Феномен детектива



Скачати 378.44 Kb.
Сторінка1/5
Дата конвертації11.01.2018
Розмір378.44 Kb.
ТипЗакон
  1   2   3   4   5

Михалко Скаліцкі

Ф Е Н О М Е Н Д Е Т Е К Т И В А

(До питання про своєрідність детективної оповіді)



Постановка проблеми

Принцип, за яким річ не зводиться на жодну іншу, полягає в тому, що будь-яка річ є саме вона сама. Тому, звісно, яку-небудь річ можна означити й порівнюючи її з іншою, але справжнє пізнання починається лишень там, де ми намагаємось проникнути у внутрішній закон життя речі: наскільки глибоко – це вже питання нашої проникливості та пізнавальної спроможності. Стосовно детективного жанру дані положення вірні так само, як і стосовно якого іншого предмета. Існує, однак, проблема упередженостей, сформованих попередніми дослідниками. Тож своє завдання ми вбачаємо не лишень у самому дослідженні, власне, але й у звільненні розуму для того, щоб врешті-решт прислухатися до того, що предмет говорить нам, а не слухати те, що ми говоримо про предмет. Отож:



I. Детективна оповідь не є Таїною

Тобто якраз саме Таїною і є! Таїною в сенсі засадничої невідкритості речі у її бутті, в її буттєвому зв’язку з собою самою, в сенсі Таїни як лосєвської самості речі (див. А.Лосев “Самое само”), позаяк наша річ є витвором поетичного мистецтва.

Справедливо, однак, було б вимагати од нас предметності, буттєвості отже, мистецького твору, реальності його. Тут і тепер ми обмежимося самим тільки голим покладанням такого річчю. Відтак – Таїною (за означенням). Ми також відмовляємося розрізняти витвори мистецтва за “низькими” або ж “високими” жанрами. Друге діло, чи спиратися нам на Аристотеля, в його розрізненні мистецтва на “катарсистичне” та решту. Одверто кажучи, ми вельми приблизно, чи навіть умовно-раціонально уявляємо собі поняття катарсису, зокрема – стосовно сучасного мистецтва взагалі. Тож ми схильні віддавати перевагу Л.Виготському, з його естетичною реакцією на естетичну подію. Інакше кажучи, ми покладаємо витвір поетичного мистецтва таким, в разі він утримує в собі певну естетичну подію, що вона викликає певну ж естетичну реакцію при сприйнятті твору.

Стосовно ж нашої заголовної заяви варто сказати, що детективна оповідь не є таїною у тому сенсі, що будь-яка подібна оповідь є оповідь про неминучість розкриття злочину, про наміри та причини злочинця та про обставини скоєння. І нема в тому ані жодної таїни ані таємниці. Натомість предметом детективної оповіді є: таємний злочин та певна діяльність, - розслідування, - спрямована на те, щоб цю таємничість здерти, себто обернути його на злочин явний.

Про ці остатні варт сказати, що явний злочин відрізняється від таємного тим, що для явності злочину необхідно й достатньо назвати безсумнівних свідків та пред’явити беззаперечні докази, які однозначно і безповоротно ув’язують злочин зі злочинцем (себто навпаки – людину з її вчинком). Проблему безсумнівності свідків та беззаперечності доказів у будь-якому разі вирішує суд (хоч би й читацький), але існує всього два способи їх доведення такими: випробування і дослідження. Детективна оповідь, маючи справу з остатнім, завжди досягає мети, пред’являючи читачам безсумнівного, явного злочинця, і цим не лише уповні вдовольняє нашу читацьку цікавість, але й підкреслює (але й утверджує!) відсутність будь-якої таїни в якому б то не було злочині (що з ним має справу жанр, а не суспільство загалом). У разі ж ми, кажучи про певну таємничість зав’язки детективної оповіді, яка виникає з тієї простої причини, що зав’язка завжди містить у собі таємний злочин, поширимо цю таємничість на твір загалом, таке поширення неодмінно означатиме лиш факт нашої упередженості, що вона полягає в намірах видати бажане за дійсне.

ІІ. Детективна оповідь не є Загадкою

Власне кажучи, якщо розуміти загадку в якості творчої задачі, - а побутове мислення надто схильне до такого ототожнення, - цілком можливо, що наше заголовне твердження виявиться хибним.

Тим не менше.

По-перше. Загадка завжди предметна. Себто загадка в кожному разі вимагає од нас відповіді на питання: “Про що йдеться?” У детективній же оповіді у цьому сенсі ніякої загадки нема, позаяк щойно беручись її читати, ми вже наперед знаємо, що йдеться про злочин, про переступ закону – так чи так. А інакше наш роман, чи повість, чи новела відносяться до якого-небудь іншого жанру поетичного мистецтва.

По-друге. Можливо загадка у детективній оповіді якось пов’язана не з самим фактом, не з цілком певним і зовсім не загадковим предметом оповіді, але з оцим самим “так чи так”, себто можливо, що буває якийсь рід загадки, так би мовити не речової, але тематичної, тож її можна виразити поняттям “загадковості” якої-будь події, кваліфікованої як переступ закону?

Справді, на відміну од убивства внаслідок п’яної сварки, з яким найчастіше має справу поліція (або ж убивства політичного, до якого поліція часто-густо й близько не підпускається), у трупові, знайденому у наглухо замкнутому зсередини просторі та ще з явними ознаками насильницької смерті, є щось дивне і загадкове навіть. Тим не менше, наперекір, здавалося б, самому здоровому глуздові для розслідування кожної з названих подій як злочинів, вони мають бути кваліфіковані саме такими: мають бути названі свідки та пред’явлені докази. І якщо в реальному житті раптом з’ясовується, припустимо, що убитий під час п’яної сварки-бійки справді “посковзнувся на шкуринці помаранча й тридцять шість разів упав просто на чийсь кинджал” або, що президент Кеннеді ефектно вкоротив собі віку, влаштувавши відомий замах... – інакше кажучи, якщо у процесі розслідування кваліфікація події злочином не підтверджується, у волі суду цю кваліфікацію змінити. Зовсім друге діло – детективна оповідь. Якби замість рішення сюжету, відомого під назвою “замкнена кімната”, нам запропонували б змінити кваліфікацію злочину на нещасний випадок, ми мали б право, що називається, “вимагати свої гроші назад”.

Таким чином подія, що вона є головним та чи не єдиним предметом оповіді в детективному жанрі, повинна однозначно кваліфікуватися злочином, і в цій обставині ми вбачаємо Перший Закон жанру. Інакше кажучи, момент кваліфікації у детективній оповіді, відповідно до щойно виведеного щонайпершого закону такої, вельми умовний, позаяк насправді ми завжди маємо справу з простим покладанням предмета оповіді злочином.

Подальша оповідь, однак, зводиться якраз до кваліфікації: свідків та доказів саме такими. Себто знайденим на місці злочину речам, чинним персонажам та навіть самому місці злочину (яке так само ще вимагає кваліфікації, бо може таким і не бути) притаманна певна неоднозначність, певна, з точки зору деяких критиків, таємничість і загадковість. Тож наступний закон жанру вимагає, щоб цю саму неозначеність ліквідувати, і вся оповідь, по суті якраз і прямує до означення (до кваліфікації ж) деяких речей доказами, декотрих персонажів – свідками та/або підозрюваними. Причому мета цього означання суть викриття злочинця – знову ж таки однозначна. Але ось що вражає: ця означеність і ця однозначність мають місце винятково у момент викриття, до моменту якого ні докази ні свідки таких не отримують. Саме це положення і є Другим Законом жанру.

Тож вся загадковість та вся так звана таємничість детективної оповіді полягає в індиферентності тих речей та тих персонажів, які, будучи навіть кваліфіковані в якості доказів та свідків, можуть такими не бути; або ж ці кваліфікації можуть (і бувають) присвоєні то більшому то меншому колу підозрюваних. Відтак гіпотеза про загадку як засаду детективної оповіді, на яку ми спиралися, не витримує ніякої критики геть-зовсім, позаяк розпадається на множину партикулярних “загадок”, що ними стають докази, свідки та підозрювані. Оскільки ж другий закон, що ми його вивели вище, вимагає однозначності їхньої “відгадки”, і то саме в момент викриття злочинця, сама собою проситься гіпотеза про якусь ключову річ або ж якийсь ключовий персонаж, - доказ чи свідок, - себто гіпотеза про можливість звести усі партикулярні “загадки” до тої одної, до якої й можливо підібрати ключа.

Власне кажучи, якась подоба такого ключа завжди є: в силу Третього Закону жанру, який гласить: між злочинцем та потерпілим завжди є якийсь особливий, можна навіть сказати, глибоко інтимний зв’язок. Саме виявлення цього зв’язку та кваліфікація його доказом часто-густо й робиться метою всієї оповіді, але/та ж це і є тота таємниця, яка заперечує загадку, а тому не може бути не лишень розгадана, але й розкрита до кінця взагалі (навіть і в романі), саме глибина сеї Таїни, саме інтимність та, можна б сказати, містичність зв’язку злочинця й потерпілого від злочину, саме це дозволяє говорити нам про якусь містерію. Але. Містерію злочину, а ніяк не містерію детективної оповіді, для якої сама ця Таїна – усього-лиш доказ, і навіть більше – один з шереги доказів та свідчень. Як видно, нам все-таки доведеться відмовитись од гіпотези єдиного ключа до всієї сукупності гіпотетичних же партикулярних “загадок”, що на них, нібито, розпадається детективна оповідь.





Скачати 378.44 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка