Хай М. Дзвони, дзвіночки народні // Українська музична енциклопедія.– С. 608; Хай М



Скачати 131.53 Kb.
Дата конвертації20.01.2018
Розмір131.53 Kb.

Працюк Б. Дзвін // Українська музична енциклопедія / НАН України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського / Редкол. тому: А. Калениченко, А. Муха (співголови), І. Сікорська, Н. Костюк (наук. редактори), О. Кушнірук (відп. секрет.) Т. 1: А–Д.– Київ, 2006.– C. 606–607; Хай М. Дзвони, дзвіночки народні // Українська музична енциклопедія.– С. 608; Хай М. Било // Українська музична енциклопедія.– С. 192.
Після „Малої Української Музичної Енциклопедії”1, що опублікована в діаспорі, нарешті появився перший том „Української музичної енциклопедії” (далі – УМЕ). У цьому давноочікуваному виданні академічного Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України нас зацікавили статті, присвячені українському дзвонарству. Нинішня увага до нього активізувала студії історії дзвонів і джерельної бази їхнього розповсюдження в Україні, становлення відливання дзвонів, звичаї дзвонінь, їхніх функції в житті людей, передусім зв’язок із церковним ритуалом, чого не вистачало в радянську добу. Усе це спонукає до узагальнення надбаного у довідникових виданнях.

Вивчаючи гасла першого тому УМЕ з українського дзвонарства, сподіваєшся на систематизовані відомості про його складові, інформацію, яку не знайдеш у інших довідникових джерелах. Адже сюди мали б увійти матеріали, як задекларовано, пов’язані передусім з українським музичним процесом.

У гаслі „Дзвін” Богдана Працюк описує його як ударний інструмент, розповідає про виготовлення зі спеціальної бронзи (сплав міді й олова), місце, яке він посідає серед інструментів, про його складний звуковий спектр тощо2. Довідуємося, що дзвони відрізняються за формою, способами виго­товлення, їх по-різному розташовують, фіксують, зокрема ідеться про специфіку підвішування східноєвропейських дзвонів. Згадуються особливості дзвонів Східної Азії та прикмети тамтешнього звуковидобування, відзначаються особливість гри на більшості західноєвропейських дзвонів (шляхом їх роз­гойдування), що є завадою до використання дзвонів великої ваги. Як контекст розвитку українського дзвонарства сприймаються відомості про функціювання з найдавніших часів дзвонів як культових і світських інструментів, якими вимірювали час, оповіщали про лиха й радощі громадського життя тощо.

Збільшує повагу до дзвонів і дзвонінь згадка Б. Працюк про початок з ХІХ ст. їхніх наукових студій, зокрема винайдення у Росії акустичного приладу „для вивчення числа коливань Д. під час звучання, завдяки чому стало можливим підстроювати Д. На поч. 20 ст. К. Сараджев, маючи унікальний слух, записав усі Д. Москви” (тобто звучання дзвонів?). Водночас ніби натякається, що подібне слід зробити й в Україні. Оскільки вона 1963 р. ще була в складі СРСР, то сприймається як наше надбання той факт, що „цього року група ентузіастів на чолі з А. Бутиліним відтвори­ла та записала на платівку ростовські дзвони. У 2-й пол. 20 ст. було проаналізовано акустичні особливості (П. Зімін), хімічний склад (Т. Шашкіна) та внутрішні інтервальні закономірності (Л. Благовіщенська)”. Доречною стала інформація в УМЕ про входження до складу симфонічного оркестру натураль­них і трубчастих дзвонів, зокрема опис останніх, їхні функції, композиторські вказівки про використання. Відзначено, що натуральні дзвони залучаються до симфонічного оркестру, згадуються особливості їхнього використання у творах Гії Канчелі, Левка Колодуба.

Відзначаючи можливість формувати із дзвонів корільони (краще б написати подібно до французького звучання carillon карійон3), згадується про такий музичний інструмент, що створений із п’ятдесяти дзвонів на дзвіниці Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря (більші відлиті у Нововолинську, менші – на фірмах „Благовіст”, „Укрреставрація” й налаштовані у систему в Києві).

Однак показ іноземних відповідників слова „дзвін” чомусь починається не за алфавітом з англійського „bell”, а російського „колокол”. Варто б додати до того, що європейські дзвони мають усередині ударник ("язик"), за допомогою якого здійснюється звуковидобування, ще інші розповсюджені його назви – било, серце. Викликає сумнів при згадці про діаметр дзвона, який дорівнює його висо­ті, що таке співвідношення було визнане найкращим саме італійськими майстрами поч. V ст. н.е. Не зовсім зрозуміло, як різняться дзвони розташуванням, фіксуванням та звуковидобуванням, може якість звучання залежить від цього? Також не ясно, як при однаковому способі відливання та подібній формі західноєвропейських і східноєвропейських дзвонів перші мають яскраво визначений певний тон, а в других ледь помітний основний тон губиться серед яскравих обертонів?

В абзаці, де йдеться про європейську історію дзвонів, треба було зауважити, що то за переказами знаємо, як на початку V ст. єпис­копу м. Ноли (Кампана, Італія) св. Павлину (а не Пауліну як у Б. Працюк) тільки приснилася ідея уподібнити форму дзвона зовнішньому вигляду польового дзвоника, а не те, що цей святий „винайшов найоптимальнішу форму Д., подібну до форми польових Д.”. Можна б написати, що про різні форми дзвонів, які побутували в Русі-Україні, свідчать археологічні знахідки.

Подаючи першу писемну згадку під 1066 р. про дзвони на Русі, Б. Працюк доцільно б підкреслити, що то була, як тепер прийнято казати, Київська Русь. Невірно, що перша інформація про місцеве виготовлення дзвонів відноситься до 1259 р. Також хотілось би більше довідатись про особливості використання дзвонів і дзвонінь саме в Україні, а не тільки те, що вони десь „ставали звуковими маяками для потерпілих на морі” (чому тільки потерпілих?), ними „відганяли невидимих ворогів” (додамо, що й видимих поляків биттям у дзвони відстрашили 1630 р. в околицях Києва), „лікували від душевних і тілесних хвороб. Назви їх складових ча­стин (кого? хвороб?) відповідали назвам частин людського тіла: "тіло", "плече", "вухо", "язик"” (оскільки бувають й інші найменування елементів дзвона: плащ, вал, сковорідка тощо, то варто б уточнити: інколи відповідають частинам тіла).

У поясненні про певні назви стійких різновидів церковних дзвонінь також допущено низку прикрих неточностей. Приміром, "благовіст" (чи треба брати в лапки?) – це не тільки „повільні удари в найбіль­ший дзвін (звучить перед богослужінням)”, а він ще твориться помірними вдаряннями в декілька дзвонів, але не в усі разом, а почергово в кожен окремо. Благовіст є двох видів: а) звичайний, або частий, який твориться найбільшим дзвоном; б) пісний, або рідкий, що твориться меншим за величиною дзвоном у будні дні Великого посту. Коли в декілька дзвонів б’ють почергово, то такий благовіст називають передзвоном. Є зауваги до написання Б. Працюк таких видів дзвоніння, як перебирання та тридзвін. Читаємо: „Перебор” – повільний послідовний перебор кількох дзвонів (використовується під час заупокійної служби)”; "тредзвін" – одночасна гра кількох дзвонів (під час церковних свят)”. Правильніше б відзначити, що перебирання – це таке дзвоніння, коли повільно вдаряють по черзі в кожен дзвін по одному разу, починаючи від найменшого до найважчого, а потім одразу ж ударяють у всі разом, повторюючи все знову від найменшого багато разів, – це похоронне дзвоніння. Щодо перекладу Б. Працюк із російської мови „трезвон” на „тредзвін”, то правильніше тридзвін – це коли тричі з невеликими перервами вдаряють у декілька дзвонів одночасно. Тридзвоном ще називають не тільки биття в усі дзвони тричі, а й загалом дзвоніння з використанням усіх трьох груп (великих, середніх і малих)4. Чомусь пропущено, що під час богослужень у деякі дні іноді лунає особливий сумно-урочистий передзвін, коли почергово вдаряють у кожен дзвін по одному чи кілька разів (від найважчого до найменшого, інколи кілька разів), а потім – у всі дзвони разом5. Мало б знайти своє місце в УМЕ те, що відповідно характеру богослуження, свята чи події дзвонар, як церковний музикант-виконавець, обирає дзвони, в які потрібно бити, частоту, звучність і загальну композицію дзвоніння. Помилково відносити, як це робить Б. Працюк, до різновидів церковних дзвонінь биття у дзвони на сполох, його ще називають „на ґвалт” (у неї – „набатне”).

Розповідаючи про Михайла Глінку, завдяки якому дзвони вперше про­звучали у російській професійній музиці в опері „Життя за ца­ря”, чому ж не подати перше використання дзвонів у західноєвропейській чи українській? Вельми слабкими є вислови на кшталт: „Д. ніколи не вважалися „чистим” тембром”, або „в українській музиці Д. можна зустріти у творах” чи „записали на платівку ростовські дзвони”. Читачеві важко зрозуміти скорочення „Д.” – це дзвін як інструмент, дзвоніння чи дзвони як калька з рос. «звоны»? Можна б написати: „імітація дзвонінь”, або „музику ростовських дзвонів”?). Згадуючи Івана Карабиця, Мирослава Скорика, Євгена Станковича (напевно, йдеться про їхні інструментальні твори?), навести б приклади хорових композицій, приміром, Станіслава Людкевича, Миколи Леонтовича, де наслідується звучання дзвонів; згадати про зафіксовані дзвоніння церков Києва.

Певна річ, при обмеженні викладу в довідникових виданнях, усього не скажеш, але прагнути до виділення свого, українського, треба. Приміром, його значущість зросте при зауваженні, що тими дзвонами, з яких бралися проби для аналізу їхнього хімічного складу, були одинадцять пам’яток ХІ–ХІІІ ст. з теренів Південної Русі (Переяславль, Путивль, Сахнівка, Київ, Воїнь, Ізяславль, Мстиславль), а решта, і то тільки з XV ст., – походять із Москви, Пскова й інших міст6. Це допомогло б згадати в УМЕ внесок у дзвонарство Київської держави, продовжувачів її традицій Галицько-Волинського князівства й доби Гетьманщини, їхніх правителів тощо, який у зарубіжних енциклопедіях не згадується, а тому весь спадок із теренів Русі-України сприймається здебільшого тільки як російське. Література, на яку спирається Б. Працюк, переважно обмежується російськими авторами. Вона важлива, але чому тільки покликатися на неї, а на Заході хіба дзвонарство не вивчалося? Чому не навести більше праць українських дослідників, зокрема монографію П. Жолтовського? 7 Мала б згадатися наука, що вивчає дзвони – кампанологія (дзвонознавство).

Мабуть, доповненням про українські прикмети дзвонарства, яких мало в гаслі Б. Працюк, планувалася стаття Михайла Хая „Дзвони, дзвіночки народні”8. Тут подано відомості про походження різних українських назв цих язико­вих ідіофонів, співвідношення їхніх розмірів, повторено про способи приведення дзвонів до звучання в залежності від конфесійної приналежності. Йдеться про використання гуцулами дзвіночків і дзвінків у богослуженні, колядницькому та великодньому обрядах, у вертепі. Ці ідіофони також підвішують коням до шиї для перестороги руху брички й худобі, щоб не загубилась у лісі. У цьому гаслі подано не тільки літературу про народне побутування дзвіночків і дзвоників, а й дискографію, де можна почути звучання тих інструментів, про які розповідається.

Також М. Хаєм написане гасло про такий попередник дзвона як било, яке отримало, поряд із церковно-обрядовим розповсюдження, видозміни, поповнило музичний інструментарій. Це віддзеркалилося, як слушно пише цей етномузиколог, у великодній традиції українців і різноманітних регіональних назвах9. На жаль, у розповіді про било бракує, з нашого погляду, суттєвого доповнення, що уставне використання била в церковному обряді й побуті монастирів перейшло у Київську Русь разом із візантійським богослуженням (про цей ідіофон не тільки згадується в літописах, а й подається його зображення у вигляді довгого дерев’яного бруска, підвішеного на бильниці; на ньому дерев’яними молотками чи великими цвяхами виклепували різні музичні побудови)10. Таке зауваження допомагає краще показати роль Русі-України в розповсюдженні дзвонів і їхньої музики, сприяє розумінню, чому било дехто помилково називає „клепачками” чи „дерев’яними молоточками”, „колотівками”11. Сумнівним є висловлювання М. Хая, що било – це „старослов’янський дерев’яний ударний ідіофон у формі підвішеної дошки”. Чому ще не індоєвропейський? Чи ж тільки дошки? А чи треба писати, що „до кінця 19 ст. у розкольницьких скитах Поволжя використовувався як дзвони”? Чому тільки тут? Про музику бил, клепал і дзвонів в Україні, часом в одному храмі, згадував, приміром, Павло Алепський. Било довший час побутувало в економічно бідних парафіях, чернечих обителях і до сьогодні застосовується у монастирях.

Слід указати на допущені М. Хаєм огріхи, передусім із вибором назви наступного гасла „Дзвони, дзвіночки народні”. Як її розуміти? Дзвони народні й дзвіночки народні? Чи тільки дзвіночки народні, а дзвони не народні? Може, тому далі розтлумачується: „загальноукраїнське – дзвін, дзвінок, дзвіночок”, тобто йдеться про різні розміри. Але ж про дзвін уже писалося в попередньому гаслі. Чомусь подаються тільки гуцульські й закарпатські (?) назви цих ударних висячих язико­вих ідіофонів. Окрім неузгодженості слів, сумнівні подані розміри різних за величиною груп дзвонів: „Існують Д. великі (висотою бл. 50–85 см, діаметр нижньої частини 35—45 см), середні (відповідно висота – 35–50 см, діа­метр – 25–35 см) та малі (10–35 см і 5–25 см)”. Цю недоречність мали б побачити редактори УМЕ, бо в гаслі „Дзвін” ішлося про співвідношення висоти й нижнього діаметра дзвона. Чомусь обмежено в розмірах великі дзвони. Хіба більших у нас не було? Хоч ширше, аніж у статті Б. Працюк, показано відмінності приведення до звучання дзвонів у різних церковних традиціях, але дивує пояснення щодо гри на дзвонах „за допомогою посмику­вання шнура, прикріпленого до "вуха" великого, рідше – середнього дзвона”, адже, як правило, при такому способі дзвоніння, шнури в різних за розмірами дзвонів прив’язані до важеля.

Неграмотне пояснення М. Хая: „Маленькі дзвінки та дзвіночки у гуцулів викори­стовують у церк. літургії, у колядницькому та великодньому обрядах, у вертепі”. Хіба слова „дзвінки” й „дзвіночки” без прикметника не вказують на невеликі розміри? Чи є ще не церковна літургія? Можна було сказати, що коли об’єднують декілька дзвінків, то це називається три-, чотири-, чи п’ятидзвоном; таке поєднання використовують у богослуженні греко-католики, а то й православні. До цього б додати про розповсюджене вживання дзвінків у школах; більшого розміру ідіофон навіть поміщався біля них чи на самому приміщенні під спеціальним дашком або у вежочці (називається сиґнатурка). Добре, що застерігається „не плутати маленькі дзвоники з т. зв. "круглими" дзвіночками”, але ж останні називають бубонцями (їхнє побутування тисячолітнє).

Допущені огріхи в згаданих гаслах свідчать, що ті певні успіхи, розробки, які є в дослідженні українського дзвонарства, очевидно, не потрапили на очі авторам в УМЕ12. Це також підтверджує відбирання ілюстрацій і підписів під ними, де ціла низка недоречностей. Наприклад, під зображенням била з молоточками М. Хай пояснює: „Било покутське”, що обмежує його побутування по всій Україні. Важко зрозуміти, звідки воно: „смт. Печеніжин (Коломия. Івано-Фр. обл.)”, напевно, Коломийський район. Фото, на якому зображене кругле било 1889 року Києво-Печерської лаври (воно ще й нині там), можна для уточнення підписати „Било (клепало)”. Так називається підрозділ у книзі Леоніда Черкаського, де поміщено те саме фото13; іноді било, виготовлене з металу, називають клепалом (про них згадує у своєму гаслі Б. Працюк). Чомусь під малюнком, на якому зображено три об’єднані бубонці й один із них окремо, читаємо підпис, що це дзвіночки, а під дзвінком заввишки не більше 8 см – „Дзвін, або дзвінок” (?). Гірко від ілюстрації до статті Б. Працюк, бо при вільному місці ще для інших фото й наявності тільки у Києві на дзвіницях комплектів дзвонів, чи треба давати світлину якихось невеликих дзвонів? Ніби бажали, аби склалося враження про начебто вбогість нашого дзвонарства.



Поважні традиції дзвонарства в Україні відображені в цілому ряді публікацій, однак статті про нього в УМЕ не стали підсумком вивчення дзвонів і дзвонінь. Гасла про них написані поверхово, тут перебільшена другорядна інформація. Наявний фактичний матеріал з опублікованого інтерпретований не фахово, часом вводить в оману. Вважаємо, що дані огріхи мають місце через слабку обізнаність авторів з українськими джерелами про дзвонарство. Неточності, описки й помилки, зокрема вживання російських кальок, свідчать, що текст не вичитаний, у ньому слабка мовно-літературна редакція. Видання решти томів УМЕ продовжується, тому хочеться побажати її редколегії більш ретельного вибору дослідників, які стануть авторами тих чи інших гасел, прискіпливого редагування та рецензування написаного як елементів певної цілісності – української музичної культури.

Богдан КІНДРАТЮК


1 Мала Українська Музична Енциклопедія / Опрацював О. Залеський.– Мюнхен, 1971.

2 Працюк Б. Дзвін // Українська музична енциклопедія.– C. 606–607.

3 Цей термін, як більш імпонуючий навіть від „карільйон”, пропонує використовувати Любов Анікієнко (Анікієнко Л. Вторована чи вторинна дорога української музичної термінології? // Студії мистецтвознавчі. Театр. Музика. Кіно. Число 4.– Київ, 2006.– С.101).

4 Докладніше див., приміром: Кіндратюк Б. Дзвони і дзвоніння в церковному богослуженні // КАЛОФωNIA / KALOPHONIA. Число 3.– Львів, 2006.– С. 52–61.

5 Частий передзвін по кілька разів у кожен ідіофон уважається урочистим дзвонінням.

6 Шашкина Т., Галибин В. Памятники древнерусского колокольного литья (результаты химико-аналитического исследования) // Советская археология.– Москва, 1986.– № 4.– С. 236.

7 Жолтовський П. Художнє лиття на Україні в ХІV–XVIII ст.– Київ, 1973.

8 Хай М. Дзвони, дзвіночки народні // Українська музична енциклопедія.– С. 608.

9 Хай М. Било // Українська музична енциклопедія.– С. 192.

10 Тому невірно твердити, що било застосовувалося „до або під час Літургії від ХІ ст.” (Станкевич М. Церковні звукові інструменти // Словник українського сакрального мистецтва.– С. 274).

11 А.Н. Народный обычай бить в колотушки в Великий четверг, во время чтения страстных Евангелий // Подольские епархиальные ведомости.– Каменец-Подольский, 1901.– № 13. Ч. неофиц.– С.247–250.

12 Боньковська С. Дзвони України // Наше життя. Ч. 4.– Нью-Йорк, 1998.– С. 2–5; Зборовський П. Дзвонарі і дзвони Турківщини (Поновлення традиції) // Сакральне мистецтво Бойківщини. Треті наукові читання пам’яті Михайла Драгана.– Дрогобич, 1998.– С. 208–214; Зубицька Н. Таємниці церковного дзвону // Історичний календар / Упоряд. А. Денисенко, В. Туркевич.– Київ, 1999.– С. 94–95; Тимофіїв М. Музичні інструменти Гуцульщини: група самозвучних // Музика Галичини. Musica Galiciana. Т. ІІ.– Львів, 1999.– С. 209–233 (дзвони – С.216–219); Мацієвський І. Християнське та етнотрадиційне в інструментальній музичній культурі народів Карпат: взаємозв’язки та антиномії // Традиційна музика Карпат: Християнські звичаї та обряди: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Івано-Франківськ–Надвірна, 10–11 берез. 2000 р.).– Івано-Франківськ 2000.– С. 5–14; Рожко В. Церковні дзвони на Волині в ІХ–XVII ст. // Наша віра.– Київ.– 2000.– лист.– С. 9; Савега В. Благовест: История колоколов, колокольного литья, колоколен и колокольной бронзы.– Днепропетровск, 2000; Ясіновський Ю. Пісенний фольклор і музичне мистецтво // Історія української культури. У 5-ти томах, т. 2: Українська культура ХІІІ – першої половини ХVII століть. Редкол. тому Я. Ісаєвич (гол. ред.), Ю. Ясіновський, Л. Войтович та інші.– Київ 2001.– С. 322–333 (дзвонарське мистецтво – С. 332–333); Кіндратюк Б. Нариси музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства.– С. 79–94; Чушенко І.-А. «Хтось у дзвони тихо б’є…»: Етюди.– Львів, 2001; Шуба О. Церква і проблеми збереження та розвитку традиційної української культури // Народна творчість та етнографія.– Київ, 2001.– № 1–2.– С. 26–27; Войтович В. Дзвін // Його ж. Українська міфологія.– Київ, 2002.– С. 143–145; Дзвони: [Матеріали про літературну та дзвонарську практику В. Я. Супранівського] / Упоряд. Р. Баранський.– Львів, 2002; Кіндратюк Б. Дзвони і дзвонарське мистецтво в Україні // КАЛОФωNIA / KALOPHONIA. Число 1.– Львів, 2002.– С. 304–312; Його ж. Літописні джерела до історії дзвонів і дзвонінь у Київській Русі // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Вип. V.– Івано-Франківськ, 2003.– С. 3–11; Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти.– Київ, 2003 (Народні джерела).– С. 29–48; Кіндратюк Б. Дзвони й дзвоніння на Русі в німецькомовному дослідженні // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Вип. VІ.– 2004.– С. 12–22; Кушлик Л. Дзвіночки в українській сакральній культурі та побуті // Етнокультурна спадщина Полісся. Вип. V / Упорядкув. В. Ковальчука.– Рівне, 2004.– С. 61–69 та ін.

13 Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти.– С. 29.

Каталог: depart
depart -> Інформаційне суспільство
depart -> Матвієнків світлана миколаївна
depart -> Методичні рекомендації до виконання курсової роботи з дисципліни «політекономія»
depart -> European credit transfer system ects – інформаційний пакет
depart -> European credit transfer system ects – інформаційний пакет
depart -> Програма навчального курсу «інклюзивна освіта» Вступ Програма вивчення вибіркової навчальної дисципліни «Інклюзивна освіта» складена
depart -> Методичні вказівки для студентів першого курсу Інституту історії, політології
depart -> European credit system інформаційний пакет факультету фізичного виховання напрям підготовки 010201 Фізичне виховання
depart -> Методичні вказівки щодо написання курсових робіт для студентів окр "магістр"

Скачати 131.53 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка