Зовнішня політика України Овсій І



Сторінка1/18
Дата конвертації12.10.2018
Розмір2.82 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Зовнішня політика України - Овсій І.О.




Овсій І. О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник. — 2-ге вид. — Київ: Либідь, 2002. - 240 с.

ВСТУП



Увазі читачів пропонується перша частина створеного й прочитаного в Інституті міжнародних відносин Київ¬ського Національного університету імені Тараса Шев¬ченка курсу «Зовнішня політика України», яка охоплює період від давніх часів до 1944 року.

Увазі читачів пропонується перша частина створеного й прочитаного в Інституті міжнародних відносин Київ¬ського Національного університету імені Тараса Шев¬ченка курсу «Зовнішня політика України», яка охоплює період від давніх часів до 1944 року.


Складність його написання зумовлювалася насампе¬ред браком літератури, в якій би в концентрованому вигляді розглядався хоча б один з відрізків великого за обсягом періоду. А в монографіях, що є дотичними до проблематики, викладені часом діаметрально проти¬лежні погляди, базовані здебільшого на різних ідейно-політичних уподобаннях.
Автор прагнув створити лекційний курс, присвячений передусім міжнародному становищу й зовнішній політиці України. Втім, зосереджуючи увагу на дослідженні зов-нішньополітичних акцій, міжнародних угод, договорів, ми розглядали їх на тлі загальноісторичного процесу. Отже, матеріал посібника, безумовно, базується на курсі історії України.
Розкриваючи тему, автор виходив з принципово важ¬ливої концепції існування чотирьох періодів української державності. Перший пов'язаний з Київською Руссю. Чимало елементів тогочасного державотворення успад-кувало і примножило у своїй діяльності славетне Військо Запорізьке, з яким пов'язаний другий період історії української державності. Третій період покликаний до життя змаганнями за утвердження національної дер¬жавності в 1917—1920 роках. І, нарешті, четвертий настав, коли Україна вступила у вирішальну фазу боротьби за незалежність.

З

Кожен із цих періодів означений специфічним між¬народним становищем України чи окремих її регіонів і частин, які існували відносно самостійно або у складі інших держав. На жаль, Україна частіше була не суб'єктом зовнішньої політики (як у зазначені чотири періоди), а її об'єктом, коли доля українських земель залежала від волі інших держав.


Може виникнути думка, що нестабільність державної атрибутики певною мірою нівелює зовнішньополітичні можливості як України, так і тих утворень, що виникали на її території і теж мали неповні державні права (як, наприклад, Запорізька Січ) тощо. Після ознайомлення з цим навчальним посібником читач зможе висловити свою точку зору, подискутувати з автором, який праг¬нув у відповідності з історичними фактами довести наявність, хоча б у зародковій чи напіврозвиненій формі, зовнішньополітичної діяльності в різні періоди життя українського народу. Інша справа, що досить часто вона пригальмовувалася, втім не з вини нашого народу, не через його політичну неспроможність (як це дехто на¬магається зобразити). Причина — у зовнішніх чинниках, придушенні її виявів злою волею монархів та імперій.
Серед джерел, використаних під час написання цього посібника, особливе місце належить тим, що доне¬давна були бібліографічною рідкістю. Це творчий до¬робок М. Грушевського, Д. Дорошенка, О. Єфименко, І. Крип'якевича, Н. Полонської-Василенко, М. Стасіва, О. Субтельного, Д. Яворницького та багатьох інших уче¬них. Цікавий матеріал міститься у спогадах безпосе¬редніх учасників подій, передусім у документованих оповідях В. Винниченка, Д. Дорошенка. І. Мазепи, що ґрунтуються на глибокому проникненні в реалії епохи, вивченні спадку колег і опонентів, творчому, а то й критичному їх використанні. Автор опрацював також документи й матеріали різних періодів непростої істо¬рії України, літописи, перекази, фольклор. Помітний вклад у розробку проблеми внесли сучасні українські історики, такі як М. Брайчевський, В. Сергійчук, П. То-лочко та інші.
Вимагають пояснення хронологічні межі періоду — від давніх часів до 1944 року. Погляд у глибину віків, звичайно, не має меж, почати розповідь можна було і з віддаленіших часів. Початок прямо випливає з концепції посібника. А обмеження 1944 роком пояснюється просто: саме тоді, 1 лютого, Україні була повернута зовнішньо-

політична прерогатива, відновлене Міністерство закор¬донних справ республіки. Україна стала членом-заснов-ником Організації Об'єднаних Націй і вибудовувала якісно дещо іншу зовнішню політику. Тому період після 1944 року й до наших днів виділено в окрему, другу частину курсу.


У праці взагалі відсутній матеріал про великий і важливий період XIX — початку XX століття. Це не випадково. Саме тоді Гетьманщина втратила останні за¬лишки автономії, перетворилася на звичайнісіньку про¬вінцію Російської імперії з типовим для неї адміні-стративним поділом. Західні області України увійшли в основному до складу Австро-Угорської монархії. Ук¬раїна перестала бути суб'єктом міжнародного права, перетворилася на його об'єкт, що різко зменшило її зовнішньополітичну значущість. Це великою мірою зу-мовило брак систематизованих фактів. І хоча деякий розрізнений, фрагментарний матеріал знайти можна, але послідовний аналіз подій суттєво утруднений, вести його було нелегко. З програми курсу цей період ви¬пущено. Можливо, в майбутньому завдяки ретельні¬шому пошуку вдасться заповнити цю «білу пляму».
До лекційного курсу додаються програма, тематичний план, плани семінарських занять, списки основної та додаткової літератури.
Сподіваємося, що цей посібник буде корисний не лише студентам-міжнародникам, а й викладачам вузів, технікумів, училищ, які читають курс історії України, вчителям шкіл та інших навчальних закладів.

Тема 1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ЛЕКЦІЯ 1



Лекція 1

Міжнародні контакти давніх слов'ян та їхніх державних утворень

Зовнішня політика князів у процесі створення Київської держави

Договір Олега з Візантією 911 року — документ великої історичної ваги




Міжнародні контакти давніх слов'ян та їхніх дер-жавних утворень.

Автохтонні, тобто корінні, жителі українських земель віддавна мали широкі контакти із сусідніми й віддаленими народами. Про це красномовно свідчить те, що анти, створивши в IV—VII століттях нашої ери могутній союз племен на майже всій нинішній українській території, успішно торгували з Грецією навіть тоді, коли воювали з нею. З побіжної згадки в «Повісті временних літ» можна зробити висновок, що напівле-гендарний засновник Києва князь Кий ходив мирним походом на Візантію. Цей похід швидше був схожий на дипломатичний візит, бо Кия і його почет візантійські імператори приймали з великою пошаною.

Про наших безпосередніх пращурів — давніх слов'ян — їхні сучасники залишили багато цікавих спогадів. Тодішні історики зображають слов'ян бадьорими, сильними, не-втомними. Вони байдуже ставилися до негоди, легко зносили голод і всіляку нужду, харчувалися сирою їжею. Слов'яни дивували греків своєю прудкістю. З над¬звичайною легкістю сходили вони на крутизну, спу¬скались у прірви, сміливо кидалися в небезпечні болота і глибокі ріки.

Гадаючи, що чоловіча краса полягає в міцності тіла, силі рук і легкості рухів, слов'яни мало дбали про зовнішність. Вони могли прийти на багатолюдне зібрання брудними, у розшарпаному одязі. Греки, засуджуючи таку неохайність, хвалять їхній високий зріст, стрункість, мужню приємність обличчя. Засмагаючи під палючим сонячним промінням, вони здавалися смаглявими, і всі були русі, як і більшість корінних європейців. Такими зображають слов'ян Прокопій, ІМа5ВЖІй,Укотрі побували в їхніх землях у "^"столітті.


Північні й південні слов'яни різнилися між собою. Північні були тихими й миролюбними. А південні не раз доводили, що їхньою природною якістю є хоробрість. Розголос про надзвичайну відвагу слов'ян ширився світом, і аварський хан завжди ставив їх попереду свого чис¬ленного війська. Візантійські історики пишуть, що слов'яни з особливою майстерністю билися в ущелинах, таїлися у траві, раптово нападали на ворога й брали його в полон. Тому знаменитий Велізарій під час облоги Авксима вибрав у своєму війську слов'янина, якому доручив схопити й привести «язика». Вміли слов'яни тривалий час ховатися в річках, дихаючи через очере¬тини, виставлені на поверхню води. На озброєнні мали мечі, дротики, стріли, намазані отрутою, великі, досить важкі щити.

Грецькі історики описують і жорстокість південних слов'ян, їхню агресивність. Але коли вони потрапляли в полон, то конали мовчки, без крику й стогону. Вми¬раючи в муках, ні словом не промовлялися ворогові про кількість і задуми свого війська.

Зате вдома це були зовсім інші люди. Тогочасний історик пише, що їм невідомі ні лукавство, ні злість, вони зберігали давню простоту звичаїв, не знану гре¬ками. З полоненими поводилися дружньо, завжди ви¬значаючи термін неволі, дозволяли викупитися й повер¬нутися додому. Коли ж коштів бракувало, пропонували полоненим жити на волі в рівних правах із собою.

Майже в один голос давні історики хвалять гос¬тинність слов'ян, небачену в інших землях. Подорожній був для них оповитий святістю. Його ласкаво зустрічали, радісно пригощали, проводжали з благословенням і пе¬редавали один одному в руки. Господар відповідав пе¬ред людьми за безпеку чужинця. Хто не зумів уберегти гостя від біди або ж неприємності, тому сусіди мсти-лись як за власну образу. Виходячи з дому, слов'янин залишав двері відчиненими й харчі для подорожнього. Крім того, місцеві звичаї дозволяли бідному, який не мав чим пригостити іноземця, вкрасти все необхідне у багатого сусіда безкарно. Повторюючись з покоління в покоління, такі суперечливі риси характеру виковували своєрідний сплав народної вдачі, горде обличчя цього великого народу, який умів захистити себе, бути гостинним до чужинців, користуючись їхньою повагою. Тому купці, ремісники з-за кордону охоче відвідували слов'ян, не боячись ні злодія, ні розбійника.

Хто ж у ті неспокійні часи оточував слов'ян, з ким їм доводилося мати непрості стосунки? На сході, у басейнах нижньої Волги й Дону, в VI—VII століттях виникла держава тюркського народу — хазарів. Упро¬довж наступних двох століть вона досягла великої політичної могутності, культурного та економічного роз¬витку, її зверхність мусили визнати сіверяни, поляни, в'ятичі й радимичі. Але водночас ця держава протягом кількох століть служила для слов'ян своєрідним «сані¬тарним кордоном» проти натиску кочових азійських орд. Коли ж слов'яни зруйнували Хазарський каганат, то вони відкрили шлях кочовикам у південноруські степи. Саме з-за того кордону прийшли спочатку пе¬ченіги, а згодом половці, про яких ще йтиметься далі.

На північному заході сусідами східнослов'янських пле¬мен були литовські племена, зокрема ятвяги. Згодом вони стали жертвою експансії слов'янської держави. Але історичні обставини зміняться, і настануть часи, коли українські землі потраплять під владу саме ли¬товців.

На заході сусідами наших пращурів були польські племена. З ними відносини складалися таким чином, що цілий період нашої історії пройшов під знаком бо¬ротьби з польською експансією. За Карпатами жили ма-дяри, або угри. На південному заході слов'яни стикалися з волохами. Південь слов'янських державних утворень прикривало Північне Причорномор'я. Нарешті, особливе значення для торгівлі та інших контактів мали зносини слов'ян з Візантією, яка була найрозвинутішою держа¬вою тогочасного світу. Саме тоді вона переживала свій ренесанс.

Таким чином, слов'янські землі за своїм геополітичним становищем перетворилися на місце перехрещення по¬літичних і культурних впливів між Сходом і Заходом.



Зовнішня політика князів у процесі створення Київської держави.

Як твердять сучасні українські історики, зокрема Михайло Брайчевський, уже в середині IX сто¬ліття на цих землях започаткувалося могутнє державне об'єднання, яке впевнено виходить на арену світової історії, утверджуючи себе в ролі важливого фактора тогочасної міжнародної політики. Ця держава досягла свого розквіту за князя Аскольда — одного з найвиз¬начніших діячів раннього європейського середньовіччя.

Аскольд провадив активну зовнішню політику. За його правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрямок політичних інтересів полянського князя був спрямований на південь і південний схід, де знаходилися найрозвинутіші на той час країни. У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців (людності Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. 864 (чи 865) року київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфа-гані — Іранській провінції на південному березі Кас¬пійського моря. Руських купців зустрічали в Багдаді — уславленій столиці Арабського халіфату, що тоді пере¬живав найблискучішу пору своєї історії.

Однак найславетнішою акцією Аскольда вважаються знамениті його походи проти Візантії (860, 863, 866, 874 рр.), за підсумками яких були підписані договори й угоди з греками, що максимально враховували інтереси київської сторони.

Очевидно, десь у цей період сталося перше хрещення Русі. На це вказує низка авторитетних джерел. Так, в окружній грамоті патріарха Фотія, датованій 866 роком, читаємо: «Россьі, славньїе жестокостию, победители на-родов соседственньїх и в гордости своей дерзнувшие воевать с Империею Римскою, уже оставили суеверие, исповедуют Христа и суть друзья наши, бьів еще не¬давно злейшими врагами. Они уже приняли от нас єпископа и священника, имея живое усердие к бого-служению христианскому».


Константан, Багрянородний та інші грецькі історики пишуть, що руси хрестилися за царя Василя Македон¬ського та патріарха Ігнатія, тобто не раніше 867 року. Вони зазначають: «Император, не имея возможности по-бедить россов, склонил их к миру богатьіми дарами, состоявшими в золоте, серебре и шелковьіх одеждах.

Он прислал к ним єпископа, посвященного Игнатием, которьій обратил их в христианство».


Зараз ми підходимо до питання, яке вже упродовж досить тривалого часу не сходить зі сторінок наукової літератури. Це питання про прихід варягів на Русь. У науковій літературі різних періодів виступали при¬хильники і опоненти так званої «норманської теорії». У її суті слід розібратися глибше, бо вона прямо сто¬сується зовнішньої політики Русі.
Варяги, або нормани, — вихідці зі Скандинавії, точніше зі Швеції. Войовниче плем'я досягло досить високого рівня державної організації і на початку IX століття розпочало експансію на великій території. Варяги за¬снували держави серед тубільного населення Нормандії, Сицилії, Англії, залишивши там династії. Є факти, що вони побували на Американському континенті раніше від Колумба, 500-річчя відкриття яким Америки уро¬чисто відзначалося 1992 року. Там під час розкопок знайшли типово варязькі човни, що добре збереглися,

Не могли вони при такій широкій експансії не звер¬нути уваги й на південний схід. Там варяги вели подвійну політику: де можна було — грабували, якщо ні — торгували. Серед місцевого слов'янського населення бу¬ли невеликі варязькі поселення. Відкривши спочатку торговий шлях по Волзі до Каспійського моря й далі в арабські країни, варяги за аналогією незабаром ос¬воїли шлях «із варяг у греки» від Новгорода по системі річок, потім по Дніпру аж у Чорне море.

За «Повістю временних літ», на яку звичайно поси¬лаються прихильники пресловутої «норманської теорії», варяги на початку IX століття брали данину з ряду північних слов'янських племен. Але, очевидно, настільки набридли своїм данникам, що 862 року були ганебно вигнані за море. Без них почалися чвари, міжусобиці, які зайшли так далеко, що слов'яни знову вже самі закликали варягів і попросили управляти ними. Тоді прийшло троє братів-варягів — Рюрик, Синеус і Тру-вор, — які й стали правити на північних слов'янських землях. Літописець запевняє свого читача, що від тих варягів і пішла Руська земля, тобто й сама назва Русь.
Можливо, наукові суперечки навколо «норманської теорії» були б і меншими, якби вона не лягла в основу німецького засилля в Росії у XVIII столітті. Німці тоді фактично заволоділи сферою управління імперії, її на¬укою, культурою тощо. Вони запевняли місцеве населення, що їхня присутність у країні абсолютно зако¬номірна й необхідна, бо вже в сиву давнину слов'яни покликали до себе чужинців, тому що самі неспроможні керувати собою. Така упередженість викликала велике обурення освічених людей, зокрема М. Ломоносова та його прихильників. На основі наукових фактів вони доводили абсолютну безпідставність подібних «теорій». (До речі, гітлерівці в 1941 році використовували цю «тео¬рію» для обґрунтування свого нападу на СРСР. Хоча вони оперували при цьому старішими фактами, зокрема, про месіанську роль давньонімецьких племен готів, які мали свою державу на території сучасної України ще у III столітті нашої ери.) Варто зазначити, що на антинорманських позиціях стояли й такі тепер широ¬ковідомі вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Гру-шевський, Д. Багалій.

Проте й цілком заперечувати участь варягів у ство¬ренні давньоруської держави теж немає підстав. Факти свідчать про те, що варяги прийшли на слов'янські землі, можливо, принісши із собою й назву одного з племен «Русь», яка згодом поширилася на велику територію. Але вагомий вплив вони мали лише на по¬чатковому етапі державотворення. А згодом, оскільки їх було небагато й культура їхня не піднялася вище від слов'янської, варяги асимілювалися, злилися зі слов'яна¬ми. А далі слов'яни зробили такі вражаючі успіхи в державному будівництві й управлінні, що їхній досвід успішно використовували багато сусідніх народів.


Ця держава у IX столітті зосереджується довкола природного центру слов'янських земель, важливого тор¬говельного пункту — Києва. З порівняно невеликого полянського міста швидко виростає могутня столиця потужної держави, яка справляє вражаючий вплив на сусідні народи. І Русь отримує цілком закономірно ту назву, під якою її знають у тогочасному світі, — Київська Русь.

Вигідне політичне й географічне становище Києва незабаром перетворює його на арену важливих подій, які вплинули на всю історію раннього середньовіччя. Новгородський князь Олег, який правив замість ма¬лолітнього племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів Києвом, використавши при цьому далеко не дипломатичні прийоми. Скориставшись до¬вірливістю князів київських Аскольда й Діра, Олег замасковує своїх воїнів під купців, викликає київських князів на берег Дніпра й тут же вбиває їх. Його прихід на київський престол у такий спосіб не виправдовує навіть літописець, який загалом із симпатією ставиться до нього. Проте ми ще не раз переконаємося, що під¬ступність на ті часи не вважалася чимось аморальним, а просто використовувалася як засіб тактики. Правив Олег до 912 року, поки «принял смерть от коня своего».


Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих лісах на берегах річки Прип'яті. Після перемоги над ними починає одер¬жувати данину чорними куницями. За наступні два роки київський князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними радимичів. Сіверян він переміг, звільнивши при цьому від влади хазарів, обклавши дуже легкою податтю. Цікаві слова, сказані ним сіверянам: «Я ворог їм, а не вам!», тобто переконував підкорених у добрих намірах. Радимичі після переговорів вирішили не воювати з Олегом, а платити йому ту ж данину, що й хазарам: по шелягу (дрібній монеті) від кожної сохи. Олег проявив себе в цьому випадку як досвідчений дипломат, бо саме добрі відносини з північними пле¬менами були для нього дуже важливими для зв'язку північних і південних його володінь.

Потім Олег здійснює походи на південь. На лівобе¬режжі Дніпра, вздовж річки Сули, жило волелюбне плем'я. Олег завойовує його. Згодом йде з військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо літописець серед підданих Олега називає дулібів, ти-верців і хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.



Договір Олега з Візантією 911 року — документ великої історичної ваги.

До особливих заслуг Олега слід віднести встановлення дипломатичних відносин з Візантією — тодішнім оплотом цивілізації. Очевидно, зв'язки між Києвом і Константинополем не припинялися з часів Аскольда. Знаючи й відчуваючи на собі екс¬пансивність русів, грецькі царі й патріархи прагнули до збільшення чисельності християн у Києві. Візантійські джерела згадують, що в ті часи Русь вважалася шіст¬десятим архієпископством у списку єпархій, які зале¬жали від керівника константинопольського духовенства,

Відомо також, що 902 року 700 русів служили на грець¬кому флоті, за що їм платили з казни золотом.


Зміцнивши свої тили, Олег наважився воювати з мо¬гутньою імперією. Сили були зібрані величезні. На 2 ти¬сячі човнів посадили по 40 воїнів. Берегом ішла кіннота. Таким чином дісталися до самого Константинополя. Ім¬ператор Леон Філософ не зумів підготуватися до відсічі. Він лише звелів відгородити ланцюгом гавань. Та Оле¬гові вистачило й околиць візантійської столиці, які було нещадно пограбовано.
Греки поспіхом запросили миру. Вони навіть надіслали Олегові та його дружині харчі й вино, від яких князь відмовився, боячись, щоб його не отруїли. Попередні переговори завершилися прийняттям усіх руських ви¬мог. Військо Олега відійшло від стін Константинополя, князь вислав послів, які запропонували імператорові таку угоду:
1. Греки дають по 12 гривень на людину, понад те уклади* на міста Київ, Чернігів, Переяслав, Полтеск (Полоцьк. — /. О.), Ростов, Любеч та інші, де володарюють князі, піддані Олега.

2. Посли, відправлені князем руським до Царгорода, будуть там постачатися з казни імператорської. Руським гостям або торговим людям, які приїдуть до Греції, імператор зобов'язаний на 6 місяців давати хліба, вина,


м'яса, риби і плодів; вони мають також вільний вхід до народних лазень і отримують на зворотний шлях харчові припаси, якорі, снасті, вітрила й усе необхідне.

Греки зі свого боку конкретизували ці умови:


1. Руси, які будуть у Константинополі не для торгівлі, не мають права вимагати місячного утримання.
2. Хай заборонить князь послам своїм робити мешканцям образи в областях і селах грецьких.
3. Руси можуть жити тільки в (монастирі) Святого Маманта й мусять повідомляти про своє прибуття міське начальство, яке запише їхні ймення і видасть їм місячне утримання: київським, чернігівським, переяславським та іншим громадянам. Вони будуть входити лише в одні міські ворота з імператорським приставом, беззбройні й не більше 50 чоловік за раз; можуть торгувати вільно в Константинополі, не сплачуючи ніякого мита.

Цей мир, вигідний для русів, був скріплений за звичаями того часу: імператор клявся Євангелією, а


* Контрибуція або щорічна данина.

Олег з воїнами зброєю і слов'янськими богами Перуном та Волосом, На знак перемоги Олег повісив свій щит на воротах Константинополя й повернувся до Києва.


На щастя, зберігся в «Літописі руському» повний текст першого письмового договору 911 року — най¬давнішої пам'ятки дипломатичної вітчизняної історії, На¬водимо його повністю:

«Згідно з другою угодою, що відбулась при тих же цесарях, Льві й Олександрові, ми, (мужі) від народу руського — Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид, — послані від Олега, великого князя руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Льва, і Олександра, і Костянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю, за бажанням наших князів і за (їхнім) велінням, і від усіх, що є під рукою його, (Олега), сущих русів. Наша світлість, більше від інших за волею божою хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала межи християнами і руссю, багато разів на¬справді прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою, клявшись оружжям своїм, дружбу таку засвідчити і утвердити по вірі і по закону нашому.


Глави (угоди), які ми, отже, взяли на себе по божій вірі і дружбі, суть такі:

По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові од тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки (наша) сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу й бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і написанням з клятвою. Так само й ви, греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу й не¬порушну, до князів світлих наших руських і до всіх (людей), що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа.

А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так;

(Злочин) нехай настільки явно буде доведений до¬казами, щоб (судді) мали віру до цих доказів; а коли вони йому, (доказові), будуть не йняти віри, нехай не клянеться та сторона, яка прагне, щоб (доказові) не вірили; а коли поклянеться (позивач) по вірі своїй — буде (такою) кара, якою й виявиться провина.

Про це: якщо хто уб'є, християнина русин чи хри¬стиянин русина, нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо ж утече той, хто вчинив убивство, (і) якщо є він імущим, то (ту) частину (майна) його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить (їй) по закону; якщо ж той, що вчинив убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре.

Якщо ж ударить (хто кого) мечем або поб'є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п'ять літр* срібла по закону руському; якщо ж той, хто так учинив, буде неімущим, хай дасть, скільки може, і хай зніме із себе (потерпілому) навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту (суми) нехай поклянеться по своїй вірі, що (ніхто) інший ніяк (не може) допомогти йому; після цього за провину хай (більше) не стягують.

Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина чи, навпаки, християнин у русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив що-небудь, (та) якщо опиратиметься він, крадіжку чи¬нячи, і буде вбитий, хай не карають за смерть (його) ні християни, ні руси, але ще нехай забере своє той, який (це) втратить. А якщо віддасться в руки крадій, нехай буде він узятий тим же, у кого буде украдено, і зв'язаний буде, і оддасть те, що посмів украсти, однак оддасть потрійно.

Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи хри¬стиянин русинові, завдаючи муки, вчинить грабіж або явно насильно візьме що-небудь у другого, хай верне потрійно.


Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу землю, і якщо він знайдений буде нами, русами, то якщо хто збереться спорядити човен з добром своїм і відіслати назад у землю Християнську, ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки (не) прибуде він у безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною задержаний, не може добра¬тися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо гребцям того човна і- допровадимо (туди) з куплею їх по-здо-рову. Якщо це станеться поблизу землі Грецької і якщо

* Літра — основна одиниця римської та візантійської монетної системи (327,45 грама).

приключиться така сама біда човну руському, то ми, (греки), проведемо його в Руську землю; і хай продають (руси) товар того човна; і якщо може (хто) продати що з човна, (то) ми, (греки), виволочимо їм (товар). А коли ми, руси, прийдемо в Греки чи для торгівлі, чи з по¬сольством до цесаря вашого, то ми, (греки), пропустимо з честю їх (і) проданий товар човна їхнього. Якщо ж приключиться кому з того човна в ньому убитим бути, або побитим бути нами, русами, або взято (буде з човна) що-небудь, то хай ті, що це вчинили, зазнають названої раніш кари.

Про цих: якщо полоняник з обох країн задержується чи русами, чи греками, проданий в ту (їхню) країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і вернуть викуплену особу в свою країну, то (хай) візьмуть ті, які (раніш) його, (полоняника), купили, (за¬плачену) ціну його або (те) візьмуть за нього, що вва¬жається на торзі на (той) день ціною челядина. Так само якщо з війська взятий буде (русин у полон) тими ж греками, то хай же повернеться він у свою країну і (хай) оддана буде (та) ціна його, як уже сказано, що й на торзі.

Коли ж потрібно (цесареві вашому) на війну іти і якщо виникне вам потреба (в людях), а ці, (руси), захотять віддати честь вашому цесареві, — то коли в будь-який час скільки їх (не) прийде і схочуть вони остатись (на службі) у цесаря вашого своєю волею, — нехай вони будуть (там).
Про полонення русами (тих), які часто прибувають із якої-небудь країни в Русь і яких продають в Хри¬стияни, а також іще і про полонених християн, які часто з якої-небудь країни прибувають в Русь, — цих (нехай) продають по двадцять золотих*, і хай прибудуть вони в Греки.

Про це: якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде і жалітися стануть руси, — хай підтвердиться це челядином, (і) нехай заберуть вони його в Русь; також і купці, якщо вони втратили челядина і жаліються,— нехай позивають (че¬рез суд) і, знайшовши його, нехай заберуть; якщо ж який-небудь місцевий (житель) не дасть учинити цей розшук, — хай буде він винуватим.


* Золотий — золота римська, згодом візантійська монета, основна грошова одиниця (4,55 грама, 1/72 фунта).

Про русів, що служать у Греках у християнського цесаря. Якщо хто (з них) помре, не розпорядившись своїм майном, чи також своїх (тут) не матиме, хай верне (цесар) майно (його) найближчим родичам в Русь. Якщо ж (русин) учинить заповіт, — той візьме спадок його, кому він напише успадкувати майно; хай успадкує його (хто-небудь) із русів, що (тут) торгують, (чи хто) з різних (людей), що прибувають (із Русі) в Греки і надовго (тут) залишаються.

Якщо злочинець (не) повернеться в Русь, — хай жаліються руси християнському цесареві і (нехай) схоплять такого і повернуть насильно в Русь. Це ж усе нехай роблять руси грекам, якщо де-небудь станеться таке (саме).
На підтвердження ж і непорушність (миру, що має) бути межи вами, християнами, і (нами), руссю, цей мир¬ний договір учинили ми, (руси), і ви, оба (цесарі), новим написанням на двох хартіях, — цесаря вашого і своєю рукою, (а цесар) присягальним чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив (свій договір) і дав нашим послам. Ми ж клялися цесарю вашому, од бога сущому, яко божому створінню, по закону і за звичаєм народу нашого не переступати ні нам, ні іншому (кому) із країни нашої встановлених глав договору про мир і дружбу. І це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвер¬дження, що договору цьому бути на укріплення і засвід¬чення існуючого межи нами миру, місяця вересня в другий (день), а в індикт* п'ятнадцятий, у рік (від) сотворіння світу 6420».
Двомовність документа пояснюється тим, що серед почту Олега були люди, які знали грецьку, а у візан¬тійському війську завжди перебувало, як і при дворі імператора, багато слов'ян. У VIII столітті один з них управляв, у сані патріарха, церквою. В той час, коли імператор Олександр підписував угоду з Олегом, пер¬шими його улюбленцями були слов'яни Гаврилопул і Василич. Василича Олександр навіть хотів зробити своїм наступником на престолі.

Цей документ величезної історичної ваги важко пе¬реоцінити. Він являє світові русів уже не дикими вар¬варами, а людьми, які мали свої закони, що захищали особисту безпеку, власність, право спадковості, силу заповітів. Мали вони й розвинену зовнішню торгівлю.


Індикт — візантійське літочислення 15-річними періодами.
світу» на 15. Залишок, вклключаючи число 15, і буде індиктом.
Розпочинається 1 вересня. Визначається поділом дати від «сотворіння .

Користуючись повною безпекою у слов'янських зем¬лях, купці привозили товари й міняли їх на худобу, хутра, хліб та воєнну здобич. У VIII столітті слов'яни самі їздили торгувати в чужі землі. Карл Великий до¬ручив торгівлю з ними у німецьких містах особливому наглядові своїх чиновників. Проте до введення христи-янства торгівля у слов'янських землях складалася пе¬реважно з обміну речами. Грошей слов'яни не вживали, беручи золото від чужинців як певний товар. Тепер же, як бачимо з договору, вже фігурують і гроші.

Основними предметами торгівлі слов'ян були мед, віск і хутра. їхні купці ходили на кораблях не лише до Болгарії, Греції, Хазарії чи Тавриди, а й до віддаленої Сирії. А от візантійські купці навряд чи відважувалися пливти до Києва через пороги. З Києвом торгували лише херсонесці. Константин Багрянородний пише, що в Хазарію й на Русь надходили тоді з Царгорода пур¬пур, багатий одяг, сукна, саф'ян, перець, вино і плоди. А ось як описує Константин подорожі руських купців: «Суда их приходят в Царьград из Новагорода, Смоленска, Любеча, Чернигова и Вьішегорода; подвластньїе россам славяне, кривичи, лучане и другие зимою рубят лес на горах своих и строят лодки, назьіваемьіе /іоУо^оХа: ибо они делаются из одного дерева. По вскрьітии Днепра славяне припльївают в Киев и продают оньїе россам, которьіе делают уключиньї и весла из старьіх лодок. В апреле месяце собирается весь русский флот в городе Витичеве, откуда идет уже к порогам. Дошедши до четвертого и самого опасного, то єсть Неясьітя, купцьі вьігружают товарьі и ведут скованньїх невольников око-ло 6000 шагов берегом. Печенеги ожидают их обьїкно-венно за порогами, близ так назьіваемого Крарийского перевоза (где херсонцьі, возвращаясь из Руси, переправ-ляются через Днепр); отразив сих разбойников и допльїв до острова св. Григория, россьі приносят богам своим жертву благодарности и до самой реки Селиньї, которая єсть рукав Дуная, не встречают уже никакой опасности, но там, ежели ветром прибьет суда их к берегу, они снова должньї сражаться с печенегами, и наконец, ми-новав Конопу, Констатию, а также устье болгарских рек, Варньї и Дициньї, достигают Месимврии, первого греческого города». Як бачимо, дорога була довга, склад¬на й небезпечна.
Нерідко посли руські вимагали від греків іменем князя в дарунок царського одягу та вінкіа Але імператори,
бажаючи відрізнятися від, як вони вважали, варварів хоча б дорогоцінними прикрасами, не любили давати їх, Вони переконували послів, що порфири й корони зроблені руками ангелів і мають завжди зберігатися в Софійській церкві. Руські князі завжди прагнули дізнатися про компоненти так званого «грецького вогню», але хитрі греки запевняли їх, що ангел небесний вручив рецепт цього вогню імператорові Константину й тільки хри¬стияни можуть ним користуватися.
Таким чином, племінні об'єднання й державні утво¬рення давніх слов'ян відзначалися вивіреною і плідною зовнішньою політикою. Київська держава завдяки вда¬лій дипломатії встановила приязні стосунки з багатьма сусідніми країнами, що дало їй змогу вийти на передові рубежі тогочасного світу. Договір Олега 911 року являє собою класичний взірець першого писемного документа раннього середньовіччя, який дає змогу зробити вис¬новки і про стан та рівень політико-дипломатичного мислення того періоду, і про конкретні досягнення Київської держави за рахунок зважених дипломатичних кроків.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка