Зміст аблова О. К., Коценко К. Ф., Лукаш І. М



Сторінка19/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір4.78 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25

КЛАСИФІКАЦІЯ ОСНОВНИХ ГРУП СТРАТЕГІЙ МАРКЕТИНГОВОГО ЦІНОУТВОРЕННЯ
Рябченко І.М., аспірант

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Узгодження зовнішніх інтересів, таких як продавець-споживач, виробник-продавець, виробники-конкуренти, продавці-конкуренти, та внутрішніх – виробничих і маркетингових служб підприємства – є однією з основних проблем розробки стратегії ціноутворення, тому потребує ґрунтовного дослідження.

Так, Окландер М.А. [1] класифікує цінові стратегії залежно від наступних ознак: рівня цін, характеристик покупців, ступеня гнучкості цін, рівня конкуренції, співвідношення «ціна-якість», ступеня взаємного доповнення товарів.

Литвиненко Я.В. [2] з цього приводу зазначає, що цінові стратегії доцільно розділяти за: етапом життєвого циклу товару, ступенем новизни виробу, якістю товару (група високої якості, група середньої якості, група низької якості), місцем, яке займає підприємство на конкурентному ринку, географічним положенням і стратегією реалізації товарів.

Длігач А.О. [3] вважає, що стратегія ціноутворення підприємства щодо певного товару включає в себе такий набір управлінських рішень: ціновий рівень (співвідношення ціни та відчуваної цінності товару), цінове позиціонування; стратегія поведінки по відношенню до конкурентів; диференціація цін – як розрізняються ціни в межах асортименту; цінова дискримінація – як повинна розрізнятися ціна на різних сегментах; географічна цінова дискримінація; гнучкість ціни – зміна ціни з часом.

Отже, на основі аналізу літературних досліджень можна відзначити, що вибір базової стратегії – це вибір співвідношення ціни та якості. Залежно від цього найпоширенішими підходами вважаються такі:


  • на основі співвідношення «сприйняття ціни покупцями – економічна цінність товару»;

  • на основі співвідношення «ціна-якість»;

  • на основі цінового позиціонування.

Слід зауважити, що підприємства змушені своєчасно реагувати на зміни конкурентного середовища, рівень попиту, різноманіття товарів та інше, що в подальшому зумовлює уточнення базової цінової стратегії, яка виражається в адаптації ціни.

О.Є.Мазур [4] досить широко розкриває можливі варіанти визначення цінових стратегій адаптації, а саме: стратегії ціноутворення в рамках товарної номенклатури, стратегії ціноутворення залежно від конкуренції, стратегії ціноутворення за географічним принципом, стратегії ціноутворення залежно від цінової динаміки, стратегії ціноутворення залежно від різноманіття цін та встановлення цін зі знижками і заліками.



Проте, проблема визначення ціни має особливе значення, коли розпочинається випуск принципово нової продукції. Фахівці розрізняють стратегії встановлення цін залежно від ступеня новизни товару на нові товари («зняття вершків», проникнення на ринок, орієнтація на ціну лідера на ринку, встановлення престижних цін), модифіковані товари (ковзна падаюча ціна, збереження рівня ціни при підвищенні споживчих властивостей товару, пов’язаного ціноутворення) і традиційні товари (гнучких цін, престижних цін, цін, встановлених нижче, ніж у більшості підприємств, договірних цін).

С.І. Дугіна [5] виокремлює класичні цінові стратегії залежно від періоду існування підприємства на ринку: для нових учасників ринку (стратегія ціни проникнення на ринок, надання функціональних знижок учасникам каналів збуту, стандартне ціноутворення, установлення ціни на рівні цін конкурентів, установлення високих цін на інноваційні продукти, стратегія інтеграції, стратегія вибору комбінацій між ціною та якістю товару) та «старожилів» ринку (відкрита цінова конкуренція, уникнення цінової «прозорості», стратегія погоджування цін, цінова диференціація, утримання споживачів контрактами, пропозиція пакета товарів, система подвійного ціноутворення, ступінчасте зниження цін на запропонований асортимент товарів, уведення безкоштовних послуг для зрівноважування позиції з конкурентом, що використовує систему знижок).

Отже, узагальнюючи, класифікацію основних груп стратегій маркетингового ціноутворення можемо доповнити групами стратегій, що залежать від:



  • періоду існування товару на ринку (залежно від ступеня новизни та етапу життєвого циклу товару);

  • періоду існування підприємства на ринку (стратегії нових учасників ринку та «старожилів») (рис.1).

Рис. 1 – Стратегії маркетингового ціноутворення

Науковці виокремлюють і інші стратегії ціноутворення, такі як: психологічно комфортних цін, «шикування» цін,послідовного просування сегментами ринку, стратегія цін на товари, зняті з виробництва тощо.

Вважаємо за доцільне використання комплексного підходу до аналізу цінових стратегій та послідовний відбір можливих варіантів стратегій з урахуванням таких критеріїв, як:



  • сумісність із загальною стратегією підприємства;

  • урахування обмежень за рівнем витрат і цін конкурентів;

  • відповідність етапам життєвого циклу товару та підприємства.

Так, індивідуалізація цінової стратегії підприємства дозволить на основі існуючих моделей стратегій з максимальною ефективністю здійснювати економічне маневрування ресурсами з урахуванням складної кон’юнктури ринку, а корегування цінової стратегії у зв’язку з інфляційними процесами дозволить врахувати вплив інфляції на динаміку різних видів витрат. Визначення етапів розвитку підприємства і товару дозволяє коригувати ціну і правильно позиціонувати продукцію серед конкурентів.
1. Окландер М.А. Маркетингова цінова політика: навч. посіб. / М.А. Окландер, О.П. Чукурна. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 240 с.

2 Литвиненко Я.В. Маркетингова цінова політика: навч. посіб. / Я.В. Литвиненко – К.: Знання, 2010. – 294с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/11541121/marketing/chinniki_yaki_vplivayut_tsini#729.

3. Длігач А.О. Формування маркетингової цінової стратегії /А.О. Длігач // Маркетинг і бізнес. Актуальні проблеми економіки. – 2005. -№ 12(54).-С.80-93.

4. Мазур О.Є. Ринкове ціноутворення: навч. посіб. / О.Є. Мазур К.: Центр учбової літератури, 2012. 480 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://pidruchniki.ws/1566021236834/marketing/klasifikatsiya_faktoriv_tsinoutvorennya_metodi_analizu#474.



5. Дугіна С.І. Маркетингова цінова політика: навч. посіб. / С.І. Дугіна – К. : КНЕУ, 2005. – 393 с.

ЕКОЛОГІЧНІ РИЗИКИ ПРОДУКТОВИХ ІННОВАЦІЙ
Сабадаш В.В., доц., Портянка А.Г., студент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
У сучасних умовах світова економіка різко змінюється під дією комплексу економічних чинників, серед яких є широке залучення інновацій.

Саме орієнтація на інтелектуальні, а не на сировинні ресурси може забезпечувати високі темпи економічного зростання, збереження природних екосистем, зниження антропогенного тиску на навколишнє середовище, що у кінцевому результаті дозволить узгоджувати економічні й екологічні цілі, забезпечуючи самопідтримуючий, збалансований розвиток економіки.

Однак інновації й інноваційна діяльність пов'язані зі значним ризиком, оскільки сутність інновацій складають зміни, які розглядаються як джерело доходу, а процеси й результати змін містять істотну частку елементів невизначеності і спричиненого нею ризику. 

Екологічні ризики – це ймовірність негативних для життєдіяльності суспільства, в тому числі й для здоров'я населення, результатів будь-яких антропогенних або техногенних змін природних об'єктів і факторів [1].

На сьогодні, рівень конкурентоспроможності України залишається досить низьким, до того ж спостерігається подальше погіршення екологічних показників. Україна є однією із найбільш забруднених та екологічно проблемних територій – рівень навантаження на природне середовище в 4-5 разів перевищує аналогічні показники в інших країнах. За ступенем забруднення та деградації довкілля Україна посідає одне із перших місць – при питомій вазі території в 2,7% викиди шкідливих речовин до атмосфери досягають – 18%, скидання стічних вод у поверхневі водойми – 12%, щорічне складування відходів – 19% від у недалекому минулому загальносоюзних показників [2].

Класифікацію екологічних ризиків за природою виникнення і основними ознаками показано нижче.



Таблиця 1

Основні види екологічних ризиків інновацій [3]

Природа виникнення ризиків

Види екологічних ризиків

Основні ознаки

Зворотна реакція природи

Природно-екологічний

Порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі, зникнення видів флори і фауни, ресурсів, зміни клімату, зміна якості ресурсів

Природа виникнення ризиків

Види екологічних ризиків

Основні ознаки




Ризики катастроф

Забруднення та інші зміни в навколишньому природному середовищі в результаті техногенних або природних катастроф, аварій тощо

Розвиток техносфери

Техногенний

Забруднення та зміни в навколишньому природному середовищі внаслідок господарської діяльності людини

Інституційне середовище

Еколого-нормативний

Зміни в законодавчій і нормативній базі, прийняття більш жорстких екологічних вимог

Суспільство

Соціально-екологічний

Екологічно спрямовані акції громадськості

Міжнародна спільнота

Еколого-політичний

Прийняття державних та регіональних екологічних програм

Населення

Еколого-демографічний

Збільшення кількості захворювань, погіршення здоров'я населення, зростання смертності

Економіка країни

Еколого-економічний

Проблеми фінансування природоохоронної діяльності

Для забезпечення сталого розвитку України важливе значення набуває впровадження екологічних інновацій, під якими розуміються нові продукти, технології, способи організації виробництва, які забезпечують збереження і охорону навколишнього середовища. Екологічні ризики інновацій спроможні впливати на ефективність процесів їх розробки й просування на ринку та потребують належної оцінки і врахування при обґрунтуванні відповідних інноваційних проектів. Без розробки державної комплексної програми, вирішити екологічні проблеми в Україні проблематично.
1. Лук'янова В. В. Економічний ризик: навч. посіб. [Текст] / В. В. Лук'янова, Т. В. Головач. – К.: Академвидав, 2007. – С. 454.

2. Галушкіна Т. П. Теоретико-методологічні засади природо-ресурсного менеджменту в Україні [Текст] / Т. П. Галушкіна, А. Й. Жемба // Вісник національного університету водного господарства та природокористування: зб. наук. праць. – Рівне, 2010. – Ч. 2, № 4 (44). – С. 24–34.

3. Ілляшенко С. М. Економічний ризик [Текст] : навч. посіб. / С. М. Ілляшенко. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 220 с.

АНТИЦИКЛІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В ГЛОБАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ
Салтикова Г.В., к.е.н, ас., Федчун С.В., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Кожне суспільство прагне до економічного зростання: технічний прогрес, запровадження нових технологій, збільшення виробничих потужностей та підвищення життєвого рівня людей є стратегічними напрямками динамічного розвитку економіки кожної країни.

Проте довгострокове економічне зростання не завжди є рівномірним. Воно переривається періодами економічної нестабільності, коливаннями у темпах економічного зростання, структурі й ефективності відтворення, зміною інвестиційних циклів.

Дослідженням циклічності економічних процесів займалися як учені західної школи – Дж. Кітчін, К. Жюгляр, Й. Шумпетер, так і вітчизняної – С. Кузнець, М. Туган-Барановський, М.Д. Кондратьєв та інші.

За думкою представників західної економічної школи в ринку закладені механізми саморегулювання і, відповідно, ринкова економіка потребує мінімального втручання держави.

Вітчизняна школа, базуючись на централізованому адміністративному плануванні, реалізовувала концепт абсолютного державного регулювання економічних процесів.

Має місце широка варіативність моделей державного регулювання – від жорсткого обмеження державної присутності та створення умов для ринкової саморегуляції, до абсолютного, тотального державного регулювання економічних процесів – що обумовлює актуальність питання про пошук оптимального їх поєднання.

Після падіння радянської системи і поступового демонтажу соціальних обмежень та державного регулювання, світова економіка стала поступово повертатися до стану, що нагадував епоху класичного монополістичного капіталізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. [1]. У 90-х рр. країни намагалися максимально наблизити свої економіки до ринкових. Довіру викликав механізм саморегуляції, що дозволяв ринку ефективно функціонувати відповідно до вимог економічних законів та реалізовувати економічні інтереси суб’єктів ринку.

Криза 2008-2009 рр. стала переломним моментом, що повністю змінила відношення до механізмів саморегуляції ринку та показала їх неефективність. Фактично світ зіткнувся з найпотужнішою фінансово-економічною кризою, яка відбулася у принципово нових глобальних умовах, коли крах іпотечного кредитування у США ініціював кризу у світовому масштабі і став поштовхом для наступних подій [1]:

- скорочення об’ємів і встановлення жорстких умов кредитування;

- різке падіння капіталізації компаній;

- різке (хоча і нерівномірне) падіння фондових індексів;

- зростання бюджетних дефіцитів;

- рецесія у виробництві;

- падіння зайнятості;

- зниження цін виробників і, нарешті, скорочення споживчих витрат.

Саме ці події дозволили голові ФРС США у жовтні 2008 року заявити, що причиною кризи стала надмірна довіра до механізмів саморегуляції ринку. Таким чином є підстави стверджувати, що механізми саморегуляції, закладені у ринковій економіці, себе не виправдали.

Уся сукупність заходів антикризового регулювання зводиться до наступного: зробити так, щоб виробник мав суспільні, а не ринкові гарантії виробництва (гарантовані інвестиції, дешеві кредити тощо) і реалізації своєї продукції (державні закупівлі або хоча б кредитування реалізації) [1].

Дістаємо висновку про важливість державного втручання в економічні процеси в ринковій економіці і доцільність регулювання господарських процесів при сучасній системі господарювання, оскільки саме державний сектор та державне регулювання при умілому та правильному керуванні циклами в змозі вирішити ряд важливих макроекономічних проблем, що починають загострюватися під час рецесії (безробіття, екологічні проблеми, соціальний захист тощо).

Але держава в ринкових умовах також управляє циклами використовуючи, насамперед, бюджетну політику. Під час кризи, для стимулювання виробництва, різко розширюються державні замовлення приватним підприємствам, збільшується державне будівництво. Держава зобов’язана активізувати податкові інструменти бюджетної політики для регулювання капіталовкладень та споживчого попиту. У період спаду податкові надходження скорочуються, натомість державні витрати зростають. У період економічного підйому спостерігається протилежна ситуація: зростання податкового тиску та зменшення державних дотацій.

Оскільки довіра до ринкового механізму саморегулювання себе не виправдала, що доводить остання економічна криза, то постає питання про важливість впровадження державної політики стабілізації циклів, з ціллю мінімізації періоду рецесії та чим швидшого виведення економіки з кризи.


1. Бузгалин А., Колганов А. Мировой экономический кризис и сценарии посткризисного развития: марксистский анализ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://institutiones.com/theories/1166-mirovoj-ekonomicheskij-krizis.html

ОСНОВНІ АСПЕКТИ PR КОМУНІКАЦІЙ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Самодай В.П., викл., Носова А.О., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
У практиці державного управління на сучасному етапі розвитку України велику роль відіграють навички та вміле використання державними управлінцями засобів впливу на соціально-політичні процеси, які мають місце в нашій країні. Одним із таких інноваційно-технологічних засобів, за допомогою якого можливе ефективне та впливове управління громадською думкою, є політичний паблік рілейшнз. Роль політичного PR можна тлумачити як допомогу державним менеджерам в ухваленні рішень, в яких гармонійно сполучалися б на основі взаєморозуміння інтереси держави і суспільства, а також в установці плідних відносин між ними шляхом двосторонньої комунікації.

Фахівці з політичного паблік рілейшнз свою роботу повинні організувати згідно із загальним планом політичного маркетингу та ухваленою політичною маркетинговою стратегією в державному управлінні, а сам процес управління та досліджень з вирішення завдань, які поставлені перед політичним PR-менеджментом, планувати таким чином, щоб логіка дій відповідала досягненню цілей. Тому доцільно процес управління та дослідження в політичному паблік рілейшнз розділити на чотири етапи: визначення проблеми політичного PR, планування і упорядкування програми дій, політичні PR-акції та комунікації, оцінка ефективності політичної PR-програми в державному управлінні.

Політична PR-комунікація слугує каталізатором політичної PR-програми при тлумаченні та підтримці політичної PR-стратегії дії. Комунікації в політичному PR мають соціально-політичні (інформаційну, соціалізуючу, ціннісно-орієнтаційну, організаційно-поведінкову, припинення будь-яких дій представниками цільової аудиторії, емоційну, комунікативну) і політико-психологічні (формування адекватної цілям стратегії політичного PR-психології мас, інтеграційно-комунікаційну, інформаційну, соціалізовану, виховну, організації поведінки цільової аудиторії) функції.

Комунікації в політичному паблік рілейшнз об’єктивно є особливим способом спілкування, який сприяє організації індивідів в групи, а також їхньої самоорганізації. Окрім того, політичні PR-комунікації −є спеціально організований процесом з набором технічних механізмів для впливу на психіку людей, Для того щоб у державному управлінні обрана політична PR-стратегія, оформлена у вигляді політичної PR-програми, була успішно реалізована, необхідно виконати сім умов ефективності PR-комунікацій:



  • створити атмосферу довіри до державного інституту та його керівництва;

  • програма інформування повинна відповідати реаліям зовнішнього політичного маркетингового середовища;

  • інформація повинна бути переконливою і не містити внутрішніх протиріч;

  • інформування повинно бути здійснене за такими каналами, яким отримувачи довіряють;

  • політичне PR-повідомлення повинно мати сенс для реципієнта та бути сумісним з його системою цінностей;

  • політичне PR-повідомлення повинно мати такий сенс для реципієнта, як і для комунікатора;

  • найбільш ефективною буде та інформаційна PR-кампанія, яка потребує від реципієнтів мінімум інтелектуальних зусиль, а також тих, що враховують фактори корисності.

Отже, політична PR-акція і політична PR-комунікація – це засіб досягнення мети, яка виражається у вигляді стратегічних і проміжних цілей у політичній PR-програмі. Оцінка ефективності стратегії реалізації політичної PR-програми є четвертим етапом процесу вирішення проблеми політичного паблік рілейшнз у державному управлінні. Для єдиної системи оцінки трьох складових політичної PR-програми – розробки, реалізації та впливу можна запропонувати трирівневий послідовний підхід. На першому рівні оцінки політичної PR-програми необхідно проаналізувати якість та адекватність інформації та стратегічного планування. На другому рівні оцінки зусилля повинні бути спрямовані на аналіз тактики та політичних PR-дій, що вживаються. На третьому рівні повинна бути проведена оцінка впливу, яка спрямована на забезпечення зворотного зв’язку з наслідками реалізації політичної PR-програми. Однак необхідно відзначити, що оцінка політичної PR-програми не може бути повною, якщо не будуть вивчені критерії кожного з трьох рівнів єдиної системи.

Отже, кінцеві результати є головними підсумковими показниками, які свідчать про успіх чи поразку впровадження в життя політичної PR-програми і всієї політичної PR-кампанії, так як можуть бути моменти, коли проміжні цілі досягаються, а загальну мету не досягнуто. Таким чином, політичний паблік рілейшнз у комплексі політичних комунікацій є управлінською функцією з формування позитивної громадської думки, за допомогою ефективного використання наявних комунікативних каналів.




  1. Зимбардо Ф. Социальное влияние / Ф. Зимбардо, М. Ляйппе. – СПб. : Питер, 2000. – 448 с.

  2. Катлип Скотт М. Паблик рилейшнз. Теория и практика : [учеб. пособие]. / Скотт М. Катлип, Х. Сентер, Гелен М. Брум ; [пер.с англ.]. – 8-е изд. – М. : ИД «Вильямс», 2001. – 624 с.

  3. Липпман У. Общественное мнение / У. Липпман ; [пер. с англ.
    Т. В. Барчуновой ; ред. пер. К. А. Левинсон, К. В. Петренко]. – М. : Ин-т фонда «Общественное мнение», 2004. – Т.3. – 384 с.



ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ НАФТОГАЗОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ
Сергієнко А.О., асистент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Негативний вплив на навколишнє середовище при видобуванні паливно-енергетичних ресурсів методологічно можна розглядати у двох аспектах: по об’єктно і посередовищно. При цьому можна застосовувати два принципи. Перший: оцінка можливого впливу на кожен із компонентів природного середовища від усіх джерел забруднення нафтогазової промисловості. Другий підхід: кожен промисловий об’єкт розглядається окремо і оцінюється його вплив на кожен із компонентів природного середовища.

Провівши аналіз ми зробили висновок, що для нафтогазової промисловості, яка є фактором соціоекологічного ризику та екстернальних збитків через велику кількість супутніх такому виробництву негативних наслідків на кожен реципієнт буде актуальніше використовувати пореципієнтні методики.

Вони базуються на визначенні економічного збитку від дії забруднення на кожен конкретний вид реципієнтів шляхом підсумовування складових втрат, які виражені у грошовій формі. Спочатку визначається натуральний збиток від забруднення по кожному реципієнту, потім розраховується економічна оцінка натуральних наслідків забруднення.



Технологія нафтогазового виробництва від стадії прогнозування нафтогазоносності до транспортування нафти і газу до переробних заводів характеризується на кожному з послідовних етапів значним збільшенням небезпеки для навколишнього середовища та масштабом можливого забруднення внаслідок попадання вуглеводневих флюїдів та різноманітних речовин на поверхню землі, у атмосферу та водойми. Для кожного етапу характерні свої джерела та масштаби забруднення навколишнього середовища. Так в період будівельних робіт головним джерелом навантаження на кожен компонент є безпосередньо самі будівельні роботи, транспорт та будівельні відходи. При експлуатації об’єктів найбільший збиток наноситься внаслідок аварій, пожеж та розливу нафтопродуктів. Тут необхідний безперервний автоматичний контроль навколишнього середовища, безпосередньо пов’язаних з видобуванням, зберіганням, і транспортуванням нафтогазових ресурсів з використанням новітньої контрольно-вимірювальної техніки.

Тому на наш погляд, буде актуальним розширення пориципієнтної методики і визначення негативного впливу на кожен компонент навколишнього середовища окремо на кожному з виробничих етапів. Ми пропонуємо наступну схему формування економічного збитку на основі реципієнтного підходу рис.1.

Використовуючи цей метод ми всю свою увагу зосереджуємо не економічних проявах здійсненних забруднень. Такими проявами є додаткові витрати затрати та збитки , які виникають у кожного реципієнта, який функціонує в забрудненому навколишньому середовищі. Додатковими вони визначаються по відношенню до збитків при незабрудненому стані.

Існує безліч різних наукових поглядів на оцінку та визначення екологічного збитку в залежності від факторів і об’єктів. Але жоден із них не дає змоги отримати єдиний критерій оцінки збитків локально, на всіх етапах по всім реципієнтам.

Ми пропонуємо пориципієнтну методику засновану на визначенні економічного збитку від дії забруднення на конкретні види реципієнтів на кожному етапі нафтогазової промисловості шляхом підсумовування різних складових втрат, виражених у грошовій формі.
Рис. 1 – Формування економічного збитку на основі реципієнтного підходу


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка