Якісна преса (якісні медіа) вживається на означення газет, журналів та інших медіа, як правило, загальнополітичного спрямування, характерною рисою яких є неупереджене, збалансоване, всебічне



Сторінка1/4
Дата конвертації26.10.2017
Розмір0.83 Mb.
  1   2   3   4

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики
Кафедра історії журналістики


Медіакритика
навчально-методичний комплекс для студентів ІІ курсу (спеціальність: журналістика)

підготувала канд. філол. наук, доцент Михайлюта В.П.


рецензенти: д-р філол. наук, професор Сидоренко Н.М.,


канд. філол. наук, доцент Старченко Т.В.

Обговорено на засіданні кафедри: пр. № 2 від 6.10. 2009.


Рекомендовано Вченою радою Інституту журналістики: пр. № 4 від 26. 10. 2009.

2009


Пояснювальна записка

Дисципліна "Медіакритика"

викладається на ІІ курсі (для спеціальності: журналістика) у ІІ семестрі в обсязі – 2 кредити, в тому числі загальна кількість 36 годин, з них лекцій – 18 год., семінарських – 16 год. на кожну групу, самостійна робота – 2 год., підсумковий контроль – залік.


Мета і завдання навчальної дисципліни

Модуль з "Медіакритики" формує в студентів навички критичного осмислення різного роду матеріалів у ЗМІ, об’єктивного їх оцінювання. Він дає уявлення про нову, специфічну сферу медіа діяльності, яка в останні роки набуває все більшої популярності і є цікавою не лише для професіоналів, а й для широкої аудиторії.



  1. Модуль має на меті ознайомити студентів із розвитком медіакритики як новим видом журналістської діяльності за кордоном та в Україні .

  2. Модуль узагальнює та систематизує раніше набуті знання із правових основ журналістики, професійної майстерності, журналістської етики, вчить практично застосовувати їх у щоденній діяльності.

  3. Модуль сприяє формуванню почуття відповідальності у майбутніх журналістів за кожен матеріал, який вони готують; вчить критично та самокритично сприймати медіа продукт.

Предмет навчальної дисципліни

Предметом медіакритики є нове медіа тло в журналістиці, що займається моніторингом медіа продукту і, цим самим, перебирає на себе функції регулятора в системі профетичного регулювання норм діяльності журналістів та інших творців медійного змісту.

Медіакритика забезпечує демократичний потенціал ЗМІ у забезпеченні прав громадян на правдиву, вчасну і повну інформацію , є дієвою формою впливу на ЗМІ та журналістів в умовах демократії. У такому розумінні медіакритика постає як дисципліна, яка сприяє розумінню необхідності дотримання етичних, правових норм діяльності журналіста, здобутих в курсах теоретичних професійних дисциплін.

Медіакритика з'ясовує критерії та принципи аналізу й оцінки медіа продукту, виявляє актуальні проблеми медіа простору.



Вимоги до знань та умінь

За підсумками навчання студенти повинні знати:



  1. історію зародження та розвитку медіакритики як особливої сфери журналістики в Україні і за кордоном;

  2. різні форми та жанри творів вітчизняної медійної критики;

  3. функції медіакритики, їх співвідношення з базовими функціями журналістики;

  4. спеціалізовані видання, сайти, сторінки в Інтернеті.

За підсумками навчання студенти повинні вміти:

  1. здійснювати моніторинг засобів масової комунікації;

  1. вміти оцінювати й аналізувати журналістські матеріали й інші матеріали медійного змісту;

  1. студенти повинні володіти навичками медіакритичного аналізу і вміти писати різні за жанрами медіакритичні матеріали.

Місце навчальної дисципліни в структурно-логічній схемі спеціальності. Нормативна навчальна дисципліна "Медіакритика" є складовою циклу професійної підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" для студентів за спеціальністю: "журналістика".

Система контролю знань та умови складання заліку. Навчальна дисципліна "Медіа критика" оцінюється за модульно-рейтинговою системою. Вона складається із двох змістових модулів.

Результати навчальної діяльності студентів оцінюються за 100-бальною шкалою.



НАВЧАЛЬНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ЛЕКЦІЙ І ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ


лекції

Назва лекції

Кількість годин

Лекції

семінари/ лаборат., практичні

самост. Робота

Інші форми контр.

Лекції

1

Вступ. Ознайомлення з програмою курсу. Предмет медіакритики.

2










2

Становлення медіакритики як особливої сфери журналістики. Із історії розвитку медіакритики.

2










3

Комунікаційні зони: критерії поділу.

Зона якісних і популярних медіа.



2










4

Спеціалізовані видання :"Телекритика", "Медіакритика".

4










5

Функції медіакритики, їх співвідношення з базовими функціями журналістики.

2










6

Роль МК в корекції соціально-шкідливих стереотипів (етичних, расових, релігійних, статевих)

2










7

Проблематика медіакритичних матеріалів у газетах та журналах.

2









8

Жанри вітчизняної МК.

2













Практичні заняття













1

Професійно-етичні засади медіа критики.




2







2

Екологія інформаційної ноосфери.




2







3

Боротьба "Телекритики" за якісну журналістику




2







4

МК як регулятор правил і норм діяльності журналістів та інших творців недійного змісту




2







5

Роль МК в корекції соціально-шкідливих стереотипів (етичних, расових, релігійних, статевих




2







6

Проблематика медіакритичних матеріалів у газетах та журналах.




2







7

Практика використання інтертекстуальності в сучасних медіа.




2







8

Жанри вітчизняної МК.




2







Модульна контрольна робота: написання медіа критичного матеріалу.
















ВСЬОГО

18

16

2






    1. Лкція 1. Вступ. Медіакритика.


План

1. Зміст і обсяг курсу "Медіакритика".

2. Система лекцій і практичних занять.

3. Посібники. Обов’язкова та додаткова література.

4. Характеристика поняття медіакритика.

5. Предмет і завдання медіакритики.


Визначення суті медіакритики, за російським журналістикознавцем О. Короченським – одним з найперших дослідників цієї галузі журналістики на теренах пострадянського простору: «Медійна критика – це особлива галузь журналістики, яка покликана допомогти суспільству у пізнанні нових реалій і тенденцій у діяльності ЗМІ. Вона одночасно є і своєрідним способом рефлексії, самопізнання сучасної друкованої та електронної преси, і суспільним дзеркалом, завдання якого – відображати «блиск і вбогість» засобів масової інформації, що опинилися у ринковому середовищі» [1,8].

У англомовній літературі термін «media criticism» (медіакритика) застосовують для позначення: 1) наукового аналізу діяльності засобів масової інформації (фактично – це сегмент науки про журналістику і масові комунікації); 2) журналістської критики медійного контенту і проблематики функціонування ЗМІ в суспільстві.

За визначенням,і Ю. Голоднікової: «медіакритика – галузь гуманітарного знання, що вивчає буття, культуру, еволюцію мас-медіа в площині людської взаємодії і людську взаємодію в контексті реальності, яку відбивають мас-медіа. Медіакритика виникає на межі таких наук, як соціологія, філософія, соціальна психологія, теорія масової комунікації, теорія журналістики, і стає міждисциплінарним комплексом теоретико-методологічних гіпотез, що претендують на різнобічне розуміння медій» [2]
Зарубіжні історики преси і теоретики характеризують медіакритику як цивілізаційний фактор, що сприяє нейтралізації і корекції негативних проявів у діяльності ЗМІ та у їхній інформаційній взаємодії із суспільством – зокрема, тенденціях, породжених нерегульованим або недосить ефективно регульованим розвитком ринкових відносин у медійній сфері та надмірною комерціалізацією масово-інформаційної діяльності.

Медіакритика – це окрема сила, що покликала контролювати медіа суспільство та орієнтувати населення у інформаційному просторі не лише країни, а й світу. Адже часом розібратися у складних процесах, що відбуваються у сфері ЗМІ та інформації досить важко навіть досвідченним медійникам.

Як пише Б. Потятиник, «медіакритику можна вважати важливим обмежувачем нестримного зростання потоків масової комунікації. Зростання, яке так часто є небезпечним для людської психіки і дестабілізуючим для ноосфери. Її можна було б назвати природною внутрішньою противагою, якщо тільки слово «природне» застосовне щодо світу медіа. У нашому розумінні, поява і функціонування медіакритики є проявом своєрідного ноосферного екобалансу чи нооценозу (за аналогією до біогеценозу)» [3,253]

І.Михайлин у книзі «Журналістика як всесвіт. Вибрані медіа дослідження» розглядає медіакритику як невід’ємну сферу журналістики. Серед розділів, чи пак «планет», на які автор розділив монографію – планета перша носить назву «Теорія журналістики та медіакритика». Так само як і його львівський колега Б. Потяниник, І. Михайлин бачить основне завдання медіакритики у регулюванні інфомарційного простору самими журналістами (медіакритиками): «Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбутню долю людства і свою включеність в управлінські процеси ним. Вона розуміє, що без її участі політичні, суспільні, екологічні та інші проблеми розв'язані бути не можуть. Але панує упевненість і в тому, що органи масової інформації, функціонуючи як комерційні підприємства, навряд чи спроможні добровільно відмовитися від своїх рекламних гонорарів або від нескінченного демонстрування низькопробних фільмів, які й далі будуть виховувати людей у дусі споживацтва, насилля та бездуховності. Журналістика буде й далі потурати людським слабкостям, що набагато вигідніше (економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу, самообмеження, екологічні проблеми» [3,12]. Саме цим, на думку дослідника, і має займатися сучасна українська медіакритика в умовах розвитку демократії. «У публічну свідомість прийшло розуміння того, що демократична держава й демократична журналістика мають спільні цілі — добробут суспільства, його гармонійний еволюційний (а не революційний) розвиток, а отже, мусять діяти спільно» [3, 12]

Медіакритика – журналістська критика засобів масової інформації, галузь сучасної журналістики, суть якої полягає :


  • в оцінюванні і критиці творчо-виробничої діяльності творців медійного продукту;

  • в оцінюванні комплексу різноманітних стосунків медіа з аудиторією і суспільством взагалі.

Медіакритика як наукова дисципліна вивчає ступінь адекватності відображення соціальних явищ і процесів у ЗМІ, співставляє реальну картину і образи дійсності, сформовані у ЗМІ, вивчає ступінь осмислення медіапростору мк виданнями та мк публікаціями, рівень професійності, моральності , відповідність ЗМІ професійним стандартам.

Медіакритика вивчає:



  • історію становлення наукової дисципліни;

  • функції медіакритики;

  • жанри медіакритики;

  • найважливіші проблеми, які порушуються в медіакритичних публікаціях.

Медіакритика як навчальний предмет в системі журналістської освіти перебуває на стадії свого становлення, поняття ж критики медіа виникло значно раніше. Частково елементи критики ЗМІ завжди були присутніми в курсах лекцій з теорії журналістики, професійної етики, професійних стандартів і т. і. Ситуація здається подібною до того, що відбувалося свого часу в літературознавстві, коли з історії літератури виокремилися теорія літератури, літературно-художня критика, історія літературознавства. Що медіакритика нині переживає активний процес свого становлення, засвідчує хоча б те, що на міжнародних наукових конференціях, які відбуваються в Москві, Мінську завжди представлена значна кількість доповідей, пов’язаних саме із проблемами розвитку, становлення, функціонування медіакритики.


Варто усвідомлювати, що медіакритика, як наукова дисципліна, не може розвиватися лише на аналізі сучасного процесу в ЗМІ. Важливо вивчати досвід історії журналістики, адже аналіз українських та зарубіжних часописів у процесі їх розвитку – це є, по суті, медіакритика, що належить до категорії академічної, саме в історії української преси закладені основні моральні критерії та професійні стандарти вітчизняної журналістики.
Література
1. Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002.– 272 с.

2. Голоднікова Ю. Парадокси української медіакритики [Електронний ресурс]: Медіакритика : [сайт] / Юлія Голоднікова // Медіакритика. - № 16. – 20.03.09. – Режим доступу : http://www.mediakrytyka.info/drukovani/paradoksy-ukrayinskoyi-mediakrytyky.html (20.09.09).

3. Потятиник Б. В. Патогенний текст у масовій комунікації: ідентифікація, типологія, нейтралізація : автореф. дис. ... докт. філол. наук / Б. Потятиник. - Київ. ун-т імені Тараса Шевченка. — К , 1996. — 31 с.

4. Михайлин І. Основи журналістики: підручник / 2-ге вид., допов. та поліпшене / Ігор Михайлин. – Х. : ХИФО, 2000. – 250 с.



Тема 2. Становлення медіакритики як особливої сфери журналістики.
2.Лекція 1. Із історії медіакритики.
ПЛАН
1. МК як форма громадського впливу на ЗМІ та журналістів в умовах демократії.

2. Медіакритика в Україні і за кордоном.

3. Академічна, професійна та масова мк.
Розвиток медіакритики у світовому та вітчизняному інформаційному просторі.

Якщо говорити про історію розвитку медіакритики, умовним етапом «протомедіакритики» можна назвати власне початок зародження масово-інформаційний видань у звичному для нас вигляді. Варто згадати, наприклад, відомий сатиричний твір американського публіциста Марка Твена «Як я редагував сільськогосподарську газету». Врешті, чи не є це класичним прикладом медіакритичного тексту – у формі фейлетону – на тодішню ситуацію з медіа працівниками (якби цей твір було б написано сьогодні, він неодмінно потрапив би до змісту «Телекритики» у рубрику «Медіаграмотність»). В Україні критикою ЗМІ займався уже І.Франко у «Зверненні до галицької української молодежі» [1,46] або М. Шаповал у статті «Українська преса і громадянство» [2, 215].

Практика медіакритики має свою історію. В радянські часи у виданнях різного територіального масштабу публікували огляди преси, іноді елементи огляду преси були наявні і в редакторській колонці. Медіакритичний аспект певною мірою виявлявся в теле- і кінокритичних публікаціях (рідше зустрічалися радіоогляди).

Досвід американських журналістів у сфері медіакритики значно багатший російського й українського. В Америці достатньо багато структур, які спеціалізуються на медіа моніторингу й аналізі закономірностей розвитку ЗМІ. Скажімо, одна з найбільш авторитетних американських організацій, яка займається медіакритикою, у 1987 році починає видавати журнал "Extra!", що визнаний кращим у сфері медіакритики. Видання спеціалізується на дослідженні друкованої й електронної преси, публікує солідно аргументовані, аналітичні критичні аналізи з різноманітних проблем функціонування ЗМІ. "Extra!" має свою громадянську позицію, хоча утримується від різких оцінок, не моралізує, не проповідує, є політично незаангажованим часописом. Основним завданням журнал бачить відстоювання свободи слова і преси, ствердження дійсного реального плюралізму ідей і думок у ЗМІ. Його особливість у тому, що він не отримує ніяких грошей від реклами або будь-яких корпорацій. Існування часопису повністю залежить від читачів, від підписки. Такі незалежні видання потрібні і в Україні для формування аудиторії, яка буде контактувати із ЗМІ, стане медіа активною. Досвід американських, і не лише американських, журналістів може бути корисним для створення нових комунікативних концепцій і сприяти удосконаленню редакційної і творчої практики українських журналістів.


Отже, сьогодні критика засобів масової інформації, як явище журналістики, заслуговує на достеменне вивчення з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду у цій галузі. Як було зазначено вище, в Україні теоретичне осмислення медіакритики доволі довгий час залишалося на початковому етапі. У радянський період, у нашій державі, як і на усій території Радянського Союзу найбільш інтенсивно функціонувала телевізійна критика. На це були свої доволі логічні причини. Як зазначає Б. Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?»: «найпопулярніші  медіа, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності та надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій жовтій пресі. Однак, відколи  телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього». Оскільки телебачення на початковому етапі розвитку розглядалося як новий вид мистецтва, у ранній телевізійній критиці панували мистецтвознавчі підходи. Чвертьвіковий розвиток мистецтвознавчого напрямку у радянській телевізійній критиці підсумовано у збірнику, виданому ВНДІ мистецтвознавства у 1985-му році.

Однак з розвитком журналістики, технологій та ідеологічного спрямування змінюється і об'єктивно виникає потреба критики не лише телевізійної, а й інших сфер функціонування ЗМІ. У тому числі – й потреба медіаосвіти. Медіакритика розглядається зарубіжними теоретиками медіаосвіти як складова частина діяльності, націленої на освіту і розвиток особистості з допомогою і на матеріалі мас-медіа з метою формування культури спілкування зі ЗМІ, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння самостійно аналізувати, інтерпретувати і оцінювати медіа тексти, а також володіння різними формами самовираження за допомогою медіа техніки . При цьому поняттю «медіакритика» надається більш широкий зміст: воно охоплює не лише підготовку критико-журналістських публікацій, але й передусім вироблений у ході освітнього процесу критичний розбір змісту медіа текстів і діяльності медійних організацій. Окрім переідичної преси, телебачення, радіомовлення і мережевої преси, теоретики медіаосвіти включають у число мас-медіа також кіно і відео, унаслідок чого під медіакритикою починають розуміти не лише критику ЗМІ, але й кінокритику.

Сьогодні гостро необхідним є теоретичне дослідження журналістської медіакритики, вивчення її розвитку у новітній Україні і ролі у доволі складних суспільно-політичних та економічних Усе це впевнено веде до формування нових незалежних українських ЗМІ. Разом з тим під впливом деяких політичних, а також економічних чинників, значна частина українських засобів масової інформації виявилася залежною від політичних та економічних спонсорів значно більшою мірою, ніж від аудиторії. Засоби масової інформації втрачають характер суспільного форуму, відмовляючись представляти усе різноманіття наявних у суспільстві поглядів, ідей і позицій, заохочувати громадян до активної участі у соціальному управлінні. Незадоволення значної кількості українців фактом зміни суспільної ролі ЗМІ проявляється як у падінні довіри до друкованих і електронних засобів масової інформації, які на початку 1990-х років були одними з вищих моральних авторитетів не лише для українців, але й для усіх мешканців колишнього Радянського Союзу [29,7], так і у збільшенні підтримки ідеї поновлення цензури.

У 1990-ті роки активізувався розпочатий іще у роки перебудови процес перегляду уявлень про характер зв’язку засобів масової інформації з аудиторією та суспільством взагалі, про їхню редакційну політику, про жанрові форми, тематичний спектр і стиль медійних творів, характер їхньої презентації у ЗМІ, про схеми керування друкованою та електронною пресою і її фінансування. У гострих суперечках і конфліктах народжується нова ціннісно-нормативна система діяльності журналістів та інших працівників засобів масової інформації, що потребує оперативного критичного вивчення та оцінки. «Журналістика буде такою й не іншою, яким є час! – зазначає В. Різун, - Не треба забувати: наш день таким, яким він є, зробили не журналісти; їм дали можливість певні соціальні сили й обставини наблизити й увіковічнити цей день. Не можна недооцінювати, але не треба й переоцінювати роль журналістів у суспільстві, журналісти, як і всі інші люди, творять життя й формують суспільство у межах і за законами суспільного розвитку, згідно з принципами існування суспільства як організму» [3]. Соціально-політичні і економічні зміни пострадянського періоду разом з розвитком новітніх форм масової комунікації породили об’єктивну необхідність у радикальному оновленні підходів до критико-журналістського аналізу, інтерпретації та оцінки явищ і процесів у медійній сфері. Н. Габор пише: «Суттєво змінились і засоби передачі інформації, саме вони частково спровокували зміни контенту, специфіку роботи над текстами, і, відповідно, вимагають від науковців як дослідження цих змін, які відбуваються у світі медій, так і нових методів осмислення».

Доволі значний вклад у дослідження медіакритики, як галузі журналістської творчості, внесли і медіакритики-практики, що піднімають це питання на сторінках «Телекритики» та «Медіа Критики» - Н. Лігачова, О. Довженко, С. Тримбач та багато інших. Як правило, у своїх виступах вони намагаються дати відповіді на питання: що таке українська медіакритика, що має бути її предметом, критерії для об’єктивного аналізу програм, яким чином можна підвищити ефективність теле- та взагалі медіакритики.

«Я вже протягом десяти років говорю про особливу місію журналістів у суспільстві. Оскільки вважаю, що журналістам самою природою їхньої професії надано так багато можливостей і прав, у тому числі і отримання досить солідних матеріальних дивідендів, що це неминуче накладає на нас особливі обов’язки. Соціальні обов’язки людей, що належать до еліти суспільства, від діяльності яких прямо залежить ефективність наявних у країні механізмів підтримки належної рівноваги між державною владою і державною відповідальністю» , - пише Н. Лігачова у статті «Криза самоідентифікації», зазначаючи, що медіакритикою повинні займатися самі медіапрацівники – тобто журналісти. І критикувати у першу чергу повинні самих себе – у цьому запорука розвитку нормального демократично-розвиненого суспільства: «Я впевнена, що насправді українська журналістика на даному етапі зіткнулася з дуже гострою кризою самоідентифікації – себе і своєї професії. Тих, хто пройшов подібну самоідентифікацію у роки перебудови і перші роки незалежності України, а потім іще й не зрадив її – виявилося замало, щоб усвідомлення своєї місії стало здобутком корпорації уцілому. Не сприяють цьому, на жаль, і вітчизняна система освіти журналістів, не кажучи вже про систему координат, що склалася у вітчизняних ЗМІ».


Медіакритика: академічна, професійна та масова.

У працях російського журналістикознавця О. Короченського знаходимо поділ медіакритики на три різновиди: академічну, професійну та масову. Залежно від складу авторів-критиків ЗМІ, аудиторного призначення критико-журналістських творів, а також особливостей їхнього змісту медіакритика постає у трьох взаємопроникних і взаємопов’язаних видах: академічній, професійній та масовій критиці ЗМІ, які разом утворюють складну системну єдність, що являє собою одну з базових властивостей цього явища у журналістиці [4,18].



Академічна медіакритика, представлена критико-журналістськими роботами вчених і дослідників, зазвичай адресована як науковим колам, так і професіоналам мас-медіа. Як правило, вона пізнає і дає оцінку найбільш складним і масштабним процесам і проблемам функціонування засобів масової інформації, що потребують теоретичного підходу, підвищеного рівня компетентності. У академічній медіакритиці набуває найбільш повного втілення властивість науковості, оскільки її тексти пишуться авторами, що володіють інструментами наукового дослідження засобів масової інформації.

Серед науковців, що займаються або займалися академічною медіа критикою, - А. Москаленко, адже чи не кожна його робота, присвячена журналістиці, лежить у площині критики та оцінки: «Сучасна українська журналістика функціонує в суспільстві, що переживає перехідний період, який мало чим відрізняється від аналогічних періодів в історії багатьох сучасних країн. Ця ситуація характеризується переходом з однієї політичної системи в іншу, яка передбачає демократичний розвиток, плюралізм думок, наявність суспільно-правових засобів масової інформації. Масові інформаційні процеси тісно пов’язані з контекстом суспільно-політичних ситуацій. Українська журналістика, як і вся країна, проходить три більш чи менш чітко окреслені фази: відчуження й руйнування попередніх систем цінностей; тривалий і нелегкий пошук політичного та економічного вибору; конструктивна еволюція стосовно попереднього досвіду» [5,6].

У одному ряду з цим дослідником - В. Здоровега, В. Різун, , І. Михайлин, Б. Потятинник, С. Квіт, В. Шкляр, Ф. Іванов, та багато інших. Розглядаючи кожен окремий аспект журналістики, вони намагаються дати оцінку усій сфері вцілому. Так наприклад, В. Здоровега, у своїх працях постійно звертається до практичного аналізу актуальних на момент виходу дослідження медіа виступів та текстів: «…Коли читаєш думки деяких досвідчених журналістів про саму сутність журналістського фаху, відбуваються цілком природні психологічні зміни акцентів. Людина, яка успішно працює у бізнесовій пресі, мимоволі здригається при самих словах «журналістська творчість». Добрий репортер вважає, що врятувати сучасну журналістику може лише підготовка нового покоління репортерів. Самобутній публіцист, вихований на кращих радянських традиціях, і слухати не хоче про якусь там об’єктивно викладену подієву інформацію. І кожен з них має рацію, бо він добре знає зсередини лише «свою» журналістику. До іншої в нього немає діла. Але ж вона об’єктивно єдина, ця журналістика. І мусить виконувати водночас різні властиві їй функції» [6].
Професійна, (вона ж «внутрішньо цехова», внутрішньо корпоративна ) медіакритика має своїм головним адресатом спільноти журналістів та інших авторів медійного змісту. У ролі критиків у даному випадку зазвичай виступають представники цих спільнот або автори, що за родом своєї професійної діяльності тісно пов’язані з даними об’єднаннями. Чудовим прикладом можуть слугувати журналісти «Телекритики», більшість з яких (наприклад А. Кокотюха) досить багато часу працювали у сфері телебачення.

Професійна медіакритика сприяє удосконаленню майстерності творчих працівників засобів масової інформації і постійному переглядові та розвитку норм і критеріїв їхнього професіоналізму у відповідності до суспільних потреб.



Масова медіакритика спрямована одночасно і на широку аудиторію читачів, телеглядачів, радіослухачів, і на авторів змісту ЗМІ. При цьому журналісти та інші творчі працівники засобів масової інформації постають у подвійній ролі. З одного боку, це колеги, до яких критик звертається з аналізом їхньої діяльності. З іншого боку – це частина загальної аудиторії – більш поінформована і критична її частина. Масова медіакритика стимулює суспільну зацікавленість актуальними проблемами соціального функціонування засобів масової інформації, забезпечує можливість постійного діалогу між аудиторією і ЗМІ, сприяє напрацюванню суспільного консенсусу щодо суперечливих аспектів діяльності мас-медіа, займається просвітою споживачів медійної інформації у питаннях функціонування друкованої та електронної преси. Це те, чим по суті займаються журналісти «Медіа Критики» та «Телекритики». Останні, на початку існування видання, (2004 р) оголосили війну «темникам» та доклали чимало зусиль на подолання цього ганебного явища у світі української журналістики. «Чорнуха» - фірмовий знак державного телемовлення?» - запитує Н. Лігачова себе та колег по цеху у статті «А у іншому – все добре!» намагаючись проналізувати кількість об’єктивної інформації у вітчизняному телеефірі. Дещо пізніше, співробітники «Телекритики» оголосили, що будуть відкрито виступати проти «джинси» - замовних матеріалів у новинах та телепрограмах. А сьогодні основна мета медійників, що зібралися під брендом «Телекритики» – боротьба за якісні медіа. Однак у той самий час, вступаючи у діалог зі споживачами масової інформації, «Телекритика» залишається «клубом інтересів» і для самих медійників. “Телекритика” “ганить” телебачення у хорошому сенсі слова, аналізуючи і шукаючи певні напрямки зростання, тобто намагається зробити його кращим. Сайт служить комунікатором у медійній тусовці, адже головна цільова аудиторія — це журналісти».

Стосунки між трьома видами медіакритики у ідеалі будуються за принципом сполучених ємкостей: академічна збагачує професійну теоретичними знаннями і концептуальними підходами, новими ідеями і здобутим дослідницьким матеріалом, і, у свою чергу, обидва ці різновиди медіакритики підживлюють масову медіакритику новими знаннями, підштовхують її до постановок і публічного обговорення проблем, виявлених наукою і професійною практикою.



Література
1. Франко І. Зібрання творів: додаткові томи до зібр. тв. у 50-ти т. / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка ; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка / М.Г. Жулинський (голова ред.кол. ), М.З. Легкий (упоряд.та комент.) — К. : Наукова думка, 2008. – Т. 53 : Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці 1876-1895. — К. : Наукова думка, 2008 — 832с.

2. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. - К. : Дослідницький центр історії української преси, 2001. - 448 с.

3. Різун В.В. Теорія масової комунікації.:підручн. для студ. галузі 0303 "журналістика та інформація" / В.В. Різун. – К., 2008. – 260с.

4. Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002. – 272 с.

5. Москаленко А. Теорія журналістики : навчальний посібник. / Анатолій Москаленко. – К. : «Експрес-об’ява», 1998. – 336с.

6. Здоровега В. До чого подібний слон, або Декілька думок про мас-медіа і журналістів у сучасному світі / В. Й. Здоровега // День. – №22-2. – 26 лип.

7.Квіт С. Масові комунікації : підручник / С. Квіт. – К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – 208 с.

8. Михайлюта В.Медіакритика як навчальний предмет в контексті історичних та теоретичних журналістських дисциплін./ Методика викладання історико-журналістських дисциплін і професійні потреби. Матеріали секційного засідання кафедри історії журналістики Міжнародної наукової конференції "Журналістика 2008": українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти". - К., 2008. – С.42-44.



Тема 2. Комунікаційні зони: критерії поділу.
3.Лекція 1. Зона якісних і популярних медіа.
ПЛАН


  1. Найважливіші характеристики елітних якісних видань.

  2. Зона популярних видань.

  3. МК як прояв своєрідного ноосферного екобалансу (нооценозу.)

4. Медіакритика і сучасні тенденції розвитку медіасистеми: комерціалізація, .

таблоїдизація, збільшення масштабів.




Якісна преса (якісні медіа) вживається на означення газет, журналів та інших медіа, як правило, загальнополітичного спрямування, характерною рисою яких є неупереджене , збалансоване, всебічне, максимально вичерпне і точне висвітлення подій і фактів у поєднанні інформаційних та аналітичних жанрів. Для якісних медіа властиві стримане оформлення, дотримання загальноприйнятих в суспільстві і журналістському середовищі етичних норм і почуття суспільної відповідальності, що викликає особливе довір'я аудиторії і дозволяє використовувати матеріали цих медіа для підготовлення і прийняття важливих рішень у царині громадсько-політичного життя.

Аудиторія якісних медіа інтелектуально орієнтована, освічена, а тому і менш численна, ніж популярних ЗМІ.



Найважливіші характеристики елітних якісних видань:

  • повнота і всебічність висвітлення закордонного і внутрішнього життя, включно з політикою, економікою, мистецтвом, наукою та освітою;

  • наголос на інтерпретації подій, подача фону, на якому розгортаються новини;

  • гідність і стриманість в оформленні і стилі;

  • відсутність істерії та культурний тон;

  • неупередженість та високоетичний підхід до справи;

  • зацікавленість у загальнолюдських проблемах;

  • досконала редакційна сторінка;

  • орієнтація, яка виводить часопис за межі провінціалізму та сенсаційності. (Джон Мерілл)


Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер "Нью-Йорк Sun" , яку видавець Бенджамін Дей випустив у світ 3 вересня 1833р. ЇЇ вперше продавали на розі Нью-Йорк Сіті за ціною один пенні. Стара газета продавалась за 6 пенні, що не завжди було по кишені середньому американцеві.

Копійчана преса не апелювала до якихось специфічних інтересів, а розраховувала на пересічного міського мешканця, який належав до робітничого чи середнього класу і вмів читати.

Преса за пенні спробувала заступити місце традиційних родинних, національних, релігійних цінностей, яких часто був позбавлений новоприбулий до Америки емігрант. Вона пропонувала місцеві новини, цікаві для загалу нариси, сенсаційні репортажі про злочини, катастрофи та інші моторошні пригоди. Це була інформація і розвага нового ґатунку.

(Botein M., Rice D.)

Масова преса виникла в певному політичному, технологічному, економічному та демографічному контексті. Важливою передумовою був швидкісний друк та дешевий папір.

На загал Бенджамін Дей поєдував у своїй газеті те, що на його думку, аудиторія хотіла знати (плітки, сенсації, скандали, містифікації) і те, що читачам треба було знати як свідомим громадянам. Це видання першим розвинуло в комплексі ті елементи, які склали основу популярних медіа.

З 1835 року найбільш читаною газетою стає Herald, яка належала Джеймсу Беннету. Важливішого значення набув спеціалізований репортер. Газета писала про низьке й високе в житті, часто торкалася приватного життя офіційних осіб. Хоча пошук подій і новин став нормою, ідея "виготовлення " новин увійшла до вжитку згодом.

Наступний етап розвитку популярної преси пов'язаний з іменами американських видавців Пулітцера та Герста. Вони вдало поєднали газетний бізнес із рекламним.

Джозеф Пулітцер, ім'ям якого згодом було названо одну з найпрестижніших в журналістському середовищі премій, 1883 року придбав "Нью- Йорк World", наповнивши сторінки крикливими заголовками та оповіданнями про катастрофи, скандали, злочини і сенсаційні викриття зловживань у владному чи бізнесовому середовищі. Матеріали зумисне подавали в драматичному, скандальному ключі. Коли цікавих новин бракувало, то їх успішно заміняли новинами спорту. Комікси, які друкували в цій газеті жовтою фарбою, породили дещо зневажливе прізвисько – "жовта преса". Наклад газети стрімко зростав, сягнувши наприкінці 90-х років ХІХ століття мільйона примірників. Початок таблоїдизації преси.

Цим же шляхом пішов Вільм Герст, який придбав 1895 року "Нью-Йорк журнал" і навіть похвалявся, що американо-іспанська війна це – "його війна", тобто інспірована і підігріта його журналістами.

Позитив цих видань: антикорупційні викриття, запровадження жіночих сторінок (там йшлося про діяльність жіночих клубів, моду, кулінарію, психологічні поради). Саме масові видання допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні – масовим захопленням і популярним шоу.

Запозичення "якісною" пресою цілої низки прийомів і рубрик популярних видань робить межу між ними доволі умовною.

Критика популярної преси ніколи не стихала.

Відомий американський вчений Джон Мерілл виходить з того, що характер масових медіа визначається передусім комерційним інтересом. На загал, світова преса є коктейлем тривіальності, метушливого намагання розважати та випадкових, хаотичних і часто нетипових сцен життя. Тобто, ця преса далека від того, щоб давати всебічний, максимально повний і збалансований погляд на світ, сприяти формуванню гомогенності розуму та розумних людей. Натомість робиться багато для того, аби люди забули про найгостріші і вкрай серйозні проблеми сучасного світу. Навіть політична інформація подається як різновид реклами.

Варто наголосити на взаємному зв’язку популярних медіа і масової культури. Сучасна масова культура, яка власне і є продуктом комерційних мас-медіа, стала привабливою темою прискіпливої і часто нищівної критики.

Більшість творів масової культури будується на стереотипних сюжетах, які давно вже здобули присмак тривіальності (на взірець "американської місії", життєвої долі "від лахміття до нечуваного багатства", "останнього джентльмена"). Оригінальні твори проституюють та вульгаризують з розрахунком на рівень сприйняття 12-річної дитини, що мало б забезпечити найбільш масову аудиторію. (О. Зернецька)



Література

  1. Потятинник Б. Медіа: Ключі до розуміння. Серія: Медіа критика. – Львів, 2004.- 312с. – С.36-42.

  2. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2000.

3. Різун В. Маси : тексти лекцій / В. Різун. – К. : Вид. – поліграф. центр

«Київський університет», 2003. – 118 с.



Тема 3. Спеціалізовані медіакритичні видання: "Телекритика", "Медіа Критика"
4, 5. Лекція 1, 2
ПЛАН
1. Історія створення спеціалізованих видань в Україні.

2."Телекритика"- професійне та авторитетне в медіаколах видання.

3. Боротьба часопису за свободу слова, боротьба із "джинсою".

4. Відстоювання принципів чесної журналістики.

5. Проблематика, рубрикація ж-лу "Медіакритика".

6. "Медіакритика" готує професійного читача.

7. Постійні автори – професія медіакритик.

На нинішньому етапі в українській журналістиці медіакритика як критично-оціночне осмислення ЗМІ представлена надзвичайно скупо. Із всієї системи засобів масової комунікації частіше всього на сторінках газет аналізується телебачення і кіно. Хоча критичний потенціал в кіно- і телеоглядах відчутно знизився. Як правило, вони зводяться до анонсування кінофільмів, програм. Скажімо, "Телетиждень" важко назвати медіакритикою, його можна розглядати як варіант презентації та осмислення медіа простору.

На професійному медіакритичному горизонті України чи не єдиною зіркою першої величини присутня досить популярна серед професіоналів, і не лише серед них, "Телекритика" – оперативне, аналітичне видання, яке має як електронний, так і паперовий варіанти. Саме "Телекритика" може стати базою для теоретичного становлення медіакритики. Дослідження та моніторинг цього видання дає можливість для різноаспектного вивчення жанрів медіакритики, її функцій, проблематики і т. і. Створене в 2000 році Наталею Лігачовою незалежне електронне видання задекларувало цінності свободи слова, політичної свободи ЗМІ, стало мобілізатором фахового середовища журналістів. На сьогодні "Телекритика" є професійним авторитетним виданням, котре аргументовано аналізує ситуацію в ЗМІ, порушує не лише проблему свободи слова, а й відстоює чесну, якісну, непродажну журналістику, бореться за дотримання журналістами журналістських стандартів, професійної етики.

Саме у зв’язку із "Телекритикою" можна говорити про появу в Україні нової журналістської спеціальності - "медіакритик".

У 2003 році з'являється ще одне медіакритичне видання – "Медіа Критика", головним редактором якого стає професор Львівського національного університету імені Івана Франка Борис Потятинник. Львів'яни пішли іншим шляхом, зосереджуючи свою увагу на осмисленні феномену ЗМІ, медіа філософії, видаючи тематичні випуски. Рубрики цього видання окреслюють ті проблеми, які є для "Медіа Критики" актуальними: гарячі точки, закордонний досвід, теорія, історія, законодавство, освіта, факти і цифри, химерна свобода. "Медіа Критика" виходить на проблеми регіональної преси, маніпулювання масовою свідомістю напередодні виборів. Досліджуються мовні аспекти негативізму вітчизняних ЗМІ, присутня педагогічна проблематика, подаються відповідні соціологічні розвідки, представлений досвід спеціального міжнародного семінару, як журналістам треба глибше розуміти й адекватніше висвітлювати явища тероризму. Сергій Квіт вважає, що прообразом журналу можна вважати подібне за дизайном і наповненням видання "Медіа-атака"(2002), де були опубліковані матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Медіа-освіта як частина громадянської освіти". Він зазначає, що "Медіа Критиці" вдається не ставати на якусь одну точку зору і не подавати діаметрально протилежних позицій: "Можливо журнал ідеально виконує свою природну функцію – допомагає своїм читачам знайти істину. В такому випадку журналістський суб’єктивізм, що спирається на правдиве інформування, висувається на перший план. Проте це не просто інформування і, тим більше, не маніпуляція. Представляється точка зору професіоналів, яку він має право висловлювати і доносити до своєї аудиторії через ЗМІ".

Медіакритика - це не вузьке коло професійних інтересів, проблем. Борис Потятинник чи не найважливішою для медіакритики вважає функцію медіа освіти суспільства: "якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню аудиторію". На сьогодні вона забезпечує також суспільний діалог, виконуючи соціальну функцію. ХХІ століття принесло в журналістику не тільки нові технології, а й нові проблеми. Збільшення швидкості процесів обміну інформацією, погоня за сенсаційними новинами, залежність ЗМІ від реклами – все це привело до того, що мас-медіа не втручаються більше в життєві процеси: аудиторія стає просто споживачем новин. У США на цю проблему звернули увагу ще в 80-х роках ХХ століття.

Окрім фактично одного спеціалізованого медіакритичного видання , яке виходить регулярно – "Телекритики" - (ситуація із "Медіа Критикою" є непередбачуваною) в сучасній Україні дуже важливим для української медіа критики є досвід зарубіжних країн.
Література
1. Квіт С. Медіакритика як нове медіа тло [Електронний ресурс] : Центр медіа реформ [сайт] / С. Квіт. – Режим доступу : http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=424 (11.04.05). – Назва з екрану.

2. Михайлюта В. "Телекритика " в боротьбі за якісну журналістику / В. П. Михайлюта // Журналістыка – 2009: стан, праблемы і перспектывы: матэрыялы 11-й Міжнар. навук.-практ. канф. прысв. 65-годдзю факультета журналістыкі БДУ, 3-4 сн. 2009.г., Мінськ / рэдкал.: С.В. Дубовік (адк. рэд.) [і інш.] . – Вып. 11. – Мінськ: БДУ, 2009. – 571с. – С. 505-506.



Тема 4. Функції медіакритики, їх співвідношення з базовими функціями журналістики.

6. Лекція 1.
ПЛАН


  1. Інформативно-комунікативна функція МК.

  2. Регулятивна функція критики ЗМІ.

  3. МК і соціальна функція журналістики.

  4. Функція руйнування міфів у суспільстві.



Функціональність медіакритичних матеріалів.

Результативність та дієвість медіакритичних текстів насамперед залежить від визначення того, які функції вони виконують. Однак зважаючи на те, що медіакритика по суті є особливою галуззю журналістської діяльності, то її функції не можна розглядати окремо від універсальних фунцій журналістики. Однак насамперед, з’ясуємо, що ж таке функція у класичному розумінні цього слова?



Функція (від лат. funktio) означає діяльність, здійснення, виконання. Це одна з найістотніших характеристик відповідного об’єкта, що має широке поширення як один з основних типів наукового пізнання.

Як зазначає А. Москаленко: «Журналістика як вид громадсько-інформаціїної діяльності ніколи не мала б своїх оригінальних рис, якби у неї не було своїх функцій» [1,54]. Він же зазначає, що у вітчизняній журналістиці традиційно виділяють 5 функцій: організаторську, виховну, пропагандистську, контрпропагандистську та соціологічну. Однак зважаючи на світовий процес глобалізації, функціональність сучасних ЗМІ розширюється. Наприклад, швейцарський професор Роджер Блюм виділяє вісім функцій:

Функція інформування – завданням ЗМІ є контроль за станом оточуючого середовища, повідомлення людям усіх новин, за допомогою яких вони зможуть зрозуміти навколишній світ. ЗМІ передають такі новини, які навчають, освічують, несуть ті знання, котрих ніде більше не можна отримати.

Функція артикуляції – ЗМІ мусять передавати не тільки те, що сказали «сильні цього світу», а мають бути «відображувачем думки безсловесних мас». Мають надавати людям можливість висловлювати власну думку, виражати повногласно їхні потреби, протести, радощі й турботи.

Функція соціалізації - передання культурних здобутків, освітня функція ЗМІ. Вони повинні передавати інформацію не тільки про те, що сталося, а так, щоб пояснити, зіставити, поглибити події року, тижня, висвітлити їх причини та показати важливі зв’язки між ними. Це означає, що вони аналізують події.

Функція критики та контролю – ЗМІ повинні наглядати за роботою усіх, хто має владу, через виробництво гласності з передачею інформації. Вони все-таки є владою, силою, і ця влада дає їм можливість стежити за діями урядовців та в економіці.

Функція кореляції – взаємодія між редакцією будь-якого засобу масової інформації та його аудиторією в процесі погодження різних думок і точок зору. Це відбувається під час коментування працівниками ЗМІ подій і ситуацій у світі. Залежно від характеру ЗМІ ця функція використовується для створення громадської думки.

Функція обслуговування – ЗМІ повинні допомагати своїй аудиторії, приносити читачам, глядачам, слухачам практичну користь. Все, що ми дізнаємося із ЗМІ полегшує буденне життя людей.

Функція розважання - люди чекають від ЗМІ передусім задоволення потреб у розвагах, відпочинку й розрядці. ЗМІ обирають два шляхи виконання цієї функції: або віддають перевагу передусім кожній темі, котра має розважальну цінність (це так звані popular papers), або ж репрезентують якомога більше матеріалів на політичну, економічну або культурну тематику, подаючи їх як розважальну інформацію (поняття infotainment).

Функція реклами – ЗМІ є найважливішими носіями рекламної інформації, тому без сумніву, ця функція є важливою у функціонуванні ЗМІ.

Функції медіакритики певним чином збігаються із загальними функціями журналістики, однак мають деякі характерні відмінності. Далі пропонуємо розглянути функції, запропоновані російським ученим О. Короченським, та їх дієвість у реаліях української медікаритики.

Інформаційно-комунікаційна функція медіакритики. Її суть полягає у тому, що критик, який втілює свої думки у журналістському творі, має на меті донести їх до якомога більшої кількості людей, що відрізняються між собою за рівнем освіти, життєвим досвідом, світоглядними установками і моральними цінностями, звичками і пріоритетами. Необхідність встановлення стійкого комунікаційного контакту з різнорідною за своїм складом аудиторією особливо чітко проявляється у масовій медіакритиці. (якою, власне, і займаються українські видання і «Медіа Критика», і «Телекритика).

Щоб привернути увагу широкої аудиторії до свого твору, стимулювати його активну рецепцію, критик має сформувати певну комунікаційну ситуацію, що буде сприяти оптимальному засвоєнню викладених у творі результатів аналізу, інтерпретації та оцінки медійного змісту різних аспектів діяльності ЗМІ. Прагнучи до становлення стійкого комунікаційного контакту та до ефективного спілкування з публікою, критик зобов’язаний не лише зорієнтувати увагу аудиторії на свій твір, але й налаштувати на певне сприйняття його змісту – наприклад, перевести сприйняття із чуттєвого режиму у раціональний, із розумово-побутового плану – у концептуальний і навпаки. Так, наприклад, у журналі «Телекритика» на виконання цієї функції направлені нетривіальні статті журналіста, що виступає під псевдонімом Зіна Підалькіна («Вова зі Льова, а Зіна з ТК» («Телекритика», 18.01.07); «Як Зіна кіно дивилася» («Телекритика», 02.02.07); «Таксі нашого міста» («Телекритика», 20.02.07) та ін.), форма викладу в них дозволяє максимально наблизитися до пересічного українця, який відчуває себе на місці журналіста (що нічим не відрізняється від нього самого), і дозволяє налагодити максимально ефективний комунікаційний канал. Наприклад:

«Увімкнула – і припала до екрану. Бо:

1) Андре Тан – хлопака хвацький,

2) до того ж, жвавий,

3) і, що найголовніше, – не без клепки в голові».

Творець критико-журналістського твору має задати певний комунікаційний контекст, що активує пізнавальні здібності аудиторії. Величезне значення для успішності спілкування з масовою аудиторією має врахування характеристик її комунікаційного досвіду, сформованого у певних соціально-історичних умовах.

Візьмемо для прикладу статтю А. Кокотюхи у «Телекритиці» за січень-лютий 2007 р. (№ 35-36) під заголовком «З міста по нитці – Сіті сорочка», де автор для максимального наближення до комунікаційного досвіду читача порівнює новий телеканал з громадським транспортом: «… поки що він нагадує муніципальний транспорт. На нього всі чекають, та коли він, нарешті, приходить, то стає зрозуміло, що сісти на нього не завжди вдасться. Він або забитий строкатим людом, або пустий і рухається в депо».



Пізнавальна функція медіакритики, на думку О. Короченського, реалізується у єдності ряду взаємопов’язаних пізнавальних підфункцій: моніторингу, аналізу, інтерпретації, оцінки та прогнозу. Розглянемо на прикладах, як у вітчизняних медіакритичних виданнях досягають цієї єдності.

Підфункція моніторингу – «Телекритикою» виконується цілком наочно й дуже технічно – кожен номер містить розгорнуту інформацію у вигляді таблиць часток та рейтингів, нових проектів, відношення кількості інформаційних, пізнавальних та інших передач, оновлення ефірного простору. На жаль, така системність стосується лише телевізійних каналів, моніторинг друкованих, радіо та електронних ЗМІ «Телекритика», у силу своєї визначеної спрямованості, не проводить. Чого не робить і видання «Медіа Критика», яке у друкованому вигляді виходить тематично – у кожному номері журналісти висловлюються з приводу заздалегідь визначеної теми. Звідси – підфункцію моніторингу українські медіакритики виконують, але опосередковано – тобто результати їхньої діяльності реципієнти можуть сприймати вже в обробленому, а не чистому вигляді.

Підфункція аналізу – зазвичай проявляється у декількох площинах і вимагає використання різних аналітичних методик, які умовно можна розділити на три групи:


  • методики аналізу інформаційного виробництва;

  • методика аналізу медійного змісту;

  • методика аналізу відносин засобів масової інформації і соціального середовища.

Варто зазначити, що з цим обидва видання – і «Телекритика», і «Медіа Критика» жодних проблем не мають – аналітичні статті з приводу як інформаційного виробництва – редакційної ситуації, поширення, розповсюдження, оновлення технічної бази тощо, так і медійного змісту – займають більшу частину журнальних сторінок. Наприклад, у «Телекритиці» аналізом взаємозв’язку ЗМІ із суспільством більшою мірою займається Н. Лігачова (статті «Рабовласницьке телебачення або Не формат? На вихід! » («Телекритика», 016.02.07) , «Поставте їх на місце!» («Телекритика», 14.05.08) та багато інших).

Підфункція інтерпретації. Критичний аналіз явищ – не самоціль. Він нерозривно пов'язаний з інтерпретацією підданих аналізу фактів, соціальних явищ і процесів, із синтезом знань через поєднання виявлених у ході аналізу характеристик об’єкта у єдине ціле, що об’єднує їх у певну систему. Дякуючи інтерпретації, і досягається синтез знань про пізнаваний об’єкт, його зв’язки з іншими явищами дійсності. Інтерпретація покликана оптимізувати процес рецепції масової інформації, її основною метою є раціоналізація сприйняття медійного змісту. Володіння мистецтвом раціональної інтерпретації медіа текстів є одним із найважливіших показників майстерності у критичній діяльності. Власне, якраз інтерпретацією фактів і займаються журналісти «Телекритики» та «Медіа Критики». Зокрема у статтях «Медіа як офірний цап» («Медіа Критика», № 3) , «Reality Show у Мережі, Телебаченні і в Житті» («Медіа Критика», № 4) автори намагаються по-своєму інтерпретувати проаналізовані ними факти.

Підфункція оцінки. Ряд теоретиків критики зводить суть критичної діяльності до оцінки творів, їх значення в певному історико-культурному контексті. При цьому з кола зору випускається, що оцінювати непізнаний об’єкт неможливо, що операція оцінювання взаємопов’язана з іншими пізнавальними операціями.

У медіакритиці підфункція оцінки забезпечує виконання пізнавальної операції оцінювання відповідно до різних медійних явищ. Оцінювання базується на застосуванні логічної операції зіставлення. Вироблення оцінки відбувається через зіставлення медійних явищ з професійно-творчими, професійно-етичними, моральними, естетичними, ідеологічними, політичними ідеалами і нормативами, що поділяє критик. Свідомо чи ні, критик спирається на ці ідеали і нормативи, перетворюючи їх у критерії вироблення критичного судження. Однак на практиці оціночні судження критиків нерідко формуються на основі особистих смаків, симпатій і прихильностей, що породжує суб’єктивізм оцінок і призводить до девальвації критичних суджень.

Оцінювання у медіакритиці стосується одночасно як пізнання медійних явищ, так і соціальної орієнтації аудиторії критико-журналістських творів.

Наприклад, у електронному журналі «Медіа Критика» опосередковане оцінювання тих чи інших медіа явищ є складовою частиною більшості статей.

У «Телекритиці» – щомісяця виходить рубрика О. Довженка «Підсумки подій місяця на телеринку і в теленовинах» - де одночасно поєднуються декілька критичних функцій - аналіз, інтерпретація та оцінка.

Підфункція прогнозу. Критичний аналіз і інтерпретацію нерідко супроводжує прогнозування (наприклад, стаття О. Покальчука „Ті ж самі - і компанія. Туманні телелики майбутніх виборів»). Це осмислення перспектив подальшого розвитку медійної практики і її впливу на суспільство, що «випереджає відображення дійсності». Притаманна журналістиці властивість швидко вловлювати усе нове, те що іще тільки «літає у повітрі», творча інтуїція можуть підштовхнути критика до виявлення і формулювання проблем, які тільки назрівають – і з цієї причини не внесені на суспільну чергу дня. Оцінюючи медійну практику з точки зору її відповідності необхідному стану чи бажаної нормативної або ідеальної моделі, критик може і повинен виходити не тільки з уявлень про теперішню нормативність, але й мати на увазі певний ідеал перспективного розвитку ЗМІ та їхніх взаємовідносин із суспільством.



Регулятивна функція розглядає значення медіакритики як фактора регулювання професійної діяльності творців медійного змісту. Позначаючи відхилення професійної практики і моралі від нормативного (або суспільно необхідного) стану, критика спонукає журналістів та інших творчих працівників до внесення коректив у свою діяльність. „Внутрішньоцехова” медіакритика реалізує свою регулятивну функцію, виступаючи у якості внутрішнього корпоративного регулятора – компонента системи професійного саморегулювання спілок творчих працівників ЗМІ, поруч з іншими її компонентами (професійними організаціями і об’єднаннями, комісіями з етики, професійно-етичними кодексами, різноманітними формами заохочень і покарань представників корпорації). Аналіз критико-журналістських публікацій в журналах „Телекритика” і „Медіа Критика” свідчить про те, що „внутрішньоцехова” критика концентрується на питаннях професійно-творчої і професійно-етичної нормативності творчості, викриває і аналізує відступи від нормативів, бере участь у їхньому обговоренні.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка