Казки про дівчат ocr та обробка тексту



Сторінка1/4
Дата конвертації14.05.2019
Розмір0.73 Mb.
  1   2   3   4

ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ
ЧАРІВНЕ НАМИСТО

Казки про дівчат


OCR та обробка тексту: Vimlut, 2012

Київ «Веселка» 1993


ББК 84Ук К68

ISBN 5-301-01431-5

«Чарівне намисто» — видання особливе. І цікаве воно передусім тим, що відомий письменник В. Королів-Старий (1879–1943), котрий змушений був свого часу друкуватися за межами батьківщини, написав цю книжечку для українських дітей за сюжетами світового фольклору, наблизивши їх до реалій українського життя. Головними героями в казках виступають вродливі, працьовиті, люблячі дівчата. Письменник вважав, що змальовані в творах благородні почуття та високі ідеали потрібні людині так само, як чарівне намисто для прикраси, бо вони збагачують і очищають душу, дають змогу повноцінно розвиватися особистості й гармонійно сприймати світ.
© Ростислав Радишевський, підготовка тексту, передмова, примітки, 1993

© Світлана Лопухова, ілюстрації, 1993


ЗМІСТ

ЗМІСТ 4

ЗБЕРІТЬ ЧАРІВНЕ НАМИСТО… 5

ДВІ ІВАНКИ 7

ПОПЕЛЮШКА 12

ЗАЧАРОВАНА ПАВИЧКА 19

У ЛІСОВИХ РОЗБІЙНИКІВ 27

ЖАРТ КОРОЛІВНИ 33

ВЕДМЕЖА ДРУЖИНА 37

ПРИСПАНА БОЯРІВНА 42

ЗБЕРІТЬ ЧАРІВНЕ НАМИСТО…

Можливо тобі, мій юний друже, вже відоме ім’я Василя Костьовича Короліва-Старого. Кілька років тому у видавництві «Веселка» побачила світ його книжечка під таємничою назвою «Нечиста сила». Що ж, загадкового, фантастичного, захоплююче неймовірного в збірничку й справді вдосталь. Твори написані майстерно, вигадливо, доступно, невимушено. Автор вільно й нестримно фантазує, змушуючи читача знову й знову повертатися до книжки.

Однак «Нечистою силою» не обмежується різнобічна й талановита творчість Короліва-Старого. Видавництво обіцяє тобі ще не одну цікаву зустріч з творами популярного у двадцяті-тридцяті роки українського письменника Василя Короліва (Старий — це його літературний псевдонім), котрий лише нещодавно став відомим нашому читачеві, оскільки друкувався свого часу лише за межами України.

Ми сподіваємося, що «Чарівне намисто», збірочка казок про дівчат за мотивами світового фольклору, яку ти тримаєш зараз в руках, поглибить твоє знайомство з творчістю письменника. А трохи згодом ти матимеш змогу відкрити для себе й інші твори талановитого майстра: роман «Чмелик» — про захоплюючі подорожі в різні куточки світу, п’єсу-казку «Русалка-жаба», веселу казку «Зух Клаповух та Роман Лопух».

Нагадаємо основні події в житті та діяльності Василя Костьовича Короліва-Старого. Народився він 4 лютого 1879 року в селі Ладен Прилуцького повіту на Полтавщині, а помер далеко від рідної домівки — 11 грудня 1943 року в містечку Мельник, що знаходиться у Чехословаччині.

Після закінчення Полтавської духовної семінарії, а потім Харківського ветеринарного інституту Василь Королів працював ветеринаром і водночас проводив велику просвітницьку роботу, особливо серед селянства. Він займався укладанням народних календарів та листівок, які були дуже потрібними у повсякденному житті та побуті. Як зооветеринар, видавав брошури та невеличкі книжечки з цінними порадами про те, як доглядати за свійськими тваринами. Найбільш відомі його науково-популярні книги «Скотолічебник» та «Кролики». В останній, зокрема, автор всіляко заохочує й дітей займатися кролівництвом і з теплотою пише про цих корисних для людини істот.

Під час другої російської революції та громадянської війни Василь Королів сповна віддається журналістській та видавничій справам: редагує журнал «Книгар», співпрацює у видавництвах «Час», «Відродження», «Сміх», «День» (деякі з них він засновує сам). На початку 1919 року, коли не було вже надії на відновлення законної влади Української Народної Республіки, Василь Королів-Старий, як чимало інших літераторів, змушений був емігрувати за кордон. До останніх днів свого життя він перебував у Чехословаччині. Там працював в Українській сільськогосподарській академії в Падєбрадах і продовжував активно видавничу, перекладацьку, наукову й письменницьку діяльність.

Виховання дітей письменник вважав за «найвищу і найшляхетнішу мету», а тому своєю творчістю прагнув утвердити в дитині розуміння краси, правди, моральної чистоти, почуття обов’язку, любові до природи і людини. Саме таке спрямування має збірка «Чарівне намисто».

У книзі об’єднані найбільш популярні у світовій літературі казки, головними героїнями яких виступають добрі, люблячі, працьовиті дівчатка. Письменник вважав, що змальовані в них благородні почуття та високі ідеали потрібні дитині так само, як чарівне намисто для прикраси, для збагачення й очищення душі, повноцінного розвитку особистості й гармонійного сприйняття нею навколишнього світу. У всіх казках висловлена непохитна віра, що безкорисливе добро неодмінно переможе чорне зло, що правда подолає страшну кривду і між людьми запанує взаєморозуміння, любов і справедливість.

Прислухаймося й до самого автора, який у вступному слові ще до першого видання «Чарівного намиста» (1937) писав: «Для дітей усіх народів і сьогодні лишаються невмирущою спадщиною певні світові казки, як-от: «Попелюшка», «Приспана царівна»... Але ж і ці казки кожен народ переказує інакше, в рідному дусі». Далі він зізнавався, що для укладання цієї збірочки скористався німецькими, французькими, англійськими, італійськими, чеськими переказами сюжетів відомих казок, намагаючись не тільки наблизити їх до українського життя, а по змозі «увільнити від недоглядів порядку етичного, що в казках і байках старшого покоління трапляється так само часто, як і цілковита безпричинність подій».

Нам пощастило розшукати аж в Італії, в бібліотеці Українського католицького університету, примірник «Чарівного намиста», до якого було внесено уточнення й доповнення самим автором. Сьогодні ця книжечка знову приходить до тебе, юний друже. Прочитай її уважно і переконаєшся, що тобі вдалося-таки зібрати окремі намистинки з чарівного разка казок усього світу.

Ростислав Радишевський
ДВІ ІВАНКИ

У глибоких печерах, зарослих колючим глодом і густими тернами, з прадавніх часів живе в Карпатських горах добрий — як каже переказ — і могутній гірський дух. Гуцули та підкарпатці звичайно звуть його так: «Той, що в скелі сидить». А я вам зраджу1, що цей карпатський дух-чарівник має наймення Нямеш.

Отож одного ранку надумався Нямеш вилетіти зі своєї скелі та походити по землі, бо давно вже він зблизька не бачив, як у його околицях люди живуть. Взяв він на себе подобу вбогого підкарпатця, навісив на рамено кілька десятків хапок2 на миші й пішов собі з гір у долину. Було те ні довго, ні коротко, як прийшов він до одного красного замку під стрімкою горою над блискучою річкою, що пливла по красних світло-зелених луках. Постукав він у ворота раз, постукав за якусь хвильку вдруге, а як ніхто на його клепання3 не вийшов, то відчинив хвіртку та й вступив у подвір’я. З подвір’я перейшов до саду, що оточував великий замок, і тут стрінув гарну панночку — замкового пана доньку. Вклонився їй низенько й гречно промовив:

— Милостива панночко! Пожалійте вбогого подорожнього. Купіть у мене якусь мишолапку4 та дайте шматочок хлібця, бо я зучора ще нічого й на зубі не мав.

А панночка як не почервоніє, як не закрутить очима, як не затупотить ногами та в крик, немов її хтось під ніготь штрикнув:

— Геть звідси, волоцюго! Мало вас тут волочиться — жебрачви!.. Ось як свисну на своїх псів, то вони тебе злапають ліпше, як твої лапки на миші... Геть — і не оглядайся!..

Бідний Нямеш, нічого не кажучи, порачкував до хвіртки. Тільки головою покрутив. «Ну-ну,— міркує собі,— отака гарна, мов янгол, панночка, а така злюща, як чортиця. Ні, цього так лишити не можна! Невчену дитину треба вчить!»

Іде та собі от так міркує, аж приходить у бідне підгірське сільце. Бачить: на царині похилилась старенька, мохом обросла хатиночка. А на стовпі, що піддашок підпирає, на твердому папірці кривульками написано: «Латар». Подивився Нямеш на напис і на хатинку та й думає: «Ну, будь-що-будь! Зайду: подивлюсь, як живуть люди вбогі».

Тільки двері відхилив — побачив, що в хаті сидить швець-чоботар. Та був це такий убогий чоботар, що нових чобіт ніколи не робив, лише латки до старих пришивав, тому й звали його Латар-Пришивака.

Привітав швець Пришивака захожого мандрівника дуже ласкаво. А Нямеш йому тоді й каже:

— Може б, ви, пане добродію, купили в бідного мандрівника бодай одну лапку? Зучора не мав я ані рісочки в устах. Хоч би щось поклав на зуб.

Усміхнувся чоботар та й відказує:

— Любий мандрівнику! Навіщо ж нам мишолапка, коли в нас жодна миша нічого собі знайти не може з тої причини, що в нас ніколи нічого в запасі не буває! А що ви не обідали сьогодні, то сідайте! Ось будем щось вечеряти, то й вам дамо.

Тільки швець так промовив — увійшла в хату його донька. Глянув на неї Нямеш та аж рота роззявив. Була-бо вона, ну як крапля води на другу краплю подібна на ту панночку Іванку, що вигнала мандрівника з панського замку. І звали цю чоботарку так само — Іванка. Видима річ, була вона в полатаній одежинці, боса, мала запрацьовані руки. Зате була ласкава й привітна, як майовий ранок. Привітала й вона захожого щирим словом, а коли татко сказав, що запросив гостя на вечерю, Іванка враз принесла подорожньому теплої води, щоб він міг обмити втомлені ноги, й миттю взялась приправляти вечерю. Не була та вечеря багата: варена картопля-крумплі з олією та з сіллю й кухлик води. Але смакувала вона Нямешеві, бо дали її від щирого серця, немов когось з рідні вітали. А коли по вечері мандрівник хотів іти далі, швець і його донька й слухати нічого не схотіли.

— Де ж таки це видано, де чувано, щоб подорожній чоловік проти ночі в ліс із хати виходив?! Переночуйте в нас, а завтра раненько й підете собі з Богом далі.

Подякував Нямеш гостинним господарям і ліг спати. Та він не спав. Як тільки заснули господарі, Нямеш потихеньку підвівся, підійшов до ліжка, що на ньому тихо спала чоботарівна, й нечутно підняв її в повітрі прямою дорогою понад лісами та ярами до того замку, де вранці спіткав злу панночку. Та при перельоті пробудилась у нього в руках чоботарівна.

— Не лякайся, моя дитино! — заспокоїв її добрий чарівник.— Я несу тебе в гарний замок. Там пробудеш рівно один рік, й буде тобі добре. За той час відпочинеш від важкої праці, навчишся добрих речей і собі, й таткові та й іншим людям зробиш радість. Тільки, як встанеш завтра рано, вмийся гарненько, одягни красні шовкові шати й усіх ласкаво повітай. А що завтра твої іменини, то візьми оцю мошонку5 з дукатами й нагороди всіх слуг і челядників. А на той рік, саме на твої іменини, побачимось знову. Так лягай у це ліжко й будь щаслива!

Поклав її Нямеш у панянчине ліжко, а саму панянку Іванку взяв на руки та й полетів з нею до шевця, нічого не казавши. Там поклав на ліжко Іванки-чоботарівни, а сам відлетів до своїх гірських палат. Панянка ж Іванка, що звикла спати твердо й довго, навіть і не прокинулась, перелітаючи з гір на долину.

Чоботарівна спочатку не повірила, що все те — дійсність. Гадала, що то їй тільки такий приємний сон сниться; а що була дуже зморена за цілий день тяжкою працею, то враз і заснула в теплому та м’якому панському ліжку. Але ж щойно почало на світ благословлятися — прокинулась вона своїм звичаєм, подивилась довкола й очам своїм не повірила. Покій чистий, високий, красно прибраний. Ліжко як образок. На підлозі — такі дорогі килими, що й стати на них страшно. А біля ліжка на стільчиках розложені такі чудові шовкові шати, що Іванка-чоботарівна ніколи таких і вві сні не бачила. Та згадала вона, що вночі їй добрий чарівник наказував, і тому враз підвелась, вимилась, одяглася, щиро помолилась перед великим святим образом.

Але в замку ще скрізь було тихо: тут не було звичаю вставати так рано. Та поки Іванка розглядала дорогі красні речі, що були в покою, увійшла до неї покоївка, несучи в руках тацю6 з вранішньою шоколадою. Коли ж покоївка побачила, що панночка вже стоїть цілком одягнена, не свариться, а навіть ласкаво посміхається та ще й сама їй, служниці, «добридень» говорить,— так розгубилась з несподіванки, що аж тацю зі сніданком на підлогу впустила. Та панночка й на це не прогнівалась, а вийняла з мошонки дуката та й каже:

— Візьми, моя люба, на пам’ятку моїх сьогоднішніх іменин.

Вхопила дівчина гроші, тацю та черепки й, мов вітер, полетіла до кухні. П’ять хвилин дихала, мов витягнена з води риба,— не могла й слова сказати. А потім, як напилась студеної води, то прийшла до тями й розповіла всім слугам та челядникам, яке диво предивне сталося, що панночка зробилась ласкава, добра й лагідна та вибачлива. Челядники тільки руками на покоївку махали.

— Яке там,— говорять зі сміхом,— чудо! Ти, мабуть, звечора блекоти об’їлась7, ото все чудо: не бачила, що тобі перед очима стоїть!

Але в цій хвилині сама Іванка до кухні вступила, всіх слуг обдарувала дукатом та й пішла до церкви.

Тоді вже всі слуги побачили навіч, що таки дійсно чудо сталось, бо пом’якшилось серце їхньої злої господині.

По службі Божій Іванка пішла до господаря, замкового ясного пана, привіталась з ним преласкаво й руку йому поцілувала.

Замковий пан так був усім заскочений8, що мало-мало не зомлів від здивування. Та де ж бо таки: прийшла донька лагідна, усміхається, ласкаво в руку цілує, ні на що не нарікає і нічого не вимагає, не кричить, не приндиться, губи не копилить... Невидана й нечувана річ!..

І з того дня від пана до останнього свинопаса полюбили панночку Іванку більш за все на світі.

А правдива панянка Іванка тим часом ще спала в комірці Латаря-Пришиваки. Вже давно сам чоботар підвівся на рівні ноги, вже давно й Богу помолився, й за працю засів, навіть потихеньку вже половину пісеньок, які знав, промугикав, а донька його все спить та й спить.

Встав швець зі свого трьохногого дзиглика9, заглянув у кімнатку та й посміхнувся:

— Ну, хай ще трохи поманіжиться, таки ж сьогодні її іменини.

Та сам і кізочку на пашу вигнав, й курям посипав, і кулешику на снідання зварив, та й знову сів за своє латання.

Аж нарешті прокинулась замкова панночка. Продрала очі — й остовпіла. Що за дурний жарт? Хто це насмілився її в такому свининці на ніч лишити? Чому не йде її дурна покоївка? Що то за смердючі лахи лежать біля її ліжка?..

І як розкричалась, як розгукалась зла панночка Іванка, аж луна гуде в малій чоботаревій хатці! Спочатку й швець стетерів10. А коли почув, як його донька кричить, чому й досі не принесли їй в ліжко шоколади на снідання,— помислив, що вона йому з глузду зійшла. Увійшов у кімнатку й уже хотів до неї лагідне слово промовити. Та як не закричить на нього Іванка, як не почне лаяти, мов справді не він був швець-чоботар, а вона.

Та й узяла його за серце злість.

— Що ж це ти,— говорить,— дочко, дурману наїлась?

А та йому:

— Яка я тобі дочка? Та ти і такий, та ти й сякий...

Тоді вже не стерпів чоботар та як вхопив ременя, та й почав ним панянку Іванку вчити чемності, забувши, що вона — іменинниця. Спочатку вона кричала, крутилась, дряпалась, а далі побачила, що непереливки, й почала до розуму приходити. А як того розуму було напочатку мало, то швець показував їй на ремінь,— й тоді вона ставала розумнішою та звичайнішою. Помалу-малу почала вона все, що слід, робити: й козу доїти, й хату прибирати, й обід варити, й шмаття прати. Пізнала вона тепер, як то тяжко доводиться працювати вбогим людям, щоб мати найнеобхідніше!..

А тим часом Іванка-чоботарівна щасливо перебувала в замку. Однак з того не стала ні пишна, ні думна11. Згадувала свого тата, думала, як тепер самому тяжко живеться, й не знала, чим і як могла б йому допомогти. А замковий пан мав її за рідну доньку. Він так її дуже полюбив, що тільки й думав про те, як би їй зробити радість. Одягав її, як лялечку, повозом на баских конях возив, купував їй дуже гарні книжки з чудовими образками.

Одного разу поїхав він далеко-далеко з Іванкою в долину. Та й переїздили вони тим селом, де Іванчин татко був латарем-шевцем. Дуже хотілось Іванці заїхати додому, та ще не було року, відколи переніс її до замку добрий чарівник. Отож вона їхала, а панові нічого не говорила. Тим часом панянка Іванка саме в річці сорочки праником12 вибивала. Піднесла вона вгору голову, аж бачить — на містку її повіз, її кіньми запряжений, котиться, а в повозі сидить її татко — замковий пан — з якоюсь дівчиною. Вона кинула праника й помчала за колясою13.

— Стій! Стій! Стривайте! Спиніться!.. — гукала вона щосили, аж швець кинув шило й дратву та вискочив на вулицю.

Злякався бідний чоловік, що знов затміння14 на його доньку прийшло, що знову вона з глузду з’їхала.

— Чого ж ти ото так розкудкудакалась, Іванко?

— Та то ж мій тато!.. Та то ж мої коні!.. — гукала вся в сльозах панночка.

— Бідна ти моя дитино! — ніжно обняв її латар.— Тож знову приходить на тебе ота диявольська спокуса. Кріпись! Не дайся!

А що вона й слухати нічого не хотіла та все кудись бігти поривалась, то швець узяв її лагідно на руки, відніс до хати та, щоб вона не побігла знову за тим багатим повозом, прив’язав її на мотузочку до ніжки її ліжка.

Побачила панночка, що нема на її біду ради. Гірко заплакала, але ж сама собі сказала: «Ну, що ж! Як було добре,— не вміла й не хотіла шануватись, тож тепер треба потерпіти, коли Бог дав таку долю!» І з того часу стала вона такою ж доброю, звичайною та лагідною, як була й правдива чоботарева Іванка.

А час минав, і вже рік з роком зійшовся. І саме на Іванчині іменини прийшов до латаревої хатини бідний мандрівник, що продавав лапки на миші. Привітався лагідненько й попрохав нічлігу. Прийняла його панночка Іванка ласкаво, принесла йому теплої води на ноги, зварила крумплів ще й сама облупила, на тарілку поклала й козиним молоком полила. І бачить Нямеш, що зовсім іншою стала сварлива та недобра панянка Іванка.

Отож як прийшла ніч, знову тихенько взяв на свої руки Нямеш Іванку-панночку та й відніс до замку її тата. По дорозі її розбудив та й каже:

— Не лякайся, Іванко, а лиш добре послухай, що я тобі скажу. Рік перед цим була ти надто пишна, думна та зарозуміла. А це — великий гріх. Пригадай собі, що ти робила: всіх лаяла, на всіх нападала, вбогих людей собаками затравлювала, нікого й ніколи не пожаліла. А тепер ось ти пізнала, як то тим убогим людям живеться. Напевне, відтепер нікому ти кривди чинити не будеш, бо ж тебе, невчену дитину, як бачу, добре швець Пришивака навчив. Так от тепер ти знову будеш дома, тільки — прошу тебе — будь така, як ти була в шевця.

З цими словами Нямеш зник, а панночку Іванку залишив у покою, де спала чоботарівна. Коли ж вона прокинулась і побачила другу Іванку,— дуже зраділа, почала її голубити та пестити. Розповіли дівчата одна одній, як поміняв їх чарівник з Карпатських гір, та й пішли разом до замкового пана, щоб і йому всю ту пригоду розповісти.

Пан аж заплакав з радості. Так він радів, що його правдива донька стала розумна й добра та ще й працьовита. Але ж що за цей рік полюбив він дуже й чоботарівну Іванку, то й вирішив, що її також візьме собі за доньку, нехай, мовляв, тепер будуть у замку, замість одної злої, аж дві добрі Іванки. І стали обидві Іванки немов рідні сестри. Та щоб чоботаревій Іванці не було сумно за татом, послав замковий пан по шевця свого золотом оздобленого повоза, щоб приїхав він до замку.

А швець тільки вгледів цей повіз та коней,— враз і подумав: «Ну, так і маєш! Знов прийшла на Іванку спокуса. Я гадав, що вона таки до хати вернеться, аж бачу, що вона знову якусь кепську штуку вивела! Буде на цей раз і мені халепа!..»

Та й, перехрестившись, з тривогою сів він у повіз, щоб до замку їхати. Однак, яке ж його чекало там здивування!

— Чи ж не ввижається мені часом, чи не верзеться щось несамовите? Може, тепер вже ніч, а не день, і, може, я не чуваю15, а сплю?

Та поклав пальця в рота, та як не вкусить, аж кров закапала.

Побачив це пан, враз залив шевцеві ранку йодом та й говорить йому, що через того гірського чародія сталась така й така щаслива пригода й відтепер і він, чоботар Пришивака, і його славна донька Іванка житимуть у замку, як панам рівні. А щоб швець не нудився без роботи, то має він рік-річно, перед іменинами Іванок, пошити нові добрі чоботи з високими халявами для замкового пана і по новій парі найліпших черевиків обом Іванкам. Швець Пришивака радо на ті умови пристав, і з того часу живуть собі вкупі два батьки та дві доньки, Богу дякують і Нямеша похваляють та бідним людям роблять всяке добро.

ПОПЕЛЮШКА

У далекій від нас країні жила собі одна заможна вдова з трьома дочками. Дві з них були їй рідні, а третя — пасербиця. Вдова своїх доньок дуже любила, гарно їх одягала й усі їхні примхи сповняла. А вже ту, нерідну доньку, так ненавиділа, що ані наїстись як слід їй не давала, тільки все лаяла та до праці силувала. Ще й на світ не благословиться, а вже та бідна пасербиця була на роботі, вже й сонце давно лягло спочивати, а вона все ще мусила працю кінчати. А тим часом навіть за спільний стіл сісти не сміла. Та й як же їй було з такими панянками попліч сідати, коли ж ходила вона в старих лахах, а спала просто на долівці, під піччю! Цілими днями й доброго слова ні від кого не чула, бо мачуха все її вичитувала, а сестри коли й озивались до неї, то лише з глумом і глузуванням. Найбільше ж усі чіплялись до неї за те, що вона раз у раз була замазана попелом. Тому й звали її не хресним найменням, а вигадали для неї прізвисько Попелюшка.

Так і животіла з дня на день сирота Попелюшка. А коли ж стало їй шістнадцять років, вилюдніла вона, випросталась, стала гнучка, як молода тополя, а з лиця гарна-прегарна. Тільки про те ніхто не знав, крім самої криниці, з якої Попелюшка вмивалася. Та й як би комусь про те сказати, коли ж зла мачуха нікуди пасербиці не пускала, ні на забави, ні навіть до храму Божого? Коли ж хтось приходив, то замурзана Попелюшка була в темному кутку за піччю, де не було нічого видно. Та що дужче кращала Попелюшка, то все більше лютилась мачуха, бо ж боялась вона, що всі вважатимуть її пасербицю за далеко гарнішу, як були її рідні доньки.

Попелюшка була не тільки красна, але й добра, й розумна, й терпелива. Все вона зносила покірно, всім радо служила, ні в чому не перечила, ні від чого не викручувалась. Ще здебільшого була й весела. Тільки ж тоді сумувала, коли ранком-рано, біжачи в поле трави для худоби жати, забігала на цвинтар, щоб причепурити матусину могилку. А коли на могилці бур’яни полола та квітки поливала, то часом не могла втримати свого жалю, аж іноді й гірке нарікання зірветься, бувало, з красних уст сирітки:

— Ой, нене моя, нене! Навіщо ж ти мене на цьому світі лишила? Чом не взяла з собою до темної домовини?..

Одного разу, як от так гірко проливала свої сльози, побачила на розложистому горісі, що виріс у головах могилки, гарнесенького пташка з блакитним і золотим пір’ячком. Мав той пташок напрочуд мудрі очка й так дивився на Попелюшку, немов розумів її горе. Аж вирішила Попелюшка, що як вдруге забіжить на цвинтар, то конче принесе тому пташкові бодай трохи кришечок.

Було це в суботу. Другого ж дня, в неділю, мачуха та її доньки почали з самого рана чепуритись, щоб іти на відпуст до церкви, бо ж за старих часів дівчата на відпустах часто собі й женихів знаходили. Того дня було ще й храмове свято, й людей посходилось із цілої країни видимо-невидимо. Кожному цікаво подивитись, коли кудись багато людей збереться, а до того на цей відпуст ще мав прибути й володар тієї країни.

Тому-то вже багато тижнів перед цим святом цілими ночами сиділа Попелюшка за дрібними вишиваннями та мережками для мачухи та її дочок. Попрала вона їм плаття, попрасувала нові горсетки16 та попередниці17, що довгий час у скрині лежали. А як прийшла нарешті та неділя, то її так заганяли, що мало голови бідне дівча не згубило. За одним заходом на три сторони її кликали, трьома ротами лаяли, шістьма руками загрожували! Коли ж мачуха та її доньки були вже прибрані та сяяли всякими оздобами, жодна Попелюшці для годиться й «дякую!» не сказала. Набундючились і, мов пави, посунули до церкви, а Попелюшці наказали все в хаті й на подвір’ї поробити, обід зварити й ще, поки додому повернуться, цілу велику мірку засміченої пшениці по зернятку перебрати, щоб було на посів чисте зерно.

Крутилась Попелюшка по хаті, поки все поприбирала та обід варити настановила, а потім сіла на хвильку біля столу, поглянула на ту велетенську мірку пшениці, перемішаної з куколем і просом, та й зажурилась: коли ж вона з тією працею буде готова?! Отже ж, будуть її за те лаяти в святу неділю! А це чує вона: хтось тихенько стукає їй у віконце. Оглянулась Попелюшка, аж по той бік віконця сидить той красний пташок, що його вчора на матусиній могилці бачила, й дзьобає в шибу. Хутчій відчинила Попелюшка віконце ще й ласкаво запросила:

— Вітаю тебе, пташечко, здоров бувай у нашій хатині!

А пташок тільки — «чирик-чирик», влетів у хату, підлетів до столу та й поклав на обрус18 великого горіха. А тоді повернувся до дівчини та й говорить до неї вже по-людському:

— Не турбуйся, серденько, пшеницею! Все буде вчасно зроблено. Ти ж розлупи оцього горішка, а що в ньому найдеш — це буде твоє.

Розкусила Попелюшка горішка, а з нього й випала їй на руки чудова сукня, таких барв, як пташок: блакитна й золотими зірками вишивана, немов ясна місячна ніч. А в сукні були загорнені блакитні панчішки та блакитні гарнесенькі черевички. Недовго міркувала Попелюшка, вибігла до криниці, швиденько вмилася, в комірці переодяглась, поглянула на себе в воду й аж сама зачудувалась: була вона така гарна в цьому чарівному одягу! А пташок облетів її кругом та й говорить:

— Не марнуй же часу, дівчино, а поспішай просто до церкви! Не бійся нічого, тільки сама собі потихеньку скажи: «Імла за мною, імла передо мною!» — й тоді жодне людське око тебе не побачить.

Дуже гарно подякувала Попелюшка доброму пташкові, мов вітер, майнула на відпуст. Народу була повнісінька церква, дарма що ще служба Божа не починалась. Та коли побачили люди таку гарнесеньку панночку в такій гарній суконці й малесеньких черевичках, то кожен радо вступивсь їй із дороги, щоб дати відповідне місце аж біля самого вівтаря. І отож як зашелестіла Попелюшка своїми шовковими шатами, обернув назад голову й володар тієї землі. Обернув і не міг відвести очей від красуні, що тихенько стала навколішки й почала молитись. А володар все на неї дивився, аж поки не почалась служба Божа. А він мав красного сина, якому саме приходило повноліття. От і думав володар, що для того юнака не могла б бути краща дружина, як ця чудова панночка. Тому тільки-но скінчилась служба й Попелюшка хутко вийшла з церкви, щоб встигнути додому, поки верне мачуха з доньками,— так само швидко вийшов і старий пан. Він хотів з нею зазнайомитись та розпитати: хто вона та якого роду? Та коли сюди-туди оглянувся,— вже ніде нема блакитної панночки, тільки довкола самі зелені поля в легенькій імлі.

Попелюшка ж, закрита імлою, прудко побігла додому. Глянула в хату: обід уже готовий, у мірці — чиста, перебрана пшениця, а на столі купками окремо лежить просо, кукіль та інші непотрібні зернятка, що пшеницю занечищували. Тоді Попелюшка миттю роздяглась, поскладала суконку, панчішки, черевички, засунула все в шкаралупку з горішка, сховала горішок за образом, одягла свої лахи й почала накривати стіл до обіду.

Прийшла мачуха з доньками, ані глянули вони на гарно перебрану пшеницю, навіть і про недільний обід не згадали. Всі їхні думки були біля тієї чудової панночки в блакитній суконці, що її вони бачили в церкві. Ну, хто ж вона є? Відкіль прийшла? Куди зникла?

— Ух ти, брудна Попелюхо,— каже одна сестра,— ти такої краси ніколи й у сні не побачиш!

А Попелюшка не витерпіла, усміхнулася лагідно та й каже:

— От, такої! Нащо ж мені сон, коли я її й так живу-живісіньку бачила!

— Де та як?

— А так,— відповідає Попелюшка,— була вона таки ж у нашому дворищі та на свою красу в нашу криницю дивилась.

А сестри так розсердились та розгнівались, мало лікті собі з досади не кусали, а потім вирішили забити криницю дошками, щоб того більше не було. Так і зробили.

Не минуло й кілька днів, як проголосили по місту чутку, що в прийдешню неділю буде володар краю святкувати повноліття свого сина-князенка. А після тієї урочистості буде в садах володаревих великий бал, на який кличуть всіх дівчат, які є в околиці.

Видима річ, що вдова з своїми дочками вже ні про що інше до кінця тижня не думали, як лише про той бал та про те, щоб якнайкраще там пописатись19. А рано в неділю вистроїлись20, як на Великдень, майнули всі чимдуж до володаревого двору. Попелюшці ж наказали все в господарстві поробити, вечерю зварити, а щоб не було нудно, перебрати велику мірку пшона, в якому був пісок і різне дрібне насіннячко.

Попелюшка всі ранні праці враз поробила, потім вискочила на хвильку на матусину могилку, помолилась, квіточки полила й на горіха пильно дивилась: чи не побачить там того чарівного пташка? Смутно їй стало, коли його там не знайшла, й пішла додому, міркуючи: «Добре було б і мені на ті врочистості подивитись, та не можна бідній дівчині кожної неділі мати забави. Дяка тому пташкові й за ту радість, що дав мені минулої неділі».

І, весело приспівуючи, вступила в хату, щоб сісти за те пшоно. Аж гульк — пшоно все до зернятка перебране, аж вилискується, а на столі купками покладені пісок, кукіль та інші непотрібні зернятка. Зраділа Попелюшка, вхопила кукіль та все інше непотрібне й сипнула голубам, щоб і вони добре понаїдались. А сама пішла в хату знову та й думає: «Хоч подивлюся на свою блакитну суконку, що в горішку сховала!»

Вийняла з-за образа горішок, відчинила його, а відтіль випала їй на руки нова сукня: срібна, мов морозом погаптована. При ній — такі ж панчішки й такі самі черевички. Аж в долоні заплескала з радості Попелюшка, переодяглась, глянула в вікна та й очей сама від себе не могла відірвати: така була красна.

Але що з того, що красна й красно одягнена, коли ж не знає, чи сміє вона піти з дому? Аж тут підлітають до неї голуби, та один з них і заговорив до неї по-людському:

— Не бійся, дитино, біжи мерщій до замку! Ми за тебе все вдома поробимо, трави нарвемо, коровам дамо, води наносимо й вечерю зваримо. Це нам все синьо-золотий пташок велів, а тобі ж казав, щоб ти собі добре гуляла, тільки щоб не спізнилась прийти вчасно додому. Так іди здорова!

Вийшла Попелюшка на вулицю, оглянулась на свої вікна, побачила, що голуби жваво метушаться й на подвір’ї, й у хаті, та й попростувала рівною дорогою до замку.

Як прийшла Попелюшка до замку, там саме починалися святочні врочистості. На підвищенні стояв гарний-прегарний князенко, якого оперізували лицарським мечем. Біля нього був старий володар, що з неспокоєм все дивився поміж дівчата, аж нарешті вгледів срібну панночку. Тоді стало його обличчя радісне, він зійшов з підвищення, взяв Попелюшку за руку й провів її на крісло, аж в перші ряди. Там і просиділа вона, аж поки скінчились урочистості й почався славний бал.

На балу ж підійшов до неї князенко й попрохав у танець. Так і перейшли вони вдвох поміж всіма зачудованими гостями цілим садом. Але коли були близько воріт, Попелюшка помислила: чи не час їй вже й додому вертати? А тоді й сказала сама собі: «Імла за мною, імла передо мною» — і враз стала невидимою.

Прибігла додому, швиденько перебралась, поховала в горішок свою красну одіж та й почала приправляти вечерю для мачухи та її дочок. Незабаром і вони прийшли з балу. Не хотіли ні їсти, ні пити, а язики їм вертілись у роті, мов крила на вітряних млинах. Одна поперед одної свої враження викладали, князенка хвалили та про ту срібну красну панянку згадували. А найбільше ж їй заздрили, що сам володар її на крісла сісти запросив, а князенко перший танець із нею танцював.

— А чи не була то та сама панночка, що в минулу неділю приходила до церкви в блакитній сукні? — спитала сестер Попелюшка.

— А, що ти там, Попелюшище, на таких речах тямиш?! Була то інша, далеко за ту, блакитну, краща! Ти б здуріла, якби її побачила.

— От, такої! — на це Попелюшка.— Та ж я її добре бачила, й здалось мені, що була то панночка та сама.

— Де ж ти її бачила? — кинулись до неї й сестри, й мачуха.

— Вона по цій вулиці в срібних черевичках проходила й на наші вікна оглядалась.

— Ах, вона ж така негідниця! Хто їй дозволив у наші вікна заглядати? — закричали злі сестри. Й негайно позабивали всі вікна на вулицю дошками, щоб удруге та панночка не могла до них заглянути.

А тим часом князенко дуже засумував. Ще більш, як батькові, сподобалась йому срібна панночка. Шукав він її скрізь по всьому володарстві, коли ж побачив, що не знайде, заприсягнув, що не буде з жодною іншою женитись; перестав їсти й спати і враз помітно охляв. Бачить володар, що кепсько з його любим сином, покликав усіх мудреців, які були в володарстві, й питає в них ради, як ту дівчину знайти та як князенка врятувати? Три дні й три ночі думали мудреці, а нарешті, один і каже:

— Я маю добру раду!

— Говори! — велить володар.

— Зроби, володарю, новий бал і звели, щоб на нього прийшли всі дівчата з володарства. Мовляв, князенко хоче собі вибрати дружину.

— Добра рада! — похвалив мудреця володар.— Нехай їдуть гінці по всіх усюдах та на сурмах сурмлять, що в неділю буде бал й заручини князенка.

А князенко й говорить:

— Добре, тату, казати: бал і заручини! А що ж, як вона не прийде? Або не почує, як сурмачі сурмитимуть?

— І справді! — каже господар.— Може, десь буде далеко й не почує... Як же тепер зробити? Ну, скажіть ви, мої мудрі мудреці!

Знову думали мудреці три дні й три ночі. Нарешті вже другий і говорить:

— Маю думку!

— А яку? — питає володар.— Говори відразу!

— Великий володарю, завтра — неділя. Вже нічого не встигнеш зробити. Хіба тільки одно: пообіцяй, що коли та красна панянка завтра на бал з’явиться, то ти всім жебракам, що є в твоєму володарстві, подаруєш на зиму по парі нових черевиків, нові торби та по цілому буханцеві хліба. Жебраки ж тоді всіх повідомлять на бандурах.

— Ще й кожному поводиреві дам по цукерку, хай тільки буде, як хочемо,— згодився володар.

Відпустив мудреців і пішов спати.

Але цієї ночі мало в яких хатах, де були дівчата, спали. Там усі готувались до завтрашнього балу в замку. А найдужче чепурились вдовині доньки. І чого вони тільки не робили, щоб бути гарними, й по що вони тільки не ганяли бідної Попелюшки! А в неділю вранці, коли вже вистроїлись та виходили з матір’ю з хати, звеліли Попелюшці, щоб ні обіду, ні вечері не варила, але витрусила з печі сажу й перебрала дві мірки брудного й занечищеного маку.

Хоч і не мріяла Попелюшка бути знову на балу в замку, але, коли почула такий розказ, дуже посмутніла. Хто ж бо в неділю святу сажу трусить? А перебрати дві мірки маку... На це ж треба півроку!.. Сіла вона за стіл та мало-мало не плаче. Аж чує: хтось стукає у віконце. Оглянулась і бачить: знову той синьо-золотий знайомий пташок у хату проситься й горішка в дзьобику тримає.

— Не журись, Попелюшко! Все буде дуже добре. Ось маєш нову сукню на бал. Піди одягнися. Тільки спочатку винеси надвір коші з маком. Голуби тобі все враз переберуть. А за комин також не турбуйся: чорний кіт обіцяв, що він димарем кілька разів пролізе й усю сажу витрусить. Так іди щаслива, тільки не спізнюйся додому!

Вхопила Попелюшка коші з маком, висипала їх на дворі, розкусила горішок, а відтіль випала суконка, вся золотом ткана, золоті прозорі панчішки й золотом куті чудові черевички.

Подякувала дівчина любому пташкові, перепросила голубів і чорного кота, що дає їм у неділю важку працю, одяглась, подивилась у воду — й отямитись не могла. Дійсно, такої красуні, як була тепер сама, вона й у сні не бачила.

До володаревого замку прибула Попелюшка в золотій одежі саме на початок балу. Як побачив її князенко — так враз і ожив. Подав їй свою руку й зараз узяв до танцю.

А в палатних садах людей повно-повнісінько! Та всі на Попелюшку дивляться не надивляться, а красі її та одежі не надивуються. І засоромилась Попелюшка. Стало їй ніяково, що вона, служниця своєї мачухи та нерідних сестер, стала осередком уваги з боку князенка, володаря, значних панів і такої кількості людей. Почервоніла вона, як вогник, і, коли князенко підвів її до свого тата-володаря та мами-володарки й почав говорити, що вибрав її собі за наречену, промовила в думці: «Імла — за мною, імла — передо мною» — й враз, немов під воду пішла, зникла, неначе ніколи й не стояла попліч з князенком. Тоді, невидима, майнула вона до виходу з палатних садів, щоб якнайшвидше прийти додому та вже не дати себе більше звести жодним чарам.

Але князенко був хитріший за свого тата. Відчував він, що вона й тепер так несподівано з балу втече, як втекла минулого разу, й слід за собою замете. І тому звелів, як тільки та дівчина в палатних садах з’явиться,— перед виходом із саду вилити кілька бочок густого меду. Мовляв: як ускочить вона в мед, прилипне й тоді не матиме як утікати.

Отож як вибігла невидима Попелюшка з саду, то й почула, що ніби хтось її вхопив за черевички. Смикнула вона ніжку раз, смикнула вдруге та, що була легесенька, як пушинка, висмикнула ногу з одного черевика, що так і вліпився в мед. А черевичок, як від неї відділився, враз став видимий. Слуги кинулись до нього, перелякана ж Попелюшка чкурнула чимдуж далі в одному черевичкові. Так і добігла вона, шкутильгаючи, просто додому. Зараз переодяглась у свої лахи, але від хвилювання забула свою золоту сукню всунути в горішок, золотий же черевичок від меду відмила й повісила сушитись над піччю.

Аж незабаром повернула й мачуха з доньками. Такі схвильовані, такі роздратовані! І не глянули вони ні на перебраний мак, ні на Попелюшку, уст не зачиняли, тільки про дивовижну золоту панночку оповідали та осуджували, яка вона нечемна, що навіть від свого нареченого-князенка втекла!

— І хто б вона могла бути? — повторювали раз по раз усі три.

Аж тим часом ціле вдовине обійстя наповнилось несподіваними приїжджими гістьми. Були то палатні слуги й володареві гості, а між ними й сам князенко. Увійшов він зі своїм ловчим просто в хату до вдови, хоча майже нічого не побачив у хаті з позабиваними вікнами, однак привітався та й каже:

— Невідома красуня в золотій сукні, що я її собі за дружину вибрав, стратила при виході з мого саду оцього золотого черевичка. Слід же другого черевичка та босої ніжки ведуть аж до цієї хати. Прошу ласкаво приміряти, щоб я знав, кому належить ніжка, що була в цьому черевику.

Зраділи вдовині дочки, вмить роззулись, таж нічого з того не виходило: перша ледве-ледве натягла маленького черевичка на великий палець своєї ноги, а друга ніяк не могла всунути п’ятки. Бачила це вдова й непомітно під столом передала своїм донькам гострий-прегострий ніж. Тоді перша, думаючи, що як стане вона князівною, пішки нікуди ходити не буде, тільки в кареті їздитиме, без жалів відкроїла собі великого пальця, а її сестра відшматувала собі цілу п’ятку. Але не помогло й те: і покалічені ноги не могли вміститись у малесенькому черевичкові.

Засмутився князенко, аж це йому ловчий і говорить:

— Світлий пане, дивіться-но: таж тут ще одно дівча за припічком ховається. Може, то їй належить цей черевичок?!

— Та Бог з вами! — закричала, махаючи на них обома руками, вдова.— То ж бо наша брудна Попелюшка. Лишіть її!

Але тим часом ловчий побачив другого золотого черевичка, що сушився над піччю. Подав Попелюшці князенко черевичка, а Попелющина ніжка так і шугнула в нього!

От зрадів тоді той князенко так, що й сказати не можна! Взяв ніжно за ручку Попелюшку та й говорить:

— Вітаю ж тебе, моя наймиліша! Даремно ти мене соромилась і від мене тікала. Прошу ж тебе: не відмовляйся й будь моєю дружиною!

Схилила Попелюшка красну голівку та бачить, що нема як далі викручуватись, й тихенько промовила:

— Хай станеться, як бажає ясний князенко!

Вхопила золоту сукню та черевички, вскочила в хату, вмить переодяглась й вийшла до князенка.

Тоді вивів її князенко з хати, посадив у повіз — й понесли їх коні, як вихор. Так швидко вилетіли вони з вдовиного обійстя, що ні сама вдова, ні її доньки навіть не встигли й рота роззявити. Хотіли були Попелюшку наздоганяти — та дарма праці: мачуха була вже стара, а доньки обидві шкутильгали через порізані ноги. Так і лишились вони в хаті з широко роззявленими ротами, бо їм віддих у грудях від злості та досади сперся.

А тим часом убога Попелюшка стала князівною, а потім і володаркою всієї країни. Тоді молодий володар роздав усім жебракам нові черевики й нові торби, як обіцяв, і з того часу в тій країні всі люди ходять обуті, а всі жебраки мають гарні писані торби.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка