Зміст аблова О. К., Коценко К. Ф., Лукаш І. М



Сторінка2/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір4.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25



УПРАВЛІННЯ ЕКОЛОГІЧНИМИ РИЗИКАМИ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ
Аблова О.К., к.е.н., доц., Коценко К.Ф., к.г.н., доц., Лукаш І.М., асистент
ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана» (м. Київ, Україна)
Підприємницька діяльність тісно пов’язана з поняттям ризик. Дослідження Роксани Міхет із Міжнародного Валютного Фонду показали, що в розвинутих країнах компанії відвертіше ідуть на ризик, коли мова йде про розвиток інновацій, тоді як країни, які розвиваються, значною мірою уникають непевності, і в кінцевому результаті програють.

Екологічний ризик – це один із видів ризику. М.Ф. Реймерс дає визначення екологічного ризику як імовірності настання негативних для екологічних ресурсів наслідків будь-яких (навмисних чи випадкових, поступових чи катастрофічних) антропогенних змін природних об’єктів і чинників.

Існують відміни між поняттями «екологічний ризик» та «економічний ризик». Якщо в економіці підприємець ризикує власним капіталом або капіталом акціонерів, то екологічний ризик супроводжуються збитками, які завдаються населенню та довкіллю регіону, де розташоване підприємство. Крім того, економічний ризик у більшості випадків піддається визначенню через систему розрахунків або аналіз статистики. Наслідки екологічного ризику торкаються багатьох компонентів природи і позначаються на якості життя населення, до того ж наслідки часто викликають ланцюжкові реакції, і все це важко підрахувати. Несприятливі наслідки економічного ризику частіше всього проявляються невдовзі, тоді як наслідки екологічного ризику віддалені в часі і можуть проявитися несподіваним чином. Крім того,часто важко визначити, як погіршення стану окремих компонентів довкілля на локальному рівні позначаться на стані рівноваги на регіональному та глобальному.

Економічний розвиток завжди супроводжує ризик економічних збитків,викликаних або забрудненням довкілля. або експлуатацією природних ресурсів. Здійснення стійкого розвитку вимагає створення чіткого механізму управління природокористування і важливою його складовою є управління екологічними ризиками. Головною метою такого механізму є:



  • чітке прогнозування екологічних наслідків при впровадженні нових проектів в усіх сферах економічної діяльності;

  • запобігання, виявлення та усунення природної та техногенної загрози для довкілля, життя і здоров’я населення;

  • розробка і впровадження екологічно-чистих технологій;

  • все ширше запровадження випуску екологічно чистої продукції;

  • особливий режим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки;

  • економічного стимулювання через запровадження підвищених цін за екологічно чисту продукцію, високих обсягів платежів в разі забруднення, а також при надмірному використанні природних ресурсів.

В умовах України важливою ланкою управління екологічним ризиком повинен стати екологічний менеджмент підприємства, який здійснюється за певною програмою, де чітко сформульовано конкретні заходи та дії по її реалізації. Програма передбачає поступове покращення показників не тільки впливу підприємства на довкілля, але раціональне використання природних ресурсів, а в окремих випадках, коли це стосується виробництва товарів народного споживання, то і випуск екологічно чистої продукції.

Екологічний менеджмент є частиною загальновиробничого менеджменту підприємства, який у свою чергу повинен визначати потенціальні ризики підприємства, можливості, що перед ним відкриваються, а також чітко розмежувати сильні і слабкі сторони підприємства. Згідно матриці SWOT-аналізу екологічної складової діяльності підприємства до сильних сторін належать: екологічна чиста продукція; ресурсозберігаючі виробничі процеси, які не завдають збитків довкіллю; репутація компанії як «зеленої і чистої», тоді як слабкими сторонами є: продукція не утилізуються; пакувальні матеріали не піддаються переробці; виробничі процеси забруднюють довкілля; небезпечні відходи виробництва; підприємство має репутацію джерела забруднення.

Це дає можливість визначити лінії зв’язку між силою і слабкістю, які притаманні організації (підприємству), а також загрозу і можливість. Визначення ланцюгів зв’язків між ними дасть можливість виробити стратегію для підприємства. А це, у свою чергу дозволить виявити нові можливості, намітити шляхи нейтралізації потенційної небезпеки, використати свої переваги і подолати слабкі місця.

При прийнятті управлінських рішень важливо дотримуватись основних принципів:

не можна ризикувати більше, ніж дозволить капітал підприємства;

– не ризикувати великими витратами заради незначних результатів;

– слід передбачати наслідки ризику.

Екологічні критерії в кінцевому рахунку формують «зелений» бізнес-план підприємства, де детально розглядаються технології, виробничі процеси і продукти, необхідні не тільки для виробництва, але і для використання та утилізації. Оптимальний варіант бізнес-плану – це поєднання економічної ефективності виробництва з мінімальними збитками для довкілля.

Екологічний менеджмент вимагає створення на великих підприємствах системи підрозділів, які б несли б відповідальність за екологічну діяльність підприємства.
1. Андрейцев В.І. Екологічне право. Особлива частина. – К.: Істина, 2001.

2. Анисисимов А.В. Экологический менеджмент. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2009.

3. Реймерс Н.Ф. Природопользрвание. – М.: Мысль, 1990.

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ ДОБРОВІЛЬНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Абрамчук М.Ю., ст. викладач, Катериніна М.П., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
До основних завдань соціально-економічної політики кожної незалежної держави належить забезпечення якісних характеристик життя населення. Одним із способів досягнення результатів у даному напрямі є досконалий механізм соціального страхування, який може бути здійснений як на державному так і недержавному рівнях. Економічний зміст недержавного соціального страхування ґрунтується на створенні спеціальних страхових фондів за рахунок добровільних внесків фізичних та юридичних осіб з метою отримання учасниками додаткових до загальнообов’язкового соціального страхування компенсаційних виплат після настання подій, які підлягали страхуванню.

Так, пенсійна система України, після реформ 2004 року, складається з трьох рівнів – солідарної, обов’язкової накопичувальної та добровільно накопичувальної систем.

Добровільна накопичувальна система – система додаткового, недержавного пенсійного забезпечення, створена для формування додаткових пенсійних накопичень за рахунок добровільних внесків фізичних осіб та роботодавців. Недержавне пенсійне забезпечення, згідно Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», здійснюється:

- недержавними пенсійними фондами (НПФ) шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками таких фондів;

- страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;

- банківськими установами шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Основною особливістю роботи банківських установ у сфері пенсійного забезпечення є можливість формування накопичувального пенсійного вкладу як у національній грошовій одиниці, так і в іноземній (доларах США, євро) та гарантування при цьому фіксованого розміру доходу. Термін, розмір та спосіб нарахування процентів заздалегідь обговорюються в умовах депозиту.

За банківським договором збільшення суми вкладу може не передбачатись, на відміну від НПФ та страхових компаній, де в основу всієї системи покладено регулярне збільшення особистого накопичувального фонду. Перевагою роботи банку є його участь у «Фонді гарантування вкладів фізичних осіб», за яким держава гарантує повернення розміру вкладу включно з відсотками у випадку банкрутства банківської організації. У разі смерті вкладника сума депозиту виплачується його спадкоємцям. Слід зазначити, що ні основна сума вкладу, ні нараховані відсотки не оподатковуються державою, оскільки основне джерело для формування депозиту є чистий дохід, з якого вже здійснені всі обов’язкові відрахування.

На відміну від банків, де термін депозитного накопичувального вкладу може не досягати одного року, страхові організації функціонують завдяки довгостроковим угодам. Недоліком співпраці з ними є необхідність представлення інформації про вік, стать, сімейний стан, умови проживання, стану здоров’я, місце роботи страхувальника та документи, які могли б підтвердити вказані дані. У свою чергу для формування додаткової пенсії за участі банків та НПФ достатньо паспорта громадянина України та ідентифікаційного коду. Зазначена інформація необхідна страховику для обчислення тарифу, який є основою для визначення страхових внесків. У разі несплати одного з них, страхова компанія може переглянути зазначену у договорі страхову суму, призначити додаткові страхові внески або розірвати укладену угоду. Гарантування здійснення виплат застрахованих осіб відбувається лише за рахунок власних коштів страхової компанії. Потрібно зазначити, що страхові виплати, сплачені у випадку настання страхового випадку, оподатковуються, згідно із законом «Про оподаткування доходів фізичних осіб», за ставкою 15%.

Останній різновид організацій, який дозволяє сформувати додаткову пенсію – це недержавний пенсійний фонд. Пенсійні внески та виплати здійснюються лише у національній валюті. Перевагами даного виду пенсійного забезпечення є можливість для учасника самостійно встановлювати так званий пенсійний вік, який може бути як збільшений, так і зменшений від державно встановленого в межах 10 років. Акумульовані гроші від вкладів завдяки співпраці з компаніями з управління активами вкладаються у мало ризиковані інвестиційні інструменти для приросту пенсійних накопичень, що дозволяє за стабільного розвитку економіки не тільки захистити гроші вкладників від інфляції, але і забезпечити інвестиційний дохід. Крім того, періодичність здійснення вкладів особа визначає самостійно і у випадку несплати одного з них зміна умов укладеної з НПФ угоди не відбувається. Потрібно зазначити, що у випадку тяжкої хвороби або виїзду за кордон, накопичена сума на індивідуальному пенсійному рахунку виплачуються особі без будь яких обмежень. У випадку смерті людини спадкоємцям сплачується повна сума її пенсійних накопичень на відміну від страхових організацій, де відбувається сплата лише здійснених внесків або мінімальна гарантована сума. Пенсійні виплати з особистого пенсійного рахунку у НПФ оподатковуються за пільговою ставкою у розмірі 60% від загальної ставки оподаткування доходів фізичних осіб (на сьогоднішній день вона складає 15%).

Отже, після здійснення реформ у галузі пенсійного забезпечення кожен працездатний громадянин України може забезпечити собі додаткову пенсію завдяки накопичувальному банківському депозиту, страховому полісу та співпраці з недержавним пенсійним фондом. Кожен із зазначених варіантів має свої особливості функціонування, що дозволяє задовольнити інтереси якомога більшого числа потенційних вкладників.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ ЛІЗИНГОВИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
Александров В.Т., проф., Чернишева М.О., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Пошук вигідних фінансових і кредитних форм проведення технічного переозброєння й реконструкції виробництва та недостатність прямих інвестицій останнім часом змушує підприємців звертатися до інших форм капіталовкладень. Серед них особливий інтерес для України представляє ринок лізингових послуг. Для підприємств використання механізму лізингу сприяє збуту продукції та модернізації виробництва, фінансовим структурам (банкам, страховим компаніям і та. ін.), дає змогу розширити сферу своєї діяльності, державі – створити нові робочі місця, впроваджувати нові перспективні технології, а відповідно сприяє і ефективнішому функціонуванню економіки. Проте, варто відмітити, що в наш час існують проблеми, котрі стримують розвиток лізингу в Україні.

Проблеми розвитку лізингу в Україні привертають увагу багатьох фахівців, про що свідчить значна кількість наукових публікацій, присвячених цій темі. Серед вітчизняних дослідників проблем лізингу в умовах перехідної економіки слід назвати Н. Внукову, А. Загороднього, О. Луб'яницького, Л. Мельника, В. Міщенка, А. Мокія, Н. Слав'янську, В. Трача, Т. Унковську, Г. Холодного та інших.

Метою даної роботи є аналіз сучасного стану проблем розвитку лізингу в Україні та визначення шляхів їх подолання.

Дослідження наукових праць показують, що найбільший гальмівний вплив на розвиток лізингових послуг в Україні справляють чинники правового, фінансово-економічного, організаційного та соціального характеру.

До чинників правового характеру слід віднести недосконалість законодавчого забезпечення, неузгодженість вітчизняного законодавства з міжнародними нормами законодавства з питань лізингу, відсутність державних програм стимулювання використання лізингу як джерела оновлення основних фондів, а також невизначеність в законодавчих актах правового статусу лізингових компаній та відсутність положень, які б стосувались лізингу інтелектуальної власності і прав та інших форм і видів лізингу окрім фінансового та оперативного.

Слід зазначити, що найбільший вплив на формування ефективного ринку лізингових послуг в Україні справляють проблеми фінансового характеру.

Так, беззаперечно серйозною проблемою є висока вартість лізингових послуг. Середня величина канвових платежів, які передбачають більшість лізингових угод, становить 20% від вартості предмету лізингу. Крім того відсоткова ставка по лізингу вища за банківський кредит, при цьому окрім самого предмета лізингу вимагається додаткове забезпечення.

Також до проблем фінансового характеру відносять занадто жорстку систему оподаткування лізингових операцій, низьку платоспроможність усіх категорій споживачів та, як один з головних чинників - проблеми кредитування лізингодавців банками, що включають короткостроковий характер банківських кредитів, значні ризики несвоєчасної плати за користування майном, високі ставки за кредитні ресурси комерційних банків тощо.

Серед основних чинників соціально-психологічного характеру варто виділити недостатність кваліфікованих кадрів у сфері лізингу та низький рівень обізнаності з питань лізингу серед представників малого та середнього бізнесу, а також небажання платити за ризики, які виникають при здійсненні лізингової діяльності.

Досить важливе значення мають проблеми організаційного характеру, які полягають у відсутність повної та достовірної інформації про платоспроможність потенційних лізингоодержувачів, слабкий розвиток інфраструктури ринку та відсутність інформації й реклами щодо лізингових послуг та крім цього достатньо виражена тенденція вітчизняного лізингового ринку до залежності від імпорту, що не є добрим показником для української економіки.

Отже, аналізуючи вище наведений матеріал, можна зробити висновок, що проблем, що стають на заваді подальшому розвитку лізингу в Україні, дуже багато, тому для їх ефективного вирішення необхідно здійснити такі заходи: розроблення державної програми стимулювання та підтримки лізингу, яка б передбачала залучення банківського сектору до розвитку лізингових послуг; створення сприятливої законодавчої бази для суб’єктів лізингової діяльності, а саме реформування податкового законодавства в частині стимулювання лізингових операцій (запровадження податкових пільг щодо операцій з міжнародного лізингу для ввезення на територію України високотехнологічного устаткування; надання інвестиційних пільг при оподаткування прибутку підприємств тощо);створення більш розвинутої інвестиційної інфраструктури ринку лізингових послуг, що включала б підготовку кваліфікованих кадрів, а також з метою послаблення фінансового навантаження на учасників лізингової угоди, зниження вартості кредитних послуг, нотаріальних послуг з оформлення договорів лізингу, послуг страхування тощо.

УЧЕТ ЗАТРАТ НА ОХРАНУ ОКРУЖАЮЩЕЙ СРЕДЫ В ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ ЭКОНОМИКЕ
Алихаджиева Д.Ш., ассистент

ФГБОУ ВПО «Грозненский государственный нефтяной технический университет им. академика М.Д. Миллионщикова» (г. Грозный, Россия)
Под затратами на охрану окружающей среды общеэкономического характера в широком смысле понимаются:

а) затраты в денежном выражении, которые явились следствием непроведения или неполного проведения мероприятий по охране окружающей среды;

б) расходы на природоохранные мероприятия, то есть инвестиционные расходы на охрану окружающей среду и текущие расходы на указанные цели [5,6].

Эти затраты, включаемые в общие затраты, включенные в общие затраты на охрану окружающей среды с позиций народного хозяйства отличаются от тех затрат, которые несут предприятия, прежде всего тем, что в них учитываются социальные внерыночные), то есть внешние расходы, связанные с тем, что природоохранные мероприятия не были проведены или же были проведены не в полном объеме (например, экономическая оценка ущерба, нанесенного окружающей среде). Данные внешние расходы в настоящее время отражаются не полной мере в системе бухгалтерского учета, который ведет на предприятиях и в организациях, Кроме того, затраты на проведенные природоохранные мероприятия отличаются и тем, что в них включаются и другие, не обязательно начисляемые на производство цели предприятия затраты (например, природоохранные затраты государства и частно-экономические затраты). К инвестиционным природоохранным затратам относятся, например, затраты на создание очистных сооружений, машин, оборудования, где речь идет о:

а) увеличении количества устройств (сооружений), предназначенных исключительно для выполнения природоохранных задач;

б) увеличении числа устройств (сооружений), предназначенных исключительно для выполнения природоохранных задач; и

в) мероприятиях, связанных с выпуском продукции на основе изданных государством предписаний, стандартов, правил, регламентаций, в соответствие с которыми изготавливается продукция, использование которой вызывает минимальный ущерб окружающей среде и здоровью населения.

В табл. 1 показана динамика затрат на охрану окружающей среды и экологические инновации в Российской Федерации.



Таблица 1

Затраты на охрану окружающей среды в Российской Федерации

(в фактически действовавших ценах, млн. руб.)

п/п


Показатель

2005

2010

2011

2011 в % к 2005 г.

1.

Объем затрат на охрану окружающей среды – всего

233930

372382

412014

176,1




в том числе по направлениям природоохранной деятельности:















охрана атмосферного воздуха

53765

80071

88362

164,3



очистка сточных вод

105369

169152

197073

187,0



обращение с отходами

22739

41510

44172

194,3



защита и реабилитация почвы, подземных и поверхностных вод

13444

17219

23435

174,3



сохранение биоразнообразия и среды обитания

12542

22975

13381

106,7



прочие

26071

41455

45591

174,9

2.

Объем затрат на охрану окружающей среды в процентах к ВВП

1.1

0,8

0,8

-

Источник: Охрана окружающей среды в России. 2012. Стат. ежегодник. – М.: Росстат, 2012, с. 21.
В данные затраты в настоящее время включены прямые инвестиции в основной капитал, текущие расходы, капитальный ремонт основных фондов, затраты органов исполнительной власти на содержание аппарата, занимающегося вопросами охраны окружающей среды, затраты на научные исследования и разработки, а также затраты на образование в сфере охраны окружающей среды. Соответственным образом текущие затраты включают в себя затраты, возникающие, например, в результате эксплуатации и обслуживания очистных сооружений. К ним относятся, прежде всего, затраты на оплату работы персонала, затраты на сырье, вспомогательные и производственные материалы, а также запасные части. С целью обеспечения аналитической базы для сопоставления различных данных, поступающих от секторов народного хозяйства и видов экономической деятельности, необходимо различать природоохранные затраты и затраты, не связанные с мероприятиями по охране окружающей среды. В рамках общего подхода к применению анализа соотношения «затраты – выгода» в отношении природоохранной деятельности той его части, где рассматриваются затраты необходимо осуществлять перевод экологической пользы в количественные показатели. Лучше всего поддаются переводу в количественные показатели и денежному выражению экономические убытки, связанные с воздействием на окружающую среду, как это, например, находит выражение в ускоренном износе оборудования, основных производственных фондов, дряхлении зданий или в уменьшившихся запасах рыбы. Трудности заключаются, прежде всего в том, чтобы идентифицировать и перевести в количественные показатели каузальные, т.е. причинно-следственные связи, т. е взаимосвязи – «причина – результат». В будущем важной задачей экологической экономики является создание общеэкономической модели для определения оптимального соотношения между затратами и пользой в отношении природоохранных мероприятий [2]. Значительный вклад в развитие теории экономического ущерба от загрязнения окружающей среды, которая широко используется при определении затрат на природоохранные цели внесли исследования и разработки профессора О.Б. Балацкого и его научной школы [1,3,4].


  1. Балацкий О.Ф. Экономика чистого воздуха. – К: Наукова думка, 1979. – 295 с.

  2. Основы государственной политики в области экологического развития России на период до 2030 года, утверждены Президентом Российской Федерации от 30.04.2012,www.kremlin.ru

  3. Социально-экономический потенциал устойчивого развития. Учебник. Под ред. проф. Л.Г. Мельника и Л. Хенса. – Сумы: Университетская книга, 2007. – 1120 с.

  4. Устойчивое развитие: теория, методология, практика. Учебник. Под ред. проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: Университетская книга, 2009. – 1230 с.

  5. Umweltnutzung und Wirtschaft. Bericht zu den Umweltoekonomischen Gesamtrechnung. Wiesbaden: Statustisches Bundesamt, 2005. -115 S.

  6. Nutzen des Umweltschutzes – Kosten der Umweltverschmutzung// Anita Weskamp, Werner Schulz. – Bonn: Bundesumweltministerium, 2991. – 61 S.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка