Зміст аблова О. К., Коценко К. Ф., Лукаш І. М



Сторінка23/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір4.78 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Чередниченко К.Е., студент, Валенкевич Л.П., к.е.н., доц.

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Формування інформаційно-технологічного суспільства, а також зміни в соціально-економічному розвитку держави потребують підготовки менеджерів нового покоління. Шляхи реформування професійної підготовки майбутніх фахівців, зокрема менеджерів, знайшли відображення в Законах України "Про освіту", "Про вищу освіту", Державній національній програмі "Освіта" (Україна ХХІ століття).

Підвищення якості освіти менеджерів, забезпечення її мобільності, конкурентоспроможності на ринку праці вимагає подальшого вдосконалення організації навчального процесу у вищих навчальних закладах. У практиці професійної діяльності менеджер має справу з конкретними людьми. У зв'язку з цим виникає необхідність формування в майбутніх керівників уміння вибудовувати особливу манеру спілкування. Саме від комунікативних здібностей менеджерів, знання загальних та специфічних особливостей професійного спілкування, спрямованості залежить забезпечення гуманістичних взаємин у професійній діяльності.

В останні роки проблема підготовки майбутніх менеджерів знайшла відображення в наукових дослідженнях Замкової Н.Л., Володарської-Золи Л., Куліш О.І., Лівенцової І.А., Логутіної Н.В., Бондарєвої Л.І. та багатьох інших науковців. Коротко узагальнимо основні ідеї.

Володарська-Зола, окреслюючи професійну підготовку майбутніх менеджерів, зазначає, що підготовка менеджерів у вищих технічних навчальних закладах має реалізуватися на економічно-економетричній, гуманітарній і технічній базі і має гарантувати студентам одержання, крім професійних знань у галузі організації та управління, економіки, фінансів, маркетингу, також гуманітарні знання. А також до подальших напрямів дослідження цієї важливої проблеми відносить порівняльний аналіз неперервної професійної освіти в Польщі, Україні та західноєвропейських державах, психолого-педагогічних та організаційних підходів до забезпечення наступності в діяльності старшої профільної школи, професійно-технічного та вищого навчального закладу технічного профілю. [1]

Гринчук О.І. висвітлює основні підходи щодо розуміння сутності та змістовних характеристик комунікативної підготовки майбутніх менеджерів. Діяльність менеджера, в його дослідженні, розглядається з антропоцентричних позицій, тому дисциплінам психологічного спрямування відводиться надзвичайно важливе значення в процесі його професійного становлення. Міжособистісне спілкування визначається генезисно первинною і фундаментальною складовою розвитку управлінського спілкування. [2]

Сікорська Л.О. обґрунтовує педагогічні умови ефективного формування комунікативних умінь як засобу підготовки майбутніх менеджерів до іншомовного спілкування у професійній діяльності. У дослідженні розкриті специфічні особливості професійно спрямованого навчання, яке забезпечується створенням у навчальному процесі комунікативних ситуацій, адекватних умовам майбутньої професійної діяльності студентів; доведено, що комунікативність навчальних вправ, які моделюють певний відрізок реального процесу комунікації і зберігають суттєві риси модельованої діяльності, сприяє успішності засвоєння іноземних мов. [3]

Проблема підвищення рівня готовності майбутнього менеджера організацій до професійного спілкування окреслені в дослідженні Куліш О.І. Необхідними умовами ефективного здійснення процесу становлення майбутнього фахівця автором визнано міжособистісну взаємодію, ситуативну рефлексію та особистісну регуляцію. Доведено можливість досягнення високого рівня оволодіння основами професійного спілкування майбутніх менеджерів організацій за умови системної побудови педагогічного процесу, спрямованості його на особистісно-орієнтоване засвоєння змісту освіти.

Наукове дослідження Бондарєвої Л.І. присвячено вирішенню проблеми використання навчального тренінгу у професійній підготовці майбутніх менеджерів організацій в економічних університетах. Розроблено та обґрунтовано організаційно-педагогічні засади використання навчального тренінгу у професійній підготовці майбутніх менеджерів організацій в економічному університеті, які включають: практичну модель навчального тренінгу; педагогічні етапи розробки програми і методику проведення навчального тренінгу; критерії ефективності використання навчального тренінгу у професійній підготовці майбутніх менеджерів організацій; вимоги до особистості викладача-тренера та його методичної підготовленості.

Беручи до уваги вищеперераховані наукові дослідження, які представленні у педагогічній науці за останні 7 років, можемо зробити висновок, що проблема підготовки майбутніх менеджерів є актуальною і постійно знаходиться в полі зору науковців. Проте, на мою думку, потребує уваги проблема виокремлення та обґрунтування педагогічних умов професійної адаптації менеджерів, що може стати завданням подальших наукових досліджень.
1. Влодарска-Зола, Л. Професійна підготовка майбутніх менеджерів у вищих технічних навчальних закладах [Текст] : автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.04. / Володарська-Зола Лідія ; Ін-т педагогіки та психології професійної освіти АПН України. – К., 2003. – 20 с.

2 Гринчук, О. І. Психологічні засади комунікативної підготовки майбутніх менеджерів [Текст] : автореф. дис. ... канд. психол. наук: 19.00.07 / Гринчук Олександра Іванівна ; Прикарпатський національний ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2004. – 22 с.

3. Сікорська, Л. О. Формування комунікативних умінь майбутніх менеджерів у процесі вивчення іноземних мов [Текст] : автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.04. / Сікорська Лариса Олегівна ; Ін-т вищої освіти АПН України. – К., 2005. – 20 с.

ЕКОЛОГІЧНЕ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ: СТАН ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ
Чигрин О.Ю., доц., Часник О.М., студент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Значні обсяги використання та забруднення природних ресурсів обумовили необхідність впровадження та реалізації системи платного природокористування.

Україна однією з перших в світі почала реалізовувати концепцію платного природокористування на законодавчому рівні.

Перший експеримент із введення системи екологічного оподаткування був проведений у місті Суми в 1989-1990 роках під керівництвом засновника Сумської наукової школи з економіки прирдокористування професора О.Ф. Балацького. Підприємства міста, незалежно від форм власності, сплачували платежі в залежності від обсягу скидів та викидів забруднюючих речовин у водні об’єкти, атмосферне повітря, кількості спожитої води та обсягів складування твердих відходів. Кошти від таких платежів збиралися в екологічний фонд і витрачалися рішенням міської Ради на екологічні цілі. Потім через 2 роки, цей експеримент поширився й на інші міста України і Росії. Так, на початку 1990-х років система екологічних платежів міцно закріпилася у вже незалежній Україні, та інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Введення платного природокористування викликало розв’язання широкого кола питань. Зокрема, створення економічних умов для прискореного розвитку ринкових відносин та приведення системи природокористування в Україні у відповідність з практикою розвинених країн і міжнародними стандартами; стимулювання комплексного, раціонального, використання природних ресурсів і створення відповідних передумов; забезпечення сталого і достатнього фінансування робіт по охороні та відтворенню природно-ресурсного потенціалу; вирівнювання умов господарювання при використанні природних ресурсів різних якості та доступності; розширення інвестиційних можливостей; забезпечення узгодження загальнодержавних інтересів з інтересами територій шляхом збалансованого розподілу коштів, одержуваних від плати за природні ресурси, між державним і місцевими бюджетами; запобігання порушенням встановленого режиму природокористування.

Великий внесок у дослідження екологічного оподаткування в Україні належить головному науковому співробітнику Державної установи «Інститут економіки та прогнозування» НАН України Веклич О.О. Нею був проведений ґрунтовний аналіз організаційно-економічного механізму сучасного екологічного оподаткування в Україні та виявлено негативні тенденції його функціонування, такі як: довготривалий процес формування та невідповідність еколого-економічним потребам національного господарства; відставання розвитку механізму екологічного регулювання від темпів і потреб руху продуктивних сил; відсутність комплексності та нерівномірність формування підсистем механізму екологічного регулювання.

З січня 2011 року в Україні діє новий Податковий кодекс України, згідно якого екологічний податок запроваджується замість зборів за забруднення навколишнього природного середовища.

Загалом зміни відбулися за такими ставками податків: за викиди в атмосферне повітря забруднювальних речовин стаціонарними джерелами забруднення, за скиди забруднювальних речовин у водні об'єкти, за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах, за утворення радіоактивних відходів, за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії термін. Істотного спрощення зазнали механізми розрахунку найбільш поширених видів екологічного податку. Відповідне спрощення проведено за рахунок видалення низки коригуючих коефіцієнтів, які раніше застосовувалися. Але негативний ефект такого спрощення полягає у врахуванні всіх вище перерахованих коефіцієнтів у величині відповідних ставок екологічного податку, причому виходячи з їх максимального значення.

Проте практика справляння вітчизняних екологічних податків засвідчує наявність численних недоліків, неефективності щодо розв’язання проблем навколишнього середовища, не створення реальних стимулів у економічних агентів до екологоконструктивних, енергозберігаючих дій. Як зазначає у своїх працях Веклич О.О. Україна переважно декларативно вирішує проблеми навколишнього середовища і виступає таким суб’єктом господарювання, якому насправді вигідне заподіяння екологічної шкоди, компенсація за яку у вигляді зборів та штрафів, утворює рахунки державних фондів охорони природи. Так, наприклад відповідно до збільшення обсягів екологічних зборів в Україні за період 1999-2007 рр. включно надходження до фондів охорони навколишнього середовища усіх рівнів збільшилася з 57,8 млн. грн. до 1088,0 млн. грн., тобто зросли майже в 19 разів, в тому числі до Державного фонду – збільшилася з 10,9 млн. грн. до 707,2 млн. грн., або зросли майже в 65 разів.

Завданням сучасного законодавства є створення таких правових рамок економічної свободи, в яких ефективність діяльності суб’єктів господарювання безпосередньо залежатиме від ступені її екологічності.

ДІЄВІСТЬ, РЕАЛІСТИЧНІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ

ПОЛІТИКИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ
Чернова Т.Л., доц.

Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського

(м. Сімферополь, Україна)
Екологічна ситуація в країні залишається напруженою – збільшується деградація земель, зменшується їх родючість, попри скорочення викидів від стаціонарних джерел забруднення підвищується обсяг викидів шкідливих речовин від пересувних джерел, що становить все більшу загрозу здоров’ю населення у великих та середніх містах України, залишається загрозливим стан водних ресурсів та якість питного водопостачання, набули неабиякої гостроти проблеми поводження з відходами, особливо побутовими у великих населених пунктах, незадовільними темпами розширюється заповідна мережа, зокрема, особливо загрозлива ситуація склалася з реальним додержанням природно-заповідного режиму та функціонального використання природоохоронних територій. Однак вирішити екологічні проблеми можливо виключно в системі забезпечення сталого розвитку.

Переходу України на позиції сталого розвитку повинно передувати реформування всього народного господарства і внесення деяких коректив у систему еколого-економічної політики. Врахування екологічного фактору при проведенні економічних реформ потребує відповідної орієнтації всіх економічних інструментів, в першу чергу тих, що впливають на напрями і темпи структурної перебудови економіки. Важливою умовою переходу до сталого розвитку є стабілізація економіки і відновлення економічного росту, підвищення ефективності виробництва. Разом з тим, розвиток економіки не повинен бути самоціллю, а тільки засобом досягнення соціальних цілей суспільства, при дотриманні екологічних обмежень.



В даний час еколого-економічна ефективність політики держави в сфері сталого розвитку може формуватись на основі трьох основних принципів:

  • мінімізації антропогенних перетворень;

  • поетапності ліквідації їх негативних наслідків;

  • вибіркового підходу до проведення природоохоронних заходів з метою підвищення їх ефективності.

  • Виходячи з цього, основними еколого-економічними напрямами політики держави з метою реалізації стратегічних цілей сталого розвитку є:

  • структурна перебудова економіки держави та врахування вимог екологічної безпеки при її здійсненні;

  • сприяння формуванню якісної структури споживання, в основі якої лежать принципи раціональності й безвідходності;

  • реформування цінової політики, встановлення обмежувальних цін на енергоносії, перехід до загальної обов”язкової системи платного природокористування;

  • інституційні перетворення з метою формування нового правового і економічного механізму регулювання взаємодії державних органів різних рівнів і природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально-економічної ефективності управлінських рішень;

  • реструктуризація екологічного законодавства у зв”язку із зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва;

  • формування ефективної системи екологічної освіти і виховання;

  • реалізація першочергових екологічних програм державного значення;

  • розвиток економічних методів регулювання природокористування і децентралізація управління охороною навколишнього природного середовища, розширення повноважень місцевих органів управління;

  • забезпечення найбільш економічно ефективного вирішення природоохоронних проблем за рахунок використання ініціативи та зацікавленості суб”єктів господарювання;

  • стимулювання інвентаризації джерел забруднення, сприяння підвищенню культури виробництва і зміцненню технологічної дисципліни, нагромадження фінансових ресурсів та природоохоронних інвестицій;

  • створення ефективної системи екологічної інформації, періодичних видань екологічної орієнтації, цілеспрямована пропаганда екологічних знань.



КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ ПОСЛУГ ЛІСОВИХ ЕКОСИСТЕМ
Шведюк Ю.В., аспірант

Національний лісотехнічний університет України (м. Львів, Україна)
Лісові екосистеми відіграють важливу роль у відновленні природного капіталу, стабілізації клімату, регулюванні водного балансу, захисті ґрунтів, збереженні біологічного і ландшафтного різноманіття тощо. Сьогодні багато цінних послуг лісових екосистем викликають підвищену увагу економістів-екологів. Це зумовлено тим, що послуги лісових екосистем можуть знижуватись, а то й взагалі бути втраченими, що призведе до додаткових витрат для суспільства. Однією з основних причин є відсутність ринків для більшості послуг лісових екосистем, що призводить до надлишкового споживання цих послуг і деградації лісових екосистем [1].

У звіті ООН «Millennium Ecosystem Assessment» послуги екосистем поділяють на чотири категорії: підтримуючі (циркуляція поживних речовин, формування ґрунтів, первинна продукція), забезпечуючі (продукти харчування, прісна вода, деревина і матеріали, паливо), регулюючі (регулювання клімату, регулювання паводків, регулювання ерозії ґрунтів, очищення води), культурні (естетичні, духовні, освітні, рекреаційні) [4].

Суспільство більше знайоме з послугами екосистем, які здатні
безпосередньо впливати на їх добробут (забезпечуючі, регулюючі, культурні) і часто не враховує підтримуючі послуги.

Перехід ведення лісового господарства на шлях сталого розвитку вимагає удосконалення методологічних підходів до визначення вартості послуг лісових екосистем.

Розглядаючи проблеми вартості послуг лісових екосистем, широко застосовують концепцію загальної економічної вартості (ЗЕВ). Основними складовими ЗЕВ є вартість використання (вартості прямого, непрямого і можливого використання) і вартість невикористання (вартість споживання іншими, вартість спадщини, вартість існування) [2].

Вартість прямого використання (Direct Use Value) охоплює такі основні компоненти: деревина, недеревні продукти лісу (гриби, ягоди, лікарська сировина), полювання, рекреація.

Використання корисних властивостей лісів (покращення якості довкілля, поглинання СО2, послаблення ерозії ґрунтів, посилення водорегулюючих процесів) є вигодами непрямого використання (Indirect Use Value).

Weisbrod (1964) визначає вартість можливого використання (Option Value) як максимальну суму коштів, яку особи, що не користуються вигодами парку готові заплатити за збереження можливості відвідати парк у майбутньому [3].

Вартість споживання іншими (Vicarious Value) передбачає збереження лісів, надаючи змогу місцевим жителям продовжувати їх звичний спосіб життя.

Вартість спадщини (Bequest Value) відображає бажання передати цілісну лісову екосистему дітям і внукам, зберегти природні та культурні елементи ландшафтів.

Вивчаючи вартість існування (Existence Value), Krutilla (1967) доводить, що ресурс довкілля може мати вартість навіть для тих осіб, які отримують задоволення лише від усвідомлення того, що такий ресурс існує [3]. Вартість існування може бути визначена на основі методів суб’єктивної оцінки щодо готовності платити суспільства за збереження ресурсів (наприклад, біологічного і ландшафтного різноманіття).

На практиці відмінність між вартістю спадщини та вартістю існування полягає у визначенні ситуації, чи споживач використовує товар або послугу особисто, чи розглядає їх як потенційне джерело корисності для майбутніх поколінь [5].

Визначення ЗЕВ послуг лісових екосистем надає лише наближені оцінки вигід довкілля, однак вони повинні бути враховані у процесі прийняття обґрунтованих управлінських рішень щодо здійснення лісогосподарської діяльності.

На сьогодні існує ґрунтовна теоретична база для врахування загальної економічної вартості послуг лісових екосистем у веденні лісового господарства, проте її практичне застосування все ще залишається на початковому рівні.




  1. Копач Н.І. Підходи і методи визначення вартості і цінності послуг лісових екосистем у контексті сталого ведення лісового господарства / Н.І. Копач, Л.Д. Загвойська // Науковий вісник: Зб. наук.-техн. праць. – Львів: НЛТУ України. – 2006. – Вип. 16.7. – С.231-237.

  2. Загвойська Л.Д. Економічний аналіз інвестиційних проектів / Л.Д.Загвойська, Т.Є. Маселко, М.М. Якуба. – Львів: Афіша, 2006. – 314 с.

  3. Gios, G., Notaro, S. Total economic value: an application to forestry in: Proc. of IUFRO conf. – Rome, 1997, – 559 p.

  4. Millennium Ecosystem Assessment (MEA). Ecosystems and Human Well-Being: Synthesis. Washington: Island Press, 2005. – 155 p.

  5. G. Richnau et al. Multifaceted total economic value profiles of forest owner categoriesin South Sweden: the river Helge å catchment as a case study / G. Richnau, P. Angelstam, S. Valasiuk, L. Zahvoyska, R. Axelsson, M. Elbakidze, J.Farley, I. Jönsson, I. Soloviy // Ambio. – 2013. – Vol. 42. – Issue 2. – P. 188-200.



АНАЛІЗ МЕТОДИЧНИХ ПІДХОДІВ ДО ОЦІНКИ РІВНЯ ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА
Шевлюга О.Г., аспірант

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Техніко-технологічний розвиток промислових підприємств потребує комплексної оцінки показників, які входять до його складу. Оскільки він включає технічну та технологічну складові, то до комплексної оцінки рівня техніко-технологічного розвитку повинні входити показники ефективного використання основних фондів та показники рівня прогресивності технологій.

До системи показників, які характеризують рівень прогресивності технології відносяться:

- частка нових технологій в обсязі чи трудомісткості продукції;

- раціональність застосовуваної технології (величина витрат на одиницю корисної продукції чи одиницю корисної дії);

- структура технологічних процесів за трудомісткістю;

- середній вік застосовуваних технологічних процесів, які мають найбільшу питому вагу у собівартості кінцевої продукції;

- тривалість виробничого циклу;

- частка інноваційної продукції в обсязі виробництва та експорту.

Також виділяють групу техніко-економічних показників технологій виробництва:

- вартість виробництва одиниці продукції за і-ю технологією;

- трудомісткість виробництва одиниці продукції;

- ефективність застосовуваних прогресивних технологій;

- коефіцієнт використання сировини і матеріалів (коефіцієнт виходу готової продукції з одиниці сировини та матеріалів).

Деякі науковці відзначають, що ефективність використання основних фондів можна оцінити, використовуючи чотири групи показників:

1) показники екстенсивного використання ОФ;

2) показники інтенсивного використання ОФ;

3) показники інтегрального використання ОФ;

4) узагальнюючі показники використання ОФ, які характеризують ремонтні аспекти використання основних фондів в цілому по підприємству.

Технічний рівень устаткування визначають такі показники:

– продуктивність (потужність);

– надійність, довговічність;

– питома металомісткість;

середній термін експлуатації;

– частка прогресивних видів обладнання в загальній кількості;

– частка технічно та економічно застарілого обладнання в

загальному парку.

Також існує група показників оцінки стану основних фондів:

- коефіцієнт зносу;

- коефіцієнт придатності;

- коефіцієнт оновлення;

- коефіцієнт вибуття;

- коефіцієнт приросту.

Деякі економісти поділяють систему оцінних показників ефективності використання основних фондів на три групи:

- показники, які характеризують відтворення ОФ, тобто їх технічний стан;

- показники, які характеризують оснащеність підприємства основними фондами;

- показники, які характеризують ефективність використання основних виробничих фондів підприємства.

Інші вважають, що аналіз використання основних фондів можна проводити за такими напрямами:

- аналіз складу ОФ;

- аналіз структури ОФ;

- аналіз технічного стану ОФ;

- аналіз утримання ОФ;

- аналіз техніко-економічних показників використання основних засобів.

Ще двома важливими аспектами є урахування у системі показників інвестиційних коштів та часу (на впровадження нових технологій у виробництво, заміну або модернізацію застарілих основних засобів).

Всі перелічені групи показників потребують подальшого вивчення з метою створення системи комплексної оцінки техніко-технологічного розвитку.

Комплексний показник оцінки рівня техніко-технологічного розвитку пропонується розраховувати за формулою:

де КТТР – комплексний показник оцінки рівня техніко-технологічного розвитку підприємства;

КОФ – коефіцієнт стану та ефективності використання основних фондів;

КТ – коефіцієнт рівня прогресивності технології;

КІ – коефіцієнт залучення інвестиційних коштів;

Т – коефіцієнт, який враховує час.

В подальших дослідженнях проводитиметься оцінка складових наведеного комплексного показника.

THE ENTERPRISE AS A FRACTAL FORMATION:

SELF-IDENTIFICATION AND DEVELOPMENT
Shevtsova A.Z., PhD in economics, associate professor

Technological Institute of East Ukraine Volodymyr Dahl National University

(Lagansk, Ukraine)
The sustainable development issue encompasses a wide range of important economic, social and ecological problems. Their complexity, multi-level and interconnection require appropriate conceptual and methodological approaches.

Author’s work is based on a system-synergetic approach towards research and transformation of different systems. An ambiguous concept of «sustainable development» (following thoughts of Professor Melnyk L. [1]) should be noted within the framework of this approach. The concept contradicts to the essence of two evolutionary mechanism classes – adaptive and bifurcational.

Fractal method is one of the methodological tools within system-synergetic approach.

The fractal picture of the world induces to a non-traditional view on known things. It rebuilds perception and understanding, opens up new perspectives for creating and managing the systems that operate based on the same principles as the natural system. Let’s learn from Nature!

Here it’s necessary to make a remark: the discussion won’t touch fractals with strict self-similarity which are obtained by setting the generation rule and executing a sequence of iterations (Sierpinski triangle is an indicative example of such fractals). Instead, in this paper only fractals with non-strict self-similarity will be considered. The founder of fractal approach, Mandelbrot B. [2], referred to them as to structures consisting of parts that are in some ways similar to the whole. The enterprise formally becomes nothing else but a fractal formation in this context. But to factually become a fractal formation, certain organizational and management efforts are required.

First of all, the company as a whole and its key business units need to address such initial questions: Why do we exist? What are we doing? How are we doing?

The first question can be addressed by enterprise mission if it was previously formulated. In case it wasn’t, which in reality is very common, then it should be defined.

An adequate answer to the second question is extremely important. It is underlined by the famous quote: «Many organizations that seemed to know what they were doing have disappeared from the scene» [3].

Finally, when addressing the third question, we must remember the famous words of P. Drucker: «To produce something as good as others currently is not enough» [4].

After conducting enterprise analysis and self-identification, it is necessary to ensure the autonomy of the structural units as fractals and provide their integration into the initial self-managing «alive» whole. This integration is based on a continuous informational and communicational interaction.

The obtained formation is more than a simple sum of parts. It is a fractal enterprise where foundations, functioning and management are based on the concept of organized synergy.

It should also be emphasized that efficient interaction of the enterprise with such global fractal formation as market is important to reach success. In other words, a coherent solution for internal and external entrepreneurial tasks is required. It may be able to provide additional synergetic effect.




  1. Melnyk, L. Economics of Development. Sumy: University Book, 2006. – 662 p.

  2. Mandelbrot, B. The Fractal Geometry of Nature. San Francisco: W. H. Freeman & Co, 1982. – 468 p.

  3. King, W., Cleland, D. Strategic Planning and Policy. New York: Van Nostrand Reinhold Company, 1978. – 374 p.

  4. Drucker, P. Management Challenges for the 21st Century. New York: Harper Business, 1999. – 207 p.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка