Зміст аблова О. К., Коценко К. Ф., Лукаш І. М



Сторінка10/25
Дата конвертації11.05.2018
Розмір4.78 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25

ОЦІНКА ПОДАТКОВОГО НАВАНТАЖЕННЯ НА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ПРИ СПЛАТІ ПОДАТКІВ
Кірсанова Т.О., доц., Ташкалюк Т.М., cтудентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Податкове навантаження є показником, який визначає вплив системи оподаткування на фінансові результати діяльності підприємств, а отже є цікавим для дослідження оскільки одним із головних завдань реформування податкової системи є зниження цього навантаження на економіку.

Точки зору щодо правильності трактування «податкового навантаження» в сучасній економічній літературі розходяться. Але на мою думку, найбільш повне визначення цього поняття запропоноване в праці [1]: «податкове навантаження – фінансове поняття, яке характеризує у відносній формі ту частину вартості виробленого розвитку тієї чи іншої країни суспільного продукту, що розподіляється і перерозподіляється в дохід держави опосередковано через механізми оподаткування.»

У міжнародній практиці для оцінки податкового навантаження на рівні країни використовують так званий «податковий коефіцієнт», який розраховується як відношення суми сплачених податків, включаючи обов’язкові відрахування на соціальне страхування, до ВВП у ринкових цінах. Отримані результати свідчать про низький рівень податкового навантаження в Україні за цим критерієм. Таким чином, Україна (31,6%) знаходиться в одній групі з такими країнами як США (26,4%), Японія (25,8%), Португалія (33,9%), Ірландія (28,4%), Австралія (31,5%), Турція (31,1%), Казахстан (24%), Литва (34%), Росія (33,8%), Узбекистан (30,2%). Слід зазначити, що серед вищезазначених країн, зустрічаються як високорозвинуті економіки, так і постсоціалістичні країни. Науковці пояснюють це високим відсотком тінізації економік пострадянських країн.

Як зазначає авторка І.О. Селіверстова, за висновками зарубіжних експертів, Україна належить до країн із найбільш тінізованою економікою. Рівень її тінізації, за їх розрахунками, становить близько 50%. Саме тому вищезапропонована методологія розрахунку податкового тиску не дає достовірних результатів [2].

Податкове навантаження на юридичних осіб в Україні протягом 2008-2012 років коливалось в межах 15-21 %. Найбільшим показником податкового навантаження характеризується ПДВ, так як цей податок займає найбільшу частку податкових надходжень до бюджету.

Високий податковий тиск здійснює негативний вплив на інвестиційний клімат нашої держави, і як наслідок, це уповільнює процес економічного зростання та призводить до тінізації бізнесу, оскільки для збільшення рентабельності своєї діяльності підприємці приховують деяку частку свого доходу.

Однією з головних проблем є зниження податкового навантаження для нашої країни, що забезпечується поступовим зниженням ставок податків, насамперед податку на прибуток підприємств, а в майбутньому і податку на додану вартість, та інших податків. При цьому зниження податкових ставок не несе негативного впливу на скорочення обсягу податкових надходжень до бюджету, оскільки таким чином розширюється база оподаткування, шляхом збільшення кількості платників, оскільки зменшення ставок податків буде сприяти активізації ділової активності та інвестиційної діяльності.

Головним інструментом, що забезпечить зменшення рівня податкового навантаження на суб’єктів господарювання, на мою думку, є податкове планування, що має на меті застосування підприємством платником податків усіх засобів, що не заборонені законом для мінімізації своїх податкових зобов’язань. Податкове планування є досить клопітким процесом, однак при його правильному застосуванні підприємство може визначати вплив податків на фінансові результати своєї діяльності, співставляти обсяг фактично сплачених податків з прогнозним обсягом, у випадку виявлення розбіжностей з’ясовувати причини та розробляти пропозиції для їх усунення. Також при плануванні можна порівнювати різні варіанти діяльності підприємства, і на основі цього робити висновки про податкову ефективність кожного з варіантів. Податкове планування також може застосовуватися не тільки на макрорівні, а і у міжнародній сфері.

Проблема пов’язана з дослідженням впливу податкового навантаження на економіку вцілому та на добробут суспільства стає одним з найважливіших напрямків податкової та економічної політики держави, що має на меті підвищення конкурентності національної економіки.

Розробка комплексних теоретичних досліджень податкового навантаження стане важливим кроком до практичного визначення ефективності податків, наслідків їх дії та відповідно сприятиме подальшому вибору шляхів удосконалення вітчизняної податкової системи .


1. Годованець О., Маршалюк Т. Податкове навантаження: важливий чинник соціально- економічної стратегії держави: [Електрон. ресурс] – Режим доступу: – http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ecan/2008_3/pdf/godovanets,%20marshalok.pdf

2. Селіверстова І.О. Податкове навантаження на суб’єктів господарювання: [Електрон. ресурс] – Режим доступу: – http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/PSPE/2009_1/Skupova_109.htm



ІНВЕСТИЦІЙНі процеси В УМОВАХ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ
Кліменко О.В., к.е.н., ст. викладач

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Сучасні кризи, глобалізація економіки, зміна структури та основ функціонування ринків, деформація навколишнього середовища вимагають від економічної науки перегляду багатьох фундаментальних принципів, вироблення нових правил поведінки економічних агентів.

Однією з головних загроз для існування людства уже протягом кількох десятиліть є екологічна проблема, у вирішенні якої позитивних зрушень так і не відбулося. Навпаки, вона набуває все нових форм прояву, відкриваються нові її аспекти, виникають нові загрози. Наслідком прояву виникнення та не вирішення екологічних проблем є еколого-економічна нестабільність в суспільстві.

В умовах глобальної економічної нестабільності, яка супроводжується екологічними та соціальними наслідками, важливої актуальності набувають питання щодо формування ефективного інструментарію управління інвестиційними процесами.

Наукові дослідження багатьох науковців присвячені проблемі встановлення та формування як економічної, так й екологічної стабільності. Незважаючи на значний внесок вчених у теорію інвестицій та розвиток, недостатньо вивченими та актуальними становляться питання дисбалансів розвитку, диспропорцій інвестиційних вкладень, особливостей поведінки інвесторів в контексті сталого розвитку та глобалізації.

У глобальному контексті з'являється необхідність формування нової парадигми вирішення соціо-еколого-економічних проблем, в основі якої мають бути цілі сталого розвитку соціально-економічних систем. Тенденції інвестиційної політики є відображенням цього розвитку.

Скорочення фінансового сектора в умовах фінансової кризи спричинило зменшення обсягів перетікання коштів з розвинених країн у країни, що розвиваються по каналах фінансового ринку. Для залежних від іноземних вкладень країн, що розвиваються це стало сильним зовнішнім шоком, який в науковій літературі часто називається «sudden stop» [1, с. 8−19].

Необхідно відзначити, що інвестиції є фундаментальною складовою розвитку. З одного боку, збільшення обсягів інвестицій створює можливості для сприяння сталому розвитку та підвищенню рівня життя в країнах-одержувачах, але з іншого – створює ризики. В той час, як уряд надає всі умови для інвесторів, суспільство може втратити доступ до ключових ресурсів існування, таких як земля, вода, ліси тощо, а збиток навколишньому середовищу може мати довгострокові наслідки [2].

Під еколого-економічною нестабільністю пропонуємо розуміти стан втрати кількісного та якісного балансу між економічними та екологічними факторами.

Сама по собі екологічна криза є продуктом розвитку економіки [3]. Природні катаклізми останніх років, викликані природними та техногенними чинниками, торкнулися розвинутих та депресивних регіонів країн світу. Все це свідчить про недосконалість політики та механізмів регулювання, у першу чергу, економічної діяльності господарчих суб’єктів, яка виявляється несумісною з наявним екологічним укладом [4].

Серед еколого-економічних факторів, які впливають на поглиблення еколого-економічної нестабільності в сучасних умовах, необхідно виділити наступні: відсутність збалансованої структури виробництва; високі темпи інфляції; поглиблення процесів диференціації регіонального розвитку; нерозвиненість фінансових інститутів; низька інноваційна активність вітчизняних підприємств; мала частка наукоємного виробництва, низька якість життя населення, яка не дозволяє зосередити увагу на вирішенні еколого-економічних проблем; неефективне використання та деградація природних ресурсів; низька екологічна усвідомленість, мотивація суб’єктів господарювання та населення; недосконалість еколого-економічних методів оцінки суспільно значущих проектів і програм тощо.

Таким чином, стан еколого-економічної нестабільності потребує від суб’єктів господарювання всіх рівнів управління застосовувати інструменти, дія яких спрямована на задоволення потреб суспільства з мінімальними витратами ресурсів.


  1. Григорьева Л.М., Иващенко А.С. Актульные вопросы мировой экономики 2010-2012. – Електроний ресурс. – Режим доступу: www.balticforum.org/files_uploads/files/book_2012_grigorjev.pdf.

  2. Lorenzo Cotula. Investment contracts and sustainable development. – Електроний ресурс. – Режим доступу: http://pubs.iied.org/pdfs/17507IIED.pdf.

  3. Лакей І.М. Економічні аспекти екологічних проблем в умовах глобалізації [Електронний ресурс] / І.М. Лакей // Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Економіка». – Режим доступу до журн. : http://vestnikdnu.com.ua/archive/200931/34-38.pdf.

  4. Пашкевич М.С. Обґрунтування екологічних та економічних «малих» факторів структурного рівноважного розвитку регіональних систем [Електронний ресурс] / М.С. Пашкевич // Сталий розвиток економіки. – 2012. – № 6. – Режим доступу до журн. : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/sre/2012_6/160.pdf.



Екологоорієнтована система управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону
Кобушко Я.В., асистент

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Відтворення інвестиційного потенціалу регіону призводить до зростання навантаження на навколишнє природне середовище. Це викликає необхідність переорієнтації управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону на урахування вимог забезпечення екологічної безпеки.

Екологоорієнтована система управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону забезпечує цілеспрямований вплив керуючої підсистеми на суб’єкти та об’єкти інвестиційного потенціалу в процесах його відтворення в умовах забезпечення екологічної безпеки.

Екологоорієнтована система управління відтворенням інвестиційного потенціалу враховує імператив екологічно орієнтованого розвитку регіону. Він проявляється у здатності суспільства та держави встановлювати пріоритетність екологічних цілей над економічними, імплементації ними екологічних обмежень в конкретні управлінські дії у сфері інвестування. Імператив екологічно орієнтованого розвитку регіону визначається рівнем впливу суб’єктів інвестиційної діяльності на прийняття екологічних рішень, заходами щодо підтримки екологічної ситуації в регіоні на сприятливому рівні, а також рівнем екологічної свідомості інвесторів-природокористувачів.

Метою функціонування екологоорієнтованої системи управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону є створення сприятливих умов для формування інвестиційних ресурсів, організації раціонального їх розподілу та ефективного використання при дотриманні екологічних вимог. Система управління інвестиційним потенціалом має бути побудована таким чином, щоб зменшити ризик можливих екологічно обумовлених втрат у майбутньому.

Виходячи з мети, основними задачами системи екологоорієнтованого управління відтворенням інвестиційного потенціалу в регіоні є:


  1. створення сприятливих економічних, екологічних та соціальних умов для формування внутрішніх інвестиційних ресурсів та залучення зовнішніх інвестицій;

  2. поєднання ринкових механізмів та державного регулювання у розподілі інвестиційних ресурсів;

  3. оптимізація структури інвестування;

  4. удосконалення технологічної та відтворювальної структури капіталовкладень;

  5. підвищення ефективності реалізації екологічних інвестиційних програм;

  6. забезпечення стійкого зростання валового регіонального продукту;

  7. зростання рівня прибутковості інвестицій та величини доходу від інвестиційної діяльності;

  8. переорієнтація інвестиційних процесів у сфері охорони навколишнього природного середовища на запобігання та ліквідацію екологічно обумовленого інвестиційного збитку на фазах відтворення інвестиційного потенціалу регіону.

Головною перевагою еколого-орієнтованої системи управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону є використання можливостей та попередження втрат, обумовлених екологічною незбалансованістю у регіоні.

Особливість формування екологоорієнтованої системи управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону полягає у доповненні загальних принципів управління інвестиційною діяльністю в регіоні принципом узгодженості економічних та екологічних інтересів. Даний принцип передбачає заходи щодо зменшення негативних наслідків забруднення навколишнього середовища шляхом впровадження у процеси відтворення інвестиційного потенціалу екологічних вимог, що дозволять покращити одночасно економічні та екологічні результати діяльності економічної системи регіону.

Суб’єктом екологоорієнтованого управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону є органи законодавчої та виконавчої влади, а об’єктом – відтворення інвестиційного потенціалу регіону.

Участь регіональних органів влади у здійсненні процесів екологоорієнтованого управління відтворенням інвестиційного потенціалу регіону за фазами його відтворення полягає у такому:

1) на фазі формування інвестиційного потенціалу – управлінні процесами формування інвестиційного потенціалу регіону в умовах забезпечення екологічної безпеки, впровадженні інструментів стимулювання нагромадження капіталу, нормативно-законодавчому забезпеченні функціонування інвестиційної інфраструктури;

2) на фазі розподілу інвестиційного потенціалу – забезпеченні фінансової самостійності та інвестиційної безпеки суб’єктів господарювання при дотриманні екологічних вимог, перерозподілу інвестиційних потоків у стратегічно важливі сфери для соціально-економічного розвитку регіону;

3) на фазі використання інвестиційного потенціалу – екологічно орієнтованому управлінні інвестиційними програмами та проектами, здійснюваними на території регіону; взаємодії із зовнішнім середовищем; визначенні найбільш ефективних інвестиційних проектів з врахуванням необхідності інвестування проектів соціального та екологічного спрямування.

АНАЛІЗ СТАНУ ПІДПРИЄМСТВ

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ
Коваленко Є.В., асистент, Часник Ю.М., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
Енергетика – це галузь господарства, котра охоплює енергетичні ресурси, добування, перетворення, передачу і використання різноманітних видів енергії.

Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) – це технологічно складна, територіально розгалужена система з видобування, виробництва та транспортування паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР), що поєднує потужну електроенергетичну систему, систему теплопостачання, вугільну, ядерну, газову, нафтову і нафтопереробну промисловості.

Призначенням ПЕК е забезпечення економіки та соціальної сфери країни основними видами кінцевих енергоносіїв – електричною та тепловою енергією, природним газом, моторними та котельно-пічними видами палива, а також сировинними ресурсами для потреб хімічної, нафто- та вуглехімічної, металургійної промисловості – коксівним вугіллям, продуктами нафто- і газопереробки.

Загальна потужність електрогенеруючих станцій у 2011 р. становить 52,0 млн. кВт, з яких потужність теплових електростанцій (ТЕС) та теплоелектроцентралей (ТЕЦ) становить 57,8%, атомних електростанцій (АЕС) – 26,0 %, гідроелектростанцій (ГЕС) та гідроакумулюючих (ГАЕС)- 9,1%, блок-станцій та інших джерел – 6,5%.

Основою електроенергетики країни є Об’єднана енергетична система (ОЕС) України, яка здійснює централізоване електрозабезпечення внутрішніх споживачів, взаємодіє з енергосистемами суміжних країн, забезпечує експорт, імпорт і транзит електроенергії.

Загальна довжина ліній електропередач (ЛЕП) напругою 220-750 кВ – 22,3 тис. км, кількість електропідстанцій – 131. Розподільчі електричні мережі налічують близько 1 млн. км повітряних і кабельних ЛЕП напругою 0,4 – 150 кВ, близько 200 тис.од. трансформаторних підстанцій загальною потужністю 200 тис. мВт.

Оперативно-технологічне управління ОЕС, режимами енергосистем здійснює ДП НЕК «Укренерго».

Нині понад 92% енергоблоків ТЕС відпрацювали свій розрахунковий ресурс (100 тис. годин), з яких майже 64% енергоблоків перетнули визнану у світовій енергетичній практиці межу граничного ресурсу та межу фізичного зносу (відповідно 170 тис. та 200 тис. годин) і потребують модернізації або заміни. Зазначені чинники призводять до перевитрат палива при виробництві електроенергії.

Встановлена потужність ГЕС та ГАЕС становить 4,7 млн.кВт.

На чотирьох АЕС працює 15 енергоблоків, які відпрацювали 54,2 % терміну експлуатації, передбаченого вихідними проектами. Лише Запорізька АЕС має власне сховище відпрацьованого ядерного палива.

Величина технологічних витрат електричної енергії у 2011 р. склала 25,035 млрд кВт/год, або 14,7 % від загального обсягу надходження електроенергії в мережу. Нині відсоток витрат електроенергії на її транспортування в 1,6 раз перевищує рівень 1990 р., та у 2-2,5 раз більше, ніж у державах з розвиненою економікою.

Система теплопостачання в Україні є досить розвинутою. За останнє десятиріччя теплоспоживання скоротилося на 45%, переважно через скорочення обсягів матеріального виробництва. Структура теплоспоживання на сьогодні це: промисловість – 35,4%, житлово-комунальний сектор – 43,7%, інші сектори економіки – 20,9%.

У країні працює близько 250 ТЕЦ, э них понад 200 – це дрібні відомчі промислові установки, які забезпечують 23% від загального виробництва тепла. Основним паливом для ТЕЦ є природний газ (76-80%), використовуються також мазут (15-18%) і вугілля (5-6%).

Обладнання на більшості ТЕЦ застаріле, не відповідає сучасним екологічним вимогам і нормативам, потребує реконструкції, модернізації або повної заміни. У тепловому господарстві країни діє понад 100 тис. котелень різного призначення. Переважну більшість з них становлять дрібні промислові чи опалювальні автономні котельні, стан обладнання яких є переважно незадовільним, більшість цих котелень потребує реконструкції із заміною основного устаткування. Котельні забезпечують понад 60% від загального виробництво тепла. Основним паливом для котелень є природний газ (52-58%). Частка рідкого палива становить 12-15%, вугілля – 27-36%. Значний обсяг теплоти виробляють індивідуальні (поквартирні) генератори (газові, рідинні, твердо-паливні котли, побутові печі тощо).

Таким, чином, у діючій системі управління енергетичною промисловістю стратегічною метою обрано збереження Україною ролі транзитної держави нафти і газу. Проте, на нашу думку, така стратегічна мета не є ефективною в розрізі досягнення енергетичної безпеки та незалежності України.
РОЛЬ ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ
Козін Е.Г., ст викладач, Савельєва Г.С., студентка

Сумський державний університет (м. Суми, Україна)
На сьогодні в Україні не сформовано чітко діючий механізм реалізації соціально – економічних гарантій щодо пенсійного забезпечення громадян. Тому актуальним питанням є підвищення ефективності функціонування механізмів у сфері пенсійного забезпечення. Соціально – економічне страхування можна визначити як процес накопичення активів з метою їх використання через певний проміжок часу у разі настання страхового випадку для забезпечення потреб застрахованих осіб.

Пенсійна реформа реалізується в Україні з 2004 року її суть полягає у тому, що відповідальність за пенсійне забезпечення з держави частково перекладається на самого громадянина.

Багато хто з науковців стверджує , що пенсійна система України не витримує демографічних ризиків. Тому, для того, щоб хоч якось держава змогла компенсувати майбутнім пенсіонерам, які працюючи не зможуть компенсувати собі достатній рівень пенсії, потрібно ввести обов’язкову накопичувальну систему . Обов’язкова накопичувальна система – це є підтвердження того, що людина, при настанні пенсійного віку буде отримувати кошти на проживання.

Удосконалення системи пенсійного страхування є необхідною умовою, так як в Україні на сьогодні цей механізм перебуває на низькому рівні. Потрібно підвищити такі складові:



  • Вдосконалення механізму нагляду за дотриманням вимог пенсійного законодавства;

  • Збалансування в законі гнучкості;

  • Контроль за виконанням норм законів;

  • Встановлення певних правил та умов відшкодування матеріальної та моральної шкоди;

  • Контроль за рівнем проінформованості громадян.

Також потрібно не забувати, що саме накопичувальна система більш схильна до фінансових ризиків, проте забезпечує стабільний дохід.

Але, дискусійним і відкритим залишається питання очікуваної величини накопиченого пенсійного фонду щодо валового внутрішнього продукту при заданій низькій частці оплати праці в його структурі, очікуваному навантаженні пенсіонерів на зайнятих, очікуваної величини пенсії від заробітної плати. Це означає, що без реформування в оплаті праці, поступового наближення ціни на працю до вартості робочої сили проведення пенсійної реформи створюватиме нові труднощі в пенсійному забезпеченні.

Накопичувальні пенсійні схеми зумовлюють збільшення різниці в розмірах пенсій представників високооплачуваних та низькооплачуваних професій. З цих слів стає зрозумілим, що для запровадження накопичувальної пенсійної системи , потрібно встановити справедливу диференціацію в розмірах заробітної плати, яка залежить від складності виконуваної роботи.

Давайте розглянемо позитивні сторони накопичувальної пенсійної системи. До позитивних показників можна віднести:



  • Можливість отримати з системи гроші як одразу, так і частинами за договором;

  • Заповідати накопичені кошти спадкоємцям;

  • Накопичити на надбавку до основної пенсії за віком.

Однак існують і певні проблеми. Істотною проблемою, яку матиме пенсійна система України в майбутні десятиліття, є зменшення кількості працівників при одночасному збільшенні пенсіонерів. Це загальнолюдська проблема старіння населення.

Але, якщо ми не будемо впроваджувати щось нове і більш ефективне у нашу пенсійну систему, то ми будемо стояти на місці. Тому удосконалення механізму реалізації соціально – економічних гарантій в системі пенсійного страхування є необхідною передумовою здійснення пенсійної реформи .

Пенсійне страхування є важливою складовою соціальної політики держави,яка спрямована на задоволення потреб людей, підвищення їх добробуту,забезпечення соціальної справедливості, стабільності та злагоди у суспільстві і люди не повинні із острахом відноситись до страхування, так як це і є їх захист.

Отже, можна зробити висновок, що уряд повинен запровадити такі механізми функціонування пенсійного страхування, які за умови їх використання допоможуть зловживанню та обману в недержавній системі, страхувати від помилок в інформаційному забезпеченні.


1. Зеленко В.А. Сучасні пенсійні системи країн пострадянського простору і досвід України // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №8. – с.159- 166.

2. Іжевський П.Г. Становлення системи соціального страхування в Україні: історія, сучасність та перспективи// Вісник хмельницького національного університету. – 2007. – №4. – с.76-79.

3. Князева И.А. Развитие системы негосударственных пенсионных фондов Украины // Экономические инновации. – 2007. – Вып.30 . – с. 155-162.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка