З ломівки в життя І літературу



Скачати 32.99 Kb.
Дата конвертації30.12.2017
Розмір32.99 Kb.

З Ломівки в життя і літературу
«У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.

Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч за ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.»

«Жилаві зачіплянські акації ждуть ночами нового цвіту, чиєсь кохання жде сріблястих акацієвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод-ветеран, – потужні гудки його десь ніби зглибока йдуть, чимось торкають людей і бентежать. Снує і снує люд заводський свої одвічні дороги – зі змін і на зміни, в денні і нічні. У нелегких буднях своїх Зачіплянка, у вічному течиві їх.»

Хто читав знаменитий роман Олеся Гончара «Собор», той, напевно, не міг не зачаруватись поетичним образом Зачіплянки, хоч і немає селища з такою назвою в жодній енциклопедії. Зачіплянка – це Ломівка, місце народження Сашка Біличенка, майбутнього Олеся Гончара. Бо тепер вже доведено і підтверджено, що народився майбутній письменник не на Полтавщині, а таки ж поблизу Катеринослава в старовинному козацькому селищі. То вже потім після смерті матері його, трирічного, забрали на Полтавщину мамині батьки. Там його і записали «Гончарем» і місце народження змінили. Народився він у Ломівці і вдруге, вже як письменник, бо це ж тут, у невеличкій хатині по вулиці Клубній, 25, створювались всесвітньо відомі «Прапороносці», а потім й інші твори.

Олесь Терентійович вже відійшов у інший світ, а в тій хаті залишилось все так, як і в ту далеку осінь сорок п’ятого року. Стіл, ручка, чорнильниця, лампа-карбідка, на стінах портрети батька, матері, юного Олеся. А ще книги. Довгий час опікувалася всім цим старенька сестра письменника – Олександра Терентіївна Сова. Садиба тепер має охоронну грамоту, статус пам’ятника культури. А колись же замалим не зникла разом із Ломівкою.

Спочатку старовинну козацьку Ломівку перейменували. На селище імені Орджонікідзе. А наприкінці 80-х її взагалі вирішено було знищити: знести сотні приватних будинків, викорчувати квітучі садки, засипати зверху подушкою піску до п’яти метрів висоти – це, щоб «виправити» нерівності рельєфу, а потім побудувати на цьому місці третій Фрунзенський масив з типових бетонних коробок, схожих одна на одну, як близнюки. Чиновники не брали до уваги, що зносити треба міцні гарні будинки, більшість з яких могла ще стояти десятки і сотні літ, що виселеним людям треба буде дати тисячі квартир на новоствореному масиві, що зникне куточок чарівного придніпровського ландшафту. Не думали вони й про те, що разом із селищем зникне й садиба № 25 по вулиці Клубній, де вперше побачив світ майбутній класик української літератури, а потім писав тут свої твори, в одному з яких Ломівку так тепло і поетично зобразив під назвою Зачіплянки.

Першим забив тривогу сам Олесь Гончар, звернувся за допомогою до дніпропетровських письменників. На захист Ломівки стали Сергій та Олесь Завгородні, голова обласної письменницької організації Валентин Чемерис – вони виступали по радіо, в газетах, звертались до громадськості та до свідомості можновладців. У газеті «Зоря» з’явилась велика стаття Тетяни Абрамової та Тетяни Колядинської «Невже й на Скарбне посягнемо?..» Підключились ініціативна група Руху, товариство «Просвіта», товариство охорони пам’яток історії та культури, журнал «Бористен». Дирекція історичного музею імені Дмитра Яворницького звернулась із листом до управління культури… Цю праведну боротьбу підтримали сотні і тисячі жителів Дніпропетровська, області та всієї України.

Майже три роки точилась боротьба і нарешті 20 жовтня 1992 року з’явилось розпорядження представника Президента України по Дніпропетровській області про взяття на державний облік як пам’ятника культури садиби та будинку по вулиці Клубній, 25.



«…сестрин чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу: щоб її вистачило на цілу ніч, і навіть діти намагалися не галасувати, коли сідаєш до праці. Зранку сестрин чоловік іде на завод, де він працює в першу зміну, сестра вирушає на базар, а для тебе на столі залишено склянку насіченої махорки-самосаду і замість попільнички – велику щербату тарілку, до вечора ця тарілка буде повна недокурків. Пічка топиться, діти вовтузяться під столом, а ти, окутаний махорковим димом, живеш в іншому світі, світі образів…

Вечорами сходяться сусіди, у привітній хаті стає тісно, тут вирує життя, тут люблять жарт і пісні, тут дихається легко».

Ірина Голуб, завідувачка краєзнавчого відділу ДОУНБ

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка