Мистецтво шістдесятників. Традиції І новаторство тези доповідей всеукраїнської науково-практичної конференції



Сторінка1/5
Дата конвертації09.04.2018
Розмір0.75 Mb.
  1   2   3   4   5


Національна академія мистецтв України

Інститут культурології НАМ України

Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України

Музей шістдесятництва



МИСТЕЦТВО ШІСТДЕСЯТНИКІВ.

ТРАДИЦІЇ І НОВАТОРСТВО

ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ


Всеукраїнської науково-практичної конференції

30 листопада 2017 р.


Київ

УДК 7(477)«196»

М65
Мистецтво шістдесятників. Традиції і новації: зб. тез доповідей Всеукраїнської наук.-практ. конф., Київ, 30 листопада 2017 р. – К., 2017. – 47 с.
Збірник укладено за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції «Мистецтво шістдесятників. Традиції і новації», проведеної Національною академією мистецтв України, Інститутом культурології НАМ України, Інститутом проблем сучасного мистецтва НАМ України та Музеєм Шістдесятництва 30 листопада 2017 р.

Всеукраїнська науково-практична конференція «Мистецтво шістдесятників. Традиції і новаторство» проводиться в межах відзначення 100-річчя заснування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та  присвячена 135-річчю від дня народження одного з її засновників і перших педагогів – художника Михайла Бойчука. 80 років тому видатний діяч української культури разом зі своїми учнями та колегами був знищений репресивною машиною тоталітарної держави. Мистецтво художників-шістдесятників пов’язане з мистецькими і громадянськими традиціями, закладеними митцями «розстріляного відродження» 1920 – 1930-х років. Конференція покликана сприяти поглибленому вивченню феномену шістдесятництва, повнішому висвітленню творчості окремих митців як учасників народного спротиву процесу нищення української культури і духовності, дослідженню творчих взаємин між представниками творчої інтелігенції різних галузей мистецтва, активізації роботи і формуванню фондів Музею шістдесятництва, з’ясуванню актуальних проблем розвитку сучасного українського мистецтва.
Редакційна колегія

Яковлєв М.І.

Сидоренко В.Д.


Богуцький Ю.П.


Лодзинська О.О.

Перевальський В.Є.

Федорук О.К.

Владимирова Н.В.

Юр М.В.
Бердинських С.О.


- перший віце-президент Національної академії мистецтв України, академік НАМ України, доктор технічних наук, професор

- віце-президент Національної академії мистецтв України, академік НАМ України, кандидат мистецтвознавства, професор, директор Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України

- віце-президент Національної академії мистецтв України, академік НАМ України, кандидат філософських наук, професор, директор Інституту культурології НАМ України

- завідувач Музею шістдесятництва

- академік-секретар відділення образотворчого мистецтва НАМ України, академік НАМ України, доцент

- академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв НАМ України, академік НАМ України, доктор мистецтвознавства, професор

- учений секретар відділення теорії та історії мистецтв НАМ України, доктор мистецтвознавства, професор

- кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник ІПСМ НАМ України

- учений секретар відділення образотворчого мистецтва НАМ України, кандидат технічних наук





ЗМІСТ


Віра БАРИНОВА-КУЛЕБА. Учителі і учні 50-60-х років художніх вузів України. Незабутнє
Оксана Гаврош. Єлизавета Кремницька: штрихи до портрету
Орест ГОЛУБЕЦЬ. Феномен новітньої української історії
Марія Гринько. Твори митців-шістдесятників на виставці «Український самвидав», присвяченій 5-й річниці Незалежності України у Музеї книги і друкарства України (серпень-жовтень 1996 року)
Любов Дрофань. Історія в листах Михайлини Коцюбинської.
Ігор Дудник. Шрифтова гарнітура Василя Хоменка
Ірина Дундяк. Зображення Богородиці у творах українських шістдесятників: трансформація іконографії та особливості змістових концепцій
Ірина ЗУБАВІНА. Відродження національного духу в українському поетичному кіно 1960-х
Сергій Іванов. Історична тематика у творчості українських шістдесятників
Петро КУЗЕНКО. Традиції народної культури українців Карпат у творчості Опанаса Заливахи
Наталія Кукіль. 1960-ті: монументальний живопис Григорія Синиці
Наталя Кучер. Алла Горська. Портрет-картина Івана Драча «Калинова балада»: історія написання
Ольга Лагутенко. Мистецтво графіки 1960-х і стиль доби
Наталія Литовченко. Литовченко Іван Семенович: становлення монументального мистецтва України 1960-х
Юлія Майстренко-Вакуленко. Вплив мистецьких концепцій шістдесятників на вимоги до виконання завдань з академічного рисунка в Київському державному художньому інституті

Андрій Марковський. Архітектурна школа КДХІ 1960-х років
Богдан МИСЮГА. Естетика модернізму у творчості українських шістдесятників
Петро НЕСТЕРЕНКО. Екслібриси шістдесятників – знак вдячності художників
Надія НІКОЛАЄВА. Галина Севрук – шлях до непокори
Василь ПЕРЕВАЛЬСЬКИЙ. В




54
олодимир Юрчишин – художник української книги
Володимир ПЕТРАШИК. Втілення ідей Бойчука в мистецтві Онуфрія Бізюкова 1960-х років
Ольга Петрова. Культурні зрушення 60-х років
Катерина Попович. Дух новаторства в літографіях київських художників-графіків 1960-х рр.
Тарас Ринковий. Оформлення дитячої книги в Україні в контексті шістдесятництва
Андрій Сидоренко. Григорій Синиця: від бойчукізму до шістдесятництва
Галина Скляренко. Мистецтво 1960-х : парадокси епохи
Ольга Скоромна. Сміливі прояви індивідуальності та самовираження в малій фарфоровій пластиці В. Щербини у 60-х роках ХХ ст.
Леся Смирна. Український мистецький нонконформізм як соціокультурний феномен ХХ століття
Ольга Собкович. Петро Холодний-старший як предтеча шістдесятників
Людмила СОКОЛЮК. Бойчукісти і шестидесятники
Марина Соченко. Феномен творчості і педагогічної діяльності видатного художника-шістдесятника Віктора Зарецького
Марина Стрельцова. Трансформація візуальної мови скульптора Бориса Довганя в контексті розвитку ідеї місіонерського служіння своїй справі та Україні
Тетяна ЧУЙКО. Інтерпретація образу Т.Шевченка в графіці І.-В. Задорожного
Ганна Юрченко. Нонконформізм у творчості Олександра Аксініна
Перелік скорочень

6

7
8
9

10
11
13

14

16



18

18

19


20

21

23



24
25

26

27


28

29

31


32

33

35



36
36

37

38



39
42

43


45

46
47




БАРИНОВА-КУЛЕБА Віра Іванівна

народний художник України

дійсний член (академік) НАМ України

професор НАОМА
Учителі і учні 50-60-х років художніх вузів України. Незабутнє
Згадане, пережите у 50-60-х роках художниками, до яких належу і я. Більше напишу про тих, кого знаю, так як училась і працювала із ними. 

Харківські: Андрієвський Леонід Іванович, ректор Державного харківського художнього училища, Константинопольський Адольф Маркович, Шигимага Петро Олексійович. Це мої перші учителі .

Якось студенти 1-го курсу, яким по 20 років, запитали: "Розкажіть про себе, про Ваш шлях у мистецтво. Нам тепер дуже тяжко розібратись, ми не знаємо, куди іти, як учитись, що малювати, кому вірити!".

Вони-то вивчають історію мистецтв, обізнані через інтернет із мистецством світу. Але бачуть перед собою художників, які мусять їм відкривати ту школу, через яку пройшли ми, теперішні учителі.

Згадую. Селянська людина із Полтавщини.  Земля і люди основа, на якій тримається уся моя творчість. Тільки велика любов, праця дає ту школу, по якій іду дотепер.

Думаю, мої учні, а вони уже заслужені професори мистецтва, допоможуть молоді знайти себе у цьому світі.

Кольори землі, неба, сонця - радість, як усмішка дитини. Нам, дітям війни, випав не легкий час учитись, пізнавати силу мистецьку. Учителі, великі майстри, пройшли стежкою жорсткої війни, повоєння, переміни суспільства, різні течії мистецтва. 

Але любов до життя, до своєї землі, до держави, до великого духу мистецтва зберегли і зберігають цінність вічного, створеного людством. 

Тяжко. Була і буде боротьба самого із собою. Задача художника-педагога розпізнати в молодій людині те, що дано Богом. Направити на його шлях, підтримати, вірити. Багато розповідаю студентам не тільки про свій шлях, про ту науку, яку отримала від пройденого навчання в художньому училищі Харкова, від науки у Державному художньому Київському інституті, нині НАОМА, а найбільше від того часу, у якому жила і живу. Знаю, ще раз підкреслюю.

Земля дає силу і відчувати, і любити. 

Тепер, коли НАОМА у грудні місяці відмічає своє 100-ліття, проходять виставки художників, яким по 100 років. Тетяна Яблонська, Василь Бородай, О.Шовкуненко, - ціле покоління, яке залишило глибокий слід своїм надбанням. Хіба можна забути школу науки сакрального мистецтва М. Стороженка, як і науку Т.Яблонської?  Ціле покоління іде їх шляхом.

 Тільки утриматись, не загубити незабутнє. Вірити у те, що Культура - основа Життя. Без неї не можна збудувати державу, як і без рідної української мови.

Мистецтво було і буде, як і наша Україна. Історія багата талановитими людьми, наука розвиваєтся і дає свої незабутні надбання.

Гаврош Оксана Іванівна

кандидат мистецтвознавства

старший викладач ЗАМ
Єлизавета Кремницька: штрихи до портрету
Гаврош Оксана Іванівна, кандидат мистецтвознавства, Закарпатська академія мистецтв, м. Ужгород

Ліза Кремницька – учениця А. Ерделі та Й. Бокшая, Ф. Манайла і Е. Контратовича за 53 роки зуміла створити власний міф, який з відстані часу обростає легендами і переказами. Роботи яскравої представниці українського нонконформізму розпорошені поміж приватними колекціями, а наявні у музеях – радше окрушини, ніж солідна добірка її потужного таланту. Тож будь-яка виявлена інформація стає ще одним кроком до пізнання Лізи Кремницької.



  1. У 1952 р. Кремницька дебютувала на VI обласній виставці. Становлення молодої художниці відбувалось у складні для регіонального мистецтва часи. Відверта агресія спричинила «синдром роздвоєння» серед митців та зміщення усталених традицій.

  2. Живописна інтуїція вирізняла емоційне сприйняття світу мисткині. Під час обговорень картини Кремницької і Бедзіра (чоловік художниці – авт.), зазвичай, розбирали разом. Як правило, це були портрети та натюрморти, жанри, які, на думку старших колег, по-особливому вдавалися молодій талановитій художниці. Її не раз називали здібною й талановитою портретисткою, що тонко передає психологію людини.

  3. У 1956 р. відбулась масштабна колективна виставка закарпатців у Києві та Москві. Знаний радянський художник Б. Фогель, ретельно проаналізував твори молодих закарпатців, серед таланту і обдарованості яких виділив саме Л. Кремницьку.

  4. Лише за кілька років молода художниця Ліза Кремницька непомітно для себе стала однією з найактивніших. Сила її таланту вражала темпераментністю та емоційністю художнього вислову. «Захоплення» художницею та її чоловіком експериментаторством з формою та кольором наклало свій відбиток: з кожним роком у колі спілчан про творчість Бедзіра і Кремницької згадують все менше.

  5. У червні 1958 р. Кремницька написала заяву на зарахування її в кандидати Спілки художників України. Лише у 1961 її висувають у члени Спілки художників України. Рекомендації Г. Глюка, А. Борецького, А. Кашшая відзначають її наполегливість та оригінальний підхід до живопису. Із виписки протоколу ІІ пленуму правління Союзу художників України від 25-27 грудня 1962 р. стає очевидним факт відмови та виключення Кремницької – «кандидатури із простроченим кандидатським стажем…. за творчу пасивність». Її десятирічний «марафон» завершився лише у 1968 році.

  6. Наприкінці 1960-х «ватажок» неформалів П. Бедзір разом із дружиною Л. Кремницькою та соратником Ф. Семаном, яких офіційні структури назвали «кублом авангардистів», стали «альтернативним духовним центром» в Ужгороді. Свого роду приватна «вільна академія мистецтв» стала акумулятором вільного мистецтва в Ужгороді.

  7. Радикальні позиції по-особливому проявились й у творчості Кремницької, що полягали у критичному ставленні до норм та надання пріоритету власному погляду на противагу загальноприйнятому. На тлі парадно-офіційного мистецтва у творчості художниці це час активних експериментів.

  8. Офіційне визнання за життя художниця так і не отримала. Комфорт і зручність, відомість і достаток, і, можливо, найголовніше – материнство Кремницька обміняла на роки тривалого творчого неспокою.



ГОЛУБЕЦЬ Орест Михайлович

доктор мистецтвознавства

професор ЛНАМ

член-кореспондент НАМ України
Феномен новітньої української історії
За значимістю в українській історії період “відлиги” 1960-их рр. можемо прирівнювати хіба що до “українізації” 1920-их. Без нього важко уявити національне відродження кінця ХХ століття.

Важливо, що в час “відлиги” хвиля національного відродження піднялася не в Галичині, як це сталося в другій половині 1980-их рр., а в Києві: “Прорив” наступив саме там, де, як видавалося радянській владі, було вже “наведено порядок”.

За всієї неоднозначності періоду “відлиги”, найважливішим досягненням національних сил було формування нового покоління української молоді, інтелігентів-мислителів, відданих патріотів. Їхня віра і принципова позиція дали наснагу ще довгі десятиліття витримувати панування тоталітарного режиму.

Одним з найважливіших наслідків періоду “відлиги” став нонконформізм. Будучи цілком специфічним для радянського суспільства явищем, він представляє своєрідний феномен, який водночас сприяє збереженню кращих здобутків національного мистецтва і забезпечує певну співрозмірність пошуків українських художників з творчістю їхніх колег за кордоном. Незважаючи на складні умови, нонконформісти продовжують творити і після завершення часів “відлиги”. З цього моменту мистецтво розвивається у двох паралельних площинах.

Після страхіть “жорстокого тоталітаризму” головним здобутком цього періоду “відлиги” було підтвердження феноменальної здатності національної ідеї до швидкої реактивації. “Шістдесятникам” вдалося заповнити вакуум, звести своєрідний “часовий міст” між національними рухом 1920-х років і національним відродженням кінця 1980-х. Прикметним і надзвичайно вагомим є те, що, незважаючи на всі намагання тоталітарного режиму знищити націоналізм, епіцентр національно-визвольних змагань не лише був перенесений в еміграцію, але знову повернувся на схід, у столицю України.

Гринько Марія Олексіївна

провідний науковий співробітник Музею книги і друкарства України
Твори митців-шістдесятників на виставці «Український самвидав», присвяченій 5-й річниці Незалежності України у Музеї книги і друкарства України (серпень-жовтень 1996 року)
Самвидав в Україні має давню історичну традицію. За умови панування чужої влади національна українська думка не мала можливості бути донесеною до читача, або глядача через офіційні друковані видання і змушена була вдаватися до неофіційного способу поширення. Саме так виходила в люди одна з найбільш палких праць з історії України – знаменита «Історія русів» (кінець 18 ст.), в рукописах читались більшість творів Т.Шевченка за його життя, різними способами самвидаву поширювалися вільнодумні українські твори наприкінці 19-го та у 1-й половині 20-го ст.

Значних розмірів набула самвидавна діяльність в Україні у 1960-1980-х рр., почавшись у період так званої хрущовської «відлиги». Саме у цей час на арену духовного опору вийшли потужні інтелектуальні сили. Відчуття свободи додало оптимізму і ентузіазму молодим представникам творчої інтелігенції, яких пізніше почали називати шістдесятниками. У літературі, суспільних науках та різних видах мистецтва почали з’являтися твори протесту і національної самобутності.

Виставка «Український самвидав» вміщала понад 400 експонатів, які були скомпоновані у розділи: «Українська історико-культурна спадщина у самвидаві 1960-80-х рр.»; «Літературний самвидав»; «Анонімний самвидав»; «Політична публіцистика 2-ї половини 1960-х рр.»; «Українські жінки - діячі самвидаву»; «Періодичні видання»; «Релігійний самвидав»; «Українські художники – учасники самвидаву» тощо. Експонувалися писемні матеріали, серед них літературні твори, історичні та економічні праці, політична публіцистика, документи, періодичні самвидавні журнали і альманахи, релігійні праці, а також малярські, графічні та керамічні твори, одержані для виставки з архіву видавництва «Смолоскип», слідчих справ і приватних архівів діячів самвидаву.

Серед шістдесятників значну роль відігравали художники, а їхня творчість пензлем і різцем була співзвучна писемному самвидавові. Тому на виставці були присутні і твори митців-шістдесятників. Справжнім мистецьким самвидавом були, як стверджував дослідник М.Шудря, історико-національні костюми Л.Семикіної, елементи яких «тиражувалися» жінками по всій Україні і були представлені на виставці.

Цілком природно вписалися у виставку малярські та графічні полотна художників: В.Кушніра («Апостол правди», «Прометей», «1972 рік»); П.Заливахи («Портрет Т.Шевченка», «Покрова», «Портрет політв’язня»); В.Задорожного («Чучинська оранта», «Нестор-літописець», «Роксолана»); В.Зарецького («Пам’яті шістдесятникіів», «На цвинтарі загублених ілюзій», «Вітер», «Автопортрет» та ін.); А.Горської («Антські князі», «Спогад», «Місто» та ін.); Г.Пришедька («Гомін віків»); Г.Зубченко («Сила духу»); Г.Севрук (керамічні портрети київських князів та українських гетьманів); А.Зубка (лінорити «Заспів», «Родина», «Мати»); графічні оригінали львівських художників Я.Музики («Земля і змій», «Човен», «Реквієм», «Нарцис»); Р.Петрука «Подорожуючий Христос», «Несе свій хрест», «На страдницьких дорогах» та ін.); Б.Сороки («Колядники», «Мистецтво», «Святимй», «Козак Мамай»); експресивні таборові портрети В.Сліпченка, акварелі художника-аматора з Вінничини О.Степового.

Український самвидав 1960-80-х років ХХ ст. був гідним продовженням національно-визвольної боротьби українського народу попередніх періодів, відіграв важливу роль у досягненні незалежності України.



Дрофань Любов Анатоліївна

кандидат філологічних наук,

старший науковий співробітник ІПСМ НАМ України
Історія в листах Михайлини Коцюбинської
У відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України зберігається неоціненний документальний скарб – архівний фонд чеської дослідниці Зіни Геник-Березовської. Цю джерелознавчу колекцію передав в Україну її син Марко за сприяння Посольства Чеської Республіки в Україні. Серед багатющих зібрань міститься листування Михайлини Коцюбинської, за ініціативи якої й відбулася така історична акція. Як відомо, Михайлина Коцюбинська була найближчою приятелькою Геник-Березовської, а тому її листи, не скуті умовностями, перетворилися на вільну розмову і їх можна розцінювати як літературний факт. У легкому просторі епістолярного тексту, автором якого була науковець з гучним прізвищем, а ще людина творча й ініціативна, часто подавалася мозаїка імен і подій, огляди культурно-мистецького життя. Врешті тут мікс інформативності, інтимних переживань, приватних деталей, і майже ніколи про політику, яку старанно оминала, добре знаючи про всевидяще око спецслужб. Це своєрідний кінолітопис її життя, емоційно описаний нею самою, день за днем, місяць за місяцем, події густо переплетені емоційними вставками, цитатами з віршів, вирізками з газет і журналів, мистецькими творами. Михайлина Коцюбинська стала відомим представником покоління 60-х, яке прагнуло вийти із заскорузлого, покритого пліснявою простору, відчуваючи фальш у галасливому лементі, що вирував довкола від чинуш різних мастей – од партійних босів до творчої еліти. Шістдесятники своїм спротивом не давали суспільству заснути летаргійним сном, вони прагли руху і спонукали до цього інших. Їхнє життя – то зразок гідного подиву чину.

На сьогодні я перша доторкнулася до цих послань у вічність, і як читач зазначу: це живе доповнення до біографії не лише самої авторки, а й біографії цілої епохи шістдесятництва. Динамічність описуваних подій захоплюють своєю внутрішньою напругою, це пам’ять, яку вона свідомо лишила після себе, бо не лише була ініціаторкою перевезення цих листів, вона сама їх описала і зробила автокоментар до них. Не побоялася оголити душу перед нащадками, і це вдвічі дивує. Дружні листи далекі від оціфіозу, етикету, вони віють щирістю, спонукають до продовження розмови, іноді вона так прагне підтримки, іноді просто в розпачі від арештів друзів, про що сповіщає езоповою мовою. Отже, крім фактичної інформації, яку з надзвичайною обережністю викладала Михайлина Коцюбинська, є ще й автокоментарі на події, рефлексії почуттів, дуже рідко скарги, але часто – звіряння у своїх думках і переживаннях. І цей архівний фонд потребує детального і всебічного вивчення.



Дудник Ігор Миколайович

аспірант кафедри ТІМ НАОМА (наук. керів. Л. С. Міляєва)
Шрифтова гарнітура Василя Хоменка
Розквіт творчості Василя Хоменка, як художника книги, припадає на 1950-ті рр. У 60-их майстер спрямовує всі свої зусилля на створення шрифтової гарнітури з українським забарвленням.

Вся шрифтова діяльність, на території тодішнього СРСР, була монополізована Москвою — Відділом нових шрифтів НДІ поліграфічного машинобудування, який працював ще з 30-их років. Але, як зазначав, свого часу, В’ячеслав Максин: «Створити нові, досконалі, складальні шрифти Відділ не зміг <…> Відірваний від мистецтва книги, видавничої та друкарської практики, Відділ нових шрифтів за сорок років свого існування вніс досить незначну лепту до шрифтового мистецтва».

Маючи колосальний досвід роботи з книгою, киянин Василь Хоменко ставить собі за мету створити не просто новий сучасний шрифт, а шрифт з українським забарвленням. Шрифт, який був би відлитий у металі, і який міг би вживатися не лише для оформлення обкладинок і титулів, а й для суцільного текстового набору. Хоменко прагнув створити не окремий шрифт, а розлогу шрифтову родину, з кількома накресленнями, у серифовому та безсерифовому варіантах.

На цю кропітку працю Василь Йосипович поклав більше п’яти років свого життя. Протягом 1964-67 рр. було виконано чотири проміжні варіанти (зберігаються зараз у фондах Музею книги і друкарства України), у яких художник послідовно вдосконалював пластику літер, намагаючись надати графемам українського звучання. Це вдалося майстрові, в першу чергу, завдяки використанню мотивів старої кирилиці, що зазначав свого часу Борис Валуєнко: «Своєрідного колориту хоменківській гарнітурі надають властиві напівуставу широкі вертикальні засічки в буквах Т, Г, Е, Д, Ц. Конструктивно близькі до кирилиці букви К, Ж. У гарнітурі два варіанти цих букв — з високими і з звичайними основними вертикальними штрихами». Крім того, завдяки використанню асиметричних серифів, шрифт отримав певну «колірність», літери на шпальті, набраній шрифтом Хоменка не схожі «одна на одну як спини в черзі», що притаманно більшості російських шрифтових гарнітур, і про що справедливо зауважував Юрій Гордон.

Але до відлиття шрифту у металі, крім кропіткої праці та експериментів, одним із яких було вживання одного з проміжних варіантів шрифту в оформленні титулу шеститомної «Історії українського мистецтва», була ще бюрократична тяганина з усілякими дозволами та узгодженнями.

Василем Йосиповичем були створені 6 накреслень: пряме, напівжирне, похиле та похиле-напівжирне серифові, а також пряме й напівжирне безсерифові. Були спроектовані знаки української, російської, сербської, англійської та німецької абеток, а також лігатурні знаки та спеціальні символи. Але в металі у 1968 році були виготовлені тільки пряме та похиле серифові накреслення у кеглях 8, 10 і 12 пунктів для української та російської мов. Того ж року, новою гарнітурою були набрані наступні книги: «Степ» Т. Масенка, «Багрецева земля» М. Ігнатенка, «Поезія 1968», «Жбан вина» Р. Федорова, «Енеїда» І. Котляревського з чудовими ілюстраціями Анатолія Базилевича та ін.

Протягом 1970-80 рр. шрифт Хоменка мав величезну популярність. У 2000-их рр. українським дизайнером Генадієм Заречнюком була створена цифрова версія Хоменківської гарнітури.

Безумовно, що саме тодішнє українське відродження яке ми називаємо шестидесятництвом, спричинило можливість проектування, реалізації та поширення української шрифтової гарнітури, що лишається сучасною та популярною і у наші дні.



Дундяк Ірина Миколаївна

кандидат мистецтвознавства

доцент кафедри дизайну і теорії мистецтва ДВНЗ ПНУ ім. В. Стефаника


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка