Звіт про науково-дослідну роботу оцінка ефективності та оптимізація діяльності фінансових посередників (проміжний) Етап 1 еволюція процесу становлення та сучасні тенденції розвитку фінансового посередництва начальник ндч



Сторінка5/9
Дата конвертації08.07.2018
Розмір0.78 Mb.
ТипЗвіт
1   2   3   4   5   6   7   8   9

4 ДЕРЖАВНІ МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВИХ ПОСЕРЕДНИКІВ

4.1 Проблеми державних механізмів управління якістю кадрового забезпечення фінансових посередників


Ефективне функціонування ринку фінансових послуг та його структурних елементів – фінансових посередників значною мірою залежить від організації державного регулювання та нагляду за діяльністю фінансових посередників та їх кадрового забезпечення.

Протягом останніх років фінансовий сектор України зазнав значних трансформацій. Це, насамперед, стосується інституційних змін, появи фінансових конгломератів, значного зростання обсягів і зміни структури активів окремих під секторів, тощо. Такі зміни об'єктивно зумовили потребу в кадрах нової генерації, нових підходах до регулювання та нагляду за діяльністю установ на ринку фінансових послуг, а також необхідність запровадження нових моделей наглядових систем.

Звісно, що кадри вирішують все, не тільки для всієї економіки але й для фінансового сектора зокрема. Ось чому дедалі все більшого значення набуває питання створення ефективної системи підготовки кадрів для фінансових посередників в Україні. Відповідно до Національної доктрини розвитку освіти, підвищення якості освіти громадян є одним з пріоритетних завдань Української держави й одною з ключових умов її національної безпеки. Підготовка кваліфікованих кадрів для фінансових посередників відіграє у цій доленосній справі одну з провідних ролей.

Варто враховувати, що підготовка фахівців для фінансових посередників стримується не стільки нестачею вузівського потенціалу, а як більше – низькою підготовкою практичних навиків та умінь фахівців у навчальних закладах України, бажанням майбутніх випускників отримати більш широку фахову освіту, яка б давала змогу легше вирішувати питання працевлаштування, та бажанням розширити практику навчання працівників компаній фінансових посередників, які не мають вищої освіти, на заочній і вечірній формах навчання.

У роботі [25] розглядається планово-нормативна схема й підхід підготовки фахівців для фінансових посередників України в Київському Національному Економічному Університеті. Де відмічається, що проведена значна робота щодо формування змісту навчальних планів науково-методичною комісією з економічної освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України яка ініціювала включити до навчальних планів підготовки бакалаврів з економіки нові нормативні дисципліни «Страхування», «Фінансові послуги» тощо. Враховуючи нормативний статус вказаних дисциплін вони викладається в усіх навчальних закладах України, які здійснюють підготовку бакалаврів з економіки. При цьому виявляються основні проблеми викладання таких дисциплін, це в першу чергу – якість викладання й як наслідок якість підготовки кадрів.

Проблеми освіти, якості освіти, зокрема для фінансових посередників та управління освітою, давно вже хвилюють людство та світове співтовариство. Особливо актуальними вони стали у третьому тисячолітті. Аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури з цієї проблематики свідчить, що проблеми освіти обумовлені великою кількістю чинників, які можна поділити на три великі групи:



Загальні чинники актуалізації проблем освіти зумовлені насамперед загостренням суперечностей між обсягами накопичуваної нині інформації, її технологічними особливостями обробки й зберігання та існуючими системами викладання у навчальних закладах. Необхідність засвоєння все більшого обсягу інформації й водночас неможливість охоплення всієї цієї інформації традиційними методами потребує створення нових якісних технологій пізнання та вивчення (засвоєння) потрібного матеріалу(розглянуті в розділі 4.2). Ці новітні технології повинні створюватися з урахуванням набутого досвіду, технічних можливостей сьогодення й водночас мати за свою основу направленість на якість освіти, яка вимірюється та підтверджується потребами практичного застосування отриманих знань в сучасному суспільстві. Досягти цього дуже складно, про що свідчить педагогічний досвід новацій, які нерідко неспроможні вирішити поставлені часом завдання. Однак людство не має іншого шляху, тому проблеми освіти неминуче треба вирішувати й в окремій країні, і в світі загалом. Сьогодні поступово формується розуміння підходів до їх вирішення.

У людства часто виникали або загострювалися проблеми освітніх технологій в загалі й для фінансових посередників особливо. Як правило, вони були пов’язані з етапами значних соціально-економічних і культурних зрушень, зокрема, зі зміною історичного типу суспільства. Але нинішня криза освіти гостріша від попередніх, тому що в сучасному світі панування інформаційних технологій в отриманні та використанні знань перетворюються на основний засіб людської діяльності. Тобто якість освіти й сучасний розвиток суспільства визначають та формулюють вимоги одне до одного та разом визначають рівень безпеки конкретної країни особливо в фінансовому секторі. Це стосується передусім високорозвинених країн, що трансформувалися й трансформуються в постіндустріальний або інформаційний тип суспільства, але це так чи інакше впливає й на інші країни внаслідок глобалізації та поглиблення залежності (особливо фінансової) між країнами світу.

Цю взаємозалежність необхідно враховувати особливо при впровадженні запозичених педагогічних методологій, підходів та технологій, а також при розробці перспективних планів розвитку вітчизняної освіти для фінансових посередників. Механічне перенесення чи впровадження їх з однієї країни в іншу призводить до негативних наслідків. Тому що не можливо таким чином вирівняти одночасно соціальний рівень різних за розвитком суспільств. Ці проблеми мають вирішуватись послідовно й поетапно та відповідати рівню соціального розвитку держави. Тому проаналізуємо ці проблеми з погляду на поділ держав. Підставою для такого додаткового об’єктивного й важливого поділу є факт існування груп держав [26], які різняться відносно трьох загальних чинників:


  • рівнем технічного, економічного, соціального та політичного розвитку;

  • часом досягнення піку рівня розвитку;

  • швидкістю (темпами) просування до нього.

За цими досить об’єктивними критеріями країни поділяють [26] на п’ять основних груп:

1) давно розвинені країни (Великобританія, Канада, США, Франція, Швейцарія Німеччина, Італія та ін.);

2) новітньо-розвинуті країни (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Японія та ін.);

прямая соединительная линия 213) країни, що швидко розвиваються (Бразилія, Мексика, Таїланд, Філіппіни та ін.);

4) країни уповільненого розвитку (переважно країни Африканського континенту);

5) посттоталітарні країни, або країни перехідного типу, до яких належить і Україна.

Такий поділ є досить коректним, зручним і доцільним, оскільки стан проблем і перспектив розвитку освіти детермінується й корелюється з рівнем технічного, економічного, соціального та політичного розвитку цих країн.

До загальних чинників, які сьогодні актуалізують наукові дослідження проблем неперервної освіти та її якості як в цілому так і для фінансових посередників, на наш погляд, можна віднести:


  • перехід людства від індустріального до інформаційпрямая соединительная линия 20прямая соединительная линия 18прямая соединительная линия 16ного суспільства;

  • поглиблення процесів глобалізації, модернізації, фінансово економічної інтеграції та фрагментації світу;

  • нові загрози й виклики існуванню людства, відповідь на які може дати лише неперервна освіта фахівців в продовж життя;

  • бурхливий розвиток якісної неперервної освіти, яка стає однією з найважливіших сфер людського буття та економіки країн;

  • необхідність переходу неперервної освіти до формування “Homosapiens” та “Homointelligence”;

  • відставання розвитку неперервної освіти від потреб і запитів суспільства;

  • диверсифікація (народження) нових структур, типів і форм неперервної освіти;

  • створення моделей навчальних закладів неперервної освіти XXI століття;

  • зростання ролі якості неперервної освіти в суспільному розвитку;

  • перетворення вищої освіти з елітарного на масовий феномен;

  • брак системних аналітичних досліджень проблем неперервної освіти.

Ці та інші загальні чинники зумовлюють потребу розгортання й поглиблення наукового аналізу проблем неперервної освіти як для фінансових посередників так і для освіти в цілому в усіх країнах світу.

Водночас, у світі відчутна значна диференціація сучасних суспільств за рівнем розвитку, що надає особливого значення специфічним чинникам формування їхніх освітніх систем та як наслідок – актуалізації досліджень проблем неперервної освіти й шляхів їх вирішення, що здійснюються в різних групах країн.



Специфічні загальні чинники актуалізації проблем неперервної освіти для фінансових посередників у посттоталітарних країнах виникли внаслідок:

  • тривалого ігнорування досвіду й здобутків західного та світового фінансово-економічного секторів та підходів щодо підготовки кадрів до них;

  • традиційного не сприйняття для радянської ідеології всього “буржуазного”;

  • технічної й технологічної відсталості всіх типів навчальних закладів;

  • обмеженості інформаційного забезпечення навчального процесу;

  • панування бюрократичної системи управління освітою, що стримувала розвиток всього нового в освітянській сфері.

Тому в посттоталітарних країнах, і в Україні зокрема, першочергово заслуговують на увагу наведені нижче шляхи вирішення специфічних освітянських проблем. Найважливішими з них є:

  • необхідність вивчення досвіду розвитку неперервної освіти для фінансових посередників в економічно розвинених, демократичних, правових країнах;

  • потреба в реформуванні власної системи неперервної освіти для фінансових посередників;

  • доцільність інтеграції вищої школи України до світового освітнього простору;

  • необхідність інформатизації, гуманітаризації та гуманізації неперервної освіти;

  • потреба демократизації неперервної освіти для фінансових посередників;

  • децентралізація системи управління;

  • удосконалення державних механізмів управління якістю освіти для фінансових посередників.

Крім того в Україні діють не лише загальні та специфічні чинники, що актуалізують дослідження та шляхи вирішення освітянських проблем, а й особливі, властиві конкретним країнам, а саме:

  • передкризовий стан неперервної освіти для фінансових посередників на час здобуття Україною незалежності;

  • необхідність виявлення сильних і слабких місць неперервної освіти для фінансових посередників, що успадковані Україною від колишнього СРСР;

  • потреби вивчення кращого досвіду й національних традицій вітчизняної освітньої системи;

  • складність процесів духовного відродження, формування нації та державотворення;

  • необхідність концептуалізації та зміни парадигми якості неперервної освіти для фінансових посередників;

  • потреба вдосконалення власної законодавчої бази для забезпечення якості неперервної освіти для фінансових посередників;

  • прямая соединительная линия 13доцільність створення сучасних моделей навчальних закладів на базі поєднання кращих здобутків вітчизняної та зарубіжної освіти;

  • необхідність визначення стратегічних напрямів розвитку вітчизняної вищої освіти та її інтеграції в західноєвропейський і світовий освітянський простори;

  • потреби формування нового економічного, політичного, правового, екологічного та валеологічного мислення;

  • нестача глибоких та об’єктивних досліджень проблем вітчизняних та зарубіжних систем неперервної освіти для фінансових посередників;

  • поглиблення кризи неперервної освіти для фінансових посередників;

  • створення й розбудова навчальних закладів недержавної форми власності та ін.

До цього треба додати, що соціально-економічна криза в Україні та її негативні наслідки в усіх сферах суспільного життя (особливо в фінансово-економічній сфері) диктують необхідність вивчення впливу кризи на стан неперервної освіти й дослідження тенденцій, пов’язаних з цим впливом, які можуть бути небезпечними не лише для освіти, а й для держави загалом, яка втрачає свій інтелектуальний потенціал. Отже, актуальність наукових досліджень проблем неперервної освіти для фінансових посередників та впровадження реальних кроків щодо їх вирішення є надзвичайно актуальною потребою сьогодення, особливо в Україні, де вони зумовлені одночасно трьома групами глибоких й об’єктивних чинників: загальними, специфічними та особливими.

Якщо законодавство України, яке регулює систему неперервної освіти для фінансових посередників в державі не відповідає рівню освіти в Україні й світовому рівню, або між законодавчими актами є протиріччя, чи відсутні необхідні закони взагалі, то це найголовніша проблема державного регулювання освітою. Тому що для ефективного й сучасного державного регулювання освітою України необхідно мати інтегровану систему:



  • законів – як нормативних актів найвищого органу державної влади (Верховної Ради України), прийнятих в установленому порядку й які володіють вищою юридичною силою, а також розкривають загальнообов’язкові правила та державні норми, що визначають суспільні відносини юридичних і фізичних осіб в освітянському просторі України;

  • нормативних актів – офіційних писемних документів, що приймаються уповноваженими органами (Кабінетом Міністрів України), та які встановлюють, змінюють або відміняють норми права в освіті держави;

  • нормативних частин змісту навчання – обов’язкових для засвоєння змістів навчання, сформованих відповідно до вимог освітньо-кваліфікаційних характеристик та затверджених й прийнятих в установленому порядку (Кабінетом Міністрів України, Міністерством освіти і науки України та міністерствами й відомства, яким підпорядковані навчальні заклади відповідних галузей);

  • нормативних документів –які містять норми, правила, загальні принципи, процедури, технології чи характеристики, що стосуються різних видів діяльності або їхніх результатів освіти, затверджених уповноваженим органом управління в освіті (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та державні органи управління фінансовими посередниками: НБУ, Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР).

Проаналізуємо закони України щодо освіти в частині управління освітою та органів управління навчальними закладами які впливають на підготовку кадрів для фінансових посередників(табл. 4.1).

Аналіз цих законів розкриває такі проблеми та протиріччя:

1) створення основного законодавчого поля в освіті йшло впродовж 10 років, що свідчить першочергово про не системність цієї важливої роботи;

2) у послідовності затвердження законів немає жодного системо-утворюючого чинника (наприклад: структури освіти, неперервності, наступності, взаємозв’язку та ін.);

3) структура й стиль розробки та оформлення законів різні;

4) практично у всіх законах (за винятком закону “Про вищу освіту”) відсутні вимоги до якості освіти, а у більшості термін “якість” зовсім відсутній[27];

5) у законах відсутні вимоги до управління рівнями освіти;

6) системи управління освітою в законах трактується по різному й має протиріччя з основним законом “Про освіту”[28].

Викладене вище свідчить про відсутність програми законодавчого забезпечення освітньої діяльності.

У роботі [29] автор проводить аналіз проблем у законодавстві України щодо центральних органів управління освітою.

Таблиця 4.1   Аналіз системи управління освітою в законах України




Назва закону

Дата введення

Протиріччя щодо управління навчальними закладами

1.

Про освіту

23.05.1991

У ст. 11 зазначено, що до державних органів управління освітою в Україні належать:

− Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України;

− міністерства й відомства України, яким підпорядковані заклади освіти;

− вища атестаційна комісія України;

− Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

− місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування й підпорядковані їм органи управління освітою.

У ст. 11. МОНмолодьспорту віднесено до органів управління освітою, а в ст. 12 (повноваження МОНмолодьспорту) зазначається, що МОНмолодьспорту є центральним органом центральної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти. Але “управління” і “керівництво” – це різні поняття. Може, через те, що функції МОНмолодьспорту з “управління” зведено до “керівництва” (що є необхідною складовою управління), тобто суттєво звужено, і тому відсутні як у Законі так, до речі, і в Положенні про МОНмолодьспорту [29].

Наявність у системі управління великої кількості міністерств, відомств, яким підпорядковані заклади освіти і які разом з МОНмолодьспорту лише “беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти” (ст. 12). Такий підхід практично суперечить світовій тенденції в управлінні цією галуззю.

Місцеві органи управління освітою (ст. 14) у здійсненні своїх повноважень підпорядковані одночасно щонайменше трьом інстанціям: місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та відповідним центральним державним органам управління освітою. Така багатовекторність підпорядкування будь-якої організації входить у протиріччя з основними положеннями теорії управління [29] і навряд чи сприяє підвищенню ефективності роботи створених місцевими органами державної виконавчої влади органів управління освітою.

Привертає увагу відсутність законодавче встановлених повноважень органів громадського самоврядування в освіті (ст. 16). Те, що повноваження цих органів затверджує МОНмолодьспорту, є опосередкованим свідченням обмеження впливу громадськості на результати діяльності освітньої системи



2.

Про професійно-технічну освіту

10.02.1998

Органи управління:

− спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері ПТО;

− міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані професійно-технічні навчальні заклади;

− Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та створені ними органи управління ПТО;

− міжгалузева рада з ПТО.

Цей перелік органів державного управління

ПТО входить у протиріччя з аналогічною структурою за Законом “Про освіту”:

передбачено створення окремого відМОНмолодьспорту центрального органу та окремих органів на місцях.

Що стосується закладів ПТО, то закон не розкриває ні їх структуру, ні основні положення щодо управління ними. Лише дві статті інформують про органи громадського самоврядування (загальні збори або конференція) закладу (ст. 23) та окреслюють функції його керівника (ст. 24)


3.

Про вищу освіту

17.01.2002

Управління вищою освітою (ст. 17) здійснює уряд, оскільки Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:

− здійснює державну політику у галузі вищої освіти;

− організує розроблення та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм;

− у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти;

− забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту. Управління у галузі вищої освіти в межах їх компетенції здійснюють:

− спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки – Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України;

− інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

− Атестаційна комісія України; органи влади Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування; власники вищих навчальних закладів;органи громадського самоврядування.

Повноваження органів державного управління вищою освітою докладно подані в ст. 18, 19, 20.

У ст. 21 описані повноваження власника (власників) ВНЗ.

Управління вищим навчальним закладом виділяється в окремий розділ (VI). Так, у ст. 22 визначаються мета і головні завдання діяльності ВНЗ; в ст. 29 – принципи управління (автономія і самоврядування, розмежування прав, поєднання колегіальних та єдиноначальних засад, незалежність від політичних партій, громадських та релігійних організацій); в ст. 39 описані основні структурні підрозділи ВНЗ III і IV рівнів акредитації (кафедри, факультети, інститути, філії, бібліотеки тощо) та ВНЗ нижчих рівнів акредитації (відділення і предметні (циклові) комісії). Здається, що перелічені статті цього розділу доцільно було б включити до розділу IV, який присвячено саме управлінню ВНЗ (управляти не можна без мети, принципів, визначеної структури організації).

Безпосереднє управління ВНЗ здійснює його керівник – ректор (президент), начальник,

директор (ст. 32), а його підрозділами – декан, завідуючий (факультет, кафедра, відділення тощо (ст. 33). Вчена рада ВНЗ є колегіальним органом управління (ст. 34). У національних ВНЗ в обов’язковому порядку створюється наглядова рада (ст. 35). Передбачено створення робочих та дорадчих органів (ректорат, деканат, приймальна комісія, адміністративна та педагогічна рада) – (ст. 36). До органів громадського самоврядування віднесено загальні збори (конференція) трудового колективу (ст. 37), конференція студентів (ст. 38). Особливу увагу привертає новаційна вимога до кваліфікації науково-педагогічних працівників. У ст. 48 зазначається, що посади педагогічних і науково-педагогічних працівників можуть обіймати особи з повною вищою освітою, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку. Явне протиріччя з реальністю


4.

Про інститути підвищення кваліфікації

Відсутній

Повинен врегулювати протиріччя:

− близько 200 інститутів підвищення кваліфікації фахівців і з них 25 інститутів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів працюють згідно закону “Про вищу освіту” (ст. 52), а самі не мають статусу вищих навчальних закладів;

− працівники цих інститутів навчають людей з вищою освітою не займаючи науково-педагогічних посад, що значно погіршує якість такої освіти, тому що вони мають низькі оклади й незацікавлені підвищувати свою кваліфікацію, тобто отримувати учені ступені та звання, бо за них не будуть підвищувати зарплатню (парадокс);

− невідповідність фінансування;

− не відповідність навчальної матеріально-технічної бази


Висновки, зроблені з таблиці 4.1 наголошують, що законодавче забезпечення органів управління освітою не відповідає сучасному рівню, має протиріччя або відсутнє зовсім, що дає підстави сформулювати основну проблему державних механізмів управління якістю освіти – недосконалість законодавчого поля управління освітою. Вихід з цієї проблеми – доопрацювання цього вкрай необхідного законодавчого поля.

Для порівняння (табл. 4.1), у законі “Про вищу освіту” [27] управління освітою розкрито найбільш чітко і повно, а ніж у законі “Про професійно-технічну освіту” [30]. У законі “Про вищу освіту” [27] враховано як минулий досвід зокрема збережена структура ВНЗ, (Вчена рада, ректор, проректор, декани та ін.), так і кращий зарубіжний досвід (голова наглядової ради, президент, директора інститутів тощо). Але у цьому законі є теж проблемні питання й суперечності:



  • вперше в систему управління введено уряд – Кабінет Міністрів України, йому підпорядковані кілька державних університетів. На наш погляд це не покращує систему управління вищою освітою;

  • вся система управління досить варіативна, незважаючи на її централізованість;

  • підпорядкованість ВНЗ різним міністерствам;

  • великі відмінності в управлінні ВНЗ І-ІІ й III-IV рівнів акредитації − структура, органи управління, кадри – у ВНЗ І-ІІ це педагогічні кадри, а в ВНЗ III-IV – науково-педагогічні. Здається, спостерігається політичний вплив історії створення ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації – всі вони виростали зі закладів середньої спеціальної освіти колишньої системи (технікуми, училища). Але такий підхід законодавчо “закріпачує” ці ВНЗ: сталі структури й відсутність відповідних кадрів (науково-педагогічних) не дає перспектив для їх зростання до вищих рівнів акредитації. Як можна готувати бакалаврів без науково-педагогічних кадрів (фактично закріплюється поняття бакалаврів різної якості – випускники ВНЗ І−ІІ рівня акредитації й ВНЗ III−IV рівнів). У межах одного університету можуть існувати різні структури − коледжі, факультети, кафедри з різним кадровим забезпеченням. Якщо до складу університету IV рівня входить технікум, коледж, то ускладнюється організація навчального процесу. Необхідно, щоб з набуттям досвіду управління новою системою вищої освіти в Україні – ця важлива проблема була вирішена оптимально.

Підпорядкованість університетів державної форми власності 26 різним міністерствам і відомствам є додатковою проблемою, яка ілюструє недосконалість вищої освіти [31].

Нині в Україні діє 881 вищий навчальний заклад, з них 240 − ІІІ-ІV рівнів акредитації всіх форм власності та підпорядкування в яких почти у всіх є економічні факультети або відділення – які можуть готувати кадри для фінансових посередників. як на стаціонарній формі навчання так і післядипломній. Для порівняння: в Європі, зокрема, в Італії на 60 мільйонів населення функціонує 65 університетів, у Франції на 63 мільйони − 41, в Іспанії на 45 мільйонів − 60, у Великій Британії на 61 мільйон – 142 ВНЗ.

Система післядипломної освіти (освіта дорослих) має низку гострих проблем, які пронизують її структуру управління на різних рівнях: республіканському, регіональному, державних установ (державних службовців), навчальних закладів (науково-педагогічних працівників) та фахівців різних галузей економіки.

Окремо розглянемо проблеми післядипломної освіти, які можна умовно розділити на три важливі групи (системи):



  • система підготовки та перепідготовки державних службовців;

  • підготовка та перепідготовка науково-педагогічних кадрів для фінансово-економічних спеціальностей;

  • система підвищення кваліфікації кадрів для фінансових посередників.

Структура та зміст системи вищої та післядипломної освіти державних службовців не відповідає визнаній структурі та змісту ООН і ЄС у сфері “державного управління”. Відсутня низка важливих спеціальностей, бракує державних стандартів щодо професійного навчання, не використовуються можливості розширення перепідготовки за спеціалізаціями, орієнтованими на державне управління. Потребують суттєвого удосконалення й диверсифікації професійні програми підвищення кваліфікації. Система не забезпечена необхідною законодавчою базою, демократичними стандартами щоденної професійної діяльності державних службовців, ефективними механізмами вивчення потреб і оцінки якості професійної діяльності та навчання, достатнім ресурсним забезпеченням, у тому числі фінансовим (фінансування підвищення кваліфікації в 100 разів менше, ніж у країнах розвиненої демократії) [32].

Розробка цієї програми потребує консолідації зусиль наукових кіл і кращих сил педагогічної громадськості. У науковому аспекті зазначена програма є важливим кроком до створення національної школи управління освітою [33].

Виходячи з вище вказаного можна стверджувати що необхідність створення та впровадження необхідних державних механізмів та новітніх технологій забезпечення якості неперервної освіти для фінансових посередників є актуальною глобальною проблемою для нашої держави.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка