Міністерство внутрішніх справ україни національна академія внутрішніх справ кафедра теорії держави та права



Сторінка1/4
Дата конвертації14.02.2019
Розмір0.73 Mb.
  1   2   3   4

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

 

НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА



ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ПРАВО

ТЕМА № 4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ В ХVШ-ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХIХ СТ. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ПРАВО

Навчальний час 2 години


Для здобувачів вищої освіти



навчальних підрозділів НАВС
Обговорено та схвалено на засіданні кафедри 10.09.2015, протокол № 2

Київ – 2015

Вид лекції Інформаційна

Дидактичні цілі:

Навчальна мета: відповідно до робочої навчальної програми дисципліни сформувати поняттєво-категоріальний апарат з відповідної теми, а також надати систематизовані стійкі знання слухачам щодо основних напрямків Західноєвропейської державно-правової думки у ХVШ - першій половині ХIХ ст.; становлення та розвитку ліберально-демократичних поглядів про державу та право засновників німецького, англійського та французького лібералізму.

Розвивальна мета: сприяти розвитку у слухачів навиків:

  • характеризувати першоджерела з відповідної теми;

  • формулювати основні ідеї, принципи, уявлення, що стосуються держави, права, політики і законодавства у відповідну історичну епоху;

  • робити порівняльний аналіз політико-правових поглядів видатних діячів, учених на питання (проблеми), які стосуються відповідної теми;

  • критично оцінювати теоретико-правові погляди видатних діячів, політиків, учених на політико-правові категорії та поняття відповідної історичної епохи;

  • робити власні висновки (узагальнення) щодо питань (проблем) теми навчальної дисципліни.

Виховна мета: сприяти формуванню наукового світогляду слухачів щодо основних напрямків Західноєвропейської державно-правової думки у ХVШ - першій половині ХIХ ст., а також становлення та розвитку ліберально-демократичних поглядів про державу та право засновника німецького лібералізму І. Канта, основних ідей державно-правового вчення Г. Гегеля, французького лібералізму: Б. Констана, юридичного позитивізму О. Конта, Дж. Остіна.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: Історія та культура України, Історія держави та права України, Історія держави та права зарубіжних країн, Філософія.

Забезпечувані дисципліни: Адміністративне права, Адміністративна відповідальність, Адміністративна діяльність, Конституційне право, Цивільне право, Кримінальне право (загальна та особлива частина).

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність: викладення матеріалу забезпечується мультимедійним супроводженням з використанням схем, таблиць та ключових тез.

Технічні засоби навчання: відеопроектор, комп’ютерна техніка та відповідне програмне забезпечення. 
ПЛАН ЛЕКЦІЇ


  1. І.Кант – засновник німецького лібералізму, концепції правової держави і громадянського суспільства.

  2. Основні ідеї державно-правового вчення Г.Гегеля.

  3. Англійський лібералізм. Теорія утилітаризму І.Бентама.

  4. Французький лібералізм: Б.Констан, А-де Токвиль.

  5. Юридичний позитивізм: О.Конт, Дж.Остін.



РЕКОМЕНДОВАНІ ДЖЕРЕЛА
  1. Основні джерела


  1. Безродний Є.Ф. Світова класична думка про державу і право: [навч. посібник] / Є.Ф. Безродний , Г.К. Ковальчук, О.С. Масний. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 397 с. 

  2. Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн / Л.М. Бостан, С.К. Бостан. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 672 с.

  3. Демиденко Г.Г. Історія вчень про право і державу / Г.Г. Демиденко. — Х. : Консум, 2004. — 432 с.

  4. Історія вчень про державу і право : [посібник для підготовки до іспитів] / О.І. Осауленко, А.О. Осауленко, В.К. Гіжевський. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2010. — 196 с.

  5. Історія вчень про державу і право: підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.; за ред. Г.Г.Демиденка, О.В.Петришина; Нац. юрид. акад. ім. Я. Мудрого. – Х.: Право, 2009. – 251 с.

  6. Конституція України [Електронний ресурс] : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

Кормич А.І. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. – К.: Правова єдність, 2009. – 310 с.

  1. Крестовська Н. М. Теорія держави і права [Текст] : підручник : практикум : тести / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва ; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.», Одес. держ. ун-т внутр. справ. – Київ : Юрінком Інтер, 2015. – 583 с.

  2. Крестовська Н.М., Цвіркун О.Ф. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2008. – 464с.

  3. Марчук В.П. Історія політичних і правових вчень: навч. посіб. – К.: Вид. дім «Персонал», 2009. – 478 с.

  4. Мироненко О.М. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. - К.: Академія, 2010. – 454 с.

  5. Мірошниченко М.І. Історія вчень про державу і право: [навч. посіб.] / М.І. Мірошниченко, В.І. Мірошниченко. — К. : Атіка, 2004. — 223 с. 

  6. Осауленко О.І. Загальна теорія держави і права / Осауленко О.І. — К. : Істина, 2007. — 336 с.

  7. Світова та вітчизняна етнодержавницька думка: У персоналіях / [відп.ред. Ю.І. Римаренко]. — К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 1997. — 319 с.

  8. Скакун О.Ф. Теорія права і держави [Текст] : підручник / О. Ф. Скакун. – Вид. 4-те, допов. і перероб. – Київ : Правова єдність : Алерта, 2014. – 524 с.

  9. Теорія держави і права : підручник / кол. авт.; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, проф. Ю.А. Ведєрніков. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015. – 468 с.

  10. Теорія держави і права в тестових завданнях [Текст] : навч. посіб. / Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ ; [уклад.: Наливайко Л. Р. та ін.] ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. Наливайко Л. Р. – Дніпропетровськ : Середняк Т. К., 2014. – 357 с.

  11. Теорія держави та права : [підручник] / [за вимогами кредитно-модульної системи навчання] / Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін. ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.

  12. Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень: [підруч.] / Ф.П. Шульженко. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 464 с. 


Додаткові джерела

  1. Арон Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки: Монтеск'є. Конт. Маркс. Токвіль. Дюркгайм. Парето. Вебер / Арон Реймон; [пер. з фр. Г. Філіпчук].   — К. : Юніверс, 2004. — 687 c. 

  2. Білозьоров Є. Методологічний підхід як основа теоретичного дослідження в сучасному правознавстві / Є. Білозьоров // Правова доктрина та юридична практика: досвід і перспективи розвитку. Матеріали постійно діючого науково-теоретичного семінару (30 квітня 2015 р.): Випуск 4. [Електронний ресурс] / Редкол. : В.Д. Гвоздецький (голова), Ю.М. Бондар (відп. ред.), С.Г. Благовісний, М.Г. Братасюк, О.Г. Мурашин, А.М. Нікончук, О.В. Чернецька, В.С. Шилінгов. – К.: УДУФМТ, 2015. – С. 85-89.

  3. Білозьоров Є.В. Особливість розвитку методології сучасного державознавства в Україні / Є.В. Білозьоров // Десяті юридичні читання: Юридична освіта і наука в Україні: традиції та новації: матеріали Міжнародної наукової конференції. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2014. – С. 58-60.

  4. Білозьоров Є.В. Природно-правовий підхід до розуміння «Право на освіту» / Є.В. Білозьоров // Європейське право і європейська правова освіта – пріоритетні напрями підготовки вітчизняних фахівців права. Матеріали постійнодіючого науково-теоретичного семінару : Випуск 3. – К.: НАВС, 2014. – С. 7-9.

  5. Бондар Ю.М. Принцип верховенства права як умова правового закону // Права людини: історія та сучасність / Збірник матеріалів VІ наукової конференції студентів та молодих учених факультету правознавства та міжнародних відносин УДУФМТ: 15 березня 2013 р. – К.: УДУФМТ, 2013. – с. 35-39.

  6. Гегель Георг Вільгельм Фридрих. Основи філософії права, або природне право і державознавство / Гегель Георг Вільгельм Фридрих; [пер. з нім. Р. Осадчук, М. Кушнір]. — К. : Юніверс, 2000. — 329 с. 

  7. Гегель Георг Вільгельм Фридрих. Феноменологія духу / Гегель Георг Вільгельм Фридрих; [пер. з нім. П. Таращук]. — К. : Основи, 2004. — 548 с.

  8. Кант Імануель. Критика практичного розуму / Кант Імануель; [пер. з нім. І. Бурковський]. — К. : Юніверс, 2004. — 239 с.

  9. Принцип правної держави: конституційно-правні та адміністративно-правні аспекти / Катаріна Собота; [пер. з нім. Г. Рижов, О. Блащук, К. Татарчук]; відп. ред. О. Сироїд. – К.: ВАІТЕ, 2013. – 608 с.

  10. Тимошенко В. Держава (точка зору на теорії виникнення) / В. Тимошенко // Міжнародна поліцейська енциклопедія / відп. ред.: Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко. — К. : Ін Юре, 2003. — Т.1. — С.137–138.

  11. Тимошенко В.І. Договірна теорія виникнення держави / В.І. Тимошенко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — Одеса, 2005. — №1. С.201–205.



Інформаційні ресурси

  1. Бібліотека Інституту Поглиблених Правничих Студій. Велика Британія http://www.ials.sas.aс.uk/library/library.htm

  2. Наукова бібліотека ім.. М.Максимовича Київського національного університету ім.. Тараса Шевченка www.library.univ.kiev.ua

  3. Наукова бібліотека Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова http://www.lib.msu.su/

  4. Наукова бібліотека Національного університету “Києво-Могилянська академія” http://www.ukma.kiev.ua/ukmalib

  5. Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/

  6. Національна бібліотека Франції http://www.bnf.fr/

  7. Національна Парламентська бібліотека України http://www.nplu.kiev.ua/

  8. Німецькі бібліотеки http://www.ddb.de/

  9. Російська державна бібліотека http://www.rsl.ru/

  10. Російська національна бібліотека http://www.nlr.ru:8101/

  11. Сайт “Бібліотека юриста” http://www.lawbook.by.ru/

  12. Українська правнича фундація http://www.ulf.com.ua/

  13. Центр європейського і порівняльного права http://www.ecle.gov.ua/

  14. Центр розвитку українського законодавства http://www.ulde.kiev.ua/news.php

  15. Юридична бібліотека Школи права Йелльського університету http://www.law.yale.edu/library/


ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
Вступ.

Соціальні стреси, які стали наслідком Французької революції 1789-1794 років, а пізніше суспільні негаразди, пов’язані з війною Наполеона Бонапарта, сприяли формуванню в суспільній думці Західної Європи критичного ставлення до прогресивних державно-правових учень Просвітництва, появі консервативних державницьких та правових теорій, про які ми будемо сьогодні говорити.





    1. І.Кант – засновник німецького лібералізму, концепції правової держави і громадянського суспільства.

Іммануїл Кант (Kant), 1724–1804 — визначний німецький філософ, один з найбільших філософів в історії людства. Кант, з його вірою в людський розум, достоїнство особистості, моральний прогрес суспільства, опирається на традиції європейського Просвітництва і розвиває їх далі. Він не тільки родоначальник німецької класичної філософії, але й класик політичної та правової думки Нового часу. Політико-правова проблематика піднімалася у таких його працях, як "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані" (1784), "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" (1784), "Критика практичного розуму" (1788), "До вічного миру" (1795). Створене ним вчення про право і державу сам Кант вважав найбільш розробленою частиною своєї системи. Основою його теоретичної конструкції є ідеї про свободу особи та людську гідність.

Ці ідеї Кант прагне об'єднати з розумінням того, що об'єктивною реальністю керує загальна закономірність (природна необхідність). Кант прагне узгодити обидва моменти: свободу і людську гідність, закономірність і необхідність. Питання про зв'язок свободи і необхідності у поведінці людини — одне з базових питань, вирішення якого складає основу етики Канта, яка творить, у свою чергу, морально-філософську базу кантівського вчення про право і державу.

Здатність людини до свободи дії на основі вищих безумовних принципів, або, у термінології Канта, "практичний розум" диктує норми моральної поведінки. Ці, породжені розумом, норми містять приписи щодо вчинку, який виступає засобом для досягнення результату як цілі. Такий припис є імперативом, тобто правилом, "яке характеризується належністю, що виражає об'єктивний примус до вчинку, який означає, що, коли б розум повністю визначив волю, вчинок повинен був би неминуче бути вчинений за цим правилом". Імператив, що визначає тільки волю розумної істоти, незалежно чи буде вона достатня для результату, чи ні, — категоричний і, у той же час, виключно практичний закон.

Категоричний імператив вимагає від людини завжди і безумовно слідувати правилу: "чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти, у той же час, можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". Таким чином, Кант поєднав у категоричному імперативі беззастережність й універсальність зі зверненням до кожного індивіда і розрахунком на активне виконання ним цього припису. Це перша редакція кантівського категоричного імперативу.

Але для того, щоб підкреслити той факт, що основою, центральним у його філософії є людина, її гідність, Кант формулює другу редакцію поняття категоричного імперативу: "... чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки, як до засобу". Таким чином, Кант проголошує єдиний і рівний для всіх критерій оцінки людської поведінки. Більше того, кожна особистість не повинна вважати себе певною ізольованою самоцінністю, а покликана бути засобом для процвітання, щастя спільноти рівних їй і вільних особистостей, а всі вони, у свою чергу, покликані сприяти щастю цієї конкретної особистості. Мислитель сподівався, що, завдяки втіленню його етичного вчення, можливе усунення протиріччя між індивідуальним і суспільним, яке є головною проблемою соціального життя людей.

Ідея свободи особистості, як внутрішнього закону волі, який оберігає її розумну постійність, згоду з собою, незалежність від зовнішнього тиску і будь-яких випадковостей, надзвичайно важлива для Канта. Вона є основою заперечення Кантом ідеї безумовного домінування суспільства, держави над особистістю. Автономія волі однаково захищає індивіда як від власного, так і від суспільного свавілля, що ставить взаємовідносини між особистістю і суспільством на міцну основу взаємовизнання.

Кант зазначав, що категоричний імператив — це моральний закон, закладений

у природі всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня. Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага до цього закону, свідомість обов'язку чинити так, а не інакше. Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори — страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д. Відповідність вчинку законові, безвідносно до його мотиву, Кант називав легальністю. Відповідність, яку забезпечував мотив, що базувався на ідеї обов'язку, — моральністю. Ця відмінність між легальністю і моральністю має суттєве значення для побудови всієї кантівської теорії держави і права.

Важливо підкреслити, що Кант не протиставляє право і мораль, а розмежовує ці два поняття. За допомогою такого розмежування Кант окреслює сферу права, як область вчинків людей, що виконують моральний закон у силу зовнішньої згоди з ним, іншими словами, — це зовнішня поведінка індивідів. В цій сфері призначення категоричного імперативу полягає в гарантуванні свободи в людському співжитті, тобто він повинен поставити свавілля, власну вільну поведінку кожної особи у певні рамки, з тим щоб ніхто не міг порушувати свободу інших і щоб вона охоронялася однаково для всіх.

В цілому, визначення права, дане Кантом, є надзвичайно цінним. Він зазначав, що "поняття права, оскільки воно стосується кореспондуючої цьому праву обов'язковості (тобто його моральне поняття), по-перше, торкається тільки зовнішніх, і до того ж практичних, відносин між особами, оскільки їхні дії можуть мати (безпосередній або опосередкований) вплив одна на одну.

По-друге, поняття права означає не відношення свавілля до бажання (а отже, до чистої потреби) іншої особи, а тільки відношення до свавілля інших осіб.

По-третє, в цьому взаємному відношенні свавілля не береться до уваги, навіть, матерія цього свавілля, тобто мета, яку переслідує кожен стосовно бажаного об'єкта... питання стоїть тільки про форму двостороннього свавілля, оскільки він розглядається виключно як вільний, і про те, чи сумісний у такій формі вчинок однієї з двох осіб зі свободою другої, відповідно до загального закону". Таким чином, Кант вдавався не до політико-інституційного, а до морального обґрунтування права. Відповідь на питання, чи є правом те, що закріплене в нормах позитивного законодавства, він шукав не в них самих, а в розумі, який дає людині закони свободи, незалежності від примусового свавілля інших.

Згідно з Кантом, принциповою ознакою міжособистісного відношення, яке регулюється правом, є участь в ньому індивідів, як вільних істот (носіїв свавілля), які зважають на свободу один одного. Але ці індивіди не тільки вільні, але й рівні істоти. Їхня рівність, як вроджена властивість, полягає у тому, що "інші не можуть зобов'язати кого б то не було до більшого, ніж те, до чого він, зі своєї сторони, може зобов'язати їх".

Таким чином, право, за Кантом, виступає сукупністю умов, які дозволяють сумістити свавілля (свободу) однієї особи зі свавіллям (свободою) іншої з позицій загального закону свободи. Право — це формальна умова зовнішньої свободи, це така глибинно-сутнісна форма буття зовнішньої свободи, без якої остання взагалі неможлива.

Кант підкреслював, що реальне здійснення права вимагає, щоб воно було реально загальнообов'язковим, що досягається через надання йому зовнішньої примусової сили. Без такої сили неможливо заставити людей дотримуватися правових норм, і, якщо право не було б наділено примусовою силою, воно б не змогло виконати належну йому суспільну функцію. А це означає, що і категоричний імператив, як всезагальний закон права, був би позбавлений своєї безумовності. Саме тому, будь-яке право повинно виступати, як право примусове. А надати йому цю властивість може тільки держава — засадничий і первинний носій примусу. Власне, державність з'являється й існує, саме виходячи з вимог категоричного імперативу.

Необхідність існування держави — об'єднання "значної кількості людей, підпорядкованих правовим законам" — Кант пов'язував не з практичними індивідуальними, груповими чи загальносуспільними потребами членів суспільства, а з категоріями розуму. Тому, держава не повинна турбуватися про матеріальне забезпечення громадян, про задоволення їхніх соціальних і культурних потреб тощо. Благо держави полягає не у вирішенні цих та аналогічних проблем, так само як не є благом держави благо громадян та їхнє щастя, бо щастя може бути швидше і краще досягнуте у природному стані або при деспотичному правлінні. Під благом держави, підкреслював Кант, слід розуміти стан найбільшої погодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прагнути розум за допомогою категоричного імперативу. Власне те, що Кант висунув і обґрунтував ідею про те, що благо і призначення держави — в досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, дало підставу вважати Канта одним з головних творців концепції "правової держави".

Кант підкреслював, що держава повинна спиратися на право, орієнтуватися на нього у своїй діяльності. Відхід від цього положення є дуже небезпечний для держави, оскільки, коли вона ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, то ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Це також спонукає людей займати позицію відчуженості від такої держави, а будь-які її заходи не будуть знаходити розуміння і підтримки серед громадян.

Розглядаючи походження держави, Кант поділяв концепцію Руссо, підкреслюючи, що його ідеї є раціональними, апріорними, вони стосуються не якоїсь конкретної держави, а держави ідеальної, яка повністю відповідає принципам права. Природний стан, який передує державі, характеризується повною відсутністю будь-яких законних гарантій. Тому люди, під впливом морального обов'язку, почуття поваги до природного права, залишають цей природний стан і переходять до життя в громадянському суспільстві. Власне, окремі індивіди творять народ і державу шляхом укладення договору.

Кант трактував цей договір з позицій автономії волі та моральності кожного окремого індивіда. Перша і головна умова цього договору — зобов'язання створюваної за його допомогою організації зовнішнього примусу (держави, народу) визнавати у кожному індивіді особу, яка без всякого примусу усвідомлює свій обов'язок "не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей" і здатна даний обов'язок виконувати. "Суспільний договір", згідно з Кантом, укладають між собою морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними, як з істотами, котрі не відають морального закону і не можуть самі вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечував найменшу спробу перетворення державної влади в аналог батьківської опіки над дітьми. "Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно і шкідливо... є найбільшим деспотизмом". Таким чином, згідно з суспільним договором, який укладається з метою взаємної користі і відповідно до категоричного імперативу, всі окремі особи, що складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб одразу ж знову набути її, але вже, як члени держави. Індивіди жертвують частиною належної їм свободи, для того щоб більш надійно користуватися іншою її частиною. Вони відмовляються від свободи необмеженої та невпорядкованої, щоб отримати справжню свободу, у всьому її об'ємі, у легальній залежності, у правовому стані.

Розглядаючи право, Кант розрізняв у ньому три категорії: природне право, джерелом якого є самоочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість — вимоги, не передбачені законом і тому не забезпечені примусом. Природне право, у свою чергу, поділяється на приватне право і право публічне. Перше регулює відносини індивідів, як власників, друге визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в державу, як членами політичного цілого. Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю.

Верховенство народу, проголошене Кантом, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі. Він виступав проти будь-яких юридичних привілеїв і наполягав на рівності сторін у приватноправових відносинах, а також підкреслював важливість правопорядку, опертого на загальнообов'язкові закони. У концепції Канта знаходить своє відображення і теорія розподілу властей в державі Монтеск'є. Але Кант трактує її не як ідею рівноваги влад.

На його думку, у кожній державі є три влади: законодавча, яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"; виконавча, яка зосереджена у правителя за законом і підпорядкована законодавчій, верховній владі, та судова, яка призначається виконавчою владою. Саме субординація і згода цих трьох влад здатна запобігти деспотизмові і гарантувати благополуччя держави.

Розглядаючи форми держави, Кант виділяє дві базові, беручи за критерій поділу способи, методи управління народом, а саме: демократичну та деспотичну форму управління. Перша базується на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їхньому злитті.

Завершуючи розгляд теоретичної спадщини Канта слід зупинитися на його проекті встановлення "вічного миру". Досягнути цього миру, на думку Канта, можна буде в майбутньому шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, збудованих на республіканських засадах. Кант був переконаний, що утворення такого космополітичного об'єднання, врешті-решт, неминуче. До цього буде вести розвиток народів, економічні потреби кожної нації.

В цілому, творча спадщина філософа дала могутній поштовх для подальшого розвитку німецької політичної та правової думки, збагатила світову правову і політичну думку рядом нових положень та ідей. Отже:

1. В основу державно-правової концепції Канта покладено етику. Послідовно проводиться ідея, що людина є найвища цінність в навколишньому світі, вона не може бути засобом реалізації чиїхось планів, оскільки володіє власною гідністю. Людина є суб'єктом моральної свідомості. У своєму житті вона має керуватися моральними законами, які є обов'язковими для виконання щодо всіх, оскільки вони є апріорними.

Людина є сама по собі господар, вона визначає свою мету і відповідно до неї - свою поведінку. Але багато хто із людей використовують свободу, керуючись власними уподобаннями, емоціями, що нерідко призводить до свавілля.



  1. Кант стверджував, що порушення вимог морального закону веде до
    свавілля, яке може і повинно бути обмежене правом. Філософ дає визначення права. Це - сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи
    збігається із свавіллям іншої під кутом зору загального закону свободи, і
    які запобігають юридичним конфліктам у суспільстві.

  2. Філософ намагався дати пояснення відмінностей між правом і мораллю. Право має своїм призначенням регулювати зовнішню сферу поведінки
    людини, її вчинки. Суб'єктивні мотиви поведінки, думки людини, її внутрішній світ, переживання та емоції правом не охоплюються, бо це є сфера моралі.
    Ніхто не має права диктувати людині, задля чого вона має чинити саме так, в
    чому вона вбачає своє особисте "я", благо і щастя. Більше того, ніхто не має
    права силою погроз вимагати від неї виконання цих вказівок.

  3. Мислитель вказує на істинне завдання права - гарантувати моралі
    такий соціальний простір, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода
    індивіда. Досягти цього покликання право зможе за умови, коли воно буде
    загальнообов'язковим і здійснюватиметься силою примусу.

  4. Кант підкреслював, що загальнообов'язковість права забезпечується засобами примусу. Носієм цього примусу є держава, яка зобов'язана
    функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мусять максимально відповідати принципам права.

Походження держави Кант розглядав як акт договору між: людьми, що укладається з метою взаємної вигоди. Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією.

Мислитель вказав на необхідну умову стабільного життя в державі - це забезпечення правового порядку та попередження деспотизму. Досягти такого стану можна встановленням в державі узгодженої взаємодії трьох

властей:

а) законодавчої, яка належить суверенній, "колективній волі народу";

б) виконавчої, яка зосереджується в руках законного правителя і яка
підпорядковується законодавчій владі;

в) судової, яка призначається виконавчою владою.

6. Характеризуючи право, Кант розрізняв три його категорії:

а) природне право; б) позитивне право; в) справедливість. Джерелом природного права є само собою зрозумілі, очевидні принципи (вроджені ідеї); джерелом позитивного права - воля законодавця; справедливість - це щастя особи, яке не передбачається і не регулюється законом.

В свою чергу природне право поділялось на приватне і публічне. Приватне право регулювало відносини людей стосовно власності, публічне -відносини між громадянами, які об'єднані в союз громадян (державу). Центральним інститутом публічного права є народний суверенітет. Народ може брати участь у встановленні порядку в державі шляхом прийняття конституції, яка б виражала його волю. Обґрунтовуючи ідею народного суверенітету, Кант наділив виборчим правом людей з високим майновим цензом.

7. Своєрідним був підхід мислителя до форм правління. Він піддав


аналізові абсолютизм, аристократію і демократію, на основі чого зробив
висновок: демократичною є та форма, де влада побудована за принципом
поділу її на законодавчу та виконавчу.

8. Державно-правове вчення Канта було пронизане миротворчими ідеями.


По-перше, він категорично висловлювався проти застосування сили у вирішенні міждержавних відносин, пропонував керуватися нормами права і здорового глузду.

Актуальною була висунута філософом концепція світового союзу незалежних правових держав. Такий союз міг би виступати в ролі охоронця свободи і незалежності суверенних держав, захисником і гарантом миру. В уяві мислителя світовий союз держав повинен бути добровільним. Він називав його "державою народів", "федерацією вільних держав". Йшлося не про чергову світову імперію, а саме про співтовариство (конфедерацію) вільних і незалежних держав, яка могла б припинити своє існування за спільною згодою її суб'єктів.

По-друге, Кант обґрунтував ідею "всесвітнього громадянства", захищаючи право вибору людини місця перебування чи проживання в будь-якій частині світу, в будь-якій державі. В той же час мислитель не заперечував державного громадянства, не протиставляв йому право всесвітнього громадянства, вказував, що таке право категорично виключало завоювання і будь-які вияви експлуатації одних народів іншими.




  1. Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка