Зарубіжна культура XIX початку XX ст



Скачати 177.21 Kb.
Дата конвертації12.10.2018
Розмір177.21 Kb.
ТипРеферат

Реферат на тему:

Зарубіжна культура XIX — початку XX ст.

План


  1. Загальні риси розвитку культури XIX ст.

2. Основні художні течії XIX— початку XX ст.
1. В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецт­ва, музики. Саме в цей час з'явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити, що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалася наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювалися демократичні процеси в політичному житті. Бурхливий роз­виток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходилися цивілі­зовані країни Заходу. Пріоритет західної європейської куль­тури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої по­ловини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, "доскона­лого", суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу істориз­му. Інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного людського покоління руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроєна політична карта Європи, до­корінно змінюється життя цілих народів, люди на власно­му досвіді переконуються в тому, що суспільство безперерв­но розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми, чи очікують людство нові потрясіння і коли? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоп­лення філософією для XVIII ст. або природничими наука­ми для XVII ст.

Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, засновуються музеї, починають видаватись істо­ричні журнали, формуються національні школи істориків. Най­вагомішою серед них була школа, яка склалась у Франції доби Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795—1856) вважав, що історична наука повинна бути не "біографією влади", а "біографією маси". "Рух народних мас до свободи, — писав він, — видався би нам більш велич­нішим, ніж походи завойовників, а їхні бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу".

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На цьому грунті створюється нова культура, в котрій експериментальна наука поступово займає доміну­ючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів ви­кладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вче­ний вже не називає себе філософом, як це було у XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному застосуванню своїх знань.

Для вирішення техніко-економічних завдань, що поста­ли перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв'язки між формами руху, різноманітними хімічни­ми речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагромадженню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження та освоєння нових гео­графічних просторів. Картина природи ставала більш пов­ною, вчені відкривали "відсутні ланки" в системі просто­рових та часових взаємозв'язків природи.

На перший план висуваються фізика і хімія, які вивча­ють взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвиваються термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджується історичний погляд на земну кору, в біології — еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У природо­знавстві назрівала заміна метафізичного погляду на при­роду діалектичним. Особливо цьому сприяли три епохальні відкриття: створення клітинної теорії чеським натуралістом Яном Пуркіньє (1787—1869), німецьким ботаніком Матіа-сом Шлейденом (1804—1881), німецьким біологом Теодо-ром Шванном (1810—1882); відкриття закону збереження та перетворення енергії німецьким природознавцем Юліу-сом Майєром (1814—1878); створення еволюційної теорії англійським натуралістом Чарлзом Дарвіним (1809—1882).

У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст., особливо його першої половини, відбу­вався під знаком гегелівської філософії. Видатний німець­кий філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) зробив першу спробу систематизації всього змісту вироб­леної людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах всієї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожен проміжок часу займає своє особливе місце і, відповідно, спричиняє вплив на на­ступні історичні відрізки. Вже в ранніх творах він тракту­вав іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступе­ні розвитку духу. У "Феноменології духу" (1807 р.) культура людства подана в її закономірному розвитку, як поступове виявлення творчих сил "світового розуму". Свою епоху Ге­гель вважав перехідною до нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури, Грунтуючись на буржуазних моральних та правових принципах. Вплив ге­гелівської філософії на громадську думку XIX ст. важко пе­реоцінити. Розвинутий ним діалектичний метод став своє­рідним резюме усієї попередньої історії людського пізнан­ня, наукового та художньо-естетичного засвоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна Вольфганга Гете (1749—1832). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, знайшло своєрідне відображення у філософській системі Гегеля. "Коли я оглядаюся назад, на шлях, який я прой­шов у духовному розвитку,— писав Гегель Гете в 1825 р.,— я бачу, що Ви вплетені в кожен крок цього шляху і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення отримало від Вас силу протистояти абстракції, а Ваші видання були такими маяками, по яких я направляв свій рух". Відомо, що Гегель мав грандіозний вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших письменників і діячів культури XIX ст. У культурному житті XIX ст. можна побачити два взаємопов'язаних процеси — розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які мали інтегрувальне регіональне, а іноді — світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розквіт національних культур був зумовлений зміцненням націо­нальних держав. У свою чергу, утворення регіональних лі­тератур та мистецтва було покликано до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглиб­лення зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалося завдяки стрімкому розвитку світових економічних контактів, удосконаленню засобів ко­мунікації. Саме в XIX ст. скликаються перші міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки, роз­ширюється кількість перекладених видань, зростає кількість людей, які вивчають іноземні мови. Література і мистецт­во Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюєть­ся й зворотний культурний вплив. Так, Гете створює "За­хідно-східний диван", стверджуючи тим самим новий по­етичний стиль, а "Східні мотиви" В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без "Східних поем" важко уявити творчість видатного англійського поета Д. Байро-на. Орієнталістські сюжети, що були притаманні німець­ким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), впли­нули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).

У другій половині XIX ст. європейський та північно­американський живопис зазнає впливу японського мистец­тва, яке відіграло важливу роль у творчості Мане, Дега, Уїстлера. Великий всесвітній обмін культурними ціннос­тями мав місце і в попередні епохи, а в XIX ст. він розгор­тається з особливою силою. Проте слід зазначити, що куль­тура країн Європи, які випередили в науково-технічному відношенні Схід, була більш активною. В країнах Азії та Африки розпочинається процес "європеїзації" з досить суперечливими наслідками.

2. Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'яза­ний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі скла­дається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного. У творчості класицистів кінця XVIII — початку XIX ст. переважали сюжети з втіленням ідеї про необхідність підкорення приватно-індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX ст. не був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революційно-республіканського па­фосу ранніх драм М. Ж. Шеньє (1764—1811) та живопису Ж. Л.Давіда (1748—1825) до консервативно-академічного жанру доби імперії та Реставрації. Розвивався новий кла­сицизм в Італії, Іспанії, скандинавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш яскраво втілився в архітек­турі першої третини XIX ст.

Найвизначнішим художнім досягненням нового кла­сицизму була творчість видатних німецьких поетів Й. В. Ге­те та Й. Ф. Шіллера (1759—1805), зокрема їхні твори, по­в'язані з так званим періодом веймарського класицизму ("Розбійники", "Заколот Фієско", "Підступність та кохан­ня" Шіллера; "Римські елегії", "Егмонт" Гете). В цих тво­рах відчувається орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню гармонійної, вільної гуманної осо­бистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Проте стрімке піднесення класицизму було короткочас­ним. Поступово він перетворювався в офіційне академіч­не мистецтво, що втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних естетичних канонів набувала гротескових форм, знищуючи живу душу мис­тецтва — творче натхнення митця.

Майже одночасно з новим класицизмом виник, розви­нувся (врешті-решт рішуче відтіснив його) інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин­ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур­ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідка­ми антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. Реальність історії виявилася непідвладною "розуму", спов­неною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини за­галом. Настрої безнадії, світової "скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768-1848), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863), Альфонса Ламартіна (1790—1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797— 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення у творах видатного англійсь­кого поета Джорджа Байрона (1788—1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Гофмана (1776—1822), американського письменника Едгара По (1809—1849), а також російського поета Михайла Лєрмон­това (1814—1841), автора поеми "Демон", яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхід­ності радикального оновлення світу, усвідомлення причет­ності людини до потаємного багатства та безмежних мож­ливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у все­могутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруван­ню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілі­зації полярно протиставляється романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних і універсальних. Ро­мантики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у твор­чості, наприклад, поетів англійської "озерної школи" — У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Т. Сауті — переважала думка про панування у світі незрозумілих та загадкових сил, не­обхідність людини підкорятися долі, у творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова — переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного "цивілізова­ного" суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх приваблювала фантасти­ка, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу лю­дини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є захист свобо­ди, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854) вважав, що саме у свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя. Апологія особистої свобо­ди була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розриван­ня творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного "класичного" мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу взагалі — провідна світо­глядно-естетична проблема, яку вони намагалися виріши­ти. Не випадково, мабуть, "Меккою" європейського роман­тизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого ре­волюційного повітря 30—40-х років. Як Голландія у XV ст., так Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на­ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг­нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман­тики намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письмен­ника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851), англійця Вальтера Скотта (1771 — 1832), француза Віктора Гюго (1802—1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водно­час глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому ху­дожньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо­нально-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — всесвіту.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник ство­рює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, гли­бинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фанта­зію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переос­мислення естетичних принципів іншої культури — Ренесан­су. Зокрема, у творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798— 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Рубенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, "відкритої" форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було повер­ненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчужен­ня самого митця від реального життя. "Драма" барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти в житті. Або ж її шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, "Алжірські жінки", "Здобуття хрестоносцями Єрусалиму", "Хіоська різня" Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його "Марії" (акварель, 1840 р.) та "Катерині" (олія, 1842 р.).

Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народ­ної творчості, використання сюжетів, образів, мови, влас­тивих народному епосу, пісням, баладам.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення на­ціональних літературних мов, посилювалася морально-ви­ховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції при­таманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849). В останнього картини народного по­буту легко простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішніх емоцій людини — від ліричних роздумів до бу­ремної пристрасті. Слід зазначити, що музика займала особ­ливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, "культ розуму" у всіляких його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їхню думку, можна найкраще за допомогою музики.

Світоглядно-естетичні засади мистецтва романтизму мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш гуманним передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практич­них шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світо­відчуття, деякі визначні митці-романтики ставали на по­зиції реалістичного методу зображення дійсності.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочина­ється ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетич­ної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій поло­вині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізняв­ся від натуралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. — речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображення дійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкрет­ними умовами, тобто соціальне детерміновані. Одне з про­відних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних тво­рів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодиноким романтичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типових обставин, породжених са­мою дійсністю.

Реалізм виконував передусім критичну функцію віднос­но існуючих суспільних порядків. Тому приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється на­прям критичного реалізму. Його представники намагали­ся довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеа­лам дійсного гуманізму. У своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Про­відним літературним жанром критичного реалізму стає ро­ман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних жит­тєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлен­ня до дійсності було єдиним засобом поширення револю­ційних ідеалів соціального та національного звільнення.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочат­ку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показо­вими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного фран­цузького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), "Пармський монастир" відомого французького письмен­ника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійсь­кого письменника Чарлза Діккенса (1812—1870). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформува­лися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослід­женні ("Червоне і чорне" Стендаля, "Батько Горіо" та "Гобсек" Бальзака тощо). Складний шлях до реалізму прой­шов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856). У його ліричній "Книзі пісень" змальовані почуття типо­во романтичного героя, який страждає від нерозділеного кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почут­тя поет постійно використовує співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Гейне писали музику відомі композитори, зокрема композитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу "Кохання поета". Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: "Тріщина світу пройшла крізь моє серце". У збірці "Сучасні вірші" він стверджує реалізм у німецькій поезії, звертаючись до ре­альних соціальних проблем.

Життя людей праці стало провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808—1879) та Гюстава Курбе (1819—1877). Останній застосував термін "реалізм" стосовно особливого напрямку в малярстві. "Я... цілкови­тий реаліст, тобто, щирий прихильник дійсної правди", — писав він. Образ "широкоплечих атлетів з народу" був го­ловним мотивом творчості видатного американського поета-демократа Уолта Уїтмена (1819—1892), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й у маши­нах, механізмах, залізницях, промислових містах та ін. Уїтмен мріяв про справжню рівність та свободу людей.

Найповніше принципи реалізму виявилися у творчості Бальзака. Всі його твори пройняті історизмом. Якщо ге­роєм твору був банкір, то це був не банкір "загалом", а кон­кретний тип конкретної доби. Читач отримує можливість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових махінацій, структуру "ділового життя" Франції 40-х років XIX ст., або "шляху нагору" молодого честолюбця. Формулюючи про­відну лінію своєї серії романів під загальною назвою "Люд­ська комедія", Бальзак зазначав: "Складаючи опис вад та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зобра­жаючи характери, вибираючи головні події з життя суспіль­ства..., мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв".

Натуралізм (від франц. - при­рода) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реаль­ності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумі­лось як безпосереднє побутове оточення людини.



Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема в галузі фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрун­тувався на позитивізмі О. Конта (1798—1857), його заснов­ника, та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828—1893), який ввів до естетики принцип "природного детермінізму". Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французь­ким письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості. Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гіде Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переваж­ний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, не­довіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обме­ження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумо­вило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні супереч­ності, мав свої вразливі місця. Символісти цікавились до духов­ного, релігійного світу людини, вважали головним у ху­дожній творчості інтуїтивне, підсвідоме. Найчастіше вони зверталися до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К'єркегора. Виходячи з ідеї, що будь-яке мистецтво символічне, основ­ною проблемою художньої творчості символісти вважали проблему символу, який, за їхньою думкою, поєднує зем­не, емпіричне, водночас з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним. Зокрема, французький поет Ж. Мореас, який запровадив термін "символізм" у "Мані­фесті символізму" (1886 р.), вказував, що символічна пое­зія висловлює передусім "споконвічні ідеї", вона — ворог будь-якого об'єктивізму. "Символічний образ знаменує со­бою існування "царини таємного",— вказував Малларме. За Метерлінком, він є втіленням "невидимих та фатальних сил". Велике значення символісти надавали музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає відтінки й напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічне, сим­волічний образ завжди є музичним за своїм змістом. "Поезія передусім вимагає музики",— вважав Верлен. Характерною рисою символізму було протиставлення мистецтва і реаль­ного життя. Багато хто із символістів обстоював ідею самоцінності мистецтва, його незалежності від соціальних завдань і проблем. Наприклад, Уайльд вважав, що мистецт­во нічого не виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою багатьох сим­волістів (Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною силою перетворення життя. Так, російські символісти (М. Мінський, Д. Мережковський, К. Бальмонт, Ф. Соло­губ, 3. Гіппіус, В'яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мис­тецтва та релігії, яке повинне сприяти "оновленню собор­ного духу", подоланню розпаду суспільних зв'язків людей, утворенню нової духовної спільноти.

Символізм спричинив значний вплив на розвиток куль­тури наступного, XX ст., зокрема на мистецтво сюрреалізму та експресіонізму.



Поява наприкінці XIX — на початку XX ст. якісно но­вих культурних течій, що відрізнялися як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще за доби Ренесан­су, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем людської життєдіяльності, поширення у філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських (від фр. — занепад) настроїв були передвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього XX ст., розпочинаючи з першої світової війни і закінчуючи сього­денням.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка