Н р. 5 курс магістри Навчальна дисципліна «Український авангард»



Скачати 268.25 Kb.
Дата конвертації23.10.2017
Розмір268.25 Kb.

2016-2017 н. р.

5 курс магістри

Навчальна дисципліна «Український авангард»
Тема1: Культурно-історичні умови розвитку авангардного мистецтва
План

1.Особливості розвитку української культури в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

2.Сутність авангарду як явища художньої культури та особливості авангардних практик в Україні.
1.Особливості розвитку української культури в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

Шлях, який пройшло українське образотворче мистецтво за останні століття, був надзвичайно важким і тернистим. На ньому сталося багато змін і незвичайних явищ, як ніколи раніше. Великою мірою особливості розвитку вітчизняного мистецтва були зумовлені історичними обставинами і соціальними потрясіннями, що відбувалися в українській історії. Саме вони в значній мірі впливали на художні процеси та долі тих, хто творив образотворче мистецтво в минулому та закладав основи для сучасного образотворення.

Українська культура кінця XIX – початку XX століття розвивалася в особливих історичних умовах. Тогочасна Україна, не маючи державності, була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. Політично залежне від двох імперських держав, українське громадянство було втягнено у вир подій, що відбувались у Західній Європі і Росії. Протягом майже 150 років (від кінця XVIII до початку XX століття) українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підпорядковувалися російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Доленосне значення для українського населення мали події кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Це був період, який насичений багатьма політичними баталіями: невдала російсько-японська війна 1904 – 1905, революція у Росії 1905 – 1907 років. Усе це сприяло пробудженню національно-визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу, сприяло зростанню самосвідомості українців та розвитку культури.

На межі століть особливо загострилися протиріччя між двома класами - буржуазно-імперіалістичними та селянсько-робітничим. Капіталізм, не ліквідувавши всіх залишків кріпосництва, остаточно переріс у найвищу монополістичну стадію свого розвитку - імперіалізм. За цих умов завершився процес формування української буржуазної нації. З остаточною перемогою капіталізму над феодалізмом пов’язане й піднесення національно-визвольного руху в Україні. Безперечно, українська творча інтелігенція намагалась відображати складні соціально-політичні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми міграції українців за кордон, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни у світогляді народу.

ХІХ століття відзначилося забороною українського слова. Указ 1892 року посилював цензурні перешкоди на шляху видання творів українською мовою. В 1884 році забороняють ввезення українських книжок із-за кордону. Через рік покладено край друкуванню навіть українських дитячих читанок. За десять років (1895-1904 рр.) у Києві до цензури було віддано 230 рукописів, проте з цензури вийшло тільки 80. На Київському археологічному з’їзді 1899 року урядом дозволено було читати реферати всіма слов’янськими мовами, крім української, що змусило галицьких учених повернутися додому.

Подібна ситуація повторилася 1903 року, коли на святі відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві не дозволили виступів рідною мовою письменника. Українські вистави в театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської п’єси.

Прогресивні педагогічні діячі (Х. Алчевська, Б. Грінченко, С. Васильченко та інші) всупереч політиці влади обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники «Українська граматика» й «Рідне слово» Б. Грінченка та інші. Відомий графік Г. Нарбут розпочав втілення великого задуму – національної за духом «Української абетки», у композиції якої відчувається стихія фольклору та історичного минулого.

Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське і Київське товариства письменності, Одеське слов’янське товариство, львівська «Просвіта», чернівецька «Руська бесіда».

Починаючи з 1905 року створюється мережа «Просвіт» на Наддніпрянщині, що поширювала національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. «Українські клуби» влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Єдиний, по духу, український журнал в східній частині України «Киевская старина» (до 1907 року виходив російською мовою) містив на своїх шпальтах численні праці з історії, археології, етнографії, літератури.

Варто підкреслити, що протягом 1890 – 1910 років було опубліковано «Історію українських козаків» Д. Яворницького, «Історію українського народу» О. Єфименко, «Історію України-Руси» М. Грушевського.

Тенденція до національного самовизначення позначилася на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів ще раз доводять про національне творення, і як результат - видано 46 томів «Етнографічного збірника» і 22 томи «Матеріалів до українсько-руської етнології».

Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився в збірках Ф. Колесси «Галицько-руські народні пісні з мелодіями», Лесі Українки та І. Квіти «Мелодії українських народних дум». Популярними також стають обробки народних пісень: «Щедрик» та «Дударик» М. Леонтовича, «Гагілка» С. Людкевича.

У літературі також простежується зв’язок з фольклором: М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків», спираючись на народні вірування, створив окремий світ з мавками.

Поширенню національної ідеї відродження серед широких громадських кіл сприяв розвиток українського театру, який ґрунтувався на міцних традиціях корифеїв. М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська активно виступали як автори і режисери. Українські театри не мали державного статусу – були мандрівними, гастролювали трупами несталого складу. Це було певною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва, але разом з цим відігравало не аби яке просвітницьке значення. У репертуарі переважали оригінальні українські п’єси: драми, комедії, водевілі, народні оперети; ставилися також твори зарубіжних авторів у вільних перекладах на українську мову.

Поруч із мандрівними трупами у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920 рр.). На його сцені вперше в Україні були поставлені оперні вистави.

Цей період також відзначається ознайомленням світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання дістала співачка Соломія Крушельницька, яка виступала на сценах найвідоміших театрів Європи, гастролювала країнами Латинської Америки.

Злам ХІХ-ХХ століть позначений зміною світоглядної парадигми, конфлікту і докорінного переосмислення ціннісних орієнтацій та естетичних принципів попередньої доби. У цей час глибокої переоцінки зазнали усталені погляди на існуючі закони суспільного життя. Отримують нове дихання і нове звучання естетичні ідеї, серед яких панівне становище відводиться ідеям К.Г.Юнга, А.Бергсона, З.Фрейда та інших. Інтерес до глибин і закапелків людського єства набуває неабиякого значення.

На тлі культурних перепитій та зрушень у нове, змінювало свій характер і мистецтво: постають нові завдання, розв’язок яких тепер відбувається за допомогою дещо іншої форми. Натомість актуалізувалось формування в межах мистецтва «нової реальності», рівновеликої довколишній дійсності. Посилення соціального тиску активізувало пошуки нових виражальних засобів графіки, скульптури, живопису.

Отож, українське мистецтво кінця XIX - початку XX століття пов’язане з життєвими труднощами народу, з його боротьбою і прагненням здобути сили, які наснажать його навіть за умов жорстокого національного гніту. Поряд з провідним реалістичним напрямом в українському мистецтві початку XX століття можемо спостерігати і інші стильові тенденції. Серед них домінуюче значення набувають авангардні стилістики.

Зазначимо, що у цей час формується генерація нових художників, які репрезентували своєю творчістю авангардне мистецтво: Казимир Малевич, Олександра Екстер, Михайло Бойчук, Оксана Павленко, Олександр Архипенко, брати Василь і Федір Кричевські та інших. В їхніх мистецьких пошуках простежується звернення до глибин людської свідомості, до художніх першоформ, до народної культури і традиції. Особливого звучання набувають антропокосмічні нотки.

Так, живописні композиції К. Малевича, де на білому тлі кружляють прості геометричні фігури, немовби наслідують космічно-планетарний лад. Вони не мають ні верху, ні низу, оскільки не підкорюються закону тяжіння. Якщо традиційна космогонія народної геометричної орнаментики моделює світовий розквіт, гармонію і спокій буття, розмірені ритми життя, то у Казимира Малевича вони збурені шаленими вітрами карколомного новітнього часу.

Деміургічне і водночас ремісниче лежить в основі кубо-футуристичних композицій художників В. Єрмилова, О.Богомазова, О.Екстер, образ в яких будується на контрасті форм і фактур різноманітних матеріалів. В їх доробку простежується розвиток національної стилістики в кольорі, лініях, фактурі декоративізмі, пластичності полотен.

Відтак, живе зацікавлення народним побутом, народними типами, етнографічними особливостями, національним орнаментом, декоративним розписом, різьбленням, гончарством є характерною прикметою українського мистецтва межі століть. Під впливом народної стихії відбувалися суттєві зміни в художній свідомості митців. У такій атмосфері формувалася ціла плеяда художників, які активно працювали на теренах української землі, Росії та Західної Європі.

Важливо підкреслити, що Україна мала низку пріоритетів у розбудові авангардної традиції. Тут з’явився перший абстрактний твір-малюнок В.Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2». Київський художній інститут став своєрідним українським Баухаузом - осередком практики і теорії новітнього мистецтва. Українські авангардисти йшли поряд із європейськими провідниками авангарду і мали на них значний вплив.

Спробою віднайти у високій духовності візантійської та давньої української ікони підґрунтя для розвитку великого синтетичного стилю новітнього монументального мистецтва стала «школа візантизму» Михайла Бойчука. Ідея синтезу мистецтв надихалася передчуттям художньої свідомості XX століття з її синтезом, поліфонічністю, загальнокультурною синкретичністю.

Стародавнє мистецтво виявилося плідним джерелом монументального стилю і щодо змістовності образів з їх зверненістю до національних коренів, національного духу і щодо авангардності художньої мови, яку можна назвати конструктивною, оскільки не зовнішній описовий шар, а побудовчий (колір, лінія, ритм, площини) виступає основою художньої мови. Український авангард не загубив національних первин, родових прикмет: за ним стояла життєва сила селянського мистецтва, невигадлива іронія людської витівки, глибинно-філософське осмислення давньоукраїнської ікони.

Підсумовуючи, варто наголосити, що розвиток української культури в кінці ХІХ – на початку ХХ століття був складним і мав риси, котрі притаманні епосі національно-культурного відродження. Це був час, коли українське населення перебувало у складі двох великих імперій (Російської та Австро-Угорської) і зазнавало зі сторони монархій національних утисків. Попри соціальне приниження і експлуатацію широких мас, в цей час активного характеру набуває діяльність творчої еліти у галузі літератури, театру, музики. В духовному житті українського народу спостерігається посилений інтерес до свого історичного минулого, до народного мистецтва, традиційної орнаментики.

У такій атмосфері зростають нові тенденції у розвитку образотворчого мистецтва, яке було яскравим виразником національної культури. На грані ХІХ-ХХ століть формується нова когорта українських художників, котрі презентували нові авангардні віяння, що охопили увесь художній процес Європи. І західноєвропейських, і українських митців надихало гостре передчуття глобальних змін, які перетворювали осередки мистецтва у центри суспільного життя, що ставали реальним способом творення нового, авангардного, передового світу.
2.Сутність авангарду як явища художньої культури та особливості авангардних практик в Україні.

Художні процеси ХХ століття своїми витоками завдячують тим змінам, котрі підготувало ХІХ століття. На відміну від приблизно однотипних в ідейній і стильовій засадах рухів в мистецтві XIX століття - романтизму, академізму, реалізму - художній процес початку XX століття, розпадаючись на ряд течій, виявляє собою різне відношення художньої творчості до дійсності. Адже мистецтво - це система, в якій усе взаємопов’язано та взаємозалежно.

Різноманіття стилів і методів в мистецтві XX століття, що відійшли від класичних прийомів художньої творчості, одержали назву модернізм. У перекладі з французького модернізм - «новий, сучасний». В цілому це сукупність естетичних шкіл перебігу кінця XIX - початку XX століття, котрі характеризуються розривом з традиційними реалістичними течіями. Модернізм об’єднав різне творче осмислення особливостей часу декадансу: відчуття дисгармонії світу, нестабільність людського існування, бунт проти раціонального мислення, трансцендентальність і містицизм, прагнення до новаторства за всяку ціну.

До поняття «модернізм» близьке інше поняття - «авангард» (з французької - передовий загін), об’єднуючий найрадикальніший різновид модернізму. Зазначимо, що термін «авангард» було перенесено із сфери політики, військової справи, до галузі художньої критики ще у 1885 році Теодором Дюре у Парижі. Відтоді значення його має присмак боротьби за все нове у мистецтві.

Звертає на себе увагу той факт, що у мистецтві ХХ століття відбулися зміни у традиційних підходах до віддзеркалення дійсності. Вони проявилися у помітному збільшенні прагнення до узагальненості образу, зникненні деталізації, зростанні інтересу до спрощень або перебільшень окремих деталей, переміщення центру уваги автора у бік внутрішнього життя образу, зміщенні акценту на зовнішній вигляд предмету за рахунок індивідуального бачення художника.

Отож, авангард - це рух в художній культурі ХХ столітті, який пориває з існуючими нормами і традиціями і перетворює новизну виражальних засобів в мету творчості. Авангард ХХ ст. виник і ствердився як символ вільнодумства, створив власну систему образного мислення, переживання і творчості, яка часто не має художніх і естетичних цілей.

І хоча авангардистські напрями транснаціональні, найменше пов’язані з національними ознаками, особливість українського авангарду полягала в тому, що в ньому модернізм органічно вписувався в українське національне мистецтво. Термін «український авангард» увів паризький мистецтвознавець Андрій Наков для виставки «Tatlin’s Dream», яка була влаштована у Лондоні в 1973 р.

Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня невідомих авангардистів України - Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих по всьому світу майстрів, за походженням, вихованням, самовідданістю і національними традиціями пов’язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких, як «найвірнішого сина України» Д. Бурлюка; поляка, котрий мав себе за українця, К. Малевича; професора Київського художнього інституту, бандуриста В. Татлін; засновницю школи конструктивної сценографії О. Екстер. Нарешті, феномен Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської мозаїки.

Хронологію становлення українського авангарду початку XX століття вітчизняні мистецтвознавці, зокрема, О. Нога, визначає періодом від 1905-1907 років - моментом організації перших «скандальних» виставок - до 1917 року, тобто часу офіційного визнання кубо-футуристичних тенденцій в Україні. Географічні рамки українського авангарду охоплюють не лише територію України, але і такі центри світового авангарду як Париж, Мюнхен, Берлін, Рим, Москва, Санкт-Петербург, де митці з України не раз виконували сольні партії у всесвітньому оркестрі авангарду: Олександр Архипенко в Парижі, Василь Кандінський в Мюнхені, Давид Бурлюк в Москві, Євген Сагайдачний в Петербурзі.

Для авангарду характерний пошук нових, нетрадиційних засобів мистецького вираження, прагнення зробити мистецтво масовим, синтезувати різні види творчості з використанням різних технік, матеріалів тощо. Культурологи відзначають той факт, що усім авангардним творам властива така риса, як сполучення «позахудожнього» матеріалу, який не має з погляду традиції естетичної цінності і авторської установки.

У межах авангарду мистецтво набуває статусу відкритої системи, тільки у ситуації сприйняття, занурюючись у глибини свідомості глядача, авангардний твір набуває відносної завершеності. Мистецтво авангарду прагне розкрити сутність світу, самопізнання людини, претендує на діяння, що закладає підвалини цілих історичних світів, пропонуючи для цього змістовий апарат.

Зазначимо, що авангард усупереч художньо-образній живописності класичного мистецтва започаткував знакове мистецтво, де знак виражає значення і зміст відображуваного. Інша образна система авангарду передбачає цілу низку позахудожніх критеріїв: соціальних, історичних, психологічних, природо-наукових. Для авангарду не має значення критерій прекрасного. Краса в цьому мистецтві може бути наявною, а може бути відсутньою взагалі.

Прекрасне і Потворне – органічна дихотомія в житті як соціуму, так і конкретної особистості. Цю діалектичну двоїстість було втілено ще в часи античності в мистецтві мімесу і тоді ж осмислено філософською думкою. Прадавні греки з культом краси, домінуючим у світоглядній моделі, саме поняття про естетичне (aisthetikos - чуттєвий) передусім пов’язували категорію Прекрасного, що лишалося синонімом естетичного до початку XX століття попри окремі прояви Потворного як категорії в мистецтві тої ж античності, потім у ранньому середньовіччі, переважно у карнавальній культурі, в образотворчості бароко, далі - у романтиків XX століття.

Переорієнтація цінностей у царині естетики як «науки про сприйняття» відбувалася в маніфестах авангардистів XX століття, щоб надалі утвердитись у мистецтві модернізму та особливо постмодернізму 50-80-х років XX століття. Явище авангарду 10-20-х років XX століття зосереджувало найкращі пошуки нових функцій і форм мистецтва. Справжній художник намагався в кожній речі осягнути її ідею. Він один поза простором і часом, тільки ідея - його об’єкт.

Авангардне мистецтво створило зовсім новий власний образний світ. Воно звернулося до явищ, яких не вміло бачити, розуміти і віддзеркалювати «вишукане мистецтво». Відкинувши міфологічні ілюзії, упорядковану вченість, естетизовану художність, ця образна система кардинально відрізняється від класичної, змінює наші уявлення щодо меж та природи мистецтва.

Коли академічне мистецтво респектує усі збережені скарби ренесансу, бароко, включаючи імпресіоністів, то авангардне мистецтво XX століття відкриває для себе нові джерела, що його живлять, а саме в епохах людського мислення і почувань, які можуть помогти визволитися із стереотипів і сказати нове, але сучасне, потрібне слово. Авангардне мистецтво розв’язує руки, сковані натуралізмом, визволяє митця від копіювання і об’єктивного наслідування природи, допомагає йому визволити мистецькі засоби, що існують у ньому як у кожному справжньому творцеві, навчити глядача відрізняти сюжет образу від його мистецької форми.

Українське мистецтво періоду 1905-1918 років є одним із самих дискусійних явищ в історії художньої культури України. Окремі його представники та мистецькі школи ще на початку століття визначили шляхи розвитку світової культури у XX столітті.

Однак, не зважаючи на об’єктивну його цінність для історії розвитку всезагальних художніх тенденцій, що підтверджує постійне звернення до першоджерел з боку світової мистецтвознавчої науки, український авангард, як самодостатнє мистецьке явище, повноцінно не розглядався, оскільки було зумовлено в основному політичними причинами. Потягом останніх двадцяти років погляд на українське мистецтво першої третини XX століття кардинально змінився.

Двадцяте століття, йдучи на зміну дев’ятнадцятому з його грандіозними науковими і технічними відкриттями та досягненнями, несло з собою заряд потужної сили, здатний підірвати традиційні засади академічної естетики, розхитати панування звичних явищ й усталених видів мистецтва. То був період насичений численними подіями і швидкими змінами в усьому світовому мистецтві, у тому числі українському.

Чимала низка проблем в українському мистецтві на початку XX століття була підготовлена попереднім етапом й органічно випливала з нього. До найголовніших можна віднести проблеми: українського національного стилю; створення національної вищої мистецької школи й підготовки нової генерації митців; визначення шляхів розвитку художнього процесу; проблема мистецтва і життя та синтезу мистецтв.

Відмітимо, що диспропорція у розвитку різних видів художньої творчості у XX столітті, була однією з тих важливих причин, котрі зумовили особливості художнього процесу 1900-х, 1910-х і наступних 1920-х років, які багато в чому продовжували попередній етап. Межа, що пролягла між «вищими», тобто станковими формами і «нижчими», заважала їхньому взаємному сприянню, збагаченню, розвитку необхідних можливостей для участі у створенні єдиного естетичного середовища.

З програми Санки-Петербурзької академії мистецтв, що у дореволюційний час була єдиним вищим художнім закладом Російської імперії в якій навчалася значна кількість українських митців, котрі відігравали помітну роль як в українській, так і російській культурі, декоративні форми було виключено ще у першій третині XIX століття. Поза увагою академії залишався і художньо-промисловий напрямок, який потребував інтенсивного розвитку у зв’язку з технічним прогресом, піднесенням промисловості та необхідністю забезпечення належного естетичного рівня промислової продукції.

Посилення антистанкових настроїв у першому десятиріччі XX століття об’єднувало нову генерацію митців у їхніх виступах проти застарілої академічної естетики, панування станкових форм мистецтва у художньому процесі. Оновити різні види творчої діяльності, відокремлені один від одного протягом тривалого часу і надати їм національних форм прагнули, зокрема, діячі української художньої культури Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь і Федір Кричевські, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Олександр Богомазов, Олександра Екстер та інші.

Варто нагадати, що художники-авангардисти самі називали свій творчий доробок «татарсько-козацьким футуризмом», «українським стилем», «мистецтвом динамо-форми», «кубо-футуризмом». Авангардисти багато в чому скористалися ідеологемами новітньої філософії. Вона закладала основи нового художнього методу, що базувався на відмові від зображення дійсності.

Але авангардисти не вилучали з обігу категорію Прекрасного. Нове мистецтво виникає тоді, коли митець не позичає образи безпосередньо у природи, а створює світ надреальності.

У цьому плані український авангард - це передусім європейське мистецтво початку століття. Але на відміну від перенапруженого урбанізмом французького кубізму та італійського футуризму, важкого живопису московських кубо-футуристів український авангард більш м’який, ліричний, поетичний, декоративний і тісно пов’язаний з народною творчістю, колористичними пристрастями, пластичністю, ритмічною цілісністю. Особливостями саме українського авангарду є величезної сили емоційність. Підвищена емоційність, перехідна до ірраціональності та трагізм характерні для українського мистецтва в цілому.

Це, наприклад, виразно виявилося у самобутньому варіанті українського бароко або у народній українській вишивці, яку будували на протилежному звучанні чорного і червоного кольорів, сполучення яких означало для слов’янської культури напругу найвищих сил, граничний трагізм життя. Ці риси української ментальності переважно визначалися трагічністю історичної долі українців.

Хотілося б виділити ще одну самобутню рису українського авангарду - декоративність. Витоки декоративності в українському мистецтві походять від особливості слов’янського православ’я, коли християнство, прийшовши з Візантії, під впливом поганських традицій засвоювалося не стільки з погляду ідей, скільки з погляду християнських звичаїв, обрядовості, символіки, естетичного оформлення відправ. Величні храми Київської держави, їх мозаїки та фрески, патетичність та мальовничість культових споруд козацької доби, блискучий колір писанок, символічна мова вишиванок мають своє продовження в авангардному мистецтві.

Звернемо увагу на те, що французький кубізм, німецький експресіонізм, італійський футуризм використовують колір здебільшого для підкреслення фактури, матеріальності предметів або виразу стану. Колористичних багатство світу ми не побачимо в їх творах. У барвах картин українських авангардистів живе природа рідної землі, її емоційне сприйняття.

Знайомство українських митців із зразками європейських естетичних рухів спонукало їх замислитися над своїм уявленням про мистецтво взагалі та визначити ставлення до передової тенденції модерного мистецтва. Художнє життя Харкова, Києва, Одеси, можливо, поступалося європейським столицям, де народилися провідні фундаментальні авангардистські течії. Однак, Україна відіграла значну роль у формуванні авангарду. В основі пошуків українських художників-новаторів лежав досвід шкіл Франції, Німеччини, Італії. У той же час їхня творчість генетично була частиною саме української культури - без її традиції це мистецтво уявити просто неможливо.

Для розуміння українського авангарду велике значення має усвідомлення ролі «малих українських мистецьких столиць». Так, зокрема, ще на початку XX століття Харків перетворюється на центр малярства не тільки України, але і всієї Російської імперії. Велика кількість зосереджених тут мистецьких сил вимагала створення офіційного незалежного об’єднання художників та свободи творчості.

Революційні події 1905 року прискорили епоху змін у Харкові, який з того часу і протягом майбутніх десятиріч стає одним з найпотужніших авангардних епіцентрів Європи. Розстріл масової демонстрації харків’ян 1905 року, «відкрив» очі художників академічного спрямування на новаторські пошуки.

Не відставала від всеукраїнських авангардних процесів і Одеська малярська школа, серед якої вирізнялась група експресіоністів-новаторів Одеського Товариства південно-російських художників (ТПРХ). Мистецькі «четверги» були ще однією особливістю культурного життя Одеси цього періоду. Вони щотижня влаштовувалися одеськими художниками впродовж декількох років з початку XX століття. Найдієвіше проявили себе відвідувачі «четвергів» у 1905-1906 роках через опозиційні до урядової політики мистецькі маніфестації, творчі дискусії, видання незалежних журналів.

У Львові у 1905 році було засновано Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, під керівництвом І.Труша (серед членів - М.Сосенко, М.Жук, М.Бойчук, С.Дембіцький та інші). У цей же час в центрі Галичини починають зароджуватися нові тенденції в малярстві, що спонукають створення цілого ряду мистецьких товариств різної орієнтації (студентське товариство при Львівській політехніці, «Група шістьох», товариство «Основа» та інші). Певна революційна активність, у цьому напрямі, проявляється і в інших містах України, щоправда, в дещо стриманішому характері.

Окрім того в зазначений період проходять становлення незалежних в творчому відношенні нелегальних гуртків та груп. Одним з найцікавіших явищ цього плану були в 1905 році в Чернігові мистецькі «вечірки» М.Коцюбинського, відомий письменник перетворив свій будинок у своєрідний мистецький салон, де проходили зустрічі найвідоміших діячів культури України. Такі акції згодом перетворилися на так звані «понеділки». Постійними їх відвідувачами були члени музично-драматичного товариства міста Чернігова та творча молодь – художники, музиканти, поети.

В 1908-1909 роках проходить становлення група М. Бойчука. На цьому складному шляху (навчання і праця в Польщі, Німеччині, Франції, Австрії, Італії) він приходить до створення групи однодумців в Парижі, що пізніше буде визначено як перша фаза «бойчукістів». Не зважаючи на те, що в цей період його діяльність в основному проходила за межами України, творчість М.Бойчука та його друзів перебувала під пильним інтересом львівського загалу і справляла на нього небувалий вплив.

Надзвичайну активність в кінці 1910-х років в Галичині почала проявляти «Молода муза», в акціях якої в той час були задіяні письменники - Михайло Яцків, Остап Луцький, Степан Чарнецький, Василь Пачовський, Петро Карманський, Сидір Твердо хліб та інші; художники - Модест Сосенко, Іван Косинів; скульптори - Михайло Гаврилко, Михайло Паращук; композитор - Станіслав Людкевич. У тісних контактах з товариством працювали польські письменники - Владислав Оркан, Йозеф Їдліч; художники - Казимир Сіхульський, Тадей Блоцький, Йозеф Водинський; скульптор - Зиґмунд Курчинський та інші.

У Харкові у 1909-1911 роках при студії А. Агафонова організовано групу «Голуба лілія». До неї увійшли молоді художники, захоплені малярськими пошуками в дусі постімпресіонізму та іншими новітніми течіями - Д. Гордєєв, А. Почтенний, М. Синякова, К Сторожниченко.

Уважний погляд на українську історію мистецтв без труднощів вказує на низку пріоритетів. Перший абстрактний твір з’явився тут, в Україні - малюнок В. Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2» (1910 р.); перша широка міжнародна авангардна виставка у Російській імперії (той-таки Салон Іздебського) відбулася в Одесі та Києві, а вже потім у Петербурзі та Ризі. По всіх новаторських художніх об’єднаннях Росії, від «Бубнового валета» до «Мішені» та «Ослячого хвоста», українці (футуристи, неопримітивісти, бойчукісти) - найактивніші учасники і заводії. Та й виставлені там картини рясніли українськими назвами: «Київ», «Пава на Дніпрі», «Кобза», «Вулиця Фундуклеївська». Чорний квадрат на білому тлі уперше з’явився влітку 1914-го у написаному під Києвом трактаті Олександра Богомазова «як найбільш викінчена форма».

Дослідники називають Україну одним з першоджерел загальноросійського авангарду. Сецесія й авангард в Україні співіснували, перепліталися і взаємодіяли упродовж двох десятиріч (1910-1920-х роках), витворюючи незвичайні комбінації і мистецькі гібриди.

Декоративні стилізації М.Жука, мальовничі симфонії К.Малевича, необарочна схвильованість О.Новаківського, майже ван-гогівська полум’яність М.Бурачека, візантизм «львівського» М.Бойчука - той сецесійно-фовістичний струмінь підживлював і стимулював авангардистів.

Миттєва реакція О.Екстер, О.Архипенка, В. і Д.Бурлюків та В.Іздебського на кубізм П.Пікассо пояснюється тим, що вони в Україні жили в полі високої художньої напруги. Декоративність великих колірних площин, силуетна, без світлотіні, форма, творена порухом незалежної лінії, фовістська перенапруга барв і фактур - з цієї пластичної матерії формувався і неопримітивізм, і кубо-футуризм, і експресіонізм, і конструктивізм.

Підкреслимо, що авангард - це занурення у глибини духовності, де людина почувається згустком космічної енергії, а не лише маленькою стражденною істотою, як на полотнах передвижників-позитивістів. Над авангардним мистецтвам незримо літала тінь суперлюдини – персонажа з естетики Ніцше, причетної до абсолютних величин Всесвіту.

У всеєвропейському мистецькому стрибку XX століття, започаткованому Ван-Гогом - Гогеном - Сезанном, продовженому Матіссом, Пікассо, Боччоні, зусилля українських митців незаперечні та масштабні . У вселенському рухові вони не згубили родових прикмет, бо за ними стояла велика духовність української ікони, вітальна сила селянського мистецтва. Як зазначають науковці, Вируючим джерелом стала для авангардистів потужна хвиля українського барочного масиву з його емоційним драматизмом на межі хаосу та порядку і пульсуючою живописністю в архітектурі, поезії, пластичних мистецтвах.

Відмітимо, що імпресіонізм та постімпресіонізм перекочували з Франції в Україну, як і в інші країни світу, з певним запізненням. Натомість україно-російські новації 1910-1920-х років не раз випереджали художній світ і набували законодавчого характеру.

Так, перша новаторська виставка «Ланка» (1908 р.) викликала спротив публіки і художньої критики. Визнання до авангардистів прийшло уже за два-три роки. В 1912 р. київський часопис «Мистецтво» спокійно публікує статтю про французьких кубістів. А в 1914 р. художники кубо-футуристичного об’єднання «Кільце» (О.Екстер, О.Богомазов, М.Васильєва) мають цілком схвальні кваліфікаційні рецензії на шпальтах українських журналів.

Над вирішенням проблем синтезу в нових історичних умовах кінця 1910-х - початку 1920-х років інтенсивно працювали професори академії Василь Кричевський і Михайло Бойчук. Останній, очоливши напрямок, що став відомим як бойчукізм, виховував митців нової генерації, художників-універсалів, здатних творчо працювати в архітектурі, у різних видах художньої діяльності - монументальному живопису, гобелені, декоративному ткацтві, кераміці, художньому оформленню книжок тощо. Його учні, а також вихованці його учнів увійшли в історію українського мистецтва як представники школи Михайла Бойчука.

Новий спектр художнього життя авангарду пов’язаний з відродженням Київського художнього інституту, з ректором І. Вроною. У 1922 році сезанніст Л.Крамаренко запропонував О.Богомазова до керівництва майстернею станкового малярства. В інституті вирішено навчати на педагогічному факультеті цілком у «богомазівському» дусі. Студенти мали натуру у широкому спектрі «ізмів» - від натуралізму та імпресіонізму до кубізму, футуризму, супрематизму, примітивізму, експресіонізму. З цього часу, раніше тут переважали художники сецесійного напряму, кубо-футуристичне відродження набирало обертів; з часом інститут стане українським «Баугаузом».

На жаль, практика авангардних стилістик в Україні була насильно призупинена тоталітарною радянською машиною, яка знищила величезну частину доробку художників-авангардистів, а їх самих згноїла репресіями. Лише під час «хрущовської відлиги» у 1950-1960-х роках українські митці знову звернулися до авангарду і тим самим зуміли передати новітні традиції у вітчизняному мистецтві наступній когорті національно мислячих художників.

Підсумовуючи викладене, можемо висловити думку, що українська культура і мистецтво кінця ХІХ - початку XX століття розвивалося у загальноєвропейському руслі і було його «живильним» джерелом та водночас логічним продовженням. Тісні зв’язки та дружні стосунки українських майстрів із представниками культури та мистецтва Західної Європи сприяли взаємопроникненню нових тенденцій, утворенню авангардних живописних шкіл, організації спільних виставок та салонів тощо.

В українському (як і в усьому європейському) мистецтві авангардом прийнято вважати перші художні течії модернізму, які виникли упродовж трьох перших десятиліть ХХ століття. Йому властиві розрив із традиційним досвідом творчості, постійний пошук нових художніх форм як самоцінного явища. Він зачепив усі види художньої творчості, але найяскравіше виявився саме в образотворчому мистецтві, давши життя таким напрямам, як експресіонізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, концептуалізм та ін.

Український авангард, маючи багато спільних рис із західноєвропейським малярством (домінування безпредметності, специфічної знакової системи, звернення до першоформ тощо), відрізняється особливою своєрідністю, яка сформувалася ще в попередні культурно-історичні періоди. Варто назвати серед цих відмінностей насичений декоративізм, емоційну забарвленість, колористичну пристрасність, ритмічну цілісність, мелодійність і пластичність українського авангарду. Найсильніше національна стилістика в авангардній практиці проявила себе в кубо-футуризмі, який приніс офіційне визнання новітніх художніх течій в Україні.

Доцільно підкреслити ту роль, яку відіграли українські художники - творці авангардного мистецтва. Це ціла плеяда нової генерації української художньої еліти, які не лише своєю працею і творчим доробком принесли славу Україні, а й возвеличили її у світі. Це всесвітньо відомі імена Василя Кандінського, Олександра Архипенка, Казимира Малевича, Давида Бурлюка, Михайла Бойчука, Олександра Богомазова, Соні Делоне та багатьох інших.

Практичне заняття

1.Скласти список бібліографії з проблематики українського авангарду за вимогами 2015 р.

2.Підібрати тексти для виконання лабораторного індивідуального науково-дослідного завдання.

3.Підібрати візуальний ряд для презентації лабораторного індивідуального науково-дослідного завдання.

4.Скласти глосарій українського авангарду.

Лабораторне заняття

Виконання лабораторного індивідуального науково-дослідного завдання

Індивідуальна робота студентів є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для найповнішої реалізації творчих можливостей студентів через індивідуально-спрямований розвиток їх здібностей, науково-пошукову роботу і творчу діяльність. Метою організації індивідуальної роботи є формування у студентів навичок самостійного дослідження проблеми: вміння працювати з першоджерелами, систематизувати та узагальнювати науковий матеріал, правильно його виражати у письмовій формі.

Індивідуальне завдання виконується на основі знань, умінь та навичок, одержаних під час лекційних та семінарських занять. Основна вимога до індивідуального завдання: процес його виконання повинен носити практичне спрямування та мати творчий пошуковий характер.

Індивідуальні завдання з навчальної дисципліни «Український авангард» складаються із трьох складових: теоретико-історичної (вивчення питань малярства українського авангарду), аналітичної (культурологічний опис та аналіз живописних робіт творців українського авангарду) та понятійно-категоріальної (укладання словника понять і категорій з культури українського авангарду). Магістрант за вибором вибирає одну із запропонованих тем для розробки ІНДЗ.



Теоретико-історична складова:

пояснити суть поставлених проблем українського авангарду

1. Український авангард як феномен національного мистецтва.

2. Особливості імпресіонізму в українському мистецтві: творчість М.Бурачека та І.Труша.

3. Постімпресіонізм в українському живописі: Олександр Мурашко.

4. Львівська школа живопису початку ХХ століття: Олекса Новаківський.

5. Український авангард як складова художнього процесу початку ХХ століття.

6. Вираження національної стилістики в творчості українських художників-авангардистів.

7. Авангард як осердя української художньої культури ХХ століття.

8. Іконографія фовізму в українському мистецтві.

9. Особливості експресіонізму в українському мистецтві.

10. Вплив примітивізму на мистецтво українського авангарду.

11. Естетичні принципи кубофутуризму.

12. Творчість Давида Бурлюка у контексті естетики авангарду.

13. Супрематичний живопис Казимира Малевича.

14. Конструктивізм як художній метод творчості Василя Єрмилова.

15. Школа Михайла Бойчука у контексті традицій українського монументального живопису.

16. Абстракціонізм як філософське осмислення авангарду.

17. Художньо-стильова диференціація абстракціонізму в українському мистецтві: творчість Василя Кандінського.

18. «Шаленство в кубі»: творчість Олександри Екстер.

19. Кубофутуризм у естетико-художніх концепціях українських мистецьких об’єднань початку ХХ століття.

20. Характерні риси мистецького руху «лівих сил» в авангарді.

21. Специфіка ідейно-художньої діяльності творчого об’єднання «Гілея».

22. Теоретичні роботи художників українського авангарду.

23. Особливості стилістики та національна спрямованість творчого доробку лідерів українського кубофутуризму.

24. Стилістична виразність звернення до традицій української етнічної культури в творчості Давида Бурлюка.

25. Своєрідність художньої манери О.Богомазова.

26. «Амазонка авангарду» Олександра Екстер та її художні новації.

27. Діяльність творчих об’єднань авангардного мистецтва «Кільце» та «Товариства незалежних».

28. Виставкова діяльність українських художників-авангардистів.

29. Педагогічні новації українських авангардних художників.

30. Продовження традицій авангардного мистецтва у творчості українських художників ХХ-ХХІ століть.
Аналітична складова: здійснити культурологічний

опис та аналіз живописних робіт творців українського авангарду.

Виконуючи це завдання студенти мають самостійно підібрати декілька зразків живописних робіт творців українського авангарду до кожної теми і описати їх. Студент при цьому має розкрити наступні складові опису та аналізу:

- час створення твору;

- аналіз змісту і символіки сюжету;

- характерні особливості твору та його вписування у культурну епоху;

- місце зберігання твору чи історія його знищення;



- обґрунтування ціннісного значення твору для української культури.
Понятійно-категоріальна складова:

Скласти словник понять і категорій (глосарій) за результатами самостійної роботи з української авангардної культури.
Каталог: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Методичні рекомендації для студентів факультетів: «фармація» та «КЛІНІЧНА фармація»
2016 -> Методичні рекомендації щодо опанування філософських знань, теми рефератів для складання кандидатського іспиту з філософії та методичні рекомендації щодо їх написання
2016 -> Програма спецкурсу та плани семінарських занять для магістрів-філософів Львів 2016
2016 -> Міністерство охорони здоров’я україни
2016 -> Розробники програми
2016 -> Проектна діяльність при підготовці позакласного заходу з фізики. Прес-конференція про вклад українських вчених у розвиток світової космонавтики за темою: «Твої, Україно, сини!». Мета
2016 -> Програма додаткового вступного випробування з фаху для вступників на здобуття ос
2016 -> Перелік публікацій працівників, аспірантів І студентів Навчально-наукового інституту Аеронавігації за 2015 рік

Скачати 268.25 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка