Зміст аблова О. К., Коценко К. Ф., Лукаш І. М



Сторінка14/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір4.78 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

ЗНАЧЕННЯ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В РОЗВИТКУ КОМПАНІЙ ТА ГРОМАДИ
Лук`янихіна О.А., к.е.н., доц., Аноколова О.І., студент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Реалії сьогодення формують нові умови та правила гри на ринку. Сучасне суспільство характеризується масовим споживанням; йому пропонується незліченне розмаїття товарів та послуг. Як вважає Далай Лама: «Ми виграли в кількості, але програли в якості». Кожного дня перед споживачами постає вибір – яку марку вибрати? Якій віддати перевагу? Компанії вступають в боротьбу за свого клієнта. І одним з головніших інструментів у цій боротьбі є довіра (лояльність, відданість) споживача, яку дуже важко завоювати, а ще складніше – зберегти назавжди (повторні покупки).

Як відомо, організація не може існувати в вакуумі. Це відкрита система, що взаємодіє з великим колом стейкхолдерів (зацікавлених сторін). Компанія зацікавлена в тому, щоб регіон (територія, місцевість), в якому вона працює, був економічно розвиненим, щоб громадяни мали відповідний рівень життя, були здоровими та освіченими. Але важливо зрозуміти, що бізнес повинен інвестувати в соціум не для того, щоб здаватися гарним, не в якості елементу піару. Великий бізнес повинен забезпечувати стабільні соціальні процеси в регіонах своєї присутності, щоб просто продовжувати нормально функціонувати. Організація повинна мати чітке стратегічне бачення. Адже вже через декілька років можуть з’явитися такі проблеми як відсутність кваліфікованих робочих кадрів, нормальної системи охорони здоров`я. Для бізнесу також важливим є питання яка екосистема буде сформована навколо нього, щоб по закінченні цих років він міг розвиватися, щоб у нього були споживачі, співробітники та партнери.

Як необхідний інструмент виживання компанії в таких умовах була сформована концепція корпоративної соціальної відповідальності (КСВ), що передбачає відповідальне ставлення будь-якої компанії до свого продукту або послуги, споживачів, працівників, партнерів, активну соціальну позицію компанії, яка полягає у гармонійному співіснуванні, взаємодії та постійному діалозі із суспільством, участі у вирішенні найгостріших соціальних проблем.

Сьогодні принципи КСВ стають однією зі складових успішної стратегії, що зміцнює імідж і репутацію компанії, приваблює клієнтів та утримує найкращих працівників.

Зростання ролі відповідальності бізнесу в забезпеченні сталого розвитку суспільства вимагає перегляду корпоративних стратегій з точки зору інтегрування КСВ в систему корпоративного управління. Управління програмами КСВ відповідає загальносвітовим тенденціям і забезпечує збалансований економічний, соціальний та екологічний розвиток суспільства. Рішення даної задачі припускає перехід до управління, орієнтованого на довгостроковий стійкий розвиток, з урахуванням інтересів різних зацікавлених сторін компанії.

Діалог зі стейкхолдерами в контексті розвитку громади необхіден компаніям для створення соціального капіталу у громадах та отримання більшої довіри, для активного покращення відносин, об‘єднання ресурсів (людські, технологічні, грошові, знання та навички) для вирішення проблем та досягнення цілей, що не можуть бути досягнуті однією організацією, для нових стратегічних можливостей та розвитку інновацій тощо.

Сьогодні чимало компаній зазначають зростання кількості груп стейкхолдерів, що частково пов‘язано з бажанням різних груп зацікавлених сторін збільшити свій вплив. Загалом, стейкхолдери, так само як і компанії, можуть бути ініціаторами діалогу, але на практиці ініціаторами такого діалогу найчастіше витупають компанії. Форма такого діалогу має два виміри: з одного боку – спосіб комунікації зі своїми специфічними правилами, техніками, навичками, з іншого боку – процес, в якому сторони намагаються побудувати тривалі стосунки, засновані на взаємній довірі.

Питання діалогу зі стейкхолдерами є важливим для ефективного розвитку компаній та громади, проте йому приділяється недостатньо уваги в контексті сучасного українського бізнесу. Так, врахування інтересів стейкхолдерів (зацікавлених сторін) при розробці і впровадженні політики соціальної відповідальності залишається в Україні достатньо низьким. За результатами дослідження Центру «Розвиток КСВ», проведеного у травні 2010 року частіше компанії враховують інтереси споживачів (84%) та органів державної влади (57%), і значно рідше – недержавних організацій (14%) та дослідницьких організацій, навчальних закладів (20%). Менш за все українські підприємства отримують пропозиції або ідеї для розробки та впровадження програм, заходів щодо соціальної відповідальності саме від органів місцевої влади (тільки 18%), громадськості (13%), та виходячи з інформації із ЗМІ (10%). Переважна більшість українських компаній (77%) самостійно розробляє і здійснює програми, заходи щодо соціальної відповідальності, майже третина співпрацює з органами місцевої влади, а от співпраця з іншими стейкхолдерами – громадськими організаціями, ЗМІ, науковими (спеціалізованими) закладами – практично відсутня.

Отже, корпоративна соціальна відповідальність є необхідною складовою діяльності бізнесових структур та організацій. В Україні ще не сформувалася національна модель соціальної відповідальності бізнесу, яка обумовлюватиме успішну практику впровадження цього виду діяльності. Про це свідчить неоднозначне та відмінне бачення змісту та форм її здійснення представниками бізнесу, громадського сектору та владними структурами.

ЕКОЛОГІЧНЕ СТРАХУВАННЯ ЯК ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ
Мазін Ю.О., доц., Часник О.М., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
В сучасних умовах актуальність питання ресурсозбереження є очевидним фактом. Але на жаль, розвиток суспільства характеризується нераціональним використанням природних ресурсів, їх вичерпністю; поглибленням екологічної кризи. Окремі території, як і раніше, зазначають дуже серйозної небезпеки через стихійні лиха, а ймовірність опинитися у зоні впливу значної техногенної аварії істотно зросла. Запобіганню ризику екологічних катастроф може сприяти розробка та впровадження екологічного страхування – механізму забезпечення екологічної безпеки.

Екологічне страхування є ефективним методом економічного стимулювання суб'єктів господарської діяльності до запобігання і зменшення шкоди навколишньому природному середовищу. Екологічне страхування передбачає створення за рахунок грошових коштів підприємств резервних фондів, призначених для відшкодування збитків від впливу на природне навколишнє середовище у результаті непередбачуваних надзвичайних подій (екологічних аварій, катастроф та ін.) [1]. Основними функціями екологічного страхування є: по-перше, запобігання негативним наслідкам, спричиненим аварійним забрудненням навколишнього природного середовища, за допомогою економічного стимулювання і, по-друге, компенсація збитків третім особам. Екологічне страхування покриває ризики, зумовлені як діяльністю підприємства, установи, організації – джерела підвищеної небезпеки для довкілля, так і незалежними від такої діяльності причинами [2].

Інтеграція України у світове економічне співтовариство обумовлює необхідність переходу до нових принципів регулювання природоохоронної діяльності та розробку нормативно-правової системи, спрямованої на зниження масштабів, насамперед, промислового забруднення довкілля. Досвід розвинених країн засвідчує, що страхування відповідальності за забруднення навколишнього природного середовища найбільш ефективно захищає інтереси підприємств щодо отримання прибутків, суспільства щодо захисту здоров’я людей та держави через створення сприятливого інвестиційного клімату, гарантії податкових надходжень та соціальну стабільність.

Проте страхування екологічних ризиків в Україні дотепер не набуло значного поширення. Причинами такого становища є, насамперед, законодавчі, до яких слід віднести недостатній рівень нормативно-правового забезпечення, неповне забезпечення юридичних гарантій відшкодування збитків, завданих забрудненням довкілля та зниженням якості природних ресурсів. Окрім правових, розвиток ринку екологічного страхування гальмується:

- слабкими стимулами для добровільного страхування;

- відсутністю надійних та загальноприйнятих методик оцінки ризику і розрахунку ймовірної шкоди;

- низькою потужністю та повільними темпами розвитку самого ринку, що позбавляє змоги здійснювати страхування небезпечних та великих за величиною екологічних ризиків [3].

У зв’язку з цим, на нашу думку, головну увагу на сучасному етапі потрібно зосередити не на обов’язковості страхування екологічних ризиків інвестиційних проектів в Україні, а на формуванні стимулів до фінансового забезпечення зобов’язань з компенсації збитків від аварій та надзвичайних ситуацій.

Комплексний розвиток екологічного страхування в Україні дасть змогу:

- скоротити бюджетні витрати на ліквідацію аварійних та надзвичайних ситуацій;

– підвищити матеріальну відповідальність підприємств і зацікавленість місцевих органів влади у мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище;

- забезпечити цільове використання коштів, які спрямовуються на ліквідацію та попередження екологічного забруднення;

– посилити контроль за потенційно небезпечними видами діяльності та вимоги екобезпеки [3].

Таким чином, за умов сучасної фінансово-економічної ситуації в країні розвиток страхування відповідальності за шкоду довкіллю може стати реальним механізмом забезпечення екологічної безпеки, ринковим важелем впливу на підприємства з метою контролю за масштабами промислового забруднення й зниження його рівня, подолання наслідків надзвичайних ситуацій та стимулом до сталого зростання національної економіки.


1. Мельник Л. Г. Эколого-экономические основы ресурсозбережения / Л. Г. Мельник, С. А. Скоков, И. Н. Сотник; под ред. И. Н. Сотник. – Сумы : ИТД «Университетская книга», 2006. – 229 с.

2. Екологічне право України. Академічний курс: підручник / за заг. ред.


Ю. С. Шемшученка. – К. : Вид-во "Юрид. думка", 2008. – 142 с.

3. Робочий документ № 12: Огляд законодавства та практики в галузі страхування транспортування небезпечних відходів в ЄС та Росії. – 2008. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cowi.ru



КООПЕРАЦІЯ ЯК ШЛЯХ ІНТЕНСИФІКАЦІІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОГО АПК
Марочко С.С., асистент, Солодовніков С.М., студент,

Павленко І.В., студент
Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Після вступу України до СОТ можливості для виходу підприємств вітчизняного АПК суттєво зросли. Безумовно, це створило реальні передумови створення позитивного сальдо торговельного балансу галузі сільського господарства та АПК, про що свідчать офіційні статистичні дані [1]. Однак, попри це, всередині галузі існує низка проблем, викликаних здебільшого не існуючими ризиками у сфері сільського господарства та АПК, а недоліками в існуючій системі внутрішнього функціонування та державної підтримки галузі.

Світовий досвід та умови, що склалися в аграрному секторі економіки України в результаті трансформації колективних сільськогосподарських підприємств, свідчать про необхідність створення сільськогосподарських кооперативів, утворення яких надасть змогу гідно конкурувати на міжнародному ринку, зменшувати продовольчу залежність від інших країн, забезпечити належний фінансово-економічний стан вітчизняних підприємств АПК та покращити соціально-економічний стан сільських територій.



Необхідність в організації нових інтеграційних формувань виходить з об'єктивних передумов серед яких слід виділити [2]:

  • багатогалузевий характер виробництва в структурах системи;

  • відсутність у окремого підприємства можливостей створення конкурентоздатного виробництва, що забезпечує впровадження інтенсивних технологій щодо виробництва певних видів продукції;

  • наявність необхідного обсягу предметів праці для ефективного функціонування даної форми господарювання.

Кооперація та інтеграція в аграрному секторі економіки створюють перевагу таких форм господарювання перед іншими за рахунок [3]:

  • акумуляції трудових, фінансових та інших ресурсів;

  • скорочення часу виробничого процесу;

  • економії на масштабі;

  • синергетичного ефекту;

  • можливості доступу до нових знань (технологія, техніка, організація виробництва, управління, маркетинг тощо);

  • більш широкого розповсюдження знань та інформації;

  • оптимізації інформаційних потоків;

  • більших можливості для соціального розвитку регіону;

  • створення нових робочих місць;

  • збільшення надходжень до місцевого бюджету;

  • створення кращих умов для поєднання особистої зацікавленості їх членів з інтересами всіх учасників процесу виробництва;

  • захисту членів об’єднання від монополістичних проявів постачальників, збутових, банківських та інших структур.

Сучасна практика створення та розвитку нових агропромислових формувань показала наступні основні напрями утворення інтеграційних об’єднань (формувань) в АПК, що відображають їх рівень спеціалізації та масштаб [3]:

  • перший напрям передбачає об'єднання більшості підприємств агропромислового комплексу на рівні району і створення багатогалузевої комерційної організації, наприклад, господарського товариства;

  • другий напрям характеризується створенням спеціалізованих агропромислових комплексів, що об’єднують взаємопов’язані підприємства з вирощування, заготівлі, зберігання, транспортування, переробки й реалізації певного виду сільгоспсировини. Саме для них властиві найбільш інтенсивні виробничо-технологічні зв’язки, спільне використання сировини й спільне обслуговування та інше;

  • третій напрям інтеграції передбачає розвиток переробного виробництва (м'ясного, молочного, плодоовочевого та інших) у складі сільськогосподарського підприємства;

  • четвертий напрям інтеграції характеризується створенням інтегрованого об’єднання, що забезпечує координацію спільної діяльності та контроль за використанням виробничого потенціалу.

Необхідність у створенні таких об’єднань виникає внаслідок кризового стану виробництва та економіки окремих підприємств. Кожен напрям може мати різні варіанти створення організаційно-правових форм, складу учасників, формування статутного капіталу, організації виробничих зв'язків і економічних відносин [3], однак загальним для всіх питанням залишається консолідація капіталу та залучення інвесторів у разі дефіциту фінансових коштів, що спрямовані на розробку та впровадження інвестиційних проектів щодо відтворення виробництва та розвитку об’єднання.
1. Товарна структура зовнішньої торгівлі за січень 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukrstat.gov.ua.

2. Білоусова С. В. Теоретико-методологічні основи розвитку інтеграційних процесів в аграрній сфері України : монографія / Світлана Валентинівна Білоусова. – Херсон, 2009. – 289 с.

3. Скопенко Н. С. Сучасні тенденції кооперації та інтеграції в АПК / Н. С. Скопенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ppei/2010_25/skopenko.pdf.

ОГЛЯД ОСНОВНИХ ПРОБЛЕМ ТА ШЛЯХІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ
Махнуша С.М., к.е.н., доц., Зарубіна В.В., студент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Останнім часом все більшої уваги привертає до себе проблема сталого розвитку економіки та суспільства. Ця ідея набуває все більшої популярності у світлі необхідності гармонізації існування людства та функціонування глобальної економіки. Перехід до сталого розвитку вимагає змін в суспільній свідомості, нової системи цінностей, нової етичної системи. Враховуючи особливості сьогодення і тенденції глобалізації громадського життя, можна стверджувати, що потрібна ідеологія, яка б брала до уваги сучасні особливості переходу до ліберально-ринкової економіки і входження в міжнародні структури. Дослідженню процесів сталого розвитку присвячені наукові праці таких іноземних та вітчизняних вчених як Р. Блінк, З.В. Герасимчук, Н.В. Гребенюк, С.І. Дорогунцов, Г. Кларк, Л.Г. Мельник, В.С. Міщенко, А.Г. Тихонов, В.П. Феденко, А. Філіпченко, Л. Шостак та ін.

Сталий розвиток виражає достатньо просту ідею: досягнення гармонії між людьми і між суспільствами та природою, розв’язання протиріч (між природою і суспільством, між екологією і економікою, між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, між багатими і бідними, між теперішніми та майбутніми поколіннями тощо). Взаємозв’язок та баланс економічних, соціальних, екологічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонентів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби визначаються сучасними науковцями як «сталий розвиток».

Ідеї та принципи, концепція і стратегія сталого розвитку викладені в рішеннях конференції ООН з охорони навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). Для переходу на шлях до сталого розвитку кожна держава має розробляти власну програму дій з урахуванням власних, існуючих в даний період тенденцій у соціальній, економічній та екологічній сфері.

Проблеми сталого розвитку є особливо важливими для України, яка на даний час знаходиться на стадії перехідного суспільства та переживає глибоку еколого-економічну кризу.

Актуальність проблем, що виникли в теперішній час, визначається рядом причин, до основних з яких можна віднести:


  • порушення екологічної рівноваги природного середовища внаслідок надмірного антропогенного навантаження на біосферу;

- зростання числа техногенних аварій і катастроф при взаємодії людини зі складними технічними системами;

- соціально-політична напруженість у суспільстві.

В Україні продовжує зберігатись екстенсивний тип розвитку економіки, що веде до нераціонального використання природних ресурсів і деградації середовища існування людей, характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу, зростаюча науково-технічна і технологічна відсталість.

Для успішної реалізації ідей та вирішення проблем сталого розвитку в Україні необхідно наступне:



  • використання нових інформаційних технологій для обміну інформацією з питань сталого розвитку, для створення баз даних і моделювання локальних соціально-економічних та екологічних систем;

  • зміна пріоритетів при розробці економічної, промислової, енергетичної, сільськогосподарської політики. Необхідно реформувати податкову систему, підтримувати розвиток малого бізнесу, залучати внутрішні та зовнішні інвестиції;

  • вдосконалення нормативної бази. Необхідно створити відповідні нормативно-правові умови для сталого розвитку;

  • формування ефективної зовнішньої політики (особливо щодо імпорту/експорту). В даний час український ринок заповнили імпортовані товари, хоча багато з них можуть бути замінені товарами набагато кращої якості українського виробника;

  • розвиток місцевого самоврядування.

Україна може забезпечити сталий розвиток винятково шляхом ефективного використання усіх видів ресурсів, структурно-технологічної реструктуризації виробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства для розвитку і процвітання держави.

Ідея сталого розвитку стосується не лише сучасності: вона адресована як поколінням, які живуть зараз, так і прийдешнім. Це ідеологія рівноправності всіх поколінь і всіх людей кожного покоління, справедливості в просторі і в часі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи.

Отже, сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відновлення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав, збереження природного середовища, формування умов для відновлення біосфери і її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на навколишнє середовище і гармонізацію розвитку людини і природи.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНДИКАТОРІВ ВОДОКОРИСТУВАННЯ2
Маценко О.М., к.е.н., Шапочка М.К., проф., Бавикіна А.Ю., студент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
За інформацією ООН проблема дефіциту водних ресурсів сьогодні за важливістю знаходиться на другому місці після глобальної зміни клімату. Актуальною ця проблема є і для більшості регіонів України – однієї з найменш забезпечених водними ресурсами країн Європи. Така увага до водного ресурсу зумовлена також неможливістю його заміни як для фізіологічного існування, так і для технологічних процесів.

Одним із неявних резервів зниження водного дефіциту є удосконалення обліку процесів її споживання, відведення, забруднення та відновлення. Добре налагоджена система моніторингу якості та кількості водних резервів є запорукою безпечного водокористування. Для цього необхідно перш за все сформувати цілісну систему індикаторів, які б виконували контрольну та стимулюючу функції щодо збереження та відновлення джерел «живої води» (води, придатної для споживання населенням).

Розроблена система індикаторів має бути спрямована на досягнення наступних цілей:


  • надати комплексну характеристику водокористування у країні;

  • оцінити тенденції водокористування;

  • визначити найбільш важливі фактори впливу на тенденції водокористування.

Цілісну систему індикаторів сталого (у тому числі безпечного) водокористування можна поділити за декількома ознаками:

  1. за підсистемною спрямованістю: екологічні, соціальні, економічні, правові;

  2. за територіальним масштабом: регіональні, басейнові, державні, міждержавні, міжнародні;

  3. за глобальністю: індикатори раціонального водокористування, індикатори сталого водокористування;

  4. за сферами відповідальності: гігієнічні, екологічні, технічні;

  5. за спрямованістю водокористування: водоспоживання (підприємства, населення) та водокористування (водний туризм, рибальство, рекреація, гідроенергетика тощо);

  6. за суб’єктами водокористування: муніципальні підприємства, державні організації, промислові підприємства, населення, країна.

Доречно було б також приділити увагу методичному розробленню інтегральних індикаторів водокористування з метою комплексної характеристики стану водозабезпечення країни.

Виділимо групу соціально-економічних індикаторів водокористування, які найбільш адекватно характеризують стан водокористування території (табл. 1).

Задекларований Україною вектор європейського розвитку вимагає відповідних реформ в усіх сферах діяльності. Не є винятком і сфера водокористування. Процеси водокористування мають відповідати європейським стандартам та нормам, а показники, розраховані на основі вітчизняної статистичної інформації мають бути співставними та порівняльними з показниками ЄС. Насамперед необхідно забезпечити

Таблиця 1

Базові соціально-економічні індикатори сталого водокористування


Підсистема

Індикатор

Економічні

Водоємність ВВП, м3/грн

Економічний збиток від забруднення водних джерел, грн

Економічний збиток від захворюваності населення внаслідок споживання неякісної води, грн

Питома вага інвестицій на відновлення водних екосистем (джерел), %

Питома вага збору за водокористування у тарифі за воду, %

Частка безповоротного водоспоживання в об’ємі використаної води, %;

Екологічні

Відсоток запасів прісної води, %

Щорічне споживання прісної води, м3

Питома вага забруднених стоків, що скидаються без очищення, %

Щорічний відбір поверхневих та підземних вод, м3

Водний слід, м3/душу населення

Соціальні

Запаси прісної води на душу населення, м3/чол

Річне споживання питної води на душу населення, м3

Захворюваність населення, обумовлена хімічним забрудненням водних ресурсів, випадків/1000 чол

Захворюваність населення, обумовлена бактеріологічним та вірусним забрудненням водних ресурсів, випадків/1000 чол

Питома вага населення, що має доступ до безпечних для пиття джерел води, %

Питома вага населення, що має доступ до водопроводу і каналізації, %

Питома вага водопроводів без знезаражуючих установок, %

безпечне водокористування, що буде запорукою здорової нації та виступатиме додатковим стимулом залучення інвестиційних коштів до країни.



ПРОБЛЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ АДАПТАЦІЇ МОЛОДИХ ФАХІВЦІВ

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка