Куць О. М. Етнополітичний аспект голодомору в україні (1932 −1933 рр.) Харків – 2008



Сторінка1/11
Дата конвертації26.10.2017
Розмір1.89 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна


Куць О. М.


ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

(1932 −1933 рр.)

Харків – 2008
УДК
Рецензенти:

доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою історії України історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, заслужений працівник освіти В. В. Калініченко;

доктор історичних наук, завідуючий кафедрою історії України Харківського національного університету імені Г. С. Сковороди Білоцерківський В. Я.;

доктор історичних наук, професор кафедри історії України філо­софського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна В. І. Танцюра


Куць О. М. Етнополітичний аспект Голодомору в Україні
(1932
−1933 рр.). – Х.:ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2008. – 120 с.
У науково-публіцистичній доробці з етнополітичних позицій розглядається одна з драматичних сторінок історії України – Голодомор 1932-33 років. Йдеться про місце національного фактора у зло­чинах сталінсько-більшовицького політичного режиму проти українського народу, досліджуються причини, винуватці та відпо­відальні за геноцидну політику, порушуються питання національної пам’яті в сучасних умовах.
61077, Харків, пл. Свободи, 4, Харківський національний

університет імені В. Н. Каразіна

Підписано до друку 08.11.2008. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Друк ризографічний.

Обл.-вид. арк. 7,37. Умов.-друк. арк. 6,85.

Наклад 100 прим. Ціна договірна


Надруковано ФОП «Петрова І. В.»

61144, Харків-144, вул. Гв. Широнінців 79в, к. 137

Тел. 362-01-52

Свідоцтво про державну реєстрацію ВОО № 948011 від 03.01.03

© Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна, 2008

© Куць О. М., 2008

© Макет обкладинки Бондаренко О. О, 2008



Зміст
Вступ 4
Розділ І. Штучний голод і його причини 6

1.1. Історіографія питання 6

1.2. Голодомор як злочин сталінського політичного режиму 9

1.3. Терор голодомором як засіб зламати дух волелюбного

селянина 13

1.4. Трагедія українського селянства 18


Розділ. ІІ. Час говорити правду 32

1.2. Голод у с. Соколів як наслідок примусових

хлібозаготівель та загальної колективізації 32

2.2. Лихоліття в степовому селі (за спостереженням



і спогадами автора, що вижив у цій трагедії) 54

2.3. Руйнування традиційного менталітету

українського села 66
Розділ ІІІ. Наслідки проведення геноцидної політики 70

3.1. Геноцид проти етнічних українців

чи українського народу? 70

3.2. Деморалізація людської гідності й свідомості 86

3.3. Антинаціональна спрямованість Голодомору 91

Післямова 102

Використані джерела і література 105

Додатки 110

ВСТУП

Голод в Україні 1932-1933 років – одна з чорних сторінок в історії українського народу. Чисельність людських жертв, повне знищення індивідуального приватновласницького сільського господарства, а головне – придушення волі українців до незалежності. Це наслідки. А що ж стало причиною цієї трагедії? Як оцінювати її? Актуальність цих питань підтверджується суперечкою серед науковців і політиків щодо правової та адміністративної відповідальності за невизнання Голодомору геноцидом українського народу з боку тоталітарного режиму, а також наявністю залишків радянського міфу в свідомості частини наших співгромадян і деяких дослідників, які вважають, що голод був не штучним, а цілком природним явищем, спричиненим неврожаєм. Гострота питання підсилюється ще й тим, що партії та рухи лівого та проросійського спрямування заперечують положення Закону України про Голодомор 1932-1933 років (2006) що це був геноцид українського народу. Сьогодні це протиборство вийшло на рівень гострих міжнародних дискусій, особливо між Україною та Росією. Остання вважає, що голод початку тридцятих років минулого століття – це спільна трагедія всіх народів колишнього Радянського Союзу і національний фактор тут не має місця.

1932–1933 рр. — це результат несприятливих кліматичних умов і неминуча ситуація під час переходу суспільства на рейки радянської модернізації. Історики СРСР заперечували селянський опір комуністичному експериментові на селі, кваліфікували цей опір як «куркульський бандитизм», тим часом як документи СБУ свідчили про розмах повстанського руху і чіткі політичні вимоги селянства, організованого у повстанські комітети. Отамани-повстанці — це, як правило, харизматичні постаті серед селянства, лідери, що вирізнялися своєю освітою, життєвим досвідом, а не примітивні різуни, як твердили комуністична пропаганда і деякі радянські історики.(255:286)

Отже, ставлення українського суспільства і світової громадськості до подій 1932-1933 років є не одностайним. Особливо гостро стоїть таке питання: це було засобом знищення так званого куркульства чи цілеспрямованим вбивством цілого народу? Тут ми маємо справу не лише із загостренням політичної боротьби навколо цих питань, а й із деформацією свідомості українського суспільства внаслідок приховування тодішнім комуністич­ним режимом правди про катастрофу 1932-1933 років, що є харак­терним наслідком потрясінь першої половини ХХ століття. Йдеться також не про знищення селянства, а про упокорення української нації, яка прагнула свободи, незалежності, з чим не могла змиритися Радянська імперія.

Для підтвердження цього висновку розкривається драматична трагедія двох сіл на Харківщині, які розташовані у різних природних умовах, але їх доля однакова – навмисне народовбивство голодом. Робиться узагальнення, що геноцидна політика обумовила величезні втрати людських ресурсів, деморалізацію людської гідності й національної свідомості, які даються взнаки й сьогод­ні. Доводиться необхідність наполегливих пошуків й об’єктив­ного висвітлення подій 30-х років ХХ століття в Україні, активізації політики національної пам’яті.

Відповідно до вимог Закону України про Голодомор 1932-1933 років, який зобов’язує органи державної влади та місцевого самоуправління забезпечити вивчення цієї трагедії у навчальних закладах, відновлення та збереження національної пам’яті, етнополітичний підхід дав можливість проаналізувати національний аспект трагедії тридцятих років, з’ясувати невирішені проблеми, які дискутуються й досі впливають на свідомість людей; запропонувати деякі заходи, спрямовані на поширення інформації про Голодомор 1932-1933 років, увічнення пам’яті його жертв та гідного вшанування потерпілих.

Джерелами наукових пошуків слугували архівні та державні документи, наукові праці, розповіді свідків, коментарі журналістів та іноземних спостерігачів, власні враження та роздуми автора, який пережив у дитячому віці це лихоліття.

Автор висловлює подяку за цінні поради й зауваження щодо концепції та змісту цього видання професорам Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна професорам В. Калініченку, В. Танцюрі, Д. Чорному, доцентам А. Дмитришину та О. Довбні, краєзнавцю із вивчення Голодомору в Печенізькому районі мешканцю с. Артемівки В. Кизимові, голові сільради цього села О. Чугаю, директору Зміївського історичного музею М. Саяному, директору музею «Бойового братерства» с. Соколове Олександру Куцеві та ін.

Плідну допомогу в пошуках архівних матеріалів та їх аналізу надали студенти ХНУ: М. Безпалько, К. Головачева, О. Даниленко, О. Кравченко, Т. Марущак, Н. Мітяєва, В. Осійчук, О. Черниш (філологічний факультет), Р. Дорошенко (соціологічний факультет, відділення політології), пошукач кафедри політології Г. Меленцова.

РОЗДІЛ 1. ШТУЧНИЙ ГОЛОД ТА ЙОГО ПРИЧИНИ
1.1. Історіографія питання

Тема Голодомору, на яку тодішній тоталітарний режим наклав заборону, засекретивши архівні матеріали, майже не висвітлювалась у радянській історіографії. До цієї теми дослідники ставились упереджено, а розпочинали дослідження тільки з дозволу цензури. Лише вчені Заходу та українська діаспора проводили історичні дослідження й видавали публікації (Геноцид українського народу: історична пам’ять та політико-правова оцінка Міжнародна науково-теоретична конференція [Нью-Йорк, 2003], П. Кардаш «Злочин» (Мельбург), Р. Конквест «Жнива скорботи» [1986] та ін.).

Неспростовні факти й аргументи зарубіжних дослідників про штучний голод змусили Москву та Київ в умовах перебудови та політики гласності піти на компроміс: погодитися, що голод був, але для цього нібито були об’єктивні причини. У 1987 році ЦК КПУ створив комісію з цього питання, доручивши їй «викрити буржуазні фальсифікації і спростувати вигадки українських буржуазних націоналістів» про голод. Керівництво СРСР не могло далі приховувати цей злочин. У 1987 році очільник українських комуністів В. Щербицький, офіційно визнаючи факт голоду на початку тридцятих років ХХ століття, пояснив його причину природними явищами – посухою та неврожаєм. Під тиском переконливих фактів ЦК КПУ 26 січня 1990 року був змушений прийняти постанову «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів», у якій визнано, що безпосередньою причиною голоду «стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики». Постанова дозволила публікацію книги «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Це був справжній прорив інформаційної блокади Голодомору, політика замовчування якого тривала майже 60 років. І все ж термін «голодомор» у збірнику не фігурував.

Відтоді тема Голодомору не втрачає актуальності. Від часу проголошенням незалежності України її активно досліджується українські науковці [З, 7, 13,16, 18, 31, 65]. Але видані книги й матеріали виходять незначними накладами і для широкого загалу майже не доступні. Правда про Голодомор пробиває собі дорогу суперечливо й конфліктно. Голова Асоціації дослідників Голодомору Л. Лук’яненко на Міжнародній конференції (2004) «Голодомор в Україні: геноцид і опір» заявив: «Від 1991 року під українськими символами країною керують люди, які причетні або є прямими спадкоємцями тих, хто здійснював геноцид українського народу». Усюди Асоціація зустрічала «глузливе заперечення комуністичною частиною парламенту самих фактів голодоморів і глухі бюрократичні відмови державних чиновників» [45: 10].

У зв’язку з наближенням 70-річчя Голодомору і під тиском громадськості Президент України Л. Кучма 20 березня 2002 року видав відповідний указ, у якому накреслив план підготовки до вшанування пам’яті жертв цієї трагедії. Оскільки у Верховній Раді ІV скликання кількість депутатів комуністичної фракції зменшилось із 112 до 60 депутатів, стало можливим 12 лютого 2003 року організувати парламентські слухання про Голодомор, а потім у травні провести спеціальне засідання Верховної Ради, присвячене 70-річчю Голодомору 1932-1933 років. Уперше офіційно визнано факт голоду державними органами України, закладено юридичну базу для широкомасштабного дослідження, правового тлумачення і політичної оцінки злочинів проти людей. Все це відбувалося «зі скрипом» та під тиском патріотичної групи депутатів. Сучасні ортодоксальні комуністи, спадкоємці колишньої КПРС, заперечуючи справжні причини трагедії 1932-1933, звинувачують сучасних дослідників у фальсифікації Голодомору. Увійшовши до коаліційного уряду В. Януковича (2006), комуністи за квотою домоглися посади голови Держкомархівів України для члена КПУ О. Гінсбург, яка «злісно протидіяла» розкриттю правди про Голодомор і не тільки [4: 10].

Сьогодні законодавство гарантує державну підтримку в проведенні досліджень та увічнення пам’яті жертв Голодомору. Дослідникам стали доступні документи та матеріали багатьох архівів, а серед них розсекречена СБУ в 2006-2008 рр. низка важ­ливих матеріалів, що стосуються голоду 1932-1933.

Частину цих документів і матеріалів уміщено в науково-документальному виданні «Розсекречений Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВС». Вони беззаперечно свідчать, що трагедія 1932-1933 років стала наслідком заздалегідь спланованих злочинних дій тоталітарного комуністичного режиму, спрямованих на масове знищення людей, а також розкривають жорстокі дії радянського уряду проти українського народу.

Причиною Голодомору, на думку більшості дослідників (В. Калініченка:  Кульчицького, В. Литвина, М. Панчука, Ю. Р. Пирога, І. Рибалки, В. Сергійчука, Ю.Шаповала та ін.), була політика сталінського комуністичного режиму, спрямована проти приватновласницького українського селянства – підвалин українського етносу, котре заважало реалізації соціалістичних перетворень на селі та проти «неблагонадійної» української інтелігенції з її державно-незалежними настроями. Засобом досягнення мети були: підрив соціальної бази опору українців політиці комуністичної влади шляхом організації штучного голоду та колективізації; модернізація промисловості, переважно за рахунок села, та забезпечення тотального контролю над суспільством з боку держави з її центром у Москві [3, 9, 12, 14, 46]. У деяких дослідженнях Голодомор не безпідставно кваліфікується як помста українцям за масовий Рух опору радянській владі в 1917-1920 роках та за спротив колективізації [65, 30, 17, 52].

За останні роки активно висувається та доводиться ще вагоміша думка – Голодомор 1932-1933 років був геноцидом. Але серед науковців та політиків немає одностайності: геноцид українського народу чи етнічних українців? Полеміка набула міжнародного значення. На кінець 2007 року 193 держави світу визнали Голодомор в Україні злочином комуністичного режиму. Незважаючи на те, що геноцид українського народу визнаний в Україні законодавчо, деякі з цих держав вважають: а) що це геноцид проти українського народу; б) незначна частка – геноцид щодо етнічних українців; в) переважна більшість країн й міжнародних організацій – це був лише Голодомор. Генеральна конференція ЮНЕСКО (2007) визнала Голодомор в Україні трагедією, пам’ять про жертв якої мають вшановувати всі держави світу [75]. Парламентська асамблея організації з безпеки та співробітництва в Європі (ПА ОБСЄ) на 17-ій сесії, яка проходила в столиці Казахстану (липень 2008), у резолюції, попри заперечення представників Росії та Казахстану, констатувала Голодомор як факт, але не як акт геноциду українського народу, підтримала діяльність України щодо поширення правди про цю трагедію, наголосивши, що «рішуче заохочує всі парламенти прийняти акти визнання Голодомору» [2]. Європейський парламент у своїй резолюції (2008) визнає Голодомор жахливим злочином проти українського народу. Розповсюджувати інформацію «щодо Голодомору-геноциду в Україні з метою поширення знань про цю трагедію» закликала Палата представників Конгресу США у своїй резолюції № 1314 23 вересня 2008 року(ЗЗ). Увага світової спільноти до масової загибелі невинних, про яку світ не знав, є свідченням встановлення історичної справедливості.

Найбільш дискусійним, без сумніву, є питання про те, кого нищили більшовики на чолі з Й. Сталіним – етнічних українців чи громадян України? С. Кульчинський із цього приводу слушно зауважує: «На перший погляд, це питання позбавлене сенсу, тому що гинули ті ж самі люди. Але від переконливої відповіді на нього залежить, чи визнає світ український Голодомор геноцидом» [41: 4].



1.2. Голодомор як злочин сталінського
політичного режиму

Голодомор лютував з квітня 1932 р. до листопада 1933 р. Апогею досяг навесні 1933 р., коли 17 людей гинуло щохвилини, тисяча – щогодини, 25 тис. – щодоби [73]. Серед загиблих в Україні 53% припадає на шість сучасних областей: Полтавську, Сумську, Харківську, Черкаську, Київську та Житомирську, де смертність населення перевищувала середній рівень у 8-10 разів (по Україні в 5 разів, 66: 25).

Розкриваючи масштаби Голодомору, необхідно підкреслити, що на початку 30-х років Харківщина була однією з центральних зон цього лихоліття. Скільки жертв Голодомору було в Харківській області – досі не встановлено, відомо лише, що навесні 1933 р. тут померло голодною смертю понад 600 тис. осіб. За кількістю знищених голодом людей Харків (на той час столиця УРСР) увійшов до «лідерів» – тут коефіцієнт смертності був високий. Реєстр смерт­ності органами ЗАГСу області 1931-1935 років дає можливість простежити динаміку зростання кількості смертей [27: 2].
Таблиця 1


Рік

1931

1932

1933

1934

1935

Харківська область (тис.)

179 938

17 699

51 630

11 170

8 204

Харків (тис.)

9 200

10 928

40 657

9850

7 745

Голодомор пройшов через Харківську область руйнівною силою, внаслідок чого загинула величезна кількість наших співвітчизників (у деяких публікаціях наведено цифру два мільйо­ни) [37: 52], а приватновласницьке сільське господарство області було повністю зруйноване.

Також невизначеною є кількість жертв Голодомору в Україні, оскільки результати перепису населення 1937 року, щоб приховати від громадськості втрати людей внаслідок цієї трагедії, негайно ліквідували. Порівнявши зміни чисельності населення в України та інших республіках СРСР, дістаємо такі дані [47: 8].

Якщо припустити, що в Україні не було б Голодомору, то приріст населення на планеті з 1926 до 1939 року дорівнював би 16%, як і в середньому по СРСР, то кількість населення України в 1939 р. становила би близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року. Отже, мінімальна оцінка втрат населення України внаслідок цієї трагедії складає 6,075 млн. осіб, або чверть всього населення республіки станом на 1926 рік. Дані переписів 1926 та 1937 років показують: якщо загалом у СРСР за цей час кількість населення зросла на 16 %, у РСФСР – на 28 %, Білорусі – 11,2%, то в Україні, за офіційними даними, населення зменшилося на 9,9 %. На думку Д.Табачника, це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма «політичного терору… За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю голод 33-го виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства» [66: 25].


Таблиця 2

Назва держави, республіки

Населення СРСР у млн. осіб. Дані за 1926 р.

Населення СРСР у млн. осіб. Дані за 1939 р.

Приріст або втрати населення у млн. осіб

Збільшення чи зменшення населення у відсотках.

СРСР

147,028

170,557

+23,529

+16,0

Росія

77,791

99,591

+21,800

+28,0

Білорусія

4,739

5,275

+5,36

+11,2

Україна

31,195

28,111

-3,084

-9,9

Іншими словами, наслідком терору голодом виявилася загибель мільйонів українців. Кількість жертв встановлюється шляхом зіставлення даних двох всесоюзних переписів населення (один з яких передує Голодомору, а другий було проведено після нього). Кількість населення України зменшилася з 31,2 млн. у 1926 році до 28,1 млн. у 1939 році, тобто на 3,084 млн. осіб (9,9%). Відповідні дані по Російській Федерації дають приріст населення на 21,8 млн. (28%) [27].

За різними оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів і вчених, кількість українців, загиблих від голоду в той період, сягає від 7 до 11 млн. осіб. А разом з ненародженими та українцями Кубані, за твердженням дослідника з США Р. Конквеста, кількість жертв становить майже 14 млн. [35: 337]. Тобто в центрі Європи вмерла країна, за чисельністю населення більша сьогоднішніх Угорщини, Бельгії, Чехії або Словаччини. Це була наймасштабніша етнонаціональна катастрофа в історії людства. Для порівняння: у 1915 р. турки вирізали 1,5 млн. вірменів («ніч довгих ножів»), а у 1939-45рр. фашисти винищили від 0,63 до 1,3 млн. євреїв («голокост») [37: 55]. Стосовно України Президент України В. Ющенко говорив: «За п’ятдесят років єдина нація, яка скоротилася вдвічі, – це українська. Всі інші, як правило, приросли» [75: 4].

Отже, безумовним є той факт, що Голодомор є злочином більшовицького режиму не тільки проти українського народу, а й проти людства взагалі, оскільки неприпустимим є те, що в середині XX сто­ліття через свавілля політичного режиму на чолі з Й. Сталіним зникла величезна кількість населення, яку можна співвіднести з чисельністю народу середньостатистичної держави. На запитання соціологів (2006 р.) «Чи вважаєте Ви, що влада організувала голод навмисно?» Відповіді розподілилися таким чином: «Так» – 84,2%, решта респондентів ще не могла чітко визначитись [41: 4]. За катастрофічний шлях до колгоспного життя селяни заплатили велику ціну, оскільки не хотіли позбутися свого традиційного сільського приватно­власницького господарювання.

У Резолюції ПА ОБСЄ (2008) говориться: «Нагадуючи, що тоталітарне правління сталінського режиму на території колишнього СРСР призвело до нечуваного порушення прав людини, позбавляючи мільйони людей права на життя, нагадуючи також, що злочини сталінського режиму вже викрито й засуджено, але деякі з них все ще вимагають національного та міжнародного визнання та недвозначного засудження, Парламентська асамблея ОБСЄ віддає данину невинним жертвам мільйонів українців, які загинули під час Голодомору 1932-1933 років унаслідок масового голоду, спричиненого жорстокими спланованими діями тоталітар­ною політикою сталінського режиму»[2]. Резолюція – значний етап на тому шляху, розуміння європейцями, у чому специфіка цієї трагедії нашого народу, що відрізняє її від того, що пережили інші народи в тогочасних республіках СРСР. А вживаний у Резолюції термін «Голодомор», як явище зумовлене умисними діями сталінського режиму, – це базова характеристика геноциду1, крок до його визнання.

Отже, внаслідок злочинних дій репресивного тоталітарного сталінського режиму, який навмисне створив голод в Україні з метою придушення опору українського народу колективізації і соціалістичному експерименту. відбулася одна з наймасштабніших у світі гуманітарна катастрофа у мирний час,





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка