Є. В. Кердань вчитель біології та хімії Куцівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів



Скачати 183.66 Kb.
Дата конвертації23.01.2018
Розмір183.66 Kb.

Є.В. Кердань

вчитель біології та хімії

Куцівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В ОСВІТІ ТА СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ


2014
Постановка проблеми

Нетерпимість є однією з найбільших глобальних проблем сучасного світу. Загроза її поширення пов’язана з ксенофобією, екстремізмом та насильством. Зниження рівня толерантності підриває принципи демократії, призводить до порушення індивідуальних та колективних прав людини. Натомість високий рівень толерантності сприяє зміцненню політичного і соціального фундаменту демократичної державності, громадянського суспільства, національної єдності.

Проблема толерантності охоплює усі сфери суспільного життя нації: соціальну, релігійно-конфесійну, політичну, особистісну, міжетнічну.

«Толерантність, як ніколи раніше, важлива в сучасному світі. Ми живемо у вік глобалізації економіки та все більшої мобільності, швидкого розвитку комунікації, інтеграції та взаємозалежності, у вік урбанізації і перетворення соціальних структур. Толерантність необхідна у відносинах як між окремими людьми, так і на рівні сім’ї і суспільства. У школах і університетах, у рамках неформальної освіти, дома і на роботі варто зміцнювати дух толерантності і формувати відносини відкритості, уваги один до одного та солідарності», – читаємо у Декларації принципів толерантності, яка була прийнята 16 листопада 1995 року на XXVIII сесії Генеральної конференції держав-членів ЮНЕСКО [5, 177].

Отже, перед закладами освіти України стоїть завдання не лише у формуванні майбутнього вчителя, який володіє глибокими професійними знаннями і вміннями, а й в орієнтації всього навчально-виховного процесу на формування загальнолюдських цінностей в умовах полікультурного суспільства України, формування толерантної особистості, здатної налагоджувати конструктивну взаємодію в аспекті порозуміння як з усіма учасниками педагогічного процесу, так і у повсякденному житті. Сучасна молодь, як майбутня інтелектуальна еліта країни, повинна стати активним провідником ідей толерантності, гарантуючи цим стабільний розвиток усього суспільства.

Серед головних проблем філософії освіти дослідники (В. Андрущенко, В.Лутай) називають такі, як: пошук оптимізації розв'язання суперечності між суспільними потребами та вільним вибором людини; формування нового типу практичного світогляду людини; неантагоністичне розв'язання суперечностей між людьми; пошук нової освітньої парадигми та механізмів її впровадження через реформування освітніх систем у формуванні нових видів практичного світогляду[5, 36].

Але філософія освіти не повинна давати готових рецептів, до кола її завдань належить пошук вирішення складних взаємовідносин освіти і соціуму. Суспільне середовище, з одного боку, є тлом, на якому розгортається освітня парадигма та освітня діяльність, розвиваються освітні інституції, а з іншого - середовище є отримувачем продуктів системи освіти. Соціальне середовище має бути зацікавлене у високоякісних результатах. Ця зацікавленість поступово впливатиме на якість освіти через ставлення суспільства до освіти та освітян, через готовність виділяти системі освіти потрібні ресурси для її розвитку. Тому можна казати, що важливою метою філософії освіти стає пошук шляхів вмотивування суспільства до такої зацікавленості.

У контексті проблеми толерантності освіти як передумови толерантності суспільства філософія освіти повинна відповісти на такі запитання: "Що є провідним для особистості в її духовному, інтелектуальному та культурному розвитку в полікультурному просторі?", "Як зацікавити людину бути доброзичливою, толерантною до інших, особливо до тих, хто слабший?", "Як повинна розвиватися система освіти для того, щоб людство впевнено вижило в умовах численних загроз?" Таким чином, ми ставимо загальне завдання про пошуки шляхів толерантності в освіті з метою побудови толерантного суспільства.
Виклад основного матеріалу

Актуальність проблеми пошуків шляхів до толерантного суспільства у час глобалізаційних змін, які охопили весь світ загалом і кожну країну зокрема, випливає з необхідності створення якомога безпечніших умов для подальшого розвитку людства. Численні загрози - екологічні, техногенні, ядерні тощо - потребують толерантних комунікацій і толерантного ставлення людей один до одного.

Одним із шляхів до створення толерантного суспільства є освіта.

Одним із важливих напрямків освітянської діяльності є формування культури толерантності у молодого покоління багатонаціональної , поліконфесійної країни. Толерантність - соціокультурне явище, яке органічно входить в різні парадигми (філософські, етичні, політологічні, ідеологічні, культурологічні) і потребує системного аналізу разом зі своєю протилежністю - інтолерантністю, конфліктом на понятійному рівні.

Інтолерантність - «хронічна хвороба» людства, яка з його з соціальним старінням тільки посилюється, про що свідчить збільшення кількості війн (XVIII ст. майже виняток) на протязі останніх п'яти віків, що трансформувались в ХХ ст. уже в дві світові війни. Сучасний глобалізований світ, ще більш складний, різноманітний, суперечливий, конфліктний! Конфлікти продовжують втілюються в жорстокості, насильстві, геноциді, а теоретично - в галузь науки, конфліктологію, яка прийшла до висновку, що конфлікт іманентно притаманний кожній живій системі.

Вступивши в ХХІ ст. людство продовжує застосовувати різні форми нетерпимості, насильства, тому толерантність як практична й теоретична проблема залишається головною темою сьогодення [2]. Теорія толерантності потребує міждисциплінарного підходу до її дослідження, спільних зусиль філософів, культурологів, соціологів, політологів, релігієзнавців, психологів, філологів, правовиків, педагогів, що призводить до формування наукової дисципліни (толерантології). Її предметом можуть бути - закономірності виникнення, еволюції, розвитку, функціонування взаємотерпіння, взаєморозуміння, ненасильництва в суспільстві як основи виживання людства; попередження регіональних і глобальних конфліктів як умови стабільного розвитку людства. Теорія толерантності потребує наукової розробки ключових понять: толерантність політична, релігійна, міжетнічна, міжкласова, гендерна, вікова, психологічна, комунікативна, терпимість, довіра, порозуміння, злагода, співпраця, ненасилля, компроміс, повага і самоповага, віротерпимість, плюралізм, свободи і права людини, толерантна свідомість, толерантна поведінка, толерантна установка, толерантна дія... Наукова теорія базується на певних концептуальних засадах. Толерантність - загальнозначущий, універсальний принцип буття людства, що виконує різноманітні функції. Світоглядна функція полягає у формуванні толерантного світогляду, толерантної свідомості особистості. Регулятивна ж полягає в тому, що взаємовідносини у суспільстві будуються на основі ненасильства, взаєморозумінні як методу розв'язання конфліктів. Практична функція означає реалізацію толерантної свідомості в толерантні відносини, поведінку, дію, коли є «активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини» [3]. Аксіологічна функція означає, що толерантність отримує статус однієї з найважливіших цінностей, прийнятих у вищих формах культури для миру та соціально-економічного розвитку всіх народів. Виховна функція реалізується в освітянському просторі через педагогіку толерантності, сутність якої полягає в:



  • розумінні, повазі, прийнятті, готовності до співпраці з іншим, який може відрізнятись переконаннями, за расовими, етнічними, культурними, релігійними, мовними ознаками.;

  • формування навчальному закладі, групі, в сім'ї суспільстві таких соціально- економічних, політичних, соціально-психологічних умов, щоб особистість мала свободу вибору переконань і на вільне вираження їх;

  • заперечення насильства як форми залучення особистості до будь-яких цінностей, переконань, конфесій.

Педагогікою толерантності повинні оволодіти вчителі, викладачі, батьки, керівники, релігійні діячі, лідери суспільства і своїм власним прикладом толеризувати українське кризове суспільство. Провідники культури терпимості є в різних епохах і різних народів: Махатма Ганді («Для мене ненасильство - не просто філософська категорія, це закон та суть мого життя»), Григорій Сковорода, Лев Толстой, Альберт Швейцер, Мартін Лютер Кінг («Утримуватися від насильства кулака, язика і серця») ...

Толерантність - багатовимірне, багатоаспектне складне явище, яке перестало бути проблемою однієї зі сфер суспільного життя, а отримало статус глобальної соціокультурної проблеми, що проявляється в усіх сферах суспільства, соціуму в цілому.

Толерантність у педагогічному сенсі - це вміння краще розуміти себе та інших людей, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру. Для цього важливо сприймати дитину не критично, а з оптимізмом, вірою в її природні можливості, успіхи. Терпиміше, поблажливіше ставитися до помилок, поведінки учнів, як до вікового процесуального явища, що згодом минеться.

Безсумнівно, толерантність краще виявляють учителі-альтруїсти, які щиро люблять дітей, уміють зацікавлювати, пробуджувати різноманітні почуття, а не лише формувати знання, уміння й навички. Свого часу В. Сухомлинський помітив: "Духовний розвиток людини починається з розвитком у неї різноманітних почуттів. Вони зміцнюють волю і розум, визначають ставлення людини до себе, природи, праці, інших людей, роблять людину більш цікавою та оригінальною. А тому треба вчити дітей любити, поважати, співчувати й уміти висловлювати ці почуття. Це не менш важливо, ніж учити грамоти, письма і лічби" [7: 206].

У центрі педагогічної науки завжди було питання формування гармонійно розвиненої особистості, здатної розуміти, поважати, співчувати і допомагати іншим людям. Адже школа - це соціальний інститут суспільства, один із найважливіших механізмів державного впливу на вирішення соціальних проблем і міжнаціональних відносин, головний спосіб забезпечення оптимальної взаємодії між народами. Тут варто згадати твердження англійського філософа й педагога Джона Локка: "Від правильного виховання дітей найбільше залежить добробут народу". Тому не випадково у ХХ столітті посилився інтерес до гуманістичної педагогіки, одним із напрямків якої є педагогіка толерантності.

Формулу гуманістичної педагогіки, що стала основою педагогіки толерантності, Ш. Амонашвілі позначив у такий спосіб: ПРИЙНЯТИ - ЗРОЗУМІТИ - ДОПОМОГТИ - ЛЮБИТИ - СПІВЧУВАТИ - РАДІТИ УСПІХОВІ ДИТИНИ - НАДИХАТИ. Цю формулу видатний педагог впроваджував у дію в Школі Життя, яка була заснована на принципах гуманно-особистісної педагогіки. Розкриваючи сутність діяльності цієї школи Ш. Амонашвілі наголошував: "Усвідомлюючи в собі імпульси життя і керуючись ідеями співжиття та співробітництва люди можуть цілеспрямовано змінювати умови життя, поліпшувати його якість і тим самим змінювати себе - вдосконалювати свою духовність, свої знання, розширювати межі своїх можливостей [8: 6].

"Виховання успіхом є однією з важливих умов розвитку особистості, - зазначає І. Бех, - неможливо формувати позитивну особистість у діяльності, що приносить їй постійно невдачі. Лише успіх молодої людини формує у неї достатню віру в себе і на цій основі - прагнення стати кращою. Виховання успіхом, надання допомоги в прагненні вихованця задовольнити потребу в гідному місці в колективі однолітків - шлях створення довірливих взаємин творчої співдружності дорослих і дітей. Тільки за таких умов у підростаючої особистості виробляється готовність до сприйняття виховних впливів і правильного реагування на них" [9: 26].

Говорячи про виховання толерантності, не можна обминути увагою і психологічну науку, особливо коли йдеться про гуманістичну психологію, адже саме вона дає нам знання про особливості розвитку та формування людської особистості.

Згідно з гуманістичними теоріями особистості (А. Маслоу, К. Роджерс) основна потреба людини - самоактуалізація, прагнення до самовдосконалення і самовираження. Вона виражається у таких характеристиках особистості:


  • прийняття себе та інших людей такими, як вони є;

  • піклування про благоустрій інших людей, а не лише забезпечення власного щастя;

  • налагодження з оточуючими людьми, нехай і не з усіма, доброзичливих, особистих взаємовідносин;

  • відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях ;

  • почуття гумору.

Як бачимо, у природі самої людини закладено основи толерантного відношення до оточуючих. Головне завдання за таких умов, що постає перед педагогом, - виявити ці основи, розвивати й удосконалювати їх.

Носіями толерантної (як і інтолерантної) свідомості, що реалізується в дії і поведінці, виступає кожна людина, чоловік чи жінка (гендерна толерантність), певного віку (вікова толерантність), певної освіти (освітня толерантність), певної групи, класу (міжкласова толерантність), держави (між державна толерантність). Гендерна толерантність включає в себе ідеї рівності чоловіка і жінки , заперечує в суспільній свідомості ідеї зверхності однієї статі над іншою; відсутність дискримінації жінок у всіх сферах суспільної діяльності. Це проблема є не тільки теоретичною , а і практичною, про що свідчить кількість жінок представлених в уряді, Раді та інших органах управління. Вікова толерантність - порозуміння між старшим та молодшими поколіннями, вчителями і школярами, викладачами та студентами, батьками та дітьми. Формуванню культури толерантності сприяє перехід від авторитарної до розвиваючої педагогіки, парадигми співробітництва учня та вчителя.

Однією з важливих дискусійних проблем є проблема критеріїв, рівня меж толерантності. Розглядаючи толерантну поведінку не як пасивність чи потурання думкам, поглядам, діям інших, а як перед усім активну позицію та психологічну готовність до терпимості, розуміння позитивної взаємодії між людьми іншої культури, іншої релігії, іншого етносу, іншої соціальної групи. До критеріїв толерантності відносять емпатію, готовність до діалогу та співробітництва. Емпатія (чуттєвий рівень) - не просто адекватне уявлення про те, що відбувається у внутрішньому світі іншого, але і здібність до співчуття, співрадості іншого. Готовність до діалогу містить у собі як суттєвий рівень (високий рівень емпатії, відмова від стереотипів, категоричності, упередження в сприйнятті іншого), так і раціонально-когнітивний (знання) - саногенність, гнучкість, критичність мислення, рефлексія, адекватне пізнання, оцінювання себе, прийняття себе як індивідуальності. Ще Сократ, а потім Г. Сковорода, вигукуючи «пізнай самого себе», мали на увазі пізнання себе через знання іншого.

Діалог передує, сприяє конструктивному співробітництву, з іншим (як запереченню панування конфліктів), спільній діяльності, а саме: готовності іти на контакт, ініціативності, соціальній активності, мобільності, відповідальності в поведінці, доброзичливості, довіри до іншого.[4]. Конкретизуємо ці положення на прикладі здійснення проекту ООН «Створення безпечного середовища для молоді України», мета якого навчити українську молодь толерантності: етнічний, соціальній, культурологічній, політичній.

Виділяють такі головні теоретичні підходи до вивчення толерантності, як: смисловий, ціннісний, соціально-психологічний, когнітивний, функціональний та об'єктний [5, 14].

Одним з обов'язкових пунктів при розгляді толерантності є сенс. Багато вчених, які вивчали феномен сенсу, доходили висновку про його позитивний вплив на життя та розвиток людини. Провідні психологи (Л.Виготський, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн) довели, що ця сфера відіграє вирішальну роль у діяльності людини та її житті взагалі.

З досліджень цього питання Б .Братуся, Ф. Василюка, А.Маслоу, В. Франкла та інших вчених можна зробити висновок про те, що змістовна сфера людини неодмінно пов' язана з її толерантністю. Осмислення своєї поведінки та себе як суб'єкта комунікацій і діяльності дає змогу людині робити вибір у характері своєї життєдіяльності.

Ряд вчених (О. Асмолов, Б.Братусь, С.Бондарева, Р.Мей, А.Погодіна) вбачають у толерантності ціннісну позицію у ставленні до себе та інших. Таким чином, у корені толерантних відносин між людьми лежить сприйняття індивідуальності (своєї чи іншого) як цінності. Толерантною людиною інший сприймається як цінність.

Соціально-психологічний підхід спирається на висновок про природну потребу людини в контактах з іншими людьми, у спілкуванні та взаємодії. Толерантне спілкування характеризується ознаками діалогу. Діалог має на увазі рівність позицій тих, хто в ньому бере участь. Учасники діалогу мають право на вираження власної індивідуальності та на сприйняття індивідуальності іншого. Тому діалог, на думку деяких вчених (В.Біблєр, Т.Флоренська та ін.), є найбільш продуктивною основою для взаємодії людей.

Когнітивний підхід до толерантності пов'язаний з такими ознаками, як когнітивна складність (Дж. Келлі, Д.Бірі), яка стає базисом для можливості людини сприймати світ та явища у їх різнобічності та розмаїтті. Тому знайомство людини з різними культурами, проявами різних людей та сприйняття їх як тих, що мають право на існування та розвиток, стає невід'ємною складовою формування толерантності людини.

Аналізуючи толерантність з погляду означених підходів, можна виділити такі критерії толерантності, як-то: достатній рівень культури та освіти, достатній рівень розвитку мислення, терпимість, емпатійність, комунікативність, емоційна стабільність, соціальна активність.

Ці критерії можуть бути використані в системі формування толерантності у молоді для постановки завдань, проектування виховного процесу, діагностики розвитку особистості та групи, для оцінки результатів освітнього процесу.

Зацікавленість людства у толерантності як шляху створення безпечного суспільства підштовхнула ЮНЕСКО до прийняття Декларації принципів толерантності. Вона була ухвалена у Парижі резолюцією 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 р. Того ж року було зроблено переклад декларації з англійської на російську - Декларація принципів терпимості [5]. У пізніших варіантах "терпимість" замінили на "толерантність". У цьому факті відбилась та розбіжність у тлумаченні терміна, яка існувала на той час. Неодмінним і таким, що не підлягає сумніву було те, що в декларації пріоритет у розвитку ідей толерантності було віддано системі освіти. Відтоді процес теоретичного обґрунтування цих питань та їх прикладання до освітянської практики набув інтенсивності.

Толерантність визначено в декларації не тільки як найважливіший принцип, а й як необхідну умову миру й соціально-економічного розвитку всіх народів. У зв'язку з цим толерантність означає "пошану, ухвалення і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності" (Декларація принципів терпимості, п. 1.1). Таким чином, їй сприяють знання, відвертість, спілкування і свобода думки, совісті, переконань. Образ терпимості - це образ гармонії в різноманітті. Поняття толерантності тлумачиться не тільки як моральний борг, а й як політична і правова потреба. Тому досягнення миру і заміна культури війни культурою миру вимагає повсюдного введення в дію принципів толерантності.

Особливо слід зазначити, що в декларації наголошується, що толерантність - це не поступка, поблажливість або потурання, а активне ставлення, сформоване на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Тому ні за яких обставин толерантність не може слугувати виправданням посягання на ці головні цінності (Декларація принципів терпимості, п. 1.2). При цьому толерантність повинні проявляти як окремі особи, так і групи, держави.

Проте, наголошується в Декларації принципів терпимості (п. 1.4), прояв терпимості, співзвучної повазі до прав людини, не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх переконань або вчинків, це означає, що кожний вільний дотримуватися своїх переконань і визнає таке ж право за іншими. Тобто люди за своєю природою різняться зовнішньо, соціальним станом, мовою, поведінкою і цінностями і мають право жити у світі і зберігати свою індивідуальність. До того ж це означає також неможливість нав'язувати свої погляди іншим людям.

У Декларації зафіксовані головні рівні впровадження принципів толерантності: особистий, державний, соціальний.

Особливого значення автори Декларації надають функціонуванню принципів толерантності на рівні держави. Тут толерантність означає дотримання неупередженого законодавства, правопорядку і судово-процесуальних та адміністративних норм (п. 2.1). Крім того, толерантність також вимагає надання кожній людині можливості для економічного і соціального розвитку без будь-якої дискримінації.

Толерантність - ідеал, якого суспільство повинне прагнути як у відносинах між окремими людьми, так і на рівні сім'ї і школи. Декларацією пропагується зміцнення духу терпимості формування відвертості в школах і університетах, у рамках формальної і неформальної освіти (п. 3.2). Тут велику роль можуть відіграти засоби комунікації, покликані сприяти поширенню цінностей толерантності і роз'яснення небезпеки прояву байдужості щодо груп і ідеологій, які проповідують насильство.

Для вирішення поставлених завдань необхідні проведення відповідних наукових досліджень і налагодження контактів з метою координації діяльності міжнародних співтовариств, включаючи аналіз у контексті соціальних наук корінних причин нетерпимості, ухвалення ефективних контрзаходів, а також здійснення наукових досліджень і моніторингу, що сприяє виробленню політичних рішень і нормативної діяльності держав (Декларація принципів терпимості, п. 3.3).

Найбільш суттєвим є той факт, що найефективнішим засобом запобігання нетерпимості названо виховання (Декларація принципів терпимості, п. 4.1). У зв'язку з цим потрібно заохочувати методи систематичного і раціонального навчання терпимості, що розкривають культурні, соціальні, економічні, політичні корені нетерпимості, що лежать в основі насильства і відчуження.

Декларацією передбачено, що програми виховання у дусі терпимості повинні сприяти поліпшенню взаєморозуміння, зміцненню солідарності і терпимості у відносинах між окремими людьми, між етнічними, соціальними, культурними і релігійними групами, а також націями (п. 4.2).

Виховання в цьому напрямі має бути спрямоване проти нетерпимості, на протидію впливам, які викликають відчуття страху і відчуження стосовно інших; формувати у молоді навики незалежного мислення, критичного осмислення, засновані на моральних цінностях (Декларація принципів терпимості, п. 4.3).

У декларації заявлено про готовність підтримки і втілення в життя програм наукових досліджень у галузі соціальних наук і виховання у дусі толерантності, прав людини і ненасильства (п. 4.4). У зв'язку з цим поставлені завдання підвищення рівня педагогічної підготовки, удосконалення навчальних планів, змісту підручників і занять, інших навчальних матеріалів, включаючи нові освітні технології, з метою виховання чуйних і відповідальних громадян, відкритих сприйняттю інших культур, здатних цінувати інші культури, поважати людську гідність і індивідуальність, запобігати конфліктам або розв'язувати їх ненасильницькими засобами (Декларація принципів терпимості, п. 4.4).


Висновки:

Аналізуючи проблему толерантності освіти в суспільстві, виокремимо комплекс завдань, які можуть бути поставлені перед системою освіти для оптимізації процесу формування молоді в Україні:



  • допомога у становленні культурної ідентифікації особистості й адаптації її в умовах сучасного кризового полікультурного суспільства;

  • виховання культури толерантних взаємовідносин у суспільстві через виховання толерантної особистості, формування її толерантної свідомості;

  • створення умов для реалізації толерантних взаємин між людьми;

  • запобігання негативним явищам, пов'язаним зі специфікою полікультурного суспільства, таким як: соціальна відчуженість, культурна маргінальність, соціальна конфліктність, порушення прав людини, прав меншин, тероризм на етноконфесійному ґрунті.

Крім того, підкреслимо, що програма побудови толерантного суспільства повинна виконуватися на трьох головних рівнях:

  • особистісному (виховання толерантної особистості);

  • державному (державна політика толерантності);

  • соціальному (соціальні стосунки та умови).

Для вирішення завдань побудови толерантного суспільства неодмінно потрібне осмислення та практичне втілення в систему освіти напряму підготовки фахівців, які були б спроможні допомагати підростаючим поколінням у процесі їх соціального становлення в умовах полікультурного середовища. Тому актуальним завданням для освіти України є підготовка фахівців педагогічного напряму, які, виходячи з рівня сучасної світової науки та вітчизняних традицій виховання, допомагали б молоді у формуванні життєвої компетентності, складовими якої є культурна самоідентифікація та самореалізація.

На жаль, сучасні державні стандарти жодної зі спеціальностей не містять у собі дисциплін, які визначають основи взаємовідносин у полікультурному середовищі. У зв'язку з цим потрібно передбачити зміни в навчальних планах вищих навчальних закладів, які готують спеціалістів до роботи з молоддю в умовах полікультурного середовища, а також використовувати можливості позааудиторної та виховної роботи у вузах.



Визначимо завдання для створення системи підготовки спеціалістів до роботи з молоддю в полікультурному середовищі.

    1. Постановка проблеми в загальнодержавному масштабі.

    2. Вивчення та використання зарубіжного досвіду.

    3. Переосмислення та використання вітчизняного досвіду (народної педагогіки, інтернаціонального виховання).

    4. Створення моделі підготовки спеціаліста та впровадження її в систему освіти України:

  • визначення змісту освіти спеціаліста;

  • визначення специфіки процесу підготовки;

  • визначення кола установ та відомств, які потрібно залучити до підготовки спеціалістів;

  • формування особистісних якостей спеціаліста, здатного жити та працювати в умовах полікультурності.

Таким чином, ми стверджуємо, що саме толерантність в освіті є передумовою створення толерантних стосунків у суспільстві. З метою досягнення цього потрібні певні зміни в системі освіти: постановка завдань, які пов'язані з допомогою в становленні культурної ідентифікації особистості і адаптації її в умовах сучасного кризового полікультурного суспільства, вихованням культури толерантних взаємовідносин у суспільстві через виховання толерантної особистості, формування її толерантної свідомості. А також важливим є вирішення питання про спеціальну підготовку фахівців- педагогів, які були б готові допомагати молоді в процесі її соціального становлення в полікультурному суспільстві.
Список літератури:

    1. Андрущенко В.П., Лутай В.С. Про концептуальні засади філософії освіти України// Практична філософія. - 2004. - № 2.

    2. Век толерантности: научно-публицистический вестник / ред. А.Г. Асмолов- Випуск 1-7.- Москва : Гратис, 2001-2004; Толерантність: сфера міжконфесійних відносин. За ред. А. Колодного та Л. Филипович. - К., 2004; Толерантність: теорія і практика. Роздуми філософів і релігієзнавців. За ред. М. Бабія. - К., 2004; Толерантність міжконфесійних відносин. За ред. А. Колодного та В. Калюжного. - Запоріжжя, 2008.

    3. Декларація принципів толерантності Свобода совісті та віросповідання в контексті міжнародних і українських правових актів для релігійних документів (витяги). - Уп., автор передмови М.Ю. Бабій. - К., 2006. - С. 33.

    4. Валитова Р.О. Толерантность: порок или добродетель? // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. - 1996. - №1.

    5. Декларація принципів толерантності // Педагогіка толерантності. – 1999. – № 3-4. – С. 175-179.

    6. Асмолов А.Г., Ягодин Г.А. Образование как расширение возможностей развития личности // Вопросы психологии. - 1992. - № 1.

    7. Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Виб. твори в 5 т. - К.: Рад. школа, 1976. - Т. 2. - С. 206

    8. Амонашвілі Ш.О. Школа життя // ПАН - Україна. - 2002. - С. 6.

    9. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. - К.: Либідь, 2003. - Кн. 2. - С. 26.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка