Зміст аблова О. К., Коценко К. Ф., Лукаш І. М



Сторінка8/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір4.78 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

ІНТЕРНЕТ-МАРКЕТИНГ ЯК ЗАСІБ УСПІШНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ БІЗНЕСУ
Ілляшенко С.М., д.е.н., проф., Рот-Сєров Є.В., студент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Надзвичайно високі темпи зростання глобальної мережі Інтернет та її здатність докорінно змінювати спосіб взаємодії між людьми і компаніями, методи дослідницької діяльності зробили її ефективною платформою для реалізації маркетингових заходів підприємства, підвищення рівня обслуговування клієнтів, потужним інструментом управління підприємством і джерелом інформації для наукових і практичних розробок. [2]

За сучасних умов разом зі зростанням аудиторії користувачів та розвитком можливостей Інтернет як інформаційно-медійного середовища зростає інтерес до нього як до інструменту бізнесу. У першу чергу мережа Інтернет важлива для бізнесу як інформаційно-рекламний носій з досить невисокою вартістю і дуже великою інформаційної ємністю. У мережі, як правило, об’єктом Інтернет-маркетингу часто є сайт компанії, а не її товари або послуги. Сайт і побудована на його основі система комунікацій дозволяє істотно спростити відносини зі споживачами, постачальниками, прискорити взаємодію між різними підрозділами компанії.

Інтернет-маркетинг – це сукупність спрямованих на досягнення цілей організації заходів, що передбачають проведення маркетингових досліджень, вдосконалення ціноутворення, товарної політики та політики розподілу, побудова ефективної системи комунікацій з використанням засобів і можливостей глобальної мережі.[1] Специфіка інструментарію Інтернет-маркетингу дозволяє використовувати його у всіх напрямках діяльності, що входять в маркетинговий комплекс підприємства, і поєднує в собі такі напрямки діяльності підприємства:


  • комунікаційна політика – дозволяє знизити маркетингові витрати на комунікації як зі споживачами, так і з партнерами компанії;

  • маркетингові дослідження – дозволяють скоротити терміни робіт і витрати на їх проведення, збільшити географічний охват, а також вивчити конкурентів і ринок, не вдаючись до методів, що вимагають безпосереднього контакту з середовищем, споживачами тощо;

  • цінова політика – надає можливість створити гнучку систему ціноутворення з урахуванням еластичності попиту за ціною та практикувати її в подальшому за допомогою Інтернет-технологій;

  • товарна політика. Ефективність її проведення дозволяє визначити повноту обліку споживчих переваг, виявити такі переваги ще на стадії розробки продукту, запропонувати аудиторії альтернативний спосіб задоволення її запитів;

  • політика розподілу. Інтернет – це місце, де можна створити додатковий майданчик для реалізації товарів широкому сегменту цільової аудиторії, не відчуваючи при цьому негативного впливу географічної розосередженості покупців.

Мережа Інтернет є інтерактивним середовищем і надає рекламодавцю найбільш ефективний за своїми можливостями засіб сфокусованого впливу на цільову аудиторію загалом і конкретних споживачів зокрема. Базуючись на сучасних комп’ютерних технологіях, Інтернет дозволяє оперативно, чітко та на досить точно проаналізувати дієвість рекламних заходів. Рекламні заходи, що здійснюються у мережі у своїй більшості пов’язані із комплексним просування сайту підприємства та реалізуються за 2 основними напрямами: пошукова та непошукова оптимізація.

Пошукова оптимізація сайту включає в себе комплекс робіт над сайтом, а також зовнішніми чинниками, який дозволяє підвищити позиції у пошукових системах відповідно до вибраних ключових слів. Кінцева мета проведення пошукової оптимізації – збільшити кількість цільових відвідувачів.

Непошукова оптимізація включає в себе e-mail рекламу, розміщення реклами на спеціальних електронних дошках оголошень, контекстну (пошукову), медійну (банерну) рекламу, відеорекламу (цифрову), фонову рекламу, інтерактивні рекламні ролики (Rich media) та створення прес-релізів (документів з інформацією про певну подію чи захід). Використовуючи вказані технології, компанія може значно збільшити свою цільову аудиторію, виявити її найбільш перспективні сегменти, максимально розширити її відповідно до власних можливостей.

Підсумовуючи все вищезазначене вбачаємо за доцільне відмітити, що використання інструментів Інтернет-маркетингу у сучасних умовах дозволяє скоротити маркетингові витрати, розширити клієнтську базу підприємства, підвищити ефективність реклами і, що найважливіше, здійснювати ефективний таргетинг. Це, в свою чергу, дозволяє спрямувати маркетингові зусилля підприємства в правильному напрямку, сприяє економії часу і ресурсів при виявленні цільової аудиторії.




  1. Вавриш О.С. проблеми становлення та перспективи розвитку Інтернет-маркетингу в українській економіці // Інноваційна економіка

  2. Жарикова Е.В. Методы продвижения сайтов // Интернет-маркетинг 03(45). -2008-c.-156-162



Реформування ФІНАНСОВого ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ
Ілляшенко Т.О., доц., Захарченко С.І., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Охорона здоров’я є невід’ємним елементом суспільного життя та соціальної політики держави. Питання щодо належного рівня державного фінансування соціальної політики протягом тривалого часу залишається суперечливим, як у розвинених, так і в бідних країнах.

Здоров’я — це показник національного престижу, необхідна умова збереження трудового потенціалу, показник рівня культури країни, а також один з основних критеріїв ефективності державного управління. Відповідальність за охорону, збереження та зміцнення здоров’я населення несе держава, згідно з Конституцією України. Національна політика України в галузі охорони здоров’я населення базується на тому, що держава у своїй діяльності забезпечує пріоритетність охорони здоров’я, вдосконалення медичної допомоги, запровадження здорового способу життя, а також передбачає у Конституції безкоштовне медичне обслуговування населення.

Вагомий внесок в організацію та управління системою охорони здоров’я в Україні в нових умовах трансформаційних змін зробили В. Бакуменко, Я. Бездуган, М. Букевич, Ю. Вороненко, Н. Карпишин, С. Кондратюк, В. Лехан, Є. Малік, В. Москаленко, Л. Пиріг, О. Пенькова, О. Солдатенко, Н. Солоненко та ін.

Основними джерелами фінансування охорони здоров’я є: державний та місцевий бюджети, приватне фінансування, безпосередні платежі населення, програми міжнародної гуманітарної допомоги, як додаткове джерело фінансування, кошти громадських, релігійних і благодійних організацій, страхові фонди та інші джерела, не заборонені законодавством.

На сьогоднішній день існує три моделі організації фінансового забезпечення охорони здоров’я, а саме: приватна, страхова та бюджетна.

В Україні діє бюджетна модель охорони здоров’я. Це пояснюється тим, що основну роль у фінансовому забезпеченні відіграють кошти державного (14-28 %) та місцевого (71-85 %) бюджетів, а кошти, отримані з інших джерел, характеризуються як додаткові фінансові ресурси.

Велика роль у державній політиці щодо забезпечення якості та ефективності діяльності системи охорони здоров’я належить реформуванню системи охорони здоров’я задля забезпечення справедливості та доступності надання медичної допомоги, наближення медичних послуг до безпосереднього споживача, покращення показників здоров’я населення, задоволення потреб населення в ефективній медичній допомозі з мінімальними фінансовими витратами.

За даною реформою передбачається зміна механізмів фінансування галузі. Завдяки цьому передбачається встановлення зв’язку між заробітною платою медичних працівників та обсягами, якістю виконуваної ними роботи, а також встановлення заохочувальних виплат. Проводиться розмежування видатків за видами медичної допомоги:за рахунок районного або міського бюджетів фінансуватиметься первинна медична допомога; вторинна, третинна та екстрена допомога фінансуватиметься з обласних бюджетів (за винятком м. Київ). Фінансуватимуться заклади охорони здоров’я за видами медичної допомоги відповідно до договорів про медичне обслуговування. Договори міститимуть обов’язкову інформацію про обсяги наданих послуг та фінансування, а також у договорі буде вказаний індикатор якості наданої допомоги.

Судячи з міжнародного досвіду фінансування охорони здоров’я слід звернути увагу на те, що поліпшення якості роботи не відбувається лише за рахунок збільшення видатків. Саме тому ґрунтовну увагу слід приділяти підвищенню ефективності розміщення планових, кадрових та матеріальних ресурсів.

Для того, щоб вивести соціальну сферу на новий рівень функціонування, слід:



  • розробити систему контролю, яка б забезпечувала цільове надходження коштів;

  • забезпечити поступове зростання заробітної плати робітникам соціальної сфери;

  • перейняти позитивний зарубіжний досвід фінансування та підтримки соціальної сфери західноєвропейських країн.

Нова система фінансування дасть змогу здійснити удосконалення соціальної політики. Перспективами подальших досліджень є пошук нових ефективних засобів формування і використання капіталу закладів охорони здоров’я України.
1. Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава : Програма економічних реформ на 2010–2014 рр. / Комітет з економічних реформ при Пре-зидентові України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.president.gov.ua/docs/ Programa_reform_FINAL_2.pdf.

2. Буздуган Я. Поняття, принципи, форми фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні / Я. Буздуган // Віче. – 2008. – № 5. – С. 26–28.



СУЧАСНИЙ СТАН ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ІНСТРУМЕНТИ РЕГУЛЮВАННЯ ЇЇ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ
Іскаков А.А., студент, Волк О.М., к.е.н., ст. викл.

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Упродовж останніх двох десятиліть для України залишається актуальним питання структурної трансформації національної економіки країни відповідно до сучасних вимог постіндустріального суспільства та економічного розвитку інноваційного типу. Забезпечення структурних зрушень в національній економіці передбачалось у всіх державних програмах стратегічного розвитку України за роки незалежності. Водночас, національна економіка України залишається неадаптованою до вимог постіндустріального суспільства, що передбачає необхідність структурних зрушень задля подальшого економічного розвитку та зростання[1].

Вітчизняна економіка характеризується неефективною структурою з високою ресурсо- й енергоємністю виробництва, надмірним екстенсивним розвитком сировинних галузей, низьким рівнем інноваційності, відірваністю фінансового сектору від реальної економіки, неефективним функціонуванням секторів, що забезпечують соціальний розвиток.

Модель збалансованої галузевої структури національної економіки, характерна для більшості провідних країн світу на початку нинішньої світової кризи, має такий вигляд: переробні галузі промисловості – 20%, фінансова сфера – 25%, сфера послуг – 22%, інші галузі національної економіки – 33%. Порівнюючи структуру економіки України за 2002, 2007 та 2011 р. з моделлю національної економіки, можна зробити висновок, що в Україні загальна питома вага переробної галузі промисловості загалом відповідає показнику ядра збалансованої структури (20%). Однак необхідно враховувати, що внутрішньогалузева структура переробної промисловості України має “перекіс” у бік важкої промисловості – чорної металургії та паливно-енергетичного комплексу.

За 2001 – 2011 рр. відбулись певні структурні зміни в національній економіки країни. Так, реальний сектор економіки загалом скоротився майже у 1,5 рази, переважно за рахунок сільського господарства, питома вага якого зменшилась більш ніж удвічі (з 16,05% до 9,6%), та промисловості – на 2,19% (з 30,19% до 28%). Серед галузей, які належать до сфери послуг, знизилась частка будівництва (з 3,98% до 3,6%), транспорту та зв’язку (з 13,41% до 11,22%), тоді як зросли частки: торгівлі (з 12,23% до 16,79%), операцій з нерухомістю (з 7,44% до 13,01%) та надання комунальних та індивідуальних послуг (з 1,86 % до 2,15%)[3].

Такий вид економічної діяльності як фінансова діяльність, що є основою фінансової сфери, збільшив питому вагу більш ніж у 2,5 рази (з 3,08% до 9,73%). Таке зростання може свідчити про поступове становлення фінансового ринку та активний розвиток фінансових послуг у країні.

Систему інструментів регулювання реструктуризації економіки модна поділити на такі основні складові:

- грошово-кредитне регулювання (проведення виваженої монетарної політики, забезпечення стабільно низьких темпів інфляції, підвищення стійкості банківської системи);

- податкова політика (запровадження прискореної амортизації, зниження податкового навантаження на фонд оплати праці, яке несуть роботодавці, спрощення процедури відшкодування ПДВ);

- бюджетна політика (поділ видатків державного бюджету на фінансування поточної діяльності та інвестиційні видатки, забезпечення спрямування нерегулярних надходжень бюджету);

- інвестиційна політика (посилення ролі й ефективності державного інвестування, розвиток механізму державно-приватного партнерства, створення індустріальних і технологічних парків) [4].

На сучасному етапі механізми підвищення конкурентоспроможності національної економіки і створення міцної бази для її стійкого динамічного розвитку знаходяться у площині реалізації системних структурних перетворень. Динаміка структури української економіки не відповідає загальним закономірностям структурних зрушень, що відбуваються в розвинених економіках світу і полягають у зростанні частки високотехнологічних виробництв обробної промисловості, телекомунікаційних, фінансових і бізнесових послуг, а також випереджальному розвитку наукоємних, високотехнологічних галузей.
1. Карпова І.В. Проблеми реструктуризації економіки України // «Економічні науки». – Серія «Облік і фінанси». – Випуск 9 (33). – Ч. 2. – 2012.

2. Пирог О. В. Адаптація структури національної економіки України до вимог постіндустріального суспільства // Вісник / Національного університету "Львівська політехніка" . – 2011. – № 698. – С. 93-103.

3. Статистичний щорічник України за 2011 рік / за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2012. – 559 c.

4. Структурні перетворення в Україні: передумови модернізації економіки / А.П. Павлюк, Д. С. Покришка, Я. В. Белінська [та ін.]; за ред. Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2012. – 104 с.



УСТОЙЧИВОСТЬ РЕГИОНАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ: ВЫБОР И ОБОСНОВАНИЕ БАЗОВОЙ ТЕРРИТОРИАЛЬНОЙ СИСТЕМЫ
Какутич Е.Ю., доц.

НИИ устойчивого развития и природопользования

(г. Симферополь, Украина)
Прежде всего, определим, что под территориальной системой мы будем понимать совокупность социально-экономических и естественно-природных объектов, в четко идентифицированных взаимосвязях, которые проявляются во взаимоотношениях и взаимозависимостях, в соответствии с иерархическим уровнем анализа (более подробно территориальные системы, которые в научной литературе называются «территориальные социально-экономические системы», «территориальные эколого-экономические системы», «территориальные социально-географические системы», «экономико-географические» системы и комплексы и пр., описаны подробно в многочисленных работах экономико-географов и регионалистов – см.работыЭ.Б.Алаева, С.И.Догогунцова, Б.М.Данилишина, М.И.Долишнего, М.М.Паламарчука, Н.И.Фащевского, Л.Г.Чернюк, Л.Т.Шевчук и др.). Так, для региона, базовая территориальная система – это система муниципального или поселкового управления, т.е. минимальный уровень администрирования, привязанный к территории.

Для Автономной республики Крым такими базовыми территориальными системами будут совокупности внутрирайонных образований, объединенных общими особенностями управления и схожестью решаемых задач социально-экономического и природоохранного характера. В работе «Крым: Цели Развития Тысячелетия. Вопросы локализации ЦРТ на примере адаптации седьмой цели «Обеспечение устойчивого развития окружающей среды» (Симферополь, 2011) [1] нами отмечалась необходимость рассматривать Крым как совокупность территориальных систем различного ранга, отличающихся между собой условиями формирования и реализации политики устойчивого развития.

Так, если выделять территориальные системы регионального уровня, то таких систем будет несколько, а именно – Северо-крымская (Красноперекопско-Армянская промышленная территориальная система), Сивашская, Центрально-степная (степная аграрная территориальная система), Западно-крымская (Евпаторийско-Сакскаятериториальнаяситема), Севастопольская промышленно-портовая территориальная система, Южнобережная рекреационная территориальная система, Горно-Крымская (Бахчисарайская) территориальная система, Старокрымско-Керченская степная территориальная система, с выделением Феодосийской и Щелкинско-Казантипской рекреационной подсистемами, и Керченская промышленно-портовая территориальная система.Выделение таких подсистем целесообразно увязать с административно-территориальным делением и с выделением базовых территориальных систем, например, на территории Керченского полуострова такими базовыми территориальными системами будут Багеровская система, Приозерная система, Горностаевская система и проч., здесь целесообразно выделять территориальные системы по поселковым советам с объединением населенных пунктов, не имеющих четко выраженных отличий по управлению или социально-экономическому развитию.

Региональные системы формируют собственные подходы и руководящие документы к территориальному управлению. В этой связи интересен опыт стратегий устойчивого развития административных областей Украины (таковые есть в Закарпатской, Харьковской, Сумской областей), разработана стратегия устойчивого развития Каменец-Подольского района, Сватовского поселкового совета Луганской области и пр. Это говорит о том, что подобные документы – реальность сегодняшнего территориального управления. И это территориальное управление необходимо наполнять конкретными разработками и предложениями. Для Крыма такими разработками будут материалы многочисленных общественных слушаний и экспертных заключений, предложенных в рамках проектов «Устойчивый Крым», «Крым: Цели развития Тысячелетия», при обсуждении программы социально-экономического развития Крымского полуострова на период до 2015 года, программы социально-экономического развития Бахчисарайского района и проч.


1. Крым: Цели развития тысячелетия. Вопросы локализации ЦРТ на примере адаптации седьмой цели «Обеспечение устойчивого развития окружающей среды». – Симферополь: 2011. – 156 с.

ПОДХОДЫ К АНАЛИЗУ УСТОЙЧИВОСТИ РЕГИОНАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ (НА ПРИМЕРЕ АВТОНОМНОЙ РЕСПУБЛИКИ КРЫМ)
Какутич М.А., аспірант

ГУ «Институт экономики природопользования и устойчивого развития

НАН Украины» (г. Симферополь, Украина)
Для анализа устойчивости территориальных систем в составе Крыма целесообразны комплексные оценки эколого-экономической динамики развития производительных сил и природно-техногенной (экологической) безопасности. Например, на методической уровне такие оценки предложены специалистами Совета по изучению производительных сил Украины, а после – Института экономики природопользования и устойчивого развития НАН Украины.

Устойчивое развитие экономики в каждой стране и отдельном регионе наряду с общими законами функционирования и развития имеет специфические особенности, определяемые условиями производства, ресурсным потенциалом, менталитетом населения и т.д. Как справедливо отмечает А.Дохолян [1], в период экономического подъема начинается оживление всех составляющих производства, формируется устойчивый уровень спроса, предопределенный растущим уровнем жизни. При этом следует отметить, что достижение подъема экономики имеет свою цену и определенные негативные последствия. В этой связи искусство достижения устойчивости состоит в выборе оптимальных приоритетов и соответствующей стратегии достижения цели. Действительно, «устойчивость» предпочтительно рассматривать для каждого данного исторического этапа. Развитие теории эволюционной экономики (у истоков которой стоял Н.Д. Кондратьев) основано на том, что в экономике через определенные промежутки времени происходит вытеснение одного доминирующего технологического уклада другим, который, в свою очередь, сам становится доминирующим укладом. Каждый последующий уклад оказывается в некотором смысле более эффективным, чем предыдущие. В учете этих переходов от уклада к укладу, сопровождающихся ростом масштабов производства, производительности труда, усложнением хозяйственных связей и отношений, заключается процесс экономической эволюции на макроуровне. Учет этого и позволяет поддерживать устойчивое развитие экономики.Отметим, что устойчивость может быть присуща не только фиксированному состоянию региональной системы, но и ее изменениям. В качестве основных видов такой устойчивости можно выделить: устойчивость развития, характеризующуюся систематическим приращением результата не ниже допустимого минимума и не выше объективно детерминированного максимума; перманентную устойчивость, когда изменения, в том числе положительные, проявляются лишь эпизодически и непродолжительно; гиперустойчивость, т. е. состояние, когда регионы к развитию маловоспреимчивы, не способны адаптироваться к изменениям, в том числе и необходимым положительным [2].

Каждый регион, каждая территориальная систем имеют свои особенности развития, свои приоритеты и ориентиры интеграционной динамики. Именно это и дает нам право говорить о необходимости создания локальных стратегий устойчивого развития. Если использовать в таких стратегиях не только «точки роста», но и векторы устойчивого поступательного развития, то такие документы могут стать не просто очередным планово-проектным ориентиром, а действительно эффективным механизмом достижения непротиворечивого сбалансированного территориального развития. Развития, в котором достижение региональной устойчивости достигается (обеспечивается) эффективными стратегиями развития базовых (локальных) территориальных систем.

Крым традиционно тяготел в геополитической и геоэкономическом развитии к России. И это не только дань истории, а еще традиционно тесные связи – на уровне людей, миграционных потоков, инвестиционной деятельности. Еще одним интеграционным вектором является Турция. Тесны связи с коренным крымско-татарским населением турецких официальных и общественных организаций, и о турецком векторе нельзя забывать при формировании политики Крыма.

Критерием политики устойчивого развития территориальных систем для достижения общенациональных и региональных целей должно стать широкое экспертное обсуждение направлений развития, ориентиров интеграции. Сбалансированное развитие национальное экономики возможно и целесообразно только в контексте четкой внешней политики, баланса интересов базовых территориальных систем, социального консенсуса, обеспечения экологической безопасности и рационального использования природных ресурсов.
1. Дохолян А.С. Проблемы устойчивого развития экономики региона // Современные проблемы науки и образования. – 2011. – № 5;

2. Угурчиев О..Б., Аджигов М.Т. О сущности устойчивого развития региона // Материалы международной заочной научно-практической конференции «Проблемы и перспективы развития экономики и управления», 19 октября 2011 г. // http://sibac.info/files/2011.../2_Ugurchiev.doc



ЩОДО ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ БАР’ЄРІВ ВХОДУ СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ НА РИНОК ЕКОЛОГІЧНИХ

ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ (РЕТП)
Карінцева О.І., к.е.н., доц., Тарасенко С.В., асистент, Дяченко А.В.

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
З метою забезпечення конкурентоспроможної позиції і мінімізації ризиків господарської діяльності підприємства мають ефективно працювати не тільки в межах окресленого цільового сегменту або ринку, але й завойовувати нові сегменти або галузеві ринки.

При вході на нові ринки, зміні ринкової позиції, у ході звичайної господарської діяльності підприємство стикається з бар’єрами, тобто перешкодами, які виникають на різних етапах функціонування суб’єкта господарювання і призводять або до зростання витрат, або до зниження результату.

Тому для підвищення ефективності діяльності суб’єкт господарювання має досліджувати існуючі бар’єри та визначати їх величину.

Вважається, що в галузях з більш високими вхідними бар’єрами прибутки вище, ніж в галузях з більш низькими вхідними бар’єрами.

З точки зору соціально-економічної ефективності деякі бар’єри бажані. Наприклад, якщо в галузі створюються позитивні зовнішні ефекти, а фірми цієї галузі не захищені у достатній мірі бар’єрами, то ресурси для здійснення відповідної діяльності будуть дуже швидко вичерпані. У таких випадках вхід на ринок повинен бути обмежений у тій мірі, щоб ціни на продукти на ньому і рівень технологічних інновацій знаходилися в оптимальній комбінації.

Слід зазначити, що наявність у поведінці суб’єктів ринку такої риси як обмежена раціональність, змушує звертати увагу на інституційні форми подолання бар’єрів входу, оскільки ринок не завжди може узгоджувати інтереси економічних агентів. Учасники ринкових трансакцій повинні вирішувати проблему мінімізації трансакційних витрат залежно від специфічності активів, комплексності технології, частоти самих трансакцій, що також є вхідними бар’єрами.

Оцінка існуючих вхідних бар’єрів на РЕТП здійснюється, на нашу думку, в найзагальнішому вигляді у чотири етапи.

На першому етапі проводиться ідентифікація видів вхідних бар’єрів. Вони можуть бути пов’язані з технологією виробництва, характером уподобань споживачів, динамікою попиту, конкуренцією іноземних виробників. Такі бар’єри класифікують як нестратегічні фактори ринкової структури. До нестратегічних бар’єрів належать: економія від масштабу; абсолютна перевага у витратах; специфічність активів (можливість їх застосування лише певній сфері діяльності); потреба у капіталі; зайві потужності; технологічний рівень (технологічний розрив); доступ до дистриб’юторських мереж; державні ліцензії; контроль над стратегічними ресурсами; витрати на НДДКР; культурні відмінності; щільність (компактність) продуктового простору; екологічні податки і т.п.

Також існують бар’єри, викликані стратегічною поведінкою фірм, що діють на даному ринку, а саме продуктова диференціація; вертикальна інтеграція; торгові марки; продуктові і процесні патенти; обмежене ціноутворення; реклама; дослідження і розробка: неповність і асиметрія інформації; інвестиційні ризики; витрати оперування на зарубіжних ринках: вимоги до видів упаковки, що можуть бути використані на ринках тих чи інших країн; вимоги щодо рециркуляції пакувальних матеріалів, екомаркування та ін.

На другому етапі необхідно сформувати систему показників та їх критеріальну базу, за допомогою яких можна оцінити затрати підприємства на подолання бар’єрів, підтримку їх «відкритими».

Так, наприклад, для визначення рівня концентрації ринку використовують декілька показників, серед них: індекс концентрації, показники дисперсії і коефіцієнт варіації, індекс Херфіндаля–Хіршмана.

На третьому етапі здійснюється збір необхідної релевантної інформації для формування системи показників щодо оцінки бар’єрів входу. В першу чергу, визначаються методи та форми збору інформації. Наприклад, певні дані про діяльність РЕТП можна отримати шляхом аналізу: оглядів даного ринку, публічної інформації про основних його гравців тощо.

На четвертому етапі розраховується інтегральний показник бар’єрів входу та витрати на підтримку їх «відкритими»; проводиться порівняння з критеріальною базою. Актуальність окремого виділення величини витрат на підтримку бар’єрів входу відкритими зумовлена необхідністю розмежування капітальних та поточних витрат подолання бар’єрів входу з метою прийняття ефективних управлінських рішень щодо входження суб’єкта господарювання на РЕТП.

Критеріальною базою порівняння величини вхідних бар’єрів можуть виступати: величина очікуваного прибутку на РЕТП, прибутковість або величина бар’єрів входу на інших ринках і т.п.

Отже, підприємство з метою диверсифікації господарської діяльності, звичайно, намагається розширити межі діяльності. Вхід на нові сегменти або ринки актуалізує питання дослідження висоти існуючих бар’єрів входу на ринок і системи показників, за допомогою яких дані бар’єри можуть бути оцінені.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка