіри (і недовіри) не в світі речей, а в світі духу".

Такий підхід до теми в автора цієї книжки.

Хтось скаже — занадто психологічний як на політика. Але О.Сугоняко повертає нас лицем до аксіом, без яких не зрушимо з місця. І нема чого скаржитися на час: "Велика доба не приходить до змалілих людей. Люди творять свій час. Великий чи малий". А наш час виводить національ­ну свідомість вже навіть не з інстинкту, а зі здорового глузду.

Всупереч псевдосоціологам і правникам, які пробують зліпити поняття національної ідеї з усереднених по­пулістських фраз — без примірювання їх до живої душі, ав­тор нагадує, що ця записана Провидінням ідея прояснюва­лася у душах великих українців усіх поколінь, а "сучасній Україні випала велика місія занурити у наш час, у наше життя українську ідею".

У країнах Заходу, де політичний спектр ширший, де політики мають виразне обличчя і не приховують його, такий моральний підхід може навіть висунути ключову постать (наприклад Картер у США). У нас сама мова Олек­сандра Сугоняка може когось залякувати незвичністю. Але зважимо, що він еволюціонував від офіційної мови, яка в нижчих суспільних верствах просто криміналізувалася, а у вищих верствах неминуче підіймається до ідеалізму, без якого неможливе відродження духу та інші відродження. А з ним еволюціонувало і суспільство.

У народі щораз частіше можна почути слова, які перегу­куються з ідеями цієї книжки: "Так далі жити не можна. Му­сить наступити у нас поворот до гідного морального, опер­того на Закон життя".

Але хтось і в політиці повинен почати сіяти здорове зер­но віри і надії.


Євген Сверстюк

пошуки духовних основ

основи

УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ: ПІДХІД ДО ТЕМИ



"...Сама смерть його (Славка Чорновола, О. С.)

стала дзвоном на сполох: єднайтеся у праці

для народу, єднайтеся у лавах Руху!"
Зиновій Антонюк, Семен Глузман, Богдан, Михайло і Ольга Горині, Микола Горбаль, Панас Заливаха, Ірина та Ігор Калинці, Ліна Костенко, Ніла Крюкова, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Ніна Марченко, Ніна Матвієнко, Василь Овсієнко, Раїса і Микола Руценки, Євген Сверстюк, Надія Світлична, Валентина Стус-Попелюх, Левко Лук'яненко, Віра і Василь Лісові, Тетяна та Богдан Чорномази, Віталій Шевченко, Олесь Шевченко Валерій Шевчук.

"Урядовий кур'єр", 3 квітня 1999року
Суспільний занепад — результат прострації народу, який допустив політику "нерозумного егоїзму" постко­муністичної влади України. Між народом і політиками прірва. Заповнена злом і олжею. Політики самі по собі. Народ сам по собі. Люди не вірять політикам. Всім. І номенклатурного походження, і рухівцям, під якими я розумію тих політиків, які представляють національну демократію, що сформувалася наприкінці 80-х — на почату 90-х років. Недовіра обопільна. Для номенклатурників то природно не вірити людям. Але й рухівці не вірять. "Забамбулений" народ, темний — стверджу­ють одні. Ще потрібно тридцять два роки, "щоб вивес­ти свій народ з "єгипетської неволі", — вважають інші. Такі твердження, мабуть, не позбавлені резону. Проте позиція рухівців вразлива, бо вони не спромоглися на слово і дію, які викликали б довіру і розбудили народ. То ж мусимо шукати причину недовіри, думати, як її замінити довірою. Без довіри між українськими політиками і народом держава нагадує паралізованого, на тілі якого кишать паразити. Коріння довіри (і недовіри) не в світі речей, а в світі духу.

Суттю сучасного українського суспільного буття є духовна криза. Вона характерна для всього людства, але в Україні ця криза універсальна, пронизує все суспільство: релігію, культуру, соціальну сферу, полі­тику, державні органи, господарство, сім'ю, людину. В людині її епіцентр. Всюди: на державному рівні, у стосунках між людьми, в їхніх душах паплюжаться святині, панує зло, неправда, сваволя. За рідкісними винятками, які підтверджують правило.

ЗРАДА СЕБЕ

Тепер криза загострилася до межі, але не тепер вона виникла. її витоки в духовних боріннях Російської імперії XIX століття, коли рясно було засіяне зло.

М. Гоголя (і не тільки його) мучило, що "Росія одер­жима духами зла і олжі"1. Духовним зором, серцем він бачив велетенський вихор зла, що поглинав душу Росії. Зло перемогло. Спочатку в духов­ному, а потім, після жовтневого перевороту 1917 року, і в політичному житті імперії. Воно втілилося в адміні­стративних механізмах комуністичної Росії. Розпоча­лося "будівництво світлого майбутнього", "раю на землі", комуністичного Вавилону. Розпочалося із ни­щення святого в душах людей, із засіву страху і смерті.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українські провідники вслід за "володарями умів" Європи і Росії впали в гріх матеріалізму і комунізму. Духовно дез­орієнтований народ був втягнутий в імперію зла. Провід прийняв чужий шлях. Наш шлях був йому над силу. Україна зрадила Бога і свою духовну при­роду. І прийшла Кара — 1919, 1933 роки. Та інші.

"Страшний суд не запізнюється, він відбувається. Християнський Бог не карає — люди самі карають себе за відхилення від правильного шляху. У цьому сенсі жахи голодомору й сибірського розп'яття були покутою за те, що народ, якому Господь дав м'яке серце, щоб віри­ти і любити, поніс той дар до Князя темряви та склав біля його ніг".2 Це наша тема. Головна сьогодні. Мусимо вмістити в себе цю правду. Упокорено і світло прийняти її. "Кому багато дається, з того багато й питається".

О. Довженко бачив вже безодню зла комуністич­ної імперії. Бачив в зоровому полі. І страждав, бо та безодня зла втягла в себе і його Україну, поглинаючи мільйони і мільйони душ і тіл.

"Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу", — пише він у своєму щоден­нику. Без повернення до Бога таке витримати і залиши­тися людиною неможливо.

"— Діти, я вам мушу сказати, що Бог є, — сказав
учитель і заплакав.

— А раніше ж ви казали, що нема", — записав О. Довженко після звільнення українського села від фа­шистів.

"Імперія зла" захлиналася в крові. Комуністична гільйотина почала в'язнути в масі замордованих. Смерть Сталіна, цієї персоніфікації духів зла, нові ре­алії світу не змінили суті більшовизму. Змінилися ме­тоди терору. Людину нищили духовно. Але фізично можна вбити будь-кого. Духовно ні. З довженківської іскри, з його повстання на захист народу виросли шістдесятники. Вони спромоглися на духовне проти­стояння системі та на особистісну перемогу над злом. Україна поверталась на свій шлях.

Згодом прогнила імперія розсипалась. А вбиті її владними структурами в людські душі страх, зло, неправда іржею обліпили їхні душі. Імперія зла ще живе в них. Звільнятися мусимо самі. Кожний окремо. І разом.


НАРОД І ПОЛІТИКИ

Гріх XX століття в нас. Гріх прийняття в душі свої комунізму і нігілізму.

"Українці не були творцями комуністичної ідеї, але вони розділили з іншими народами гріх поклоніння Антихристу, а тому багато з них стали співавторами злочинів комунізму. Забути про це, — значить, не по­бачити в собі носія злоякісного вірусу й заразити ним свій народ, у любові до якого так гаряче клянемося"5. А "поряд зі злочином комунізму існує ще й гріх ко­мунізму. Для того, щоб очиститись від нього, треба усвідомити себе його носієм"6. "Гріх комунізму ле­жить на кожному з нас. Лише одиниці, "імена яких за­писані в Книзі Життя", вільні від нього, та ніхто в ту Книгу не заглядав, а тому не може вважати себе безгрішним. Мільйони людей понесли сатанинському кесарю те, що належить Богові, і дістали печать на своє чоло. Та печать — у правилах, за якими живемо, у тому, що вважаємо мудрим і справедливим. Вона — в червоній аурі наших гнівливих душ...

Ось чому можна не бути виконавцем злочинів комунізму, але бути носієм його гріха"7. Це стосується всіх нас: і народу, і політиків.

"Я не Бог, і грішу — писав Г.Сковорода, — я знову ж таки не біс, і каюсь"8. Ми не біси, ми люди.

Зло і неправда обліпили наші серця. Самі ж у підсумку і караємо себе за страх, за відповіді на зло злом (хай у думках), за гріхи прийняття і творення лжі. "Лож не існує без тих, хто вірить, або вдає, що вірить їй"9. І без тих, хто її творить. ("Солодкий лю­дині хліб брехні. Пізніше ж перетворюється для неї на камінь") 10. Як і зло не існує без тих, хто його чинить, і без тих, хто на нього злом відповідає. Зачароване коло. Живемо в суспільному полі злообміну і постійно відтворюємо його в стосунках з іншими. Кругообіг зла твориться в наших серцях. Тут його епіцентр. І наші суспільні біди, наше срамне і недостойне сьогодення є лише відображенням стану наших душ. Ми побудували в Україні те царство, яке всередині нас — царство зла, неправди і несвободи. Ми самі.

Український народ сьогодні — це роз'єднані та ду­ховно дезорієнтовані люди. Страждальці, які бачили і бачать зло, неправду, смерть близьких їм людей за час блюзнірства "перебудови" і вивернутої навспак неза­лежності, яких лякає майбутнє їх і їхніх дітей, які не­суть в собі ще страждання і страх своїх предків. Живих і мертвих. Згорьовані серцем люди.

Політики мусять йти до таких людей з доброю ду­шею, чистим серцем і голою правдою. Бо це великі страждальці. І великі грішники.

Рухівські ж політики йдуть у народ з партійними програмами, що є продуктами холодного, прагматич­ного розуму. А "приписам розуму бракує сили, що переводила б їх у дійсність. Приписи розуму не є причини людських вчинків"". "Розум править, кермує, панує, але серце породжує"12. Щоб люди повірили партійній програмі, вона має зарезонувати в їхніх серцях. "Правда цілком засвоюється людиною тільки, коли вона "па­де на її серце"13. (П. Юркевич). Правда! Наш провід шукав її у тій самій сфері прагматичного розуму. Але правда металогічна і стоїть поза межами логіки.

Правду та ідею неможливо вирахувати. Але провід знаходив свою "правду" у сфері розуму, обгортав її в красиві патріотичні слова і кидав у народ. Не диво, що вона не лягала на серце людям.

А то ще й гірше — йдуть наші політики в народ з агітацією за Кучму, за Мороза, за Марчука, або — про­ти Кучми, проти Мороза, проти Марчука, — з дрібни­ми резонами на рівні кухонних розмов обивателя. З та­ким ідейним засівом довіра не зійде.

Українські політики в масі своїй плоть від плоті, кров від крові народу. З тим же затемненням душі, з якого і виростає недовіра. Амбіції та власні дрібні інте­реси роз'єднують. Змалілий час України.

"Горе нам, горе нашій нації, коли велика доба заста­не нас малими і неприготованими"14, — писав І.Франко. Проте велика доба не приходить до змалілих людей. Люди творять свій час. Великий чи малий.

Зараз велика борня йде в душах людей. Духовні пе­ремоги в цій борні окремих людей, становлення їх на шлях до Бога закладають нову епоху. Велику. Вона ви­суває свої вимоги до політичного проводу, до того, ко­му і з чим йти до людей, щоб повірили. Велика доба розпочинається у наш змалілий час. Але з нами духов­на велич і перемоги шістдесятників. їхніх попередників. З нами Т. Шевченко. Українці вірять, люблять і пам'ятають його тому, що його дух, його правда є духом і правдою народу. З таким духом, з такою правдою,

з таким служінням — служінням до кінця — мусимо йти в люди. Тоді повірять.


УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ
Усе менше людей хапається за мертві символи:

Ленін, Сталін, комунізм. Колапсування комуністичної ідеї відбувається на наших очах. Воно відбивається у людському дрібнінні посткомуністичної влади і "чис­тих" лівих. І не лише в Україні. Переважна більшість українських виборців за комуністів не голосують, відкидають збанкрутілу ідею. Що натомість?

"Бувають часи, коли не можна інакше спрямувати суспільство або навіть все покоління до прекрасного, заки не покажеш усю глибину його теперішньої мерзо­ти; бувають часи, коли навіть зовсім не слід говорити про високе і прекрасне, не показавши одразу ясно як день шляхів і доріг до нього кожному"15. Ми не показа­ли тих шляхів. А народ чує чужий голос: "Українська ідея не спрацювала".

Ідея України записана Богом на Небі. Через великих українців всіх часів, служителів Духу вона проявлена тут, на Землі. І стоять біля нашого "вогню правди" охо­ронці—козаки: і мертві, і живі, і ненароджені. Бо національна ідея позачасова, як і процес її усвідомлен­ня. Для нас Г. Сковорода, Т. Шевченко, братчики, М. Гоголь, П. Юркевич, В. Липинський, Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, інші достойники духу такі ж сучасники, як і сьогоднішні охоронці "вогню правди".

Мусимо знати, що "ідея зовсім не здійснює себе сама, вона не є свій власний виконавець в світі речей, — вічна правда не є сила, — вона є правда, і цим вичерпується її буття"16.

Дух і земне життя — це як дві паралельні площини, вони не перетинаються, — сказав якось мені колега з Верховної Ради України. Таки перетинаються. В лю­дині. Через людину. Між ідеями і явищами не лише творча сила Божа, але й люди.

Сучасній Україні випала велика місія занурити у наш час, у наше життя українську ідею. Розпочати її реалізацію. Мусимо те зробити достеменно. Тут і тепер. Бо візьмемо смертний гріх неприйняття волі Божої, за якою Україна отримала державність і зберег­ла свій тисячолітній дух. Мусимо наповнити суспільне життя українським духом та відповідним чином органі­зувати його.

Фраза, що "українська ідея не спрацювала", — від лукавого. Вона і не могла "спрацювати" без праці полі­тиків і народу. Українська ідея, українська мрія так від­різняється від "мрії" номенклатурників-олігархів, як день від ночі. Українська ідея відбудується як тільки нація навернеться.

Системи виникають тоді, коли з'являється замов­лення згори, коли цього хоче надсистема17. Хто "за­мовив" виникнення української держави в 1991 році? Хто є надсистемою для неї? Очевидно, що ні СРСР, ні США, ні Західна Європа не планували і не "замовляли" утворення України як самостійної держави, як їхньої "підсистеми". Вона виникла або всупереч їхнім планам, або поза ними. Але і роль свідомої волі народу при тому, не була вирішальною. Позитивний результат голосування 1 грудня 1991 року — то диво. Політична пасивність українського народу після проголошення незалежності тому беззаперечне підтвердження.

Чия ж воля була вирішальною в отриманні Укра­їною незалежності, якщо ні СРСР, ні США, ні Західна Європа, ні власне народ її не прагнули і не планували на той момент? Українська держава народилася та існує за Божим промислом. У цьому Україна навряд чи відрізняється від інших держав, що виникли в попередні століття. Вона відрізняється в іншому. Якщо для інших націй, без огляду на розмаїття змістовних напов-неностей, історично й логічно національна ідея вини­кала "як протест, протиставлення іншим, пануючим у цьому соціумі ідеям"18, то для сучасної України то не так. Немає інших пануючих у "цьому" соціумі ідей. Більше того, немає "цього", чужого соціуму (СРСР). Є Україна. Є український народ. Є проблема його са­моусвідомлення, проблема самореалізації відповідно до свого призначення, своєї ідеї. І протистоїть ук­раїнцям на цьому шляху не ідея і сила іншої нації чи націй, а власна гріховність, скутість демонами зла і не­правди. Причому зовнішня земна сила вже не приму­шує українців до рабства, до гріха, як раніше. Кайдани вже зоржавіли геть, а рухаються люди в духовному просторі неначе сковані ними.

Стати собою, повернутися до себе Україна мусить у переможному духовному протистоянні злу і не-правді її громадян. Прийнявши Бога і Його волю. Подолавши страх. Таку мету задає Україні її "надсистема". Та мета визначає і ефективну поведінку "підсистеми". Якщо ж теперішня Україна, в особі правлячої "еліти", ставить перед собою цілі, які не сумісні з цілями "надсистеми", вона порушує принципи ефективного цілепокладання і наражає себе на нищення, на смерть. Що ми і спо­стерігаємо останні вісім років і що мусимо зупинити.

Мусимо зробити висновок, що в Україні має волода­рювати один Цар — Господь Бог, бо Він задає нам ціль. Цим я не сказав нічого нового. Це позачасовий вибір України. "Справжні слов'яни не люблять ні царя, ні па­на, а люблять і шанують одного тільки Бога, Ісуса Хри­ста, Царя неба й землі. Так воно було попередньо, так і тепер продовжується", — написано в "Книгах буття українського народу"19. А ми всі: і президент, і політики, і інтелігенти, і "пересічні" люди фізичної праці му­симо Йому служити, а не Князю темряви. Кожний на своєму місці. Тоді стає видимою дорога виходу із "за­чарованого" кола зла, в якому блукає і Україна, і її люд. То є дорога правди, добра і любові.

"В кінці цієї дороги Бог, а Бог є правда, а правда тим і глибока, що вона однаково всім зрозуміла: і наймудрішому, і дитині"20.

Правда, добро, любов — об'єднують. Зло і неправда — роз'єднали нас. Бо на злі об'єднуються лише апо­столи руїни. "Де тільки йде справа створити й упоряд­кувати, там розбрат... І до цього часу не здогадалися, що слід призвати Того, Хто один творець ладу"21. Це позиція українських охоронців, доглядачів "вогню правди". Кирило-Мефодіївці вірили "в можливість і неминучу потребу перебудування всього життя людсь­кого і суспільства на основі християнської віри"22. Доб­ро України "можливе тільки при виповненні заповіту нашого божественного Спасителя"23. Для братчиків є характерним сприйняття образу нації як "духовної єд­ності, шлях якої (той самий, що і окремої людини) — наслідування Христу"24. "Скажи мені, Господи, істину твою. Настрой серце і язик мій за словом правди твоєї""25, — молився Г. Сковорода.

Ідея правди є своєрідним "категоричним імперати­вом" національної етики і пронизує історію ук­раїнського духу з часів Київської Русі. Ось як характе­ризував Ілларіон Київський князя Київського Володи­мира (Великого): "... Жив він і землю свою пас прав­дою, мужністю і розумом"26. Тема правди є однією з провідних у творчості Т. Шевченка:
Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Пани й царі...27

Вона донесена до наших днів, і щоб утвердити прав­ду в нашому житті, мусимо відновлювати християнські першооснови світоустрою, творити духовну цілісність суспільства, утверджувати моральні ідеали. На цій до­розі маємо живитися українською духовною культу­рою, що визначається передусім релігійними тра­диціями28, як підкреслював В. Липинський.

Призначення України, виходячи з її ідеї, полягає у тому, щоб розгортати своє суспільне життя на засадах любові, добра і правди, щоб становлення держави в усіх його складових йшло в світлі високого духу, щоб всі елементи державної політики у соціальній, еко­номічній, екологічній та інших сферах розроблялися і реалізовувалися з домінантою "серця", а не лише на базі найвищих досягнень розуму.

Мова не йде про творення релігійно-фанатичної, фундаменталістської держави, а про повернення до джерел. Ми ж у кінці XX століття пробуджуємося до ролі суб'єкта історії! Мова йде про утвердження хрис­тиянських принципів у власному житті, у стосунках між людьми і у різних сферах суспільного буття. І в політиці серед іншого. Мова йде про подолання на цій основі духовної кризи і суспільну реалізацію націо­нальної ідеї.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка