Його душа світилася зорею смт. Іванків, 2015р «Його душа світилася зорею»



Дата конвертації15.01.2018
Розмір93.2 Kb.

ІВАНКІВСЬКА ЦЕНТРАЛІЗОВАНА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

МЕТОДИЧНО – БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ВІДДІЛ

До 80-річчя від дня народження

Василя Симоненка

Його душа світилася зорею



смт. Іванків, 2015р


«Його душа світилася зорею» Літературна година до 80-річчя від дня народження Василя Симоненка

У 1960-1970рр. Василь Симоненко як митець був на устах кожного українця, яким захоплювалась тодішня молодь, підносячи його до рівня Шевченка.

На поета злісно сичала комуністична рать, яка ладна була його спопелити...

Василь Симоненко був одним із лідерів палких, схмелілих від подиху

волі, молодих поетів - шестидесятників, які за короткий час зуміли створити

в українській ліриці свою школу.

Ліна Костенко, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Віталій Коротич,

Василь Симоненко - діти однієї доби – "хрущовської відлиги" - заговорили

щиро, палко, відверто, і всі вони сповідували один принцип: говорити тільки

правду. Але як же недовго тривала їхня радість творчості! Знову на нашу країну насувалися чорні хмари. Доля України завжди була не милосердною до своїх найкращих дітей, тому й відміряла: Шевченкові-47, Лесі Українці-42, Павлу Грабовському-38... І зовсім мало – тільки 28 – було виміряно Василю Симоненку. Це дійсно була зірка на небосхилі української поезії, але вона дуже швидко спустилася з небес і згоріла. Коли поету було 20, він написав:

Не докорю нікому і ніколи,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Симоненко ніби передбачав свою ранню смерть і поспішав жити, поспішав творити для України, для свого народу. Його дорога - важка, трагічна і коротка: поет ішов по ній неповних двадцять дев'ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам'яті. Вона починається з Біївців – того невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва - до великого людського океану. А на тій вулиці за Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну сумну хату пройшли голод і холод, її не оминула велика війна і всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згадкою у ранній творчості поета:

Ти приймала і щастя, і лихо,

поважала мій труд і піт,

із-під сірої теплої стріхи

ти дивилася жадібно в світ.

А хіба ж то хата синіми вікнами "дивилась жадібно в світ?"

То ж юний Василько своїми допитливими очима заглядав у тривожне

людське життя.

Зростав Василь без батька (той залишив сім'ю), під дбайливою опікою

матері й діда. Мати Василева, Ганна Федорівна Щербань, згадує, що ріс хлопчик тихим і мовчазним - сиротою при живім батькові. Може, тому і з'явився потім автобіографічний вірш "Кривда". Гіркі слова сказав Василь батькові через багато років коли став відомим поетом Василем Симоненком.

До нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв - привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці сказав так: "А тепер батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини..." Порадником і натхненником малого стане дід Федір Трохимович Щербань, який знав грамоту, був начитаний, говорив у риму, щедро пересипав розмову прислів'ями та приказками, розповідав онукові про минуле. Писати майбутній поет почав ще у шкільні роки, вміщував вірші у шкільній стіннівці. У рідному селі Василь закінчив початкову школу, а середню у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях: "Я ходив тоді у 8 клас 9 кілометрів було до школи. Як на мої 14 років, то це вже не так мало" -, згадував поет. Закінчив десятирічку він із золотою медаллю і в 1952 році став студентом факультету журналістики Київського Державного університету, де у той час навчались нині відомі письменники Ю. Мушкетик, В. Близьнець, Т. Коломієць, В. Шевчук, Б. Олійник, П. Засенко. Щоб полегшити своє матеріальне становище, В.Симоненко працював секретарем в університетській багатотиражці. 1957 року В.Симоненко закінчив

університет і поїхав працювати в Черкаси - в редакціях газет "Черкаська правда", "Молодь Черкащини", "Робітнича газета". Проте, з цього часу змістом і суттю його життя стала Поезія. Симоненко на повні груди вдихнув озон "хрущовської відлиги" й вітром увірвався в нашу літературу. Вже перші його публікації засвідчили, що це - самобутній і зрілий Майстер. Перша збірка віршів "Тиша і грім", видана у 1962 році, стала яскравим явищем у нашій літературі. 1960 року у Києві заснували клуб творчої молоді, активним членом якого став В. Симоненко, хоч жив у Черкасах і приїжджати до Києва часто не мав змоги. Активно виступав на літературних вечорах, приймав участь в дискусіях, з усіх сил намагався пробудити національну свідомість і жагу до національного відродження у своїх співвітчизників.

У цей же час, як і до кожної молодої людини, до нього завітало кохання.

Василь Симоненко був дуже вродливий. Дівчата самі йому освідчувались у коханні, коли був студентом Київського держуніверситету. Та, крім краси

зовнішньої, Василь завжди хотів бачити в дівчатах дотепність, розум, оригінальну романтичність і природну щирість. Ті, хто знали Василя особисто, пам'ятають його великі, виразні, і водночас, тепло-добрі карі очі. А над ними рівні, але дуже густі чорнющі українські брови. А ще високе чоло і чорний - пречорний розкішний чуб. Дружина Василя – Людмила - теж була вродливою (Василь же її постійно називав чарівною), однак боялася за чоловіка, ревнувала його інколи безпідставно. Він любив її вірно і сильно, одну - єдину на цілий світ,- але ж задивлялись на нього молоді дівчата, звертали увагу стільки жінок!!!

Високий, смаглявий красень – чоловік, із мужнім і, водночас, доброзичливим відкритим вольовим обличчям не зазнався навіть тоді, коли

вийшла у світ його книга віршів "Тиша і грім", коли прийняли його у Спілку

письменників України. Василь Симоненко був справжнім журналістом. І тому весь час прагнув, шукав гострого матеріалу. Прагнув розкриття жахливих фактів сталінського терору. Василь Андрійович прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли і відшукати місця потаємних поховань. Разом з молодою художницею Аллою Горською вони обходили десятки три

київських сіл, опитали сотні мешканців, виявили урочища, де, за свідченням

селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх злочинів. Саме за участю Симоненка для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму, що на Лук'янівському та Васильківському кладовищах, в хащах Биківнянського лісу. За участю поета був написаний і відправлений до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити інформацію про ці місця. Звичайно, документ було проігноровано.

Проте, вчинок Симоненка слід вважати як громадянським подвигом так і,

водночас власноручним смертним вироком. Талановитий майстер слова опинився у сфері зацікавлення відповідних державних органів.

І в щоденнику поета від 3 вересня 1963 року з'явився запис: "Друзі мої

принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими...; в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", "зарізані" в "Жовтні", потім надійшли "гарбузи" з "Дніпра" й "Вітчизни"..."

Симоненко розумів, що приречений до могили. Незабаром смерть прийшла. Поета не стало. Довгі роки все, що відбувалося в останній рік його життя, було оповите плітками й легендами. А суть секрету полягає втому, що Симоненка по звірячому побили охоронці правопорядку. Про цей випадок Симоненко говорив друзям: "Били так, що щось обірвалося усередині". Визволили поета колеги. З цього часу почав хворіти. Помер у лікарні м. Черкаси 13 грудня 1963 року. Згасла зоря Василя Симоненка, але залишились його любов і мука, радість і гнів, його вогненна поезія. Він умів любити так ніжно і щиро, як ніхто; так само сильно умів і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. Своє Я назавжди залишив в історії і в літературі. Будучи на смертному одрі, навіть знаючи, що йому жити лічені хвилини, він найменше думав про себе, він думав про інших, і за кілька хвилин до смерті тремтячою рукою він написав глибоко трагічного листа до Президії Спілки

письменників України. Він писав: "Шановні товариши і старші друзі! Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя. Можливо завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю, майже, безболісну для неї втрату. Але я не можу піти із життя, не подбавши про долю сім'ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, не зважаючи на це, змушена вдовольнитися роллю "утриманки". Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливе, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті.

Всі авторські права на мої писання належать моїй сім'ї: дружині Людмилі

Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні. 12 грудня 1963р. В.Симоненко".

Про Василеву хворобу знали. І знали, що вона невиліковна. А все - таки

звістка про смерть була немилосердно несподіваною. В ночі з 15 на 16 грудня виїхали поїздом до Черкас: Алла Горська, Ліна Костенко, Леонід Коваленко, Володимир П'янов, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Микола Сом, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська. Сумна то була поїздка. Вранці 16-го приїхали до Черкас - якраз на похорон. Зима була рання, сніжна й морозна. На похороні було не багато людей, але всі глибоко перейняті невимовним почуттям до Василя.

Василь Симоненко все своє життя побудував за п'ятьма заповідями, і на

каверзне питання "Як стати справжнім поетом?" відповідав дуже серйозно і точно:

- Знати мову, якою пишеш. ("Говорити українською мовою, а не "на українській мові")

- Стати освіченою людиною.

- Не бути байдужим до людей.

- Працювати до сьомого поту.

- Мати те, що від Бога – талант.

Це його п'ять заповідей і тепер всім відомо, що Василь Симоненко свято

їх виконував.

У своїй творчості Василь Симоненко зумів передати словами те, що почувають багато українців.

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.


Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.


Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!


Василь Симоненко народний поет, хоч і немає такого звання для поетів. Адже його знамениту поезію «Лебеді материнства» знає кожна людина в Україні. Саме в цій поезії поєднались і інтимність любові до матері, і громадянська любов до України, до рідної землі. Це священна любов, озвучена його довічним заповітом:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибирати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.


І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.


Це вона, Україна, завжди з тобою, де б ти не був – її верби і тополі, материнські очі, батьківська хата – завжди з тобою.

Василь Симоненко вважав себе повністю відповідальним за долю України, в серці завжди горіло почуття національної гідності.

Не померкла з роками поетична зоря Василя Симоненка. Горить вона і сьогодні високим, чистим світлом у небі української поезії.
Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду –

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Василь Симоненко прожив на світі лише 28 років, і назавжди ввійшов до історії рідної літератури. Симоненко став близьким і дорогим для кожного, хто безмежно любить свій народ, свою Батьківщину.

Література:

Симоненко В. Берег чекань / В. Симоненко; вибір. і комент. І. Кошелівця. – К. : Наук. думка, 2001. – 246 с. : порт.

Василь Симоненко : (1935-1963) // Історія української літератури XX

століття : у 2 кн. / за ред. В. Г. Дончика. – К., 1995. – Кн. 2., Ч. 2 : (1960 -1990-ті роки). – С. 115-124.

Витязь молодої української поезії: В.А.Симоненку - 75 років : біогр. нарис / Київ. обл. б-ка для дітей ; матеріал підгот. П.Д.Ткаченко ; ред.-уклад. Л.П.Соляник ; ред.-упоряд. О.М.Литвин. - К., 2011. - 24 с. - (Серія "В практику роботи бібліотек").

Підготувала: Василенко Т. С., методист




Каталог: Files -> downloads
downloads -> Бджільництво – галузь, яка займається розведенням бджіл для отримання меду, воску. Бджільництво – галузь, яка займається розведенням бджіл для отримання меду, воску
downloads -> Українська мова
downloads -> Романтизм, а з другої половини ХІХ ст реалізм
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Інформації про материки та океани. Карти материків та океанів, їх класифікація за масштабом, просторовим охопленням, змістом і призначенням Учень: називає
downloads -> Використання на уроках географії технологій інтерактивного навчання
downloads -> Конспект інтегрованого уроку для 10 класу з географії та англійської мови
downloads -> 1. Підготовчий період
downloads -> Комп'ютерні комунікації – обмін даними між комп'ютерами. Сьогодні комп'ютерні комунікації здійснюються за допомогою комп'ютерних мереж


Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка