Зміст роботи



Скачати 361.95 Kb.
Дата конвертації14.01.2019
Розмір361.95 Kb.

ЗМІСТ РОБОТИ


  1. Вступ…………………………………………………………………ст.3-7

  2. Дослідження голодомору на Прилуччині…………………………ст.8-20

    1. Матеріали місцевої преси………………………………….ст.8-14

    2. Голодомор устами очевидців……………………………...ст.15-17

    3. Матеріали Чернігівського державного архіву……………ст.18-20

ІІІ. Висновок……………………………………………………………...ст.21-22

ІV. Використана література……………………………………………..ст.23

V. Додатки до роботи……………………………………………………ст.24

2

Вступ

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини досі остаточно не з'ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне - голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Протягом січня — листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. (Додаток №1) За такий же період 1931 р. державні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд. Узимку 1931/32 р. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 р. Ускладнювала ситуацію і безгосподарність у колгоспах, повна незацікавленість селян у ефективній, продуктивній роботі в них. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку просапних культур частина посівів загинула. І все ж не природні чинники були причиною трагедії українського селянства. Врожай 1932 р. лише на 12% був менше середнього врожаю за 1926 - 1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімум продовольства.

Але цього не сталося. Наближення катастрофи відчувалося в середині 1932 р. Угорський письменник комуніст, активний учасник громадянської війни Мате Залка, перебуваючи влітку 1932 р. в Україні, залишив такий запис у щоденнику, датований 11-13 червня: „Україна, незважаючи на нормальний урожай, приречена на голод... Це - трагедія". Саме в цей період на полях почали з'являтися селяни — переважно жінки, яким нічим було годувати дітей. Цих нещасних у чиновних кабінетах називали „перукарями": вони ножицями зрізали колоски на тих полях,

3

де ще рік-два тому працювали як повноправні господарі. Незабаром явище набуло масового характеру. У серпні селяни почули реакцію на це Й. Сталіна (Додаток №2), названого офіційною пропагандою „батьком колгоспників". 7 серпня він власноруч написав закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл з конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. Сучасники називали цей закон „законом про п'ять колосків".



Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити хлібозаготівлі в 1932 р. не вдалося. На 1 листопада було заготовлено лише 195 млн. пудів. У деяких районах місцеве керівництво, усвідомлюючи масштаби голоду, що насувався, дозволило колгоспам залишати зерно для сівби та в страховий фонд. Саме так зробили керівники Оріхівського району Дніпропетровської області. Довідавшись про це, Сталін наказав вчинити над ними жорстоку розправу. Старший агроном райземуправління був засуджений до розстрілу, п'ятеро .керівників і спеціалістів - до 10 років концтаборів, інші п'ятеро - до 8, двоє -до 5 років.

Інформація про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати план хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК ВКП(б). В Україні хлібозаготівельну комісію очолював В. Молотов (Додаток №3), який діяв особливо жорстоко. У районах, занесених на „чорну дошку" за „злісне саботування" хлібозаготівель, згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1932 р., конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися репресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л. Каганович (Додаток №3). Він привіз директиву Й. Сталіна про здачу - в разі невиконання плану хлібозаготівель - насіннєвих фондів. Обласне керівництво одержало телеграму за підписом вищого керівництва УСРР з категоричною вимогою в найстисліші строки „ліквідувати саботаж".

У січні 1933 р. Сталін замінив керівництво Харківського і

4

Дніпропетровського обкомів КП(б)У. Другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець И. Сталіна - П. Постишев. Переїхавши на роботу в Україну, він залишився секретарем ЦК ВКП(б) і членом Політбюро ЦК. Таким чином у партійній ієрархії він стояв вище генерального секретаря ЦК КП(б)У, яким залишався С. Косіор (Додаток №4). П. Постишев очолив кампанію репресій проти тих комуністів, які не знаходили в собі сил для ролі катів власного народу. Протягом року, починаючи з 1933 р., із КП(б)У виключили 100 тис. чол.. Вони були розстріляні або вислані.



ЦК КП(б)У, РНК УСРР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ на території власної республіки стосовно власного народу діяли так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, сала, м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Цим партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть. Голод охопив регіони найінтенсивнішого сільського господарства - Україну, Північний Кавказ і Кубань, Поволжя, Північний Казахстан. Найбільших масштабів голод набрав в Україні.

Голодомор 1932 - 1933 рр. спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків (Додаток №5). Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюдніли. Живі не мали сил ховати померлих. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що жителів тут уже немає. А в цей час на сусідніх залізничних станціях зберігалися тисячі пудів хліба.

Поставлені у безвихідь, селяни кидали домівки й пробували дістатися до міста. Не всім це вдавалося. Багато гинуло просто неба на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони. До міста потрапляло порівняно мало людей. Але порятунку не було й тут. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, у під'їздах будинків і просто на вулицях. Лише з травня-

5

червня 1933 р. держава стала надавати деяку допомогу українському селянству.



Донині не встановлена кількість жертв голоду 1932 - 1933 рр. Сталінське

керівництво заборонило згадувати про нього в засобах масової інформації. У січні 1933 р., коли від голоду щоденно гинули десятки тисяч селян, Сталін на об'єднаному пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) заявив, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік і що в цьому можуть сумніватися лише затяті вороги радянської влади (Додаток №6).

Дослідження голодомору 1932 - 1933 рр. в Україні розпочалося наприкінці 80-х років. Автори називають різні цифри померлих від голоду, які істотно різняться - від 3,0 до 4,5 млн. чол.. Голодомор, штучно створений сталінським керівництвом, був однією з найжахливіших за останні декілька століть трагедій українського народу.

Ще не розвіявся трупний сморід в опустілих українських хатах, а з інших республік СРСР, особливо з Росії, вже прямували ешелони з переселенцями. До кінця 1933 р. у Донецьку, Дніпропетровську, Одеську і Харківську області переселилося 21,9 тис. господарств - близько 117,1 тис. чоловік.

Трагедія 1932 - 1933 рр. остаточно зламала опір селян колгоспно-феодальній системі, суттєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно говорили його ставленики в Україні. „Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система (Додаток №7) існуватиме завжди. Ми виграли війну!" Ці слова належать секретарю ЦК КП(б)У і секретарю Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвичу. Вони відбивали настрої усього тодішнього керівництва ВКП(б).

Вивчаючи тему „Голодомор 1932 - 1933 років" я замислився, а що сховано за скупими рядками підручника. Адже, в кількох реченнях вмістилась доля мільйонів людей, кожен з яких мав свій життєвий шлях, свої почуття. І я вирішив

6

докладніше дізнатися про події з розповідей свідків тих подій. Для нас ці люди - жива історія. Вдивляючись у ці очі можна побачити невимовний біль і сум всього пережитого та вистражданого ними. Ми повинні цінувати свідчення цих людей, бо, на превеликий жаль, їх з кожним роком залишається все менше. Ми зобов'язані це знати і пам'ятати. Оскільки наші учні - це люди, які творитимуть майбутнє нашої держави. Вони повинні вирости справжніми патріотами, які знають історію свого народу і здатні зробити висновок з того, що відбувалось в минулому, і не повторювати помилок попередніх поколінь.



Щоб дослідити наслідки голодомору на Прилуччині, я опрацював матеріали Чернігівського обласного архіву, зустрівся з директором краєзнавчого музею Карпилянським Л.М., який розповів мені про наслідки голодомору для Прилук та району. Також я опрацював матеріали місцевих газет „Скарбниця" та „Правда Прилуччини", зустрівся із старожилами міста і записав їхні спогади про ті страшні роки. Ось що мені вдалося зібрати.

7

Матеріали місцевої преси

У місцевій пресі я знайшов матеріали, які засвідчували про події 1933 р. в селах району:

Більше шести десяти років минуло з того часу, коли помирали від голоду люди, які з дідів-прадідів обробляли, захищали і безмежно любили свою землю. Ось два приклади, два бачення тієї страшної для народу України трагедії: „Гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, німотно стоять хати, з яких доноситься трупний запах. " А ось другий приклад, друге бачення, яке висловив сам „отец народов": „Жить стало лучше, товарищи, жить стало веселей." 1933-й найтяжчий, найстрашніший рік серед всіх голодних років, яке зазнало людство за всю історію. А почалася ця трагедія задовго до 1933 року. Плани хлібозаготівлі привели до того, що голод почався ще восени 1931 року. Весною 1932 р. майже всі поля села Канівщина не були засіяні, таке ж сталося і в Рокитнянській артілі, бо нічим було годувати коней — основну на той час тяглову силу (Додаток №8). В березні 1933 р. Було оголошено надранній засів, коли селян змушували сіяти зернові в майже мерзлу землю. До кінця березня всі колгоспи Прилуччини „успішно” провели посівну в холодну, мокру землю. Мокра земля підсохла, взялася кіркою, а зернові так і не проросли. Зерно пропало. Заготівельний смерч 1933 року не залишив і жителів Прилуччини. „ Ударна” бригада Броварського колгоспу забрала у селян не тільки залишки зерна, а навіть і замішене в дріжджах тісто. А ось як ретельно виконувала заготівлю „ударна” бригада в с. Ряшки. Згадує 84-річний житель села Дмитро Степанович Головко: „Пам’ятаю, що до хати ввійшло три „активісти” села і почали нишпорити по всіх закутках. Один з них — здоровенний дядько — знайшов у підпіччі глечик з квасолею. Побачивши це моя 10-річна сестра схопилася рученятами за ручку глечика, за другу тримав заготівельник. Кожен тягнув глечик на себе, аж поки він не лопнув. Квасоля розсипалася. Маленька Катя ще довго плакала після того, як заготівельники, зібравши з долівки квасолю, пішли з хати. „ За період голодомору від голоду в цьому селі загинуло близько 800 жителів.

8

Голодна смерть зачепила своєю кістлявою рукою і дітей.



Це трапилося на Прилуччині в селі Боршна. 14-літній Андрій Шептун вкрав, мабуть, у своєї родички В. Шептун, кусочок сала. Жителі села А. ТарасенкоЮ, С. Калениченко та голова сільради 77. Євтушенко спіймали Андрія, втягли його до кухні, затиснули руки в лещатах і били до тих пір поки не забили. Тіло закопали тут же, біля кузні.

За матеріалами газети „Прошу Слова”

24 вересня 1998 рік.

На Прилуччині весною 33-го сіяти було нікому. Куркулів, чи вірніше сказати, найкращих хліборобів-господарів „ліквідували як клас.” У „Правді Прилуччини” надруковане „оперативне звернення” про сівбу в одноосібному секторі району за станом на 26 травня 1933 року. На селі із 100 одноосібників до кінця травня посіяло ЗО, то 70 останніх уже ніколи й не посіють, бо вони просто не пережили голодну зиму. У травні на Прилуччині трапився чи не найперший за ці темні роки терористичний акт з боку скривджених. В селі Охіньки Іван і Кирило Ягуни, серед білого дня, на полі вбили голову сільради комуніста Гаврила Хижняка і голову земельної комісії Івана Клочка під час

виконання ними службових обов ‘язків.

Вело весну, йшли роки. Люди в безнадії поглядали на небо, а воно немовби прогнило і з нього все лило й лило на грішну землю. Але про урожай 33-го хоча й по різному, але думали й турбувалися всі. Місцева газета за 17 червня рясніє красномовними заголовками „Жодного гектара не залишити незасіяним. „ Та все ж за „ганебне” відставання в сівбі Прилуччина була занесена на так звану „ чорну дошку”, а це вже означало повний бойкот від держави. І цей чи не найважчий період голодомору, не чим іншим як знущанням над голодними людьми була постанова Прилуцького райкому й виконкому від 14 червня про виконання м’ясоподатку. У цей час почали набирати людей в політвідділи МПС. 25 червня в Прилуках відбулася виробнича конференція колгоспів Прилуцької МПС, на якій начальник політвідділу Свдокимов в ультимативній формі „поставив” завдання: до

9

ЗО червня закінчити посівну, посадку городніх культур, до 5 липня провести ремонт техніки, скосити, зв ‘язати і скласти в копи всі зернові культури за 17 днів, молотьбу зернових закінчити до 1 вересня. І саме головне хлібоздачу державі організувати безпосередньо від молотарок і виконати протягом серпня місяця.



Прийшла довгождана пора хлібороба – на полях заколосилися, наливалися молодою силою хліба, і у всіх, хто ще до цього часу вижив зажеврілась примарна надія. Весною і на початку літа більше ніж: від голоду помирало від шлункового отруєння. Люди набивали пусті шлунки зеленою молодою рогозою, зеленими яблуками, а потім корчилися від смертельної різачки і помирали в страшних муках.

Були хоча й поодинокі факти, коли люди, маючи в руках владу допомагали селянам вижити. Для таких людей офіційна пропаганда знайшла принизливу кличку – „ шкідники. „ Село Високе завжди славилося високими врожаями тютюну. Цього року правління колгоспу виділило тютюнові плантації під городи колгоспникам, бо на ці городи була єдина надія. Про ці справи в райком доповів секретар місцевого партосередку Галперін. Результат — голову колгоспу з посади зняли, заарештували і відправили до суду. Те що у 1932 р. Не зуміли до зернини відібрати хліб у селян вважалося помилкою. Нині ж все було поставлено так, щоб хліб не затримувався в колгоспах, а прямо з поля вивозився і здавався державі. Саме в цей час почалася нова епопея з ,, парикмахерами.” Саме так називали голодних людей, які виходили на колгоспні поля поживитися ще не дозрілим хлібом. Колоски зрізували ножами, ножицями і серпами.

Чи не найперші,, парикмахери „ з ‘явились у Голубівці, далі — в Лужайці. А потім все більше і більше. В Новій Тарнавщині спіймали на гарячому й витрусили 18 фунтів зрізаних колосків жита у „розкуркуленої куркульки” Марусі Макаренко. За вироком судді Глейка вона „загриміла аж на 4 роки в далекі табори СРСР, та ще й на 2 роки на висилку з України. „ Це десь приблизно по року каторги з кілограм зелених колосків „Правда Прилуччини” тих днів кричала, захлиналась чорними заголовками: „З усією суворістю революційного права карати

10

розкрадачів колгоспного врожаю. „ На Прилуччині розпочалися довгождані жнива 33-го року. І як тільки не було, але той, хто дожив до нового хліба, мав уже реальний шанс вижити. Надходили нові вказівки щодо хлібоздачі. У зв ‘язку з цим посилювались репресії.



У Малківському колгоспі ім.. Чубаря бойкотували хлібоздачу.

Намолотили 350 центнерів хліба і весь залишили в господарстві. У Єрмоленко

Андрій Омелькович Лещенко спорудив удома ручні жорна і потайки перемелював зерно з назбираних колосків. Цим підтримував свою родину, родичів, сусідів, допомагав людям вижити у скрутну годину. За таке „шкідництво” йому дали 10 років концтаборів, конфіскували все майно прирікши на голодну смерть всю родину.

Осінь на Прилуччині почалася невтішно і для керівників і для трударів. План хлібоздачі по району було виконано лише на 48%. Знову затягувалися строки осінньої сівби. Селяни ж боялися ще одної голодної зими. Городину і особливо картоплю з Прилуччини „планово” вивозили на Донбас і для Ленінграду. І все ж з настанням осені відчувалося, що голодомор закінчувався. Бо золото осені принесло людям щирі дарунки: хліб на полях, овочі на городах, фрукти в садах.

Висновок: голодомор закінчився. Та на цьому ще далеко не закінчувалися темні випробування для українського народу. У нього було ще попереду і чорні дні репресій, і тяжкі роки війни, і голод 47-го і чорнобильська катастрофа...

За матеріалами газети „Скарбниця” №9, 10, 11, 13. 2002 рік

Уродженка с. Калюженці Карпенко Олександра Іванівна (1912 р.н.) розповідала: „Батько Іван Михайлович працював у колгоспі, а мати Мотря Марківна – домогосподарка. В сім’ї нас було двоє: я та брат Григорій (1910 р.н.). В тридцять років померла мама, а тато оженився вдруге. Нашу мачуху звали Марія. У ті важкі роки батьки працювали в колгоспі. Виживали як могли. Були дні, коли їли кропиву, ялицю, тирсу, гнилу картоплю. Але дякувати Богу, вся сім’я вижила. Того року в

11

селі трапилась велика біда. Внаслідок бездумного вчинку одного з місцевих жителів, який кинув недопалок на сухе сіно, вигоріло близько двох десятків хат, у тому числі й наша. У нашому селі у той період вимерло дуже багато людей. Неподалік від нас проживала сім’я Кириченків – Григорій, Ганна та їх донька Ольга. Вони жили дуже бідно. Харчів не було, голодували. Внаслідок чого розум батьків потьмарився. Вони вирішили з’їсти власну дочку. Дівчинку врятувала її родичка Кириченко Катерина, яка саме у той час взяла Олю до себе. Взагалі, важко пригадувати ті часи. Постійно в пам’яті з’являються такі картини: пухлі люди з одурілими очима, порожні будинки, трупи, які везуть підводами на кладовище. Стогін і плач супроводжував те божевілля. Пам’ятаю такий випадок: На підводі, що відвозила трупи до ями, лежало тільце малолітнього хлопчика. Тіло скинули до ями. Та ось піднялась ручка ледь живого Андрійка і він попросив: „Борщу, дайте борщу.” Після цих слів хлопчик помер. ”



З болем згадувала ті роки й Каліш Ольга Савівна. Народилась вона 1930 року в с. Полова Прилуцького району. За відмову йти до колгоспу її батьків розкуркулили. Забрали корову, коней, одяг, харчі. Активну участь у цьому приймав двоюрідний брат матері Трипченко Йосип Васильович та його дружина Олена. Ольга Савівна розповідає: „Мій дідусь Зінченко Іван Степанович, що проживав разом з нами, після розкуркулення помер – не витримало серце. Після нього померла й бабуся Мотрона Іванівна. Дуже важко було. Мама Надія Іванівна та тато Сава Іванович змушені були йти до колгоспу. Але на цьому біда не закінчилася. За не виконання хлібоздачі, батька відправили на два роки у заслання в Смоленську область. А ми з мамою залишились удвох. Від голодної смерті рятували сусіди й невеличкі посилки, що надсилав татусь. Так і вижили.”

Цінну інформацію надала нам жителька Прилук Даниленко Ганна Григорівна. Народилась вона 1927 року в с. Остапівна Варвинського р-ну в сім’ї Григорія Кириловича Череди. Ганна Григорівна розповідає: „Мою маму звали Тетяна Іванівна. В сім’ї було троє дітей: я, Катерина та Петро. Батьки не пішли до колгоспу. З часом кудись забрали тата, якого ми більше ніколи не бачили. Коли прийшла зима

12

й вдарили перші морози, нас вигнали з хати, а натомість, дали місце в одному з сараїв місцевого активіста. Голод та холод забирав наші сили. Першим помер дворічний Петрусь. Коли ховали братика, то мама, будучи без тями, впала в яму. Не довго прожила і катеринка. Померла вона у чотирирічному віці, бавлячись іграшками на підлозі. Пам’ятаю, як вона все просила маму: „Мамо дай їсти.” Не знаю як, але ми з мамою вижили. По селу ходили чутки, що коли людина помирала, то від неї відрізали шматки м’яса і їли.”



Олександр Михайлович Калениченко розповідає: „Наша сім’я у 1928 році переїхала з Великої Дівиці на так зване Чернече поле – землі, відібрані в Густинського монастиря. З таких переселенців, як ми утворилося село Жовтневе. Сім’я жила добре, бо мала 9 гектарів землі і працьовитих господарів. Та після ХV з’їзду ВКП(б), який проголосив курс на колективізацію сільського господарства, почали в селян відбирати землю, заганяти їх у колгоспи, а найстрашніше – шукати куркулів, ворогів народу. Репресивна машина не обійшла і нас. У 1931 році заарештували батька, пригадавши, що під час громадянської війни він перебував у військах Центральної Ради. В уяві залишився єдиний образ батька, і то за ґратами Прилуцької тюрми. Більше ми його ніколи не бачили. В 1932 році новостворені колгоспи не могли забезпечити країну хлібом, і тому почалося викачування його у населення. У нас його пошуки були особливо добросовісні. Забрали геть усе. Не залишили навіть квасолі і соняшникового насіння. Після цього секретар комсомольського осередку Григорій Плевако із задоволенням сказав: „ну тепер подохнете з голоду, як собаки.” І голод не примусив себе чекати, заходив у кожну оселю, люди масово почали пухнути. Мати за важку роботу в колгоспі одержувала якусь бурду, яку їли і діти. Але були дні, коли й риски в роті не було. Коли на колгоспних ланах з’явилися колоски, ми з братом вирішили не зважаючи на заборону, спробувати їх. Пшеничне поле було відразу за городом, і ми, вирвавши по жмені колосся, швидко сховалися у хату і почали жувати зерно. Та раптом до хати увірвалися озлоблені активісти Григорій Плевако і Пилип Сушко (один з перших комсомольців і комуністів села). Зв’язавши нас мотузком, вони перекинули його

13

через сволок, несамовито кричали і погрожували: „Зараз повісимо, контра!” І невідомо, чим би все скінчилося, якби не повернулася з роботи мати. Більше по колоски ми не ходили, а перейшли на споживання квіток конюшини, плантація якої знаходилася на землях Малодівицького колгоспу. Одного разу ми з братом вирушили на „промисли”. Метрів за три від поля я натрапив на зовсім знесилених Василя Ворону та Івана Беглая, хлопчиків років по 12 – 13, які вже були не в змозі доповзти до конюшини. Один з них подивився на мене і благально прошептав: „Сашко, принеси мені хоч квіточку.” Ми жадібно почали рвати бутони, одні жували, інші ховали в кишені. Та насититись цією „їжею” не встигли. У шкіряній куртці, на коні, з брудною лайкою налетів об’їзний Василь Лепестина. Він вигнав нас з поля, безжально б’ючи батогом. Коли ми згадали про хлопців і повернулися до них, обидва були вже мертві. Голодомору зазнала кожна сім’я, яка не отримувала спец пайків. Доводилося людям їсти листя різних бур’янів, квітки, навіть котів та собак. І зараз перед очима сусідська дівчинка років 3 – 4, яка сиділа перед купою кінського гною і вибирала з нього якусь поживу. Під осінь 33-го почав припинятися голод, який забрав з собою назавжди десятки жителів нашого села. Та знущання над людьми не припинялись. Навіть деякі вчителі, активні прислужники сільського начальства, не соромилися мене і брата називати „денікінцями”, „петлюрівцями”, „контрою”. Не витримавши образ учителя історії, мій брат-п’ятикласник прямо із школи втік за межі села і не давав про себе знати цілих три роки, а в село приїздив уже після війни. Материного брата, директора школи з Пирятинського району, при мені було заарештовано на вокзалі в Прилуках у 1937 році і реабілітовано, як і батька, аж у 1987 році. Від такого удару померла його дружина, а діти залишилися сиротами. Тому замовчувати події того лихоліття ніяк не можна. Історія повинна засудити теорію і практику соціалізму 30-х років, а організаторів голодомору та репресій прирівняти до військових злочинців. ”



За матеріалами газети „Скарбниця” №12. 2005 рік

14.


Голодомор устами очевидців

А ось що мені розповіли старожили нашого міста:

Зі слів Іващенка Івана Дмитровича (Додаток №9):

Народився у 1912 році; на 1933 рік йому виповнилося 21 рік. У 1932 брат забрав його до Москви. Жив Іван Дмитрович у Прилуках. Коли розпочався голодомор брат забрав його до Москви. У Москві працювати йому не можна було, оскільки він вважався жителем України. То йому доводилось забирати по їдальнях, по кав ‘ярнях, щоб не вмерти з голоду. Іван Дмитрович вважає, що голоду можна було уникнути. Він згадує, що залишившись без хліба, селяни їли коней, собак, щурів, кору, листя, кропиву і навіть пили помиї, в кого вони були. Партійні активісти збирали всі збереження, незважаючи на те, що вимирали цілі села. Спочатку вмирали чоловіки, потім діти, а тоді — жінки. Деякі люди перед смертю божеволіли. Вчителів в селах за один місяць навчання одержували 18 кг муки, 2 кг муки і 1 кг жиру. Діти вночі вдирались до їхніх осель і обкрадали. Золото міняли на кілька кілограм борошна та жиру.

Спогади Горбань Марії Федорівни 1913 року народження. З села Жовтневе Прилуцького району:

Добре пам ‘ятаю ті події. В той час не тільки наша сім ‘я ставала на ноги, а й всі, хто вмів і любив працювати. Якось збираючи на воза снопи, батько відкинув у свою клуню кілька з них, скльованих курми. Цей акт „приховування” був негайно „викритий” комсомольським активістом Буденком. За гріх батька довелось розплачуватись матері і дітям. Комсомольці Буденко і Сервін вигнали нас з хати, забрали все від кухонного ножа до подушки. Може, так би ми й пропали попід тином, якби не старий та одинокий дід Голуб.

Наша сім ‘я майже повністю вціліла. Я працювала молочарем. В перший же день мені виділили пайок — 1 кг муки, 1 кг масла, і 2 кг сиру на місяць. Як правило, половина пайка зникала за кілька днів, а потім голод, а вірніше, існування на межі життя і смерті. Не дай Бог, пережити ще раз таке страхіття, а люди, які

творили такі звірства, хай тричі перевернуться в могилі.

15

Єрмоленко Надія Петрівна також є очевидцем голодомору 1933 року.



Вона проживає по вулиці Котляревського. Ось що розповіла Надія Петрівна:

В моїй сім „і їли все, що трапиться: і кукурудзяні стебла, лободу, укріп, варили шкіру з овець. Мої брати та сестра пухли від голоду. В сім „і було шестеро дітей, але четверо — померло. Батьки виконували різні роботи за кусок хліба, але все одно не вдавалося їм зберегти життя своїх дітей.

Тарабан Марія Данилівна (Додаток №10), яка проживає по вулиці Борців революції розповіла:

Що ми їли тієї страшної пори? Усе, що можна: лободу, цвіт акації, а жменька картопляних лушпайок, підсмажених на сковороді, була для мене делікатесом. Їх мені крадькома давала сусідка, яка працювала в дитсадку прибиральницею. Цей харч вона інколи відривала від „пайка” своїх діток. Пам ‘ятається такий страшний факт, коли разом з іншими дітьми я бігала до школи №4. Біля неї мешкала одна жінка, котра зарізала свою дитину, щоб з’їсти її. Як сьогодні переді мною постаті вигодуваних комісарів, які проштрикували землю на подвір’ї, в сараї, шукаючи заховані продукти.

Такі,,візити” мій батько, опухлий, з ногами, як колодки, переносив дуже важко, але треба було терпіти. Інколи батько їздив до Москви і привозив звідти одну – дві буханки хліба, тоді в нашій сім „ї було справжнє свято. А бувало, розрізаючи хлібину, всередині її знаходили ганчірку. Я мала ще чотирьох братів, вони вижили за рахунок того, що наші два дядьки мешкали в столиці.

Розповідь про голодомор Віталія Урайського:

Я тоді разом з батьком проживав неподалік від Тютюнової фабрики. Все почалося восени 1932 р., але про голод не було і чутки. Одного осіннього дня до нашої хати завітав міліціонер і сказав, що буде переписувати котів і собак. Для нас це було несподіванкою. Але коли прийшов голод, і все, що можна було з „їсти, вже з ‘їли, тоді згадали про котів і собак. Голод наступав поступово. Найважче було взимку. В березні — квітні настала агонія. Наша сім ‘я спочатку опухла. Батько та

16

мати худі та чорні, ледве добиралися до фабрики на роботу. В мене на ногах з‘явились водяні пухлини, а в горлі постійна сверблячка. До голоду додався холод. Я страшенно мерзнув. Думали, що всі загинемо, але нас врятувала риба. Повінь 1932 року була надзвичайно велика, з великою водою прийшла і велика риба. Батько був чудовим рибалкою — мав різне рибальське знаряддя в тому числі і сітки. Тому щовечора після роботи ловив рибу і рятував людей. У нашій сім „і всі вижили, а люди гинули як мухи. Та найбільше вмирали чоловіки. Ті, хто мав великий зріст і міцну статуру. Діставалося і дітям. Вони ставали схожими на скелети, тільки животи були надуті, рахіт робив їх потворами. Я був свідком дивної і страшної картини. Влітку по нашій вулиці, кобила тягла віз, на якому лежала дохла коняка, прикрита рогожею. Біля клячі з батогом плентався візник, а за возом йшли сухі чорні жінки. Це були не люди, а мумії. Кожна в руці тримала ножа, а візник ліниво відганяв їх батогом. А коли порівнявся з нами — пояснив матері, що він мусить закопати труп дохлої кобили закопати на скотомогильнику, бо та здохла від небезпечної хвороби, а жінки вимагають труп для їжі. Ось він і відганяє їх батогом. Коли він повернувся назад з пустим возом, то сказав, що жінки викопали труп і пошматували його для їжі. В кінці літа всім стало легше, але вже багато хат опустіло. З’явився „комерційний” хліб. Нам його з Києва привозив мій дядько, молодий лейтенант. На міському ринку продавалися гарячі страви, борщі, супи і картопляники. В місті серед білого дня почастішали крадіжки, пограбування. Коли я ходив до школи, то завжди уникав темних вулиць, щоб мене не заманили до чужої хати і не з „їли. На щастя я пережив голод.



Висновок: все це були особисті трагедії окремих людей, які засліплені голодом, як метелики нестримно летіли на вогонь і згорали. Вони, мабуть, і діяли напівсвідомо. Через 60 з лишком років, у багатьох наших спустошених малолюдних селах майже не можливо встановити імена загиблих у ті роки. А що вже говорити про села і хутори, від яких і сліду на землі не залишилось. Імена загиблих треба знати обов’язково, щоб пам’ятати про них, передати наступним поколінням і зберегти у віках.

17.


Матеріали Чернігівського державного архіву

А це документи, які я знайшов у Чернігівському обласному архіві. Звичайно, поміщені в підбірці документи, не можуть претендувати на повний історичний екскурс в минуле, але як яскраво відображають вони події тих років. Документи і підбірці розміщені у хронологічному порядку.

№1

Із доповідної записки Прилуцького рай відділення ДПУ секретарю райкому КП(б)У про хід заготівлі в районі та реакцію селянства на цю кампанію.



26 січня 1933 року

„...Маємо такі настрої, коли одноосібники с. Красляни Ярмоленко Яків та інші, які виконали план хлібозаготівель, в колі односельчан говорять: „Ми то план виконали, а ось сіяти чим будемо, адже жоден з нас сіяти не має чим.” Одноосібники с. Мамаївка Ященко Василь Миколайович, Мир вода Іван Йосипович говорять: „Хліба більше здавати не будемо, ми самі ходимо голодні.”

№2

Із доповідних записок секретаря Прилуцького КП(б)У та голови райвиконкому до секретаря Чернігівського облбюро КП(б)У про продовольчі труднощі в районі.



Березень 1933р.

„...В частині сіл та колгоспів дуже погана справа з харчуванням колгоспників, особливо це відчувається в таких селах, як Яблунівка, Дубовий Гай, Рудівка, Охіньки, Богданівна, а також в м. Прилуки.” „... В с. Дубовому Гаю 19 сімей зовсім не мають чого їсти...”, „...в с. Охіньки з 250 господарств 20 господарств в надзвичайно тяжкому стані, в с. Яблунівці третина сімей, загальною кількістю 487 чол. Фактично зовсім не мають чого їсти і систематично голодують..., 148 колгоспників знесилені, опухлі від голоду. Це Гришко Федір, Шавро Іван, Вовк Степан, Горбач Петро. Для виявлення дійсного стану з харчовими продуктами в

18

колгоспах, проведене вибіркове обслідування стану колгоспників по 20 сільрадах, при чому виявлено сімей, що потребують негайної допомоги 797. В цих сім’ях налічується дорослих 1050 чоловік, дітей 1800 чоловік.



Стан харчування в місті теж надзвичайно поганий, особливо на підприємствах кустарно-промислової кооперації, де робітники зовсім не одержують хліба.

На махорковій фабриці 133 робочих і членів їх сімей потребують негайної допомоги, 6 сімей буквально голодують.

На метало-штамповочній фабриці виявлено 13 сімей, діти яких лежать пухлі.

Останнім часом збільшується смертність. Про це свідчать дані страхової каси. На похорони в листопаді 1932 р. Видано 15 допомог, а в січні 1933 р. Уже 44, в лютому 50, а за 15 днів березня 30.”

№3

З постанови оргбюро Чернігівської обласної контрольної комісії ГПУ про план хлібопостачання на квітень 1933 року.



З квітня 1933 року

Відзначити, що план хлібопостачання області на березень було зібрано, замість затвердженого наркомснабом плану хлібопостачання області 1863 т витрачено 919 т, або 49,3% проти встановленого плану.

№4

Із доповідної записки секретаря райкому КП(б)У та голови райвиконкому до секретаря Чернігівського облбюро КП(б)У про голод в районі.



25 травня 1933 року

„...Продовольчі труднощі в районі відчуваються дужу і дуже гостро. На 14 травня голодуючих сімей в районі нараховувалось 4127, з них дорослих 3045, працюючих 5861, не працездатних 3101, хворих по причині голоду 3257, опухлих 3104, померло 1082.”

19
№5
Із доповідної записки начальника ДПУ до райкому КП(б)У про забезпечення харчуванням вчителів району.

19 червня 1933 року

Всього сільських вчителів по району налічується 398 з кількістю утриманців 413 чоловік.

... Установлено, що пайок систематично видавався не повністю, а мука видавалась з 50% добавками різних домішок, що викликало збоку вчителів такі розмови:

Вчителька с. Дубовий Гай Приходчанко Н. Опухла від голоду, ходила по селу просячи селян нагодувати її говорячи: „Нагодуйте мене, я ще молода і не хочу помирати від голоду.” Учитель с. Богданівни Пронь: „У мене 6 чоловік сім’ї, пайок же я отримав 8 кг гречаної муки на себе, по 4 кг на утриманців...придатну частину муки вже з’їв, на даний час я голодую.”

У зв’язку з незадовільним постачанням...деякі вчителі мають тенденцію залишати роботу.

№6

Про настрій делегатів II з’їзду колгоспників-ударників Прилуцького району



30 жовтня 1933 року

„Делегат з’їзду с. Валки Марченко Сергій: „...у відношенні видачі хліба колгоспникам не приходиться, бо в цьому році ми помремо з голоду. І в нас не тільки для роздачі, але й для посіву хлібу не має.”

Делегат колгоспу „Нова Громада” Івківської сільради Медвєдєв: „У нас колгоспники одержали по 50 г пшениці.”

Делегат того ж колгоспу пастух Зот: „Краще б районні керівники роз’їхались по селам, більше б толку було.”

20.

ВИСНОВОК
Опрацювавши матеріали Чернігівського державного архіву, поспілкувавшись з очевидцями, опрацювавши літературу та засоби масової інформації, можна зробити висновок, що в 1932 – 1933 роках на Прилуччині голод набув великих масштабів. Існуючий на той час режим хотів замести сліди, знищити свідчення очевидців, замурувати в спец архівах документи. Отримавши доступ до прихованої інформації можна згадати ті чорні дні, зрозуміти їх причини, дізнатись про винуватців того штучного жаху, що страшною хвилею прокотився по нашій землі.



Голод поклав у сиру землю від 3,5 до 9 млн. селян. Третина померлих – діти, які не дали нащадків. Наслідки голодомору – це і великі духовні витрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв пісень! Більшовики вчинили розселянювання. Це страшне явище, що означає байдужість селянина до землі, втрату ним свого коріння. Селянин перестав бути господарем на землі. Це – одна з причин кризи в економіці сьогодні. Треба сказати і про духовне розтління народу. Сталінський режим створив „новий тип” людини, вихованої в атмосфері брехні, холопської відданості вождю. До лав революціонерів охоче приставали ті, хто був нічим, - ледарі, п’яниці, злодії.

І ще одна гірка істина. У могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні хазяї, яким пришивали куркульські справи. Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, що мислило і протестувало, - все це винищувалось з корінням.

Всі ці дії мають одну назву – геноцид. Раніше казали тільки про геноцид фашистів. За нормами міжнародного права, геноцид – це винищення окремих груп населення, за расовими, національними, релігійними ознаками. Геноцид – це створення таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення населення. Сталін, Касіор, Постишев, Чубар, Любченко, Петровський, Скрипник – творці геноциду. Але геноцид Гітлера засуджений Нюрнберзьким судом, а ми й досі ходимо по вулицях, які носять імена тих, хто чинив геноцид проти українців.

21

Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам’ять. Щоб жахи голодомору не повторилися, ми повинні пам’ятати про ці скорботні роки. Саме тому прилучани увіковічили пам’ять про жертв голодомору поставивши пам’ятний зник на території міського кладовища. Кожного року біля нього запалюють сотні свічок і мовчки клянуться, що пам’ятають, що не забудуть. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать в сирій землі.



22

Використана література
1. Газета „Правда Прилуччини” 1998 рік.
2. Газета „Скарбниця” №9, 10, 11, 12, 13. 1993.
3. Архівні матеріали.
4. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор/ Пер. з англ.-К.:Либідь,1993.

5. Зустрічі з працівниками Краєзнавчого музею.


6. Спогади очевидців тих подій.

23



ДОДАТКИ ДО РОБОТИ











ДОДАТОК №1

Вилучення хліба у селян



ДОДАТОК №2

Йосип Сталін






ДОДОТОК №3

В. Молотов, Й. Сталін, Л. Каганович



ДОДАТОК №4

К. Косіор



ДОДАТОК №5

Жертви голодомору





ДОДАТОК №6



РОКИ

ЗАРЕЄСТРОВАНО НАРОДЖЕНЬ

ЗАРЕЄСТРОВАНО СМЕРТЕЙ

ПРИРОДНИЙ ПРИРІСТ

1927

1184,4

522,6

661,8

1928

1139,3

495,7

643,6

1929

1081,0

538,7

542,3

1930

1023,0

538,1

484,9

1931

975,3

514,7

460,6

1932

782,0

668,2

113,8

1933

470,7

1850,3

-1379,6

1934

571,6

483,4

88,2

1935

759,1

341,9

417,2

1936

895,0

361,3

533,7







1932 р.

1933 р.

МІСЯЦІ

НАРОДИЛОСЯ

ПОМЕРЛО

НАРОДИЛОСЯ

ПОМЕРЛО

СІЧЕНЬ

73994

31697

36725

43901

ЛЮТИЙ

62663

35404

27712

60632

БЕРЕЗЕНЬ

60416

43100

25401

135767

КВІТЕНЬ

52310

46617

23663

174202

ТРАВЕНЬ

51419

50401

25822

253155

ЧЕРВЕНЬ

46566

55293

28687

361195

ЛИПЕНЬ

55327

52818

30809

278789

СЕРПЕНЬ

51456

47939

38075

103319

ВЕРЕСЕНЬ

47121

43265

34664

65649

ЖОВТЕНЬ

45732

47083

33383

42820

ЛИСТОПАД

37603

38716

27607

28167

ГРУДЕНЬ

30408

34801

21725

34421

ЗА РІК

615015

527134

354373

1582017

ДОДАТОК №7

Агітація вступу до колгоспів




ДОДАТОК №8

Посівна 1932 року



ДОДАТОК №9


Іващенко Іван Дмитрович

ФОТОМАТЕРІАЛИ НА ТЕМУ

„ВІДЗНАЧЕННЯ 75-ї РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ

1932-1933 РОКІВ В М. ПРИЛУКИ",

ПІДГОТОВЛЕНІ УЧНЕМ 11Б КЛАСУ КОТЕЛЯНСЬКИМ ГЛІБОМ
Твір написаний ученицею 9 класу Коваленко

Мариною на тему «Голодомор 1932-1933 рр.»

Історію кожного народу можна порівняти з книгою, яка має багато різних сторінок. Одні з них - барвисті, дивлячись на які всі ми згадуємо найкращі часи життя нашої нації. Інші сторінки - темні. Коли дивишся на них здається ніби в душі повзає щось холодне і бридке, а на очах у цей час з являються сльози.

Однією з таких сторінок є сторінка присвячена голодомору 1932-1933 рр. І справді Україна не зазнавала ще втрат такого масштабу. І тому сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому в житті українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов'язані назавжди увічнити в своїй памяті тих, хто став безневинною жертвою голодомору. Тобто, як зазначено в одній із книг «Навчати. Пам’ятати. Досліджувати»: «Ми повинні донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Гол окостом».

Нещодавно учні нашого класу побували на науковій конференції під назвою «Голодомор 1932-1933 рр. Найбільша трагедія української історії - геноцид українського народу.»

Наші серця невпинно калатали коли ми чули подібні факти:

1. Літа 1933-го від Різдва Христового був в Україні великий Голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу -старих, молодих і дітей, і ще ненароджених — у лонах матерів

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

І кирзами-різаки у той рік

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік

У той рік і гілля, і коріння

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

Д. Головко


  1. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору
    крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами,
    заціпенілими в тяжкому смертному сні.

  2. Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові
    трупний сморід , апокаліпсичні видива, співмірні хіба що з картинами
    страшного Суду.

  3. А чи була того ранку весна? Чи прилетіли до знайомих осель лелеки? Чи
    співали травневими ночами солов'ї? Ніхто не пам'ятає, пам1 ятають інші... На
    світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються.
    Ноги тоненькі, складені калачиком, великій живіт між ними, голова велика,
    похилена лицем до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. І нескінченна,
    одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти...

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає

В четвер мені пішов десятий рік

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене набік

До вишеньки

В колиску ясночолу. ..

Я чую запах квітів. Я не вмер

А небо стрімко падає додолу

Тримайте хтось

Хоча б за коси верб

Куди ж ви люди людоньки,

Куди ж ви люди людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер

Усі проходять мимо

... А житечко моє таке густе.

... А мамина рука така гаряча

Вам стане соромно колись за те

Та я вже цього не побачу

М. Замига

Коли послухали все це нас переповнювало дуже багато емоцій. І хотілося запитати: «Чому саме ми - українці?» Очевидці цих страшних років також багато чого розповіли. Вони дуже сумно говорили про це , і тому здавалося що ми ще раз і ще раз переносимося у той далекий 1933 рік.


Коли ж ця розповідь дійшла до Вашого серця теж, то перед запаленою свічкою скажіть слова які нас згуртують - ПАМ’ЯТЬ та ВІРА.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш не було голодомору?

Чого ж тоді як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби нічого людям не лишай!

Хто ж села вимерлі на Україні

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лишиться сумлінні?

Імперський молох світ вам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих , і померлих на шляхах

І досі ще стоять мені в очах …

А кажеш – не було голодомору?!

Д.Білоус


Запалення свічки вічної пам ті жертв голодомору



Вінок пам’яті жертвам голодомору



Молебень прилуцьких священників за жертв голодомору



Молебень прилуцьких священників за жертв голодомору



Скорботна хода, присвячена пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років



Скорботна хода, присвячена пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років








Фото стенду «Колоски Пам’яті»


Вінок пам'яті жертвам голодомору



Поезія юної поетеси літературної студії «Соняшник»

Сіренко Юлії учениці 9 класу

СПОГАД БАБУСІ

Колись мені бабуся розказала: «Маленькою тоді я ще була ... Про щось, можливо, зараз не згадаю, Та пам'ятаю, як просила хліба дітвора.

Як простягалися тремтливі рученята: « Хоч крихту дайте», - плакали малі... Ходила смерть від хати і до хати, І Суд Страшний почався на землі.

Усі ми дотлівали, як свічки, Хоч колосків тоді вродило рясно... І я не знаю, як пережили. Голодні дні, страшніші від війни, Як сонце в небесах тоді не згасло...



МАЛЮНКИ ПЕРЕМОЖЦІВ ШКІЛЬНОГО КОНКУРСУ „ГОЛОД ОЧИМА ДІТЕЙ"












Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка