Загальна характеристика системи міжнародного гуманітарного права



Сторінка2/3
Дата конвертації23.10.2017
Розмір0.67 Mb.
1   2   3

ОСНОВНІ ЦІЛІ ТА ЗМІСТ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА.
Як вже було зазначено вище гуманітарне право переслідує дві основні мети. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гаага). По-друге, захистити осіб, які не беруть участі у бойових діях (право Женеви).

Що стосується першої мети, то відповідно До вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведення війни, які: 1) не дозволяють проводити відмінність між комбатантами і некомбатантами; 2) призводять до зайвих пошкоджень або надмірних страждань, не виправданих безпосередньою військовою вигодою; 3) є причиною обширного, тривалого і серйозного збитку навколишньому середовищу.

Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів озброєної боротьби був сформульований в Санкт-Петербурзькій декларації "Про заборону вживання вибухових і запалювальних куль", в якому цей принцип був проголошений так: "Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога". Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі І, згідно з яким "у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті вибирати методи ведення війни не е необмеженими, забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій, які заподіюють зайві пошкодження або надмірні страждання".

До заборонених засобів ведення війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні та інші подібні гази: бактеріологічна і токсична зброя: кулі, що легко сплющуються і розвертаються в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя, основна дія якої в нанесенні уражень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни-пастки і інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предмети медичної допомога; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипіхотні міни, ряд морських мін, зброя, яка мав на меті завдати шкоди природному середовищу, Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну), а також засліплюючу лазерну зброю. Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучена з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.

Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН: «Чи дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням?» Міжнародний Суд зробив такий висновок: по-перше, Суд не виявив жодної міжнародної визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрозу застосування її в ході збройного конфлікту; по-друге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права.

В той же час, чи дозволяють останні досягнення науки і техніки створити який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер воєнного зіткнення збройних сил, що протистоять один одному, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж характер воєнних дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок, що ставить людство перед питанням життя і етичного характеру.

Велике значення в міжнародному гуманітарному праві надається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути тільки воєнні об'єкти, які згідно зі статтею 57 Додаткового протоколу І „внаслідок свого характеру, розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну воєнну перевагу”. Гаазька конвенція 1907 р. забороняє „атакувати або бомбардувати яким би то не було способом” незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом І „цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій”. Статтею 56 Додаткового протоколу І передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, плотики, греблі, атомні електростанції) не повніші зазнавати нападу навіть в тих випадках, коли вони є воєнними об'єктами, „якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення”, Виключення щодо цього нападу передбачаються пунктом 2 цієї статті.

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно зі статтею 1 Гаазької конвенції 1954 року "Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту" захисту піддягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, "що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу". У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу І забороняється: здійснювати будь-які ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використовувати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії у відношенні до таких об'єктів.

До заборонених методів ведення війни відноситься: віддання наказу "не залишати нікого в живих"; незаконне використання розпізнавальної емблеми Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця: зрадницьке вбивство або поранення цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменим одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в оману, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, імітування операцій і дезінформації.

Визначення збройних сил держав.

Збройні сили сторони, що перебуває у конфлікті складаються з у сіх організованих сил, груп та підрозділів, які перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих. Такі збройні сили підлягають внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримання норм МГП.

Що стосується захисту осіб, які не беріть участі у воєнних діях (право Женеви), то мова йде про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під "захистом" вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І. Практично всі положення Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять "комбатант" і "особа, над якою протегують". Тільки Додатковий протокол II не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь в бойових діях, і не визначає жорстко категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол II дає лише відмінність між особами, які беруть участь в бойових діях і особами, які не беруть участь в бойових діях.

У статті 43 Додаткового протоколу І передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у воєнних діях. Важливість статусу комбатанта полягає в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у воєнних діях, тобто право виводити з ладу або вбивати комбатантів зі складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоча при цьому право вибору методів не е необмеженим), У той же час особа, яка є комбатантом, може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.

Женевські конвенції і Додатковий протокол І розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують:


  1. поранені, хворі особи, що потерпіли корабельну аварію, як зі складу збройних сил, так і цивільні особи;

  2. військовополонені;

- цивільні особи на території противника;

  1. цивільні особи на окупованих територіях;

  2. інтерновані цивільні особи.

Під спеціальним захистом Конвенцій знаходиться: біженці і апатриди (стаття 73 ДП І); жінки (стаття 76 ДП І); діти (статті 77 – 78 ДП І); журналісти (стаття 79 ДП І).

Правовий режим військовополонених визначений III Женевською конвенцією 1949 року "Про поводження з військовополоненими". Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно зі статтею 44 Додаткового протоколу І військовополоненими вважаються комбатанти, що потрапили під владу ворога.

Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден з них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розмішений в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників не міжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом.

Військовополонений зберігає свій статус протягом всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання.

Після закінчення воєнних дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (ст. 85 Додаткового протоколу І).

Якщо особа однієї сторони попадає із полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу І).

Згідно зі статтею 47 Додаткового протоколу І найманці не мають права не тільки па статус військовополонених, але і на статус комбатантів.

Такій категорії осіб, над якими протегують, яким є цивільне населення, присвячена IV Женевська конвенція, правила якої доповнені Додатковим протоколом І.



Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:

у мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення;

під час воєнних дій повинна проводитись відмінність між особами, які активно беруть участь у них (комбатантами), і цивільним населенням;

забороняється використовувати цивільне населення для прикриття воєнних дій і для захисту тих або інших військових об'єктів або районів від нападу противника;

забороняються колективні покарання, взяття заложників, залякування або терор;

основні права людини діють і під час збройних конфліктів.

Згідно з правилами IV Женевської конвенції окупована територія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.

Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами не міжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол І. У випадку збройного конфлікту не міжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується Додатковий протокол ІІ. У разі не міжнародного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя).

Відповідно до статті 1, яка є загальною для всіх Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І, держави, які є учасниками цих Конвенцій, у тому числі і Україна, зобов'язані не тільки дотримуватися правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права.

Воюючі сторони зобов'язані в період збройного конфлікту забезпечувати правовий захист жертв війни: поранених, хворих, осіб, що зазнали аварії на судні, військовополонених, цивільного населення, тобто надавати їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними і виключав насильство, знущання над особистістю.

Норми МГП стосовно жертв війни забороняють:

- замах на життя та фізичну недоторканність, зокрема, всілякі види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури та знущання;



  1. колективні покарання;

  2. замах на людську гідність, зокрема, зневажливе та принизливе поводження;

- проведення медичних або наукових експериментів;

- застосування покарання без попереднього судового рішення, ухваленого належним чином встановленим судом, при наявності судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями;

- перетворення цивільного населення або окремих цивільних осіб на об'єкт нападу;

- здійснення нападу невибіркового характеру, що торкається цивільного населення або цивільних об'єктів, коли відомо, що такий напад є причиною надмірних людських втрат, поранень серед цивільних осіб або завдасть збитків цивільним об'єктам;



- здійснення нападу на установки або будівлі, які утримують небезпечні сили, коли відомо, що такий напад стане причиною надмірних людських втрат, поранень серед цивільних осіб або завдасть збитків цивільним об'єктам.

(Стаття 3 Першої, Другої, Третьої і Четвертої Женевської конвенції; стаття 12 Другої Женевської конвенції і статті 13-16 Третьої Женевської конвенції, статті 27, 31-33 Четвертої Женевської конвенції, а також статті 11, 51, 75-78, 79 і 85 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій).



Завдання сил Міністерства надзвичайних ситуацій (МНС) держави в період війни.

Діяльність сил МНС має суворо відповідати нормам МГП і спрямовуватись на те, щоб захищати цивільне населення від небезпек і допомогти йому усунути безпосередні наслідки воєнних дій або лих, а також створити умови, необхідні для виживання.

- оповіщення;

- евакуація;



  1. здійснення рятувальних робіт;

  2. медичне обслуговування;

  3. боротьба з пожежами;

  4. виявлення та зазначення небезпечних районів;

  1. організація та проведення заходів знезаражування та інших заходів захисту;

  2. термінове надання притулку населенню та його забезпечення;

  3. надання термінової допомога щодо відновлення і підтримання у районах лиха, а також з відновлення необхідних комунальних служб;

  1. термінове поховання трупів;

  2. збереження об'єктів, конче необхідних для виживання.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА:

  1. принцип військової необхідності – бойові дії повинні бути виправдані з військової точки зору, дії, які не визначені військовою необхідністю – заборонені;

  2. принцип гуманності – забороняється чинити страждання, наносити ураження та. створювати руйнування, які не сприяють виконанню бойових завдань;

  3. притиш розмірності – забороняється чинити страждання та створювати руйнування, які перевищують міркування військової необхідності;

- принцип відмінності – за будь-яких умов проводити відмінність між тими, хто воює, та тими, хто не воює, між цивільними і військовими об'єктами.

Загалом „міжнародне гуманітарне право базується на деяких фундаментальних принципах, загальних для міжнародного права у цілому, їх можна підсумувати таким чином:

1. Особа, яка не бере, або більше не бере активну участь у воєнних діях, має право па життя, на не посягання на її фізичний і психічний стан.

2. Забороняється вбивати або ранити супротивника, який здається або більше не бере активну участь у бойових діях.

3. Поранених і хворих мають підбирати і доглядати сторони конфлікту, під чию владу вони потрапили. Це право про захист поширюється па медичний персонал, Символ такого захисту (червоний хрест і червоний півмісяць) має завжди поважатися.

4. Військовополонені й цивільні особи, над якими властен супротивник, мають право на життя, на повагу їхньої гідності, особистих прав і переконань. Вони мають бути захищені від усіх актів насильства.

5. Усі особи мають основні гарантії на юридичний захист. Не допускається по відношенню до кожної особи фізичних або психічних тортур, фізичного покарання, жорстокого або принизливого ставлення.

6. Сторони конфлікту і їхні збройні сили не мають необмеженого вибору засобів і методів ведення бойових дій. Забороняється використовувати зброю і методи ведення бойових дій, які можуть спричинити невиправдані втрати або невиправдані страждання.

7. Сторони конфлікту завжди мають розрізнювати цивільне населення і комбатантів з там, щоб не завдавати збитків цивільному населенню і майну. Цивільного населення не атакують. Дозволяється атакувати лише військові об'єкти.



ОТЖЕ, НОРМИ МГП, ЯКІ МІСТЯТЬСЯ В ЖЕНЕВСЬКИХ КОНВЕНЦІЯХ, ДОГОВОРАХ ВИЗНАЧАЮТЬ:

  1. заборонені методи ведення війни;

  2. заборонені засоби ведення війни;

  3. заборонені дії по відношенню до жертв війни;

  4. завдання сил МНС в період війни;

  5. визначення збройних сил держав;

- обов'язки військового командування по забезпеченню дотримання норм МГП.

2. Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права

а) Основні форми відповідальності за порушення права збройного конфлікту.

Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права можна розглядати як колективну відповідальність або як індивідуальну відповідальність конкретних правопорушників. Обидві форми відповідальності знайшли своє відображення в існуючій сукупності правових норм.



Колективна відповідальність сторін за порушення права збройного конфлікту може мати різні форми. В першу чергу вона виявляється тоді, коли одна з сторін, що знаходяться у конфлікті, виявивши факт порушення певної правової норми або сукупності норм, не вважає себе більше зобов'язаною поважати цю норму або сукупність норм. Подібна реакція рівнозначна, жорсткому дотриманню принципу негативної взаємності. Автори Женевських конвенцій 1949 р. поклали заборону дії цього грубого принципу, встановивши в загальній статті 1, що сторони зобов'язані дотримуватися положень Конвенцій "за будь-яких обставин".

В той час, коли стовідсоткова дієвість цього положення викличе сумнів навіть в контексті права Женеви, щодо Гаазького права про це взагалі не може бути і мови. Гаазькі домовленості не містять положення, яке виключало б принципи негативної взаємності; сумнів є особливо виправданим у тих випадках, коли порушення певних норм може забезпечити винній стороні реальну військову перевагу. Дійсно, важко погодитися з тим, що воююча сторона повинна буде змиритися з негативними наслідками, які можуть наступити для неї після застосування противником хімічної зброї, в той час як вона має потенціал адекватного відповідного удару і може таким чином встановити військову рівновагу.

Однак, хоча принцип взаємності дуже поганий, є в нього і позитивний аспект. Наприклад, повага до норм права однією стороною тягне за собою таке ж саме відношення до права з іншого боку. Цей позитивний аспект принципу взаємності можна, як і його негативний аспект, проілюструвати на прикладі хімічної зброї: хоча під час Другої світової війни хімічну зброю мали обидві сторони, жодна з них фактично не застосовувала її.

Репресалії, або відповідні заходи воюючих сторін, другий прояв принципу колективної відповідальності. Репресалії - це свідоме порушення певної норми права збройного конфлікту, здійснене однією із сторін, що знаходиться у конфлікті, з метою примусити владу супротивної сторони припинити політику порушення тієї ж самої або іншої норми з того ж закону.

Згідно із звичаєвим правом збройного конфлікту, репресалії, які застосовуються воюючими сторонами, належали до офіційно визнаних заходів з забезпечення дотримання законності.

Однак ці заходи нерідко призводили до ескалації конфлікту та, крім того, завжди існувала можливість того, що вони торкнуться не справжніх винних в порушенні осіб, а зовсім сторонніх. Тому право воюючих сторін застосовувати репресалії стало піддаватися все більшим обмеженням. Так, репресалії по відношенню до осіб та майна під заступництвом заборонені у всіх чотирьох Женевських конвенціях 1949 року та в Гаазькій конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей.

Третій вид колективної відповідальності у вузькому, техніко-правовому розумінні полягає у фінансовій відповідальності держави за шкоду, яку вона заподіяла неправомірними діями.

У 1907 році цей вид відповідальності держав був офіційно включений до Гаазької конвенції про закони та звичаї війни на суші: як передбачено статтею 3, воююча сторона, відповідальна за порушення правил, встановлених Положенням, «повинна буде відшкодувати збитки, якщо є для цього підстави». В статті записано, що подібну відповідальність вона несе, зокрема, "за всі дії, скоєні особами, що входять до складу її збройних сил".

На практиці ідея фінансової відповідальності держави за порушення норм права збройного конфлікту рідко призводить до будь-яких значних результатів. У крайньому випадку мирна угода може покласти на переможену сторону обов'язок виплатити переможцю велику суму як репарацію за фінансові витрати, які сталися внаслідок війни. Ясно, що обсяг репарацій буде значно менше сукупних фінансових витрат, які понесла ця сторона. В довершення всього, зазнавши поразку, сторона може бути примушена не тільки зректися будь-яких претензій з відшкодування збитків, які вона могла б мати до переможця, але буде вимушена прийняти будь-які претензії, які її громадяни могли б мати до переможця, на свій рахунок.

Основні значення різних видів державної відповідальності полягають в їх стримуючому впливі. Усвідомлення того, що будь-яке порушення права збройного конфлікту* веде до відповідальності держави, може стати для влади додатковим стимулом до того, щоб дотримуватись та примушувати дотримуватись цих законів, Зрозуміло, що тиск на владу ззовні може значно посилити цей вплив.

Як і у випадку з колективною відповідальністю за порушення права збройного конфлікту, ідеї індивідуальної відповідальності за військові злочини не завжди надається однакового значення. Практично ця ідея здійснювалась більш за все після Другої світової війни у вигляді масового, але однобічного судового переслідування та покарання військових злочинців держав, що зазнали поразки.

В Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 pp. про закони і звичаї війни на суші нічого не сказано з приводу індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення доданих до них Положень. Однак з цього не випливає, що така індивідуальна відповідальність суперечила б намірам сторін, що домовляються, навпаки, правомочність держав по відношенню до покарання громадян своєї країни чи громадян противника за вчинення військових злочинів давно вже перетворилася в визнану частину звичаєвого права в такій мірі, що навіть не виникало потреби в спеціальному підтвердженні її міжнародною угодою.

Очевидно, що правомірність та обов'язковість засудити та покарати за вчинення певних злочинів – зовсім різні речі. Що стосується переслідування за військові злочини, то існуючі у звичаєвому праві обов'язки можуть торкнутися тільки громадян своєї країни. Яких-небудь загальних обов'язків переслідувати в судовому порядку конкретних осіб тієї чи іншої держави; крім своїх громадян, не передбачено. Не було це передбачено і Конвенціями про закони та звичаї війни 1899 р. та 1907 р.

І все ж думка про такі обов'язки виникла вже в той час: прийняття державою законодавчих заходів з припинення деяких порушень було вперше сформульовано у тексті Женевської конвенції 1906 р, про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суші, а в наступному році на Другій Гаазькій конвенції миру аналогічне положення було включене до Гаазької конвенції про застосування Женевської конвенції – до війни на морі. В 1929 році ця ідея мала подальший розвиток в Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суші. З іншого боку. Конвенція про військовополонених, яка була прийнята на тій же Конференції, як і раніш, не згадувала про індивідуальну кримінальну відповідальність.

Нарешті, у 1949 р. у текст усіх чотирьох Женевських конвенцій були внесені досконало розроблені положення про обов'язки держав забезпечувати кримінальні санкції та переслідування стосовно порушників міжнародного гуманітарного права. Кожна Конвенція містить точне визначення дій, які входять до складу "серйозних порушень" цієї Конвенції.

Серйозними порушеннями вважаються: вбивства, тортури, розправа без суду над особами, що користуються заступництвом, напади на цивільне населення, спрямування воєнних операцій проти устаткування під захистом або місцевостей, які не обороняються, віроломне використання емблеми Червоного Хреста, депортація населення окупованої території, утримання заручників. Протокол І доповнює Конвенції додаючи в статті 85 до переліку порушень, які вже наявні в Конвенціях, ще декілька тяжких порушень. Як тяжкі кваліфікуються порушення, якщо вони вчинені умисно і заподіяли смерть, каліцтва чи завдали серйозної шкоди здоров'ю: атаки на цивільне населення; не вибіркова атака чи атака на споруди або установки, які містять у собі небезпечні сили, коли відомо, що така атака призведе до надмірного ушкодження цивільних об'єктів.

Кожна країна, що підписала Конвенції, бере на себе зобов'язання ввести в своєму законодавстві в дію норми, що забезпечували ефективне кримінальне переслідування осіб, які скоїли або наказали скоїти ті чи інші серйозні порушення, що передбачені Конвенціями. Кожна держава також зобов'язується розшукувати осіб, що звинувачуються в тому, що вони скоїли або наказали скоїти вищенаведені серйозні порушення.

На сьогоднішній день практичний ефект цих положень є зовсім незадовільний. Зовсім небагато держав ввели в своє законодавство спеціально передбачені кримінальні санкції проти осіб, винних у серйозних порушеннях, у відповідності з вимогами Конвенцій. В багатьох державах вважають, що їх кримінальне законодавство цілком забезпечує судове переслідування осіб, що скоїли серйозні порушення.

В главі XI "Військові злочини" Кримінального кодексу України знайшли свій відбиток обов'язки держави з виконання Женевських конвенцій щодо кримінального переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях. Статті 260 – 263 передбачають кримінальну відповідальність за мародерство, насильство над населенням у районах воєнних дій, погане поводження з військовополоненими, незаконне носіння знаків Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними. Але треба вказати, що хоча закон ставить покарання в залежність від обтяжуючих обставин злочину, але іноді ступінь скоєних злочинів не знаходить адекватного співвідношення з відповідальністю за їх порушення. Прикладом може служити стаття 262 КК України. Ця стаття передбачає за погане поводження з військовополоненими покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного до трьох років, навіть шли таке поводження знаходить прояв у спричиненні тілесних ушкоджень, катуванні та інших проявах жорстокості стосовно військовополонених.

Що стосується обов'язків з розслідування порушень та покарання винних, то тут справи ще гірші. З моменту вступу в силу Женевської конвенції у жовтні 1950 року жодних дій такого роду по відношенню до підозрюваних, що не є громадянами даної держави, практично не було здійснено, і навіть судові процеси, що були проведені по відношенню до громадян відповідних держав, залишилися рідким виключенням. Свіжим прикладом можуть стати події навколо Боснії та Герцеговини або ж Чечні.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р. теж містить положення про санкції за порушення цієї конвенції. Але випадки виконання взятих на себе обов'язків з приведення у відповідність кримінального законодавства е поодинокими.



б) Військові та інші види міжнародних злочинів.

Поняття відповідальності за військові злочини остаточно склалося після Другої світової війни.

Злочини, які скоїли нацисти під час війни, викликали справедливий гнів усіх народів, Навіть найзавзятіші противники розробки системи норм про міжнародно-правову відповідальність не змогли перешкодити ствердженню та розвитку теорії відповідальності за військові злочини.

8 серпня 1945 року в Лондоні була підписана-угода між урядами союзних держав про переслідування та покарання головних військових .злочинців. В основу цієї угоди була покладена Московська декларація від ЗО жовтня 1943 року, в якій говорилося, що німецькі солдати та офіцери, які скоїли умисні злочини та відповідальні за такі злочини, будуть передані та засуджені судами країн, на території яких вони скоїли злочин.

У відповідності з Угодою від 8 серпня 1945 року для розгляду справ головних військових злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем, створювався Міжнародний військовий трибунал. Статут Міжнародного військового трибуналу, який став частиною Угоди, встановлював склад міжнародних злочинів, які тягнули за собою міжнародну відповідальність, та вводив в міжнародне, право визначення:

злочини проти миру: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни, яка порушує міжнародні угоди, або участь у загальному плані або змові, спрямованих на здійснення будь-яких вищезгаданих дій;

військові злочини: порушення законів та звичаїв війни. До цих порушень належать вбивства, тортури цивільного населення окупованих територій, вбивства та тортури військовополонених або осіб, що знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної або особистої власності, безглузде руйнування міст та сіл та інші злочини;

злочини проти людяності: вбивства, знищення, поневолення, заслання або інша жорстокість, які здійснюються у відношенні цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів.

Згідно з розробленим Статутом Міжнародного військового трибуналу в 1945-1946 роках в Нюрнбергу відбувся судовий процес над головними німецько-фашистськими військовими злочинцями. Трибунал, який складався з юристів країн антигітлерівської коаліції, засудив 12 злочинців до смертної кари, 7 – до тривалих строків ув’язнення.

На основі Потсдамської декларації та рішення Московської наради міністрів

закордонних справ С-РСР, США та Великобританії (1945 р.) був створений також Токійський військовий трибунал для суду над головними японськими військовими злочинцями, В результаті процесу, який проходив у Токіо (1946 – 1948 pp.) 7 підсудних були засуджені до смертної кари, а 21 – до різних строків ув'язнення.

Принципи Нюрнберга та Токіо справили великий вплив на подальший розвиток міжнародного права в галузі переслідування військових злочинців.

У своїй резолюції від 21 листопада 1947 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй, виходячи з принципів міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнберзького трибуналу та в його вироку, доручила Комісії міжнародного права скласти проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Такий проект був прийнятий Комісією у 1954 році і направлений на розгляд Генеральній Асамблеї ООН, Однак Генеральна Асамблея відклала його розгляд до того часу, поки не буде визначене поняття агресії, що було зроблено лише в 1974 році. Робота над проектом поновилася лише в 1982 році. Розглянувши декілька доповідей з цього питання, комісія на 43-й сесії 1991 році в попередньому порядку прийняла у першому читанні проекти статей Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства.

Принципи Статуту Нюрнберзького трибуналу значно вплинули і на розвиток міжнародного права про видачу військових злочинців, незастосування строку давності до військових злочинів.

Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1968 році остаточно закріпила принципи Нюрнбергу.

І ще одному питанню в міжнародно-правовому аспекті відповідальності за порушення законів та звичаїв війни надається велике значення. Це відповідальність за виконання злочинного наказу, внаслідок якого були порушені норми міжнародного гуманітарного права.

Міжнародний військовий трибунал у своєму вироку проголосив, що більшість звинувачених заявили у свій захист, що вони виконували накази і виходячи з цього, не несуть відповідальність за дії, що були здійснені під час виконання цих наказів. Трибунал підкреслив, що той факт, що солдат розстрілював та катував, підкоряючись наказу та порушуючи міжнародні закони війни, ніколи не визнавався важливим аргументом проти засудження за такі дії,

Ці принципи знайшли продовження у Додаткових протоколах 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 року. Будь-яка особа, що видала наказ, який порушує положення Конвенцій та протоколів, є винною у здійсненні військового злочину. Виконавець такого наказу також є злочинцем.

Протоколи підтвердили правила Статуту Нюрнберзького трибуналу, і, зокрема статті 8, яка встановлює, що "той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або наказу начальника, не звільнює його від відповідальності".

Стаття 60 Конституції України, яка є однією з найдемократичніших конституцій, визначає: «Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність». Ці конституційні положення знайшли своє, відображення у відповідних статутах Збройних Сил України. Так, у ст. 6 Дисциплінарного статуту ЗС України передбачено: "Право командира – віддавати накази і розпорядження, а обов'язок підлеглого – їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. Наказ має бути виконаний сумлінно, точно та у встановлений строк".

У ст.36 Статуту внутрішньої служби ЗС України визначено: "Командир (начальник) відповідає за відданий наказ, його наслідки та відповідність законодавству, а також за невжиття заходів для його виконання, за зловживання, перевищення влади чи службових повноважень. За віддання і виконання явно злочинного наказу (розпорядження) винні особи притягаються до відповідальності згідно із законом".

Працюючи над проектом Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, Комісія міжнародного права підняла питання про створення міжнародного органу кримінального правосуддя.

У 1992 році Комісія на своїй 44-й сесії створила робочу групу з питання про міжнародну кримінальну юстицію.

Практичним втіленням цієї роботи можна, вважати створення міжнародних трибуналів згідно з рішенням Ради Безпеки ООН у 1993 та 1994 роках (для засудження осіб, винних у вчиненні злочинів на території колишньої Югославії та в Руанді).

Створення цих трибуналів стало значним етапом в розвитку міжнародного гуманітарного права. Воно надало можливість здійснювати контроль за дотриманням норм міжнародного гуманітарного права та кримінального переслідування осіб, відповідальних за грубе порушення цього права.

Діяльність міжнародних кримінальних трибуналів говорить про те, що на міжнародному рівні боротьба з грубими порушеннями міжнародного гуманітарного права більш не є суто теоретичним поняттям. Двадцять один обвинувачений та підозрюваний, що були доставлені в Трибунал по Руанді та декілька обвинувальних вироків, що були винесені Трибуналом по колишній Югославії, говорять про дієвість цих міжнародних органів.

Наступним кроком в цьому напрямку стало прийняття 18 липня 1998 року в Римі Статуту Міжнародного кримінального суду.



в) Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду.

За статистикою ООН, якщо у кожному збройному конфлікті часів І Світової війни жертв серед цивільних осіб, особливо жінок і дітей, було 15%, під час II Світової війни вже 50%, то під час будь-якого сучасного військового конфлікту, незалежно – міжнародного чи внутрішнього, відсоток жертв серед цивільного населення перевищує вже 80%.

Тому створення міжнародного спільного Міжнародного Кримінального Суду як постійно діючої правничої організації, метою якої буде розслідування, затримання, обвинувачення і, якщо доведена провина, покарання тяжких злочинів проти прав людини згідно з нормами міжнародного права (у тому числі і mих злочинів, які не враховуються Женевськими конвенціями, як: ...геноцид, інші злочини проти людства, військові злочини, здійснені під час внутрішніх конфліктів та громадянських воєн).

У 1996 р. було призначено комісію з заснування Міжнародного Кримінального Суду, а 17 липня 1998 р. дипломатична конференція держав-членів ООН прийняла Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду, що стало рішенням про офіційне створення цього правового інструменту.

"За" Статут проголосувала переважна більшість делегацій держав-учасниць – 120, 7 проголосували "проти", а 21 – утрималась.

У цьому Статуті визначено злочини, підсудні Міжнародному Кримінальному Суду, а також описано, як саме Суд буде працювати, і як повинні з ним співпрацювати держави, що визнали його юрисдикцію. На липень 2003 р. його ратифікували 33 держави і підписали 86.

Подолання безкарності – теж особлива тема, яка набула ще більшої актуальності після 16 жовтня 1998 p., коли англійська поліція заарештувала Августе Піночета Уґарте. Цю подію вітали мільйони людей, для яких ім'я Піночета Угарте було синонімом тортур, вбивств та політичних репресій.

Нарешті стало зрозуміло, що навіть ті, хто керує державами і користується абсолютною владою, більше не мають імунітету від переслідувань. Це підтвердили також арешт Слободана Мілошевича у березні 2001 p., Хіссейна Хабре, колишнього керівника Республіки Чад, у 2000 р. та президента Республіки Ірак – Саддама Хусейна у 2003 р.

Сьогодні злочинцям важче сховатися – правозахисники переслідуватимуть їх, куди б вони не приїхали. Адже коли високопосадові злочинці уникають відповідальності, рани їхніх жертв ніколи не загояться, суспільство буде отруєне зсередини, а інші посадовці упевнюватимуться у тому, що їм усе дозволено.

Без справедливості, без покарання злочинців, без відшкодування збитків жертвам не буде ні примирення, ні миру в суспільстві, а зачароване коло насильства і надалі крутитиметься.

Міжнародний Кримінальний Суд має бути першим міжнародним органом, який переслідуватиме і каратиме не державу, а конкретну особу, бо кожний із цих злочинів в історії людства учинили конкретні люди, які мали помічників і виконавців. Міжнародному Кримінальному Суду будуть підсудні такі злочини: геноцид (ст.6 Римського Статуту) – дії з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку етнічну, національну, расову або релігійну групу як таку; злочини проти людства (ст.7) – дії у межах, широкомасштабних або систематичних свідомих нападів на цивільних осіб; військові злочини – істотні порушення положень женевських конвенцій як у міжнародних, так і у внутрішніх конфліктах; агресія – визначення цього злочину ще не сформульовано, насамперед внаслідок суттєвих розбіжностей між пропозиціями мусульманських держав Близького Сходу, з одного боку, та США і Ізраїлю, з іншого, а також інші серйозні .злочини проти прав людини – тортури, масові зґвалтування, політичні вбивства, позасудові страти тощо.

Одним із найсерйозніших злочинів, інакше кажучи, "злочином над злочинами", яким буде займатися Міжнародний Кримінальний Суд, є геноцид, Вперше термін вжив у сучасному сенсі Рафаель Лемпкін у 1944 р. в книзі "Вісь Берлін-Рим: управління окупованою Європою". Це слово фактично є гібридом з грецького слова "генос", що означає расу, національність або плем'я, та латинського суфіксу "цид", що означає вбивство. Навіть під час Нюрнберзького процесу геноцид не був виразно визначений як злочин, незважаючи на те, що це слово часто вживалося в обвинувачувальних промовах.

Концепція ".злочинів проти людства" народилася у 50-х роках XIX століття. Перший список таких .злочинів був укладений під час Першої Світової війни, але як інструмент міжнародного права ця концепція сформувалася лише після 1945 року»

До злочинів проти людства Римський Статут відносить злочинні дії, а саме:

- вбивства;

- знищення (не лише масштабні вбивства, але й позбавлення людей їжі чи медикаментів з метою їхнього знищення);



- поневолення (примус до рабства чи продаж у рабство);

- депортація або примусове переселення людей з місць, де вони проживають;



  1. незаконні ув'язнення або інші серйозні порушення права на свободу пересування;

  1. заборонені нормами міжнародного права, тортури, зґвалтування, примусова проституція, примусова вагітність, примусова стерилізація або інша тяжка форма сексуального насильства;

  2. переслідування певної групи людей з політичних, расових., національних., етнічних, культурних, релігійних, гендерних чи інших причин з порушенням універсальних норм міжнародного права;

- примусові зникнення (арешт чи викрадення осіб з дозволу держави або політичної організації), апартеїд (режим систематичного домінування, та придушення певних расових груп іншими) та інші свідомі негуманні дії, що викликають фізичні та психічні страждання.

Причому Римський Статут зазначає, що злочинами проти людства вважаються і дії вчинені у мирний час без будь-якого зв'язку із збройними конфліктами.

Військові .злочини є найстарішими серед групи злочинів, підсудних Міжнародному Кримінальному Суду. За них карали ще за часів Середньовіччя, Перше юридичне визначення військових злочинів запропонував Авраам Лінкольн у 1863 р. під час Громадянської війни у США, їхнє визначення міститься також у численних Конвенціях, які складають засади міжнародного гуманітарного права - гаазьких (1907) та женевських (1949).

На відміну від злочинів проти людства. Суд повинен займатися військовими злочинами навіть у тому разі коли вони є одиничними діями окремих осіб, а не частиною державної політики.

Перш за все. Суд діє у випадках порушення норм захисту цивільних осіб, викладених у чотирьох Женевських конвенціях і перелічених вище.

По-друге, Суд займається і іншими військовими злочинами, які не знайшли відображення у Женевських конвенціях, тобто: свідомими нападами на цивільне населення та цивільні об'єкти, місії гуманітарних організацій, медичні та навчальні заклади, культові споруди, історичні монументи (якщо ці споруди не є військовими об'єктами), а також нападами, які можуть побічно викликані смерть великої кількості цивільних осіб та знищення їхнього майна (наприклад, бомбардування чи масований артобстріл населених пунктів); завданням ушкоджень беззахисним людям - вбивство, каліцтво чи знущання з поранених чи полонених, принизливе з ними поводження, зґвалтування чи інші види сексуального насильства, використання їх як "живих щитів"; застосуванням заборонених методів ведення війни – голода отруєної зброї, певних газів, розривних куль, використання у військових діях дітей до 15 років тощо.



Римський Статут також містить значну кількість положень, про забезпечення справедливості для дітей, визнаючи певні злочини, спрямовані проти дітей; вилучення дітей від батьків, торгівля дітьми, залучення дітей до 15 років у військові конфлікти тощо. Статутом передбачені спеціальні заходи захисту дітей-жертв та свідків, у тому числі від психологічних травм. Міжнародному Кримінальному Суд)' не може бути підсудна жодна особа, якій на момент скоєння злочину не виповнилося 18 років.

Римський Статут передбачає досить значний річний бюджет Суду – близько 100 мільйонів доларів. Однак ці витрати не такі уже й значні порівняно з ціною, яку доводиться платити державам світу за розслідування і покарання звичайних злочинів.



Найголовнішим досягненням системи справедливості яка постає із створеннями Міжнародного Кримінального Суду, є фундаментальні гарантії справедливого суду згідно із нормами міжнародного права і визнання права будь-якої особи, звинуваченої у злочинах, так як, Римським Статут навіть крайнє захищає права звинувачуваних, ніж інші міжнародні угоди і, ясна, річ, не передбачає смертної кари для засуджених.

Незважаючи на прийняті "правила гри", міжнародна правозахисна спільнота доволі скептично ставиться до ролі Ради Безпеки у питанні передачі справ до Суду. Нестача коштів та політичні розрахунки занадто часто беруть тут гору над проблемами прав людини, і це дуже добре видно на прикладі небажання Ради Безпеки створювати інші міжнародні ситуативні трибунали, окрім тих. що діють у Руанді та Югославії, незважаючи на ефективність останніх.

Тобто сьогодні міжнародна справедливість практично зведена до покарання злочинів, які сталися у двох специфічних регіонах упродовж певного часу. Від 1993 р. Рада Безпеки ООН не спромоглася заснувати подібні трибунали по Комбоджі, Чечні, Східному Тімору, Іраку, Ліберії, Сьєра Леоне та Самалі. Це доводить, що навряд чи багато справ буде передано до Суду Радою Безпеки ООН.

Тому єдиний шлях до створення стабільної і ефективної системи світової справедливості – це спонукання якомога більшого числа держав до ратифікації Римського Статуту.

Як розглядається питання з Міжнародним Кримінальним Судом в Україні?

Україна підписала Римський Статут у січні 2000 р.; але далі справа затягнулася. Римський Статут пройшов перше читання у Верховній Раді, і була створена робоча група з представників кількох міністерств і відомств, які мали вивчати Статут на предмет відповідності Конституції України та готувати Закон про Ратифікацію. До цієї групи увійшли представники Міністерства юстиції, Міністерства, закордонних справ. Міністерства оборони. Міністерства фінансів тощо.

Під час вивчення матеріалів учасники Робочої Групи розкололися. Частина, об'єднана навколо Міністерства Юстиції, вважає Римський Статут таким, що суперечить Конституції України, і щоб його ратифікувати начебто потрібно внести зміни до Конституції, а це довгий процес. Інша група, солідарна з позицією Міністерства Зовнішніх Справ, вважає, що жодних суперечностей немає, і Закон про ратифікацію можна приймати. Після тривалих суперечок робоча група розробила конституційне подання та у вигляді листа направила його до Президента, як гаранта Конституції. На даний час це питання в процесі розгляду.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка