За роки існування музею Тараса Шевченка його експозиція пережила чимало змін, кожне покоління перебудовувало її у відповідност



Скачати 127.88 Kb.
Дата конвертації06.01.2018
Розмір127.88 Kb.
ТипДоклад

Тетяна Калініна

«І ОЖИВЕ ДОБРА СЛАВА…»

(матеріали про українські дворянські роди в експозиції НМТШ)

Стосунки Т.Шевченка з представниками українських дворянських родів висвітлювалися в працях його перших біографів (В.Маслов, 1874; М.Чалий, 1882; О.Кониський, 1898, 1901), монографії П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка», академічній біографії Т.Г.Шевченка (К., 1984) та в коментарях до Повного зібрання його творів (Т.Т. 1 – 6, К., 2001 – 2003). Найдокладніше цю тему дослідив Петро Жур, подавши чимало досі невідомих фактів у своїх книжках-хроніках «Літо перше» (К., 1979), «Дума про огонь» (К., 1985), «Третя зустріч» (К., 1970).

Характеристика цієї частини його оточення – це живий, яскравий матеріал, що проливає світло на літературну, мистецьку, інтимну біографію поета й художника, маршрути його подорожей Україною, розкриває атмосферу доби, контекст багатьох творчих задумів і, найголовніше, завдяки спогадам та враженням людей, які близько знали Шевченка, збагачує наше уявлення про нього як людину. В НМТШ цей матеріал представлений поетичними творами та живописними портретами пензля Т.Шевченка, мемуарним матеріалом, раритетними книжковими виданнями, меморіальними речами, фотопортретами та документами.

Вже в Петербурзі напередодні звільнення й завдяки підтримці земляків відкрилися можливості для розвитку Шевченка як поета. Український поміщик Петро Мартос, який разом із Євгеном Гребінкою розбирав рукописи ранніх віршів Т.Шевченка, став видавцем його першого «Кобзаря». Приїзд поета 29 червня 1843 року до українського Версалю – Мойсівки, куди двічі на рік збиралося до 200 гостей з Чернігівщини й Полтавщини, не лише розширив коло знайомих Шевченка, а й визначив маршрути багатьох подорожей у наступні роки його життя і праці в Україні.

В маєтку генеральші Т.Волховської Шевченко зустрів чимало шанувальників своєї поезії. За спогадами О.Афанасьєва-Чужбинського, на балу в Мойсівці „багато жінок читали напам”ять уривки з його поезій і Шевченко хвалив чистоту полтавської говірки ”.1 На момент його першого приїзду в Україну вірші з „Кобзаря” 1840 року знали і любили відставний ротмістр Віктор Закревський із Березової Рудки на Полтавщині та граф, офіцер, письменник і художник-аматор Яків де Бальмен. У маєтку де Бальменів у с. Линовиці (також, як і Мойсівка, Пирятинського повіту Полтавської губернії) Т.Шевченко гостював у тому ж 1843 році. Про цей період нагадують живописні твори близького родича Я. де Бальмена художника-аматора Михайла Башилова «Краєвид із вітряком»(«Вечір в селі Линовиці») (1843) та «Наймичка» (1857), які є окрасою колекції та постійної експозиції музею2. Наступного, 1844 року М. Башилов та Я. де Бальмен виконали по 39 ілюстрацій до всіх опублікованих на той час поетичних творів Т.Шевченка (восьми віршів із першого «Кобзаря» та поем „Гайдамаки” й „Гамалія”) у власноручно виготовленій Я. де Бальменом рукописній збірці віршів, переписаних латинкою для польського читача.3

За спогадами Петра Селецького (генерал-майора у відставці, одного із власників маєтку в с. Малютинці (Отрада) Пирятинського повіту, в 1858 - 1866 р.р. – київського віце-губернатора), який був частим гостем в Яготині, восени 1843 р. він і молоді Рєпніни „примушували Шевченка читати „Катерину” й невидані ним вірші”.4 Твори з «Кобзаря», особливо «Катерина», згадував П.Селецький, вабили чистотою мови, плавним, розміреним віршем, м’якою щирістю та задушевністю. 3 січня 1844 року, коли під час різдвяних свят в Яготин приїздили сусіди, в альбом його сестри Марії Селецької Шевченко записав вступ до поеми „Мар”яна - черниця” (як відомо, влітку 1844 р. М. Д. Селецька, яка сумлінно виконувала обов’язки світської панночки і підтримувала стосунки з багатьма, активно допомагатиме княжні В. М. Рєпніній у продажі окремого видання поеми Т.Шевченка «Тризна»). В листі до свого духівника Шарля Ейнара від 27 січня 1844 року княжна Варвара розповідала, як вразила їх усіх поема „Слепая”, яку Шевченко читав в один із яготинських вечорів: «О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль!». 5 А самому поетові 19 червня того ж року княжна писала про намір вчитися української, щоб читати в оригіналі його щойно написану поему „Сова”.6



Олена Бодиско (пізніше по чоловікові – Станкевич), з якою Шевченко познайомився під час першої подорожі в Україну (можливо, теж у Мойсівці), в листі від 21 липня 1844 року з Ніжина захоплено писала йому російською про його «прекрасную… «Тризну» та «прекрасный талант малороссийской поэзии».7 Висловлене в кінці цього листа патріотичне побажання 19-річної дівчини Т.Шевченкові продовжувати писати українські вірші було досить характерним для його оточення в Україні, яке сприймало Шевченка, в першу чергу, як національного поета. Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який у 1844 році побував на Кавказі, скрізь, де натрапляв на українців «чи то серед чиновників, чи в якомусь полку, скрізь … зустрічав пошарпані примірники «Кобзаря» «»Гайдамаків» і цілковите, щире співчуття до їх автора».8

Живучи в 1846 році в Києві, Шевченко, за спогадами В.Аскоченського, читав у нього вдома різні свої вірші, у тому числі уривок із поеми «Іван Гус», а на вечорах у В.В.Тарновського-старшого – також послання „І мертвим, і живим...” , яке справило на всіх присутніх „приголомшуюче враження», – згадував В.В.Тарновський. Серед слухачів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, друзі та знайомі В.В.Тарновського. 9

Підтвердженням популярності не лише надрукованих віршів Т.Шевченка, а й нових, що багатьом «здались мовби якимсь одкриттям з неба” (П.Куліш)10, є численні їх списки, зроблені відомими й невідомими особами (кілька зразків зберігаються у фондах НМТШ). Автор «Спогадів киян про Шевченка та його часи» Микола Шигарін у 1847 році 17-річним хлопчаком був, за тогочасною модою, чиновником канцелярії київського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова, як і інші «сини багатьох заможних поміщиків малоросів, поляків, росіян». «Крім надрукованої книжки , ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій один перед одним. Я й сам, – згадував М.Шигарін, – провів не один вечір над переписуванням віршів для себе й для своїх знайомих, яким посилав зошити в провінцію». Шевченка читали в багатьох київських гуртках, але найактивнішими його читачами були українці та студенти різних національностей. «Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка». 11

Ці широко відомі, але вибудувані в один ряд факти прямо вказують на читача й адресата його віршів, написаних під враженнями побаченого, почутого й передуманого в Україні в період „трьох літ”. Це не так мужики, „брати-гречкосії”, як освічені, премудрі, витончені земляки, яким поет намагається прищепити любов до «свого рідного»,12 до землі, де вони «почали жити й відчувати»,13 до «найменшого брата».14 Тому видається природним, що в центральному залі експозиції, присвяченому кульмінаційному періоду життя й творчості – періоду «Трьох літ» та Кирило-Мефодіївському братству, представлено й портретний живопис Т.Шевченка 1843 –1847 років. Написані на замовлення заможних та впливових людей, ці портрети не лише демонструють мистецькі досягнення Т.Шевченка в одному з його улюблених жанрів (що був для нього ще й насущним хлібом), а й частково представляють його тогочасне оточення в Україні й до того ж органічно вписуються в інтер’єр будинку-пам’ятки архітектури ХІХ ст. Без жодного з цих блоків неможливо уявити повноцінну, всебічну розповідь про три українські літа Т.Шевченка.


Особливе місце в експозиції НМТШ відведено славнозвісній «Катерині» – картині, яка з 1843 року зберігалася в колекції Григорія Тарновського в його славетній Качанівці (експонується першодрук відомого листа Т.Шевченка до Г.Тарновського з начерком композиції твору – ж. «Основа», 1862, № 5). Окремий тематичний вузол традиційно присвячено перебуванню Т.Шевченка в Яготині та його стосункам з родиною князя М. Г. Рєпніна, якій поет був щиро відданий. Одна з двох виконаних художником копій з портрета князя пензля Йозефа Горнунга (належала О.Капністу; оригінал Й.Горнунга зберігається у фондах НМТШ), видання поеми «Тризна», присвяченої княжні Варварі Миколаївні, її портрет (авторство приписується Глафірі Псьол), раритетні «Русские пропилеи» (М., 1916, т. 2) з першодруком листа княжни до її духівника Шарля Ейнара від 27 січня 1844 р., де по гарячих слідах подій в подробицях описано «два шевченківських місяці» в Яготині, – все це виливається в яскраву, ексклюзивну і благодатну оповідь, яка не залишає байдужими ні відвідувачів, ні екскурсовода. Чого варта лише репліка в згаданому листі княжни: «Він став художником за порадою однієї людини, яка піклувалася про нього, й поетом тому, що народився ним». 15

У цьому ж листі княжна Варвара Миколаївна пригадала, як Шевченка, що приїхав у жовтні 1843 р., в Яготині відразу стали вважати за свою людину. О.Афанасьєв - Чужбинський те ж саме писав про перший приїзд поета до Мойсівки («Швидко Шевченко став наче свій з усіма і був як удома») та його перебування в Березовій Рудці: «Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі». Незважаючи на те, що княжна Варвара при кожній нагоді застерігала Тараса Григоровича від стосунків із Закревськими, які доводилися Рєпніним далекими родичами, 16 він любив тут бувати. Бенкетував на славнозвісних застіллях у Віктора Закревського (експонується його олівцевий портрет з датою та підписом: «1843. Декабря в ночи// Т.Шевч.»), але ще більше любив посидіти в дружньому колі у вітальні господині, «весело розмовляючи, слухаючи музику, або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень».17 У постійній експозиції музею – олійні портрети Платона Закревського та його дружини –«Ганни вродливої», виконані в Березовій Рудці в грудні 1843 р. Віднедавна в цьому ж залі експонуються й родинні реліквії Закревських: шитий бісером жіночий пояс, святкова скатертина та вишиті рушники (речі були придбані музеєм 6 грудня 1973 р. у колишньої мешканки села, киянки Надії Данилівни Стеценко). У 2008 р. до фондів надійшли оригінальні фото початку ХХ ст. із зображенням будинків Закревських у Березовій Рудці та Галаганів у селі Сокиринцях (колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії), що також експонуються.

Відомо, що готуючись до від’їзду з Петербурга в Україну в березні 1845 року, Т.Шевченко повідомляв Якову Кухаренкові свою нову адресу: село Мар’янське на Полтавщині. Тут був маєток миргородського повітового маршалка Олександра Лук’яновича, який замовив Шевченкові портрети всіх членів своєї родини. Восени 1845 р. художник виконав замовлення, але з усіх намальованих тоді портретів зберігся єдиний, який постійно експонується в НМТШ (інші портрети, начебто вивезені в Херсонську губернію дочкою Лук’яновича Софією Олександрівною, по чоловікові Крижановською, вважаються втраченими). За спогадами кухаря Лук’яновича – Арсена Татарчука, Тарас Григорович «…вставав удосвіта й одразу брався за роботу». Дві кімнати в просторому будинку в Мар’янському було відведено під бібліотеку, якою, перебуваючи там, користувався й Шевченко.18 У Мар’янському, як свідчать його підписи під автографами, Шевченкові добре писалося: тут було закінчено основний текст поеми «Єретик», датований 10 жовтня 1845 р., 16 жовтня – поему «Сліпий» (першу редакцію), 21 жовтня завершено роботу над містерією «Великий льох». Невдовзі, наприкінці жовтня, гостюючи в селі Ісківцях під Лубнами по дорозі в Березову Рудку до Віктора Закревського, поет вже читав О.Афанасьєву – Чужбинському свій новий твір – містерію «Великий льох» та «Івана Гуса», в якому «піднісся… до свого апогею.19

За збіркою «Три літа» ( в інтерактивному режимі експонується її факсимільне видання) можна звірити маршрути подорожей Шевченка Україною: «Тризну» написано в Яготині, «Розриту могилу» – в Березані, (у П.Лукашевича була багата збірка старовинних документів), 20 «Не завидуй багатому», «Не женися на багатій»,– у Миргороді, «Єретик», «Сліпий», «Великий льох» – у Мар’янському, «Наймичку», «Кавказ», «Заповіт» – у Переяславі, «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа» – у В’юнищі. Поезії 1845 р. написані в той час, коли Т.Шевченко за дорученням Археографічної комісії малював і збирав матеріали на Київщині та Полтавщині (кожен відвідувач може погортати сторінки факсимільно виданого альбому малюнків цього періоду).

Не маючи постійного житла, в дорозі, гостюючи у знайомих, працюючи в чужих маєтках, Шевченко пережив хвилини натхнення, що вилилися у вірші й графічні автопортрети (автопортрет поета, виконаний наприкінці літа 1845 р. в містечку Потоках Канівського повіту в Тарновських, експонується на центральній стіні). Про те, що якась частина рукописів так і залишилася в місцях його перебування, писав Пантелеймон Куліш, оповідаючи про початок фатального 1847 року: «Вельми щасливий і восторженний, яким ще не бував ніколи, виїхав Тарас з Києва на Чернігівщину, щоб позбирати докупи свої, як він звав шпаргали. Бо тулячись по Вкраїні козаком-артистом, покинув не в одному панському домі свої рукописи». 21

Про братів Лизогубів, які доводилися родичами Рєпніним, Т.Шевченко вперше почув ще в Яготині (Рєпніни часто й подовгу любили бувати в них у Седневі). 20 грудня 1844 р. княжна В.Рєпніна писала поетові: «З якою розсудливістю і одночасно теплим співчуттям цінував Андрій Іванович Ваші малор. поеми, і як мені прикро, що Ви не знайомі особисто з ним».22 В лютому 1846 р. відбулося знайомство поета з Іллею та Андрієм Лизогубами. Між ними, як і передбачала княжна, встановилися дружні стосунки, які пізніше витримали і випробування арештом та засланням Т.Шевченка. Гостюючи в Седневі весною 1846 та 1847 р.р., Шевченко виконав олією портрет старшого з братів – полковника у відставці Іллі Івановича Лизогуба (у 1819–1821 р.р. він був ад’ютантом князя М.Г. Рєпніна). Садиба Лизогубів із просторим одноповерховим будинком посеред великого парку, що терасами спускається до річки Снов, та живописною панорамою лівого берега, із мистецькою атмосферою, яка панувала в родині, була одним із осередків культурного життя Чернігівщини. ЇЇ відвідували відомі художники, поети, письменники. В НМТШ традиційно експонується живописний портрет Іллі Лизогуба, що був відомий і як тонкий живописець, віолончеліст, піаніст та співак. У музейній залі лунає також аудіозапис його «Сонати для віолончелі та фортепіано», визнаної фахівцями як видатний твір українського музичного романтизму і неодноразово згадуваної відвідувачами музею у книзі відгуків.

В альбомі малюнків молодшого брата Андрія Лизогуба (зберігається у фондах НМТШ), який також захоплювався живописом і мав на садибі в Седневі свою «малярню», до 1939 р. знаходився його олівцевий портрет з написом праворуч унизу, зробленим рукою портретованого: «рис. Т.Шевченко». Як окремий твір малюнок експонується на виставках, що представляють мистецтво Шевченка - портретиста. Існують припущення, що інші малярські твори, виконані ним у Седневі, загинули під час пожежі на садибі Лизогубів у 1883 році. 23

У цій гостинній садибі Т.Шевченко написав також поему «Відьма» та текст передмови до другого видання «Кобзаря», яке тоді готував, – із закликом до літературної братії працювати в ім’я України.

Перлиною колекції музею є останній живописний твір Т.Шевченка, виконаний напередодні арешту – проникливий образ княгині Катерини Кейкуатової, молодої дружини князя Миколи Кейкуатова, сусіда Лизогубі. Він був власником старовинного села Бігач, розташованого за річкою Снов якраз навпроти Седнева, біля заповідного лісу. Як переконалися науковці музею під час однієї з експедицій восени 2008 року, у сучасному Бігачі не збереглися ні будинок господаря, ні флігель, у якому мешкав Т.Шевченко. Поросли лісом залишки фундаменту колишнього палацу, спаленого селянами в жовтні 1905 року. За занедбаним ставом, на пагорбі – дивом вціліла Троїцька церква, точніше, її кістяк, з охоронною табличкою на фасаді : «Пам’ятник архітектури». Збудована у 1831 році у формах класицизму, з портиками й півкруглою абсидою на схід, дванадцятьма колонами всередині, що тримають на собі арки й світловий барабан, церква була колись окрасою садиби, а сьогодні занедбана, покинута напризволяще. Вітри історії пронеслися й над Качанівкою, Березовою Рудкою, Сокиринцями, де в роки революцій були осквернені поховання їхніх колишніх власників – Тарновських, Закревських, Галаганів.

Колишні дворянські маєтки з їхньою вцілілою архітектурною спадщиною, пов’язані з іменами видатних людей, що складали еліту нації, талановитих архітекторів, відомих історичних осіб та подій, і в сучасному стані становлять величезну культурну цінність, тому потребують не лише втручання приватних спонсорів, але й спеціальної державної програми. Найвагоміший розділ такої програми могли б скласти маршрути подорожей Т.Шевченка Україною, який, за висловом П.Зайцева, шукав тут «споріднених душ, не знаючи, що великі душі завжди самотні»24.



У зібранні НМТШ цю глибоку тему розкривають і оригінальні матеріали про родину Лазаревських, без яких неможлива вичерпна розповідь про життя і творчість поета й художника. Як і без мемуарів Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Петра Селецького, Миколи Білозерського, Василя Тарновського-молодшого, листування княжни В. Рєпніної. Унікальними є картина „Панько Рудий, пасічник із Диканьки”, меблі, що належали Лазаревським, медальон із пасмом волосся Т.Шевченка та Біблія, подарована поетом Федору Лазаревському,.
1Афанасьєв-Чужбинський О. Спомини про Т. Г.Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.С. 90 – 91.

2У фондах НМТШ зберігаються також 10 малюнків, два офорти та дві офортні дошки М.Башилова, придбані 1965 року в онуки художника.

3Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – Том 1. Поезія 1837–1847. – К., 2001. – С. С. 736–737.

4Селецький П.Д. Записки // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.81.

5Українською перекладено за вид.: Русские пропилеи. – М., 1916. – Т.2. – С. 206.

6Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993. – С.22.

7Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993. – С.25.

8Афанасьєв-Чужбинський. Спомини про Т. Г.Шевченка// Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 92.

9 Білозерський М. М. Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831–1861 р.р.) // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 163.

10 Куліш П.О. Історичне оповідання (Уривки). // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 122.

11Шигарін М.Д. Спогади киян про Шевченка та його часи. // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. С. 169 – 170.

12У виданні «Живописная Украина»(СПб, 1844) Т.Шевченко-митець намагався представити «пред очи образованного мира» образ давньої України, звичаї предків, яскраві події з літопису своєї землі (Шевченко Т. Лист до П.І Гессе. 1 жовтня 1844 р. // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – Том 6. – К., 2003. – С. 29.

13Живописная Украина. // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – Том 5. – К., 2003. – С. 203.

14Шевченко Тарас. І мертвим, і живим, і ненарожденним… // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – Том 1. – К., 2001. – С. 353.

15 Русские пропилеи». – М., 1916. – Т. 2. – С. 205.

16Прабабуся Закревських Ганна Григорівна Розумовська була рідною сестрою останнього гетьмана Лівобережної України.

17Афанасьєв-Чужбинський О. Спомини про Т. Г.Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.С. 90, 93.

18Беренштам В.Л. Т.Г.Шевченко і простолюдини, його знайомі // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.С. 110–111.

19Афанасьєв-Чужбинський О. Спомини про Т. Г.Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 93.

20Жур Петро. Літо перше. – К., 1979. – С.С. 133 – 134.

21 Куліш П. Історичне оповідання (Уривки). // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.124.

22Українською перекладено за вид. : Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993. – С.31.

23Жур Петро. Дума про огонь. – К., 1985. – С. 221.

24Зайцев Павло. Життя Тараса Шевченка. – К., 1994. – С.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка