Як навчальний посібник для студентів



Сторінка1/4
Дата конвертації27.10.2017
Розмір1.01 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ



І.О. АВРАХОВ

ФІЛОСОФІЯ

Розділ 2: ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ

Дніпропетровськ НМетАУ 2015

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

І.О. АВРАХОВ

ФІЛОСОФІЯ

Розділ 2: ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ

Затверджено Вченою радою НМетАУ

як навчальний посібник для студентів

за спеціальністю 7.05040101 – металургія чорних металів

Протокол № від

Дніпропетровськ НМетАУ 2015

УДК 11/.13

Аврахов І.О. Філософія. Розділ 2: Онтологія і гносеологія: Навч. посібник. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2015. – 66 с.
Посібник є програмною частиною дисципліни «Філософія». Аналізуються проблеми онтології і гносеології як нормативних розділів філософського знання. Розглядаються основні положення, категорії і закономірності філософського вчення про буття людини та її пізнавально-практичне освоєння дійсності. Особлива увага приділяється науковому пізнанню. Окремо розкривається сутність людини як розумової істоти. В кінці кожної теми посібника надається відповідна література та питання для самоперевірки.

Призначений для студентів зі спеціальності 7.05040101 – металургія чорних металів – та інших спеціальностей.


Друкується за авторською редакцією.
Відповідальний за випуск І.А. Побочий, д-р політол. наук, проф.

Рецензенти: В.І.Пронякін, д-р філос. наук, проф. (ДНУ)

В.Б.Окороков, д-р філос. наук, проф. (ДНУ)

© Національна металургійна академія

України, 2015

© Аврахов І.О., 2015



ВСТУП
Онтологія (від грец. ontos – суще, logos – вчення) – вчення про буття, один із розділів філософського знання. Категорія буття є однією із фундаментальних в будь-якій філософській системі: в залежності від того, як тлумачиться буття, вирішуються відповідним чином і проблеми гносеології, аксіології, антропології, соціальної філософії і інших предметних спрямувань філософського пізнання. Недаремно в історії філософії онтологія, як правило, змістовно співпадала з метафізикою. Термін «буття» був введений в філософію ще античним мислителем Парменідом (V – IVст. до н.е.). Буття тут – гарант існування усього, включаючи людське життя, буття вічне, неперехідне, непохитне.

Філософія – особливий тип знання про граничні підстави буття – знання на рівні найбільш узагальнених абстракцій, де поняття і категорії не можуть бути підведені під будь-які більш загальні поняття (тому вони являються методологічною базою для всякого пізнання – див. «методологічна функція філософії»). Поняття буття широко вживається і на буденному рівні, але тут воно носить чуттєво-предметний, емпіричний, а не поняттєво-теоретичний характер. І в різних областях наукового пізнання (уже на теоретичному рівні) вчений також не виходить за межі визначеної предметної сфери дійсності. Філософія ж не може бути зведена до чуттєво-предметного, «фізичного» знання, вона «працює» на надчуттєвому, метафізичному рівні. Іншими словами, філософію цікавить не буття чого-то, а буття взагалі, буття в його метафізичному статусі. Вона виходить із предметної, фізичної сфери і находить себе в області «чистих» абстракцій, в області логіки і теоретичних міркувань про світ в цілому, де всі філософські роздуми зводяться в кінцевому підсумку до смислу людського буття.

Буття як філософська категорія являється найбільш абстрактним поняттям, яке охоплює всяке окреме буття, однак по своєму змісту є найбіднішим, оскільки не має ніякої іншої ознаки, крім ознаки існування, властивої усій нескінченній різноманітності світу. Зміст цього поняття наповнюється і конкретизується іншими категоріями філософії, що складають теоретичний каркас онтології як концептуального вчення про буття.

Метафізичне відношення до світу, за словами Хайдегера, властиве самій природі людини в її споконвічному прагненні осягнути смисл свого буття (в диспозиції Я – не-Я). Завдяки цьому, предметом філософського світогляду стає не світ сам по собі, а ціннісне відношення цього світу до людини і смислове відношення людини до світу – до світу, в якому і яким живе людина. Що собою являє цей світ, який ніколи не буває індиферентним для людини, в чому його сутність – постає ключовим питанням онтології і зазвичай супроводжується питаннями про єдність світу, про його первоначала (первопричини) і закономірності існування, його вічність і нескінченність, про смисл людського буття в цьому світі.

Супутнім питанням в осмисленні буття було також питання про правдивість людських думок, про істинність знання та можливість пізнання навколишнього світу взагалі. Тобто, вирішення онтологічних проблем поєднувалось з гносеологічною проблематикою. В плані співвідношення буття та мислення онтологія являється метафізичною основою вирішення гносеологічних проблем, пов’язаних з природою людського знання та пізнаванності світу. Гносеологія (від грец. gnosis – знання, logos–вчення) – теорія пізнання; розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи і можливостей людського пізнання, досліджуються умови одержання достовірного знання та відношення знань до дійсності, виявляються сутність і закономірності пізнавального процесу і практичної діяльності людини.
ТЕМА 1. БУТТЯ. МАТЕРІЯ. СВІДОМІСТЬ


  1. Філософський зміст категорії буття. Основні форми буття.

  2. Категорія матерії. Рух і спокій. Простір і час.

  3. Свідомість як відображення дійсності. Свідомість і мова.

Онтологічними категоріями являються буття і небуття, матерія і свідомість, рух і розвиток, простір і час, зв’язок і закономірність, структура і система, кількість і якість, причина і наслідок та інші. До них ми і будемо звертатись в наступних темах нашого курсу.


1. Починаючи з глибокої давнини, люди в повсякденному житті усвідомлювали, перш за все, те, що речі в навколишньому світі реально існують: вони так чи інакше впливають на людське життя, і людина, в свою чергу, якось може подіяти на них. Вони є щось чуттєво сприйнятне. В цьому плані буття споріднене з поняттями «данність», «наявність», які фіксують реальне існування якихось (будь-яких) окремих речей. В судженнях (визначеннях) кожної природної мови має місце зв’язка «є» («це»): «Троянда є квітка»; вона вказує на те, що всяка окрема річ існує реально, є (була, буде) в наявності.

Однак будь-яка річ не просто існує в своїй окремості – вона завжди спів-існує з іншими речами, вона, як окрема річ, співвідноситься з ними, включена в їх множинність, будучи чимось відмінною від них и, одночасно, в чому-то схожою з ними (відмінність, взагалі, мислима тільки при наявності тотожності). «Троянда є квітка»: кожна окрема троянда, неповторна в своїй одиничності, належить до класу чим-то подібних між собою квітів. (Більш детально така пара категорій, як одиничне і загальне, розглядається в темі «Категорії діалектики»). Ідучи шляхом узагальнення, ми одержимо граничне поняття «буття взагалі»: троянда – квітка – рослина – органічна природа – природа – буття.

В світі нема абсолютно ізольованих речей: між окремими одиничними речами завжди існує певний взаємозв’язок, і існуючий світ в цілому – це «зв’язок усього з усім» (Гегель) в безкінечному різноманітті речей. Зв’язок усього з усім лежить в основі онтологічного визнання єдності світу: світ єдиний в своєму існуванні, і в ньому нема нічого такого, що можна протипоставити його існуванню. Але в різних філософських системах питання про єдність світу конкретизується питанням про субстанційну основу цієї єдності, і вона (ця основа) може розглядатися або з матеріалістичних, або з ідеалістичних позицій. В першому варіанті такою основою є матерія (принцип матеріальної єдності світу), у другому – світовий розум, абсолютна ідея, світовий «логос», душа Бога тощо (принцип духовної єдності світу).

Протилежною буттю є категорія небуття. В онтологічному співставленні цих категорій буття має абсолютний, а небуття відносний характер. Абсолютність буття означає безкінечність і вічність світу в цілому, який не можна помислити в категорії небуття. Небуття стосується лише існування окремих речей. Світ «в цілому» існує тільки через нескінченну різноманітність окремих, конкретних речей, які в часовому вимірі свого існування колись з’являються, існують і, рано чи пізно, вмирають, руйнуються, зникають. Але зникають не безслідно, а лише переходять в інші форми буття. Таким чином, небуття окремої речі стає буттям якоїсь іншої речі, яка також деякий час існує, а потім неминуче відмирає, зникає як дана річ, набуваючи стану власного небуття та трансформуючись в форму іншого буття. І так далі – до нескінченності. Тобто, небуття є відносною формою буття у вічному і безкінечному всесвіті.

Для більшого усвідомлення співвідношення категорій буття і небуття можна звертатись до понять «щось» і «ніщо», які фігурують у багатьох філософських системах (наприклад, у Гегеля, екзистенціалістів та ін.). «Ніщо» означає не абсолютну відсутність речей, воно є лише граничною абстракцією чогось, його (цього «чогось») повної невизначеності, що, однак, передбачає його все-таки реальне існування. «Щось» – те ж «ніщо», яке набуває конкретного буття і якісної визначеності.

Як зазначалось вище, буття взагалі (як філософська абстракція) – це буття усього, і таке буття «взагалі» реально можливе лише через існування окремих речей, що складають світ в цілому. Тут на питання «скільки форм буття?» можлива лише одна відповідь: скільки речей в їх окремій неповторності, стільки і форм буття, тобто безкінечна кількість. Проте можна виділити деякі основні форми буття, що поєднують об’єктивно існуючі речі в їх узагальненій подібності і якісній специфіці. Це методологічно важливо для усвідомлення і конкретного аналізу тих форм буття, які диференційно пов’язані з ключовими проблемами в основних сферах життєвої практики та пізнання, в сферах діяльнісного відношення людини до природи, суспільства, до самої себе.



Відповідно до цього виділяються, як правило, такі основні форми буття:

  • буття природи, природних речей і процесів. В наукових поняттях це можна позначити як буття мікро-, макро- та мегасвіту, існуючих поза людиною, але які, водночас, включають її як частинку неосяжного всесвіту;

буття суспільства – особливої реальності, пронизаної людською діяльністю і існуючої за своїми («надприродними») закономірностями. Відособлюючись від природи, суспільство починає жити своїм специфічним життям. Суспільне буття (термін розроблений філософією марксизму) – продукт свідомої людської діяльності, це особливий світ речей, створених людиною, які мають критерії людських потреб і інтересів та втілюють людську здатність до ідеального конструювання бажаної дійсності. Як таке, суспільне буття – це «олюднене буття», «друга природа» людини, поза якою людина, власне, не стає людиною;

  • буття людини як біосоціальної істоти, що втілює в собі і природну, і суспільну сутність. Людина, будучи природною істотою (вища тварина), разом з тим являється продуктом суспільства, продуктом суспільних відносин, розумною істотою. А як розумна істота вона стає творцем власного буття;

  • буття свідомості, духу взагалі – форма буття, принципово відмінна від інших (матеріальних). Дух (свідомість), як ідеальне буття, протистоїть вище названим матеріальним формам – його неможливо безпосередньо пояснити ні законами природи, ні законами суспільства, ні законами людської істоти. Але і поза існуванням природи, суспільства і людини буття духу також непоясниме, враховуючи субстанційно-генетичну єдність світу. (Про особливості матеріального і ідеального буття див. у другому питанні даної теми).

Кожна із цих основних форм буття може, в свою чергу, диференціюватись на менш узагальнені форми. Наприклад, у бутті природи виділяється неорганічна і органічна, нежива і жива природа; в неорганічній – атомарний і молекулярний рівні, а органічна, жива природа може бути представлена рівнями життя мікроорганізмів, нижчих та вищих тварин. Буття людини аналізується на біологічному і соціальному рівнях. У суспільному бутті виділяють матеріальне і духовне буття. Як бачимо, в основі класифікації форм буття лежить принцип системності, що потребує розгляду будь-яких форм буття у їх взаємозв’язку та взаємодії, в їх структурній єдності з урахуванням їх специфічної відмінності. Ієрархічно класифікація форм буття повинна вибудовуватись за ступенем первинності одного відносно другого: природа, без якої не було б суспільства і людини; суспільство, без якого не було б людини як розумної істоти; людина як носій свідомості (духу). В такій ієрархії свідомість виступає продуктом еволюції матеріальних форм буття, як вторинне відносно матерії. Проте відомо, що вторинність свідомості відносно матерії визнається не усіма філософами (див. ідеалізм).
2. Категорія матерії (як і категорії буття та свідомості) так чи інакше висвітлюється у всякій філософській системі.Існують різноманітні визначення матерії. Всі вони, звичайно, торкаються того, що відноситься до матеріального. Довгий час матерія визначалась, наприклад, як речовина, поле або набір якихось корінних властивостей. Проте питання тут у тому, наскільки такі визначення можна вважати власне філософськими. В конкретних науках вони, як узагальнені положення в межах відповідної предметної області наукового знання, можуть відігравати свою пізнавальну і методологічну роль. Але субстратне визначення, по суті, не являється філософським. Крім того, ідучи шляхом вказування на те, із чого складається світ окремих речей, можна визначати «матерію» до безкінечності, враховуючи невичерпність її властивостей, станів і видів. Такі визначення, врешті-решт, теоретично безплідні, непродуктивні – в усякому разі у вирішенні власне філософських проблем.

Враховуючи світоглядну специфіку філософського знання, визначення матерії повинно будуватися виходячи з основного питання світогляду – про співвідношення «Людина – світ» («Я – не-Я»), про співвідношення суб’єктивного і об’єктивного в подвоєнні світу на сферу ідеального (свідомість) і сферу матеріального (природа, суспільство). В цьому плані матерією слід вважати те, що не є свідомість. Тому в розповсюдженому визначенні матерії присутнє визнання її як об’єктивної реальності, що існує незалежно від свідомості, але відображається в ній. Бути об’єктивною реальністю – це всезагальна головна ознака усього нескінченного світу, перебуваючого за межами людської свідомості.

Матерія – узагальнена категорія для позначення усього матеріального. Матеріальне – це все те, що має просторово-часові параметри існування, чуттєво-дотикальну предметність, діючу на органи чуттів людини, те, що виявляє фізичні якості і властивості (колір, запах, смак, розмір, масу, густину і т. ін.) та відображається в відчуттях. Ідеальне – нефізичне, безтілесне буття, яке не має просторово-часових характеристикі недоступне для емпіричного чуттєвого сприйняття. Воно – надчуттєве і осягається тільки розумом.

Проте усяка мисль (ідеальне), згідно з наукою, – продукт матеріального мозку, і, як така, вторинна по відношенню до свого носія, до матеріального. Безмозкової мислі не буває, хоча немисляча матерія є. Це означає, що ідеальне генетично пов’язане лише з високоорганізованою матерією (мозком).А це, в свою чергу, означає, що матеріальне і ідеальне (матерію і свідомість) не можна протиставляти абсолютно. Відносність протиставлення матеріального і ідеального констатується теорією пізнання (гносеологією), де ідеальне розглядається як те ж матеріальне, яке пересаджене в людську голову і існує там у відображеній формі, у формі ідеальних образів.

Матеріальне і ідеальне – два принципово різні зрізи буття, в питанні про співвідношення яких усі філософи, як відомо, розділилися на матеріалістів та ідеалістів. Необхідність усвідомлення проблеми взаємозв’язку матеріального та ідеального диктується, в кінцевому підсумку, практичною потребою людини – осмислити своє ціннісне відношення до світу та виявити свої можливості і здатності змінити світ і власне буття та долю. В цьому відношенні до світу перед людиною постають і інші життєво важливі питання: чи є в світі закономірність? чи пізнаванний цей світ? яке місце людини в навколишньому світі і який смисл її буття?

З точки зору матеріалістичної філософії вважається, що матеріалізм більш «науковий» і життєвий, оскільки він первинною визнає об’єктивну реальність, те чуттєво-предметне буття, до якого людина безпосередньо прив’язана своїми практичними задумами, почуттями та настроями і яке, в кінцевому підсумку, визначає смисл та спосіб життя людини. І в кожній конкретній науці первинність матеріальних речей при їх дослідженні має бути аксіоматичною, не підлягати будь-якому сумніву, інакше усяке емпіричне дослідження стає безглуздим, непотрібним. Залишалось би думати тільки над нашими трансцендентними уявами та фантазіями в безплідному відриві від навколишнього світу. В суб’єктивно-ідеалістичній філософії емпірична предметність як об’єктивна реальність зовсім не визнається, а в об’єктивно-ідеалістичному варіанті об’єктивно-предметна реальність осягається не чуттєвим досвідом людини, а якоюсь надприродною, надматеріальною силою.

Існуючи у взаємозв’язку, матеріальні речі так чи інакше впливають одна на іншу, викликаючи певні взаємні зміни. Усякі зміни взагалі позначаються в філософії поняттям руху. У світі нема абсолютно ізольованих речей, а значить, все в світі змінюється, рухається. Неможливо уявити якусь річ, що існує вічно незмінною. Крім того, ми і пізнаємо речі лише в прояві їх властивостей, які діють на наші органи чуттів в процесі своїх змін. Існування матерії без руху неможливе, як і рух немислимий без матерії, без того, що рухається. Матеріальні речі існують тільки у формі руху і завдяки йому. Їх власний рух детермінує їх існування. Рух – це спосіб існування речей, матерії в цілому. «Natur causa sui», як сказав Б.Спіноза в ХVІІ ст.

Кожна окрема річ – якісно неповторна у власному існуванні – змінюється, рухається по-своєму. Тобто, скільки речей, стільки і форм руху. Але, з урахуванням структурних особливостей і якісної специфіки матеріальних об’єктів на різних рівнях організації матерії, вони узагальнюються в деяких основних формах, які відповідають водночас певним практичним потребам і науковим цілям.

Як правило, виділяють такі основні форми руху матерії:

механічна – просте переміщення тіл у просторі (завдяки дії зовнішньої сили. Механістичний матеріалізм (ХVІІ – ХVІІІ ст.), який пояснював усякий рух лише механічними законами, тому і визнавав первопоштовх як зовнішню причину існування світу взагалі);



  • фізична – рух матерії на рівні атомарної її структури. В своїй якісній визначеності це вища (складніша) форма руху, де діють свої особливі закони і яку не можна звести до механічного руху; тут є і механічний рух, але він обумовлений не дією зовнішньої сили, а внутріатомною силою ядерного поля; до фізичної форми руху відносяться і інші види поля;

хімічна – молекулярний (речовинний) рівень руху матерії, який передбачає нижчі форми руху, включає їх в себе, але якісно не зводиться до них;

біологічна, що започатковується на рівні органічно-молекулярних структур та здійснюється в формі життя організмів;



  • соціальна форма руху, в якій матеріальні процеси суспільства, на відміну від природних процесів, реалізуються через свідому (духовну) діяльність людей. Це найвища і найскладніша форма руху матерії.

В основі даної класифікації основних форм руху матерії, як бачимо, лежить принцип сходження від простих до складних, від нижчих до вищих форм. В діалектиці цей принцип змістовно доповнює принцип загального розвитку світу (див. наступну тему). Без урахування структурно-системної субординації форм руху, якісної трансформації нижчих форм у вищі неможливо повноцінно пояснити загальний планетарний розвиток, зокрема еволюцію живої природи з подальшою появою людини і соціально організованої форми руху матерії.

Протилежністю руху є спокій. Рух має абсолютний характер, спокій – відносний. Абсолютність руху означає, що тільки завдяки йому можливо реальне існування матеріальних речей, які змінюються та перетворюються в інші. Тільки рух забезпечує безкінечне і вічне існування світу в цілому. З іншого боку, абсолютність спокою буде означати відсутність руху, а значить, відсутність матерії, бо він є способом її існування.

Поняття спокою пов’язане зі станом окремих речей, які постійно змінюються, але при цьому мають стійкість (тривалість) в своїх змінах, зберігають свою якісну визначеність (річ як така). Це і відображає філософська категорія спокою. Тобто, спокій розуміється як відносна нерухомість, як сталість, рівновага, стабільність предметів, явищ і процесів в їх русі. Стабільність окремого руху рано чи пізно руйнується переходом в інший рух. Тому спокій має плинний, тимчасовий, відносний характер. Спокій як стійкий стан рухомих речей є, таким чином, лише моментом універсального (абсолютного) руху і може розглядатись як конкретна форма руху, яка змінюється з невідворотним якісним зміненням речей.

Наявність відносного спокою являється умовою диференціації матерії на її нескінченно різноманітні форми руху та існування.

Невизнання відносного спокою зазвичай породжує в діалектиці ігнорування якісної визначеності речей (релятивізм) та заперечення в гносеології пізнаванності матеріального світу (агностицизм). Визнання абсолютного спокою приводить до заперечення руху та догматизму…

Існування матеріальних речей можливе лише в просторово-часовому континуумі. Простір і час – всезагальні форми буття матерії, її невід’ємні корінні атрибути. Не матеріальних, існуючих поза матерією, простору і часу не буває. І сама матерія без цих форм буття немислима. Простір – не «пустота» (Демокріт), не якесь зовнішнє «вмістилище», «ящик» (Ньютон), в якому знаходяться матеріальні речі (механістичне розуміння простору). Простір – це сама річ, її буттєві параметри – протяжність, структурність, розмір, маса, взаємодія з іншими предметами. Як і час: це не якась зовнішня система (шкала) відліку, а безпосереднє буття конкретної речі, яке характеризується тривалістю її існування і послідовністю зміни станів в її русі від минулого до теперішнього і крізь нього до майбутнього. Простір і час нероздільно поєднані в конкретному існуванні речей: простір визначається як межі буття предмета в певному часі, а час – як тривалість існування певного предметного простору.

Простір і час мають абсолютний характер, оскільки вони являються невід’ємними атрибутами будь-яких матеріальних речей і поза якими матерія не існує. Разом з тим вони мають і відносний характер, так як невпинно змінюються залежно від конкретних особливостей окремих речей. Чистих, однорідних простору і часу немає, є тільки «наповнений простір» (Гегель) і реальні процеси виникнення, становлення та розвитку предметів і явищ. Абсолютність простору і часу відносна, а їх відносність абсолютна, тому що тільки через окремі речі вони набувають реального існування.

Всякого роду годинники, як штучні засоби часового виміру, ніяк не пов’язані з природою речей, що живуть власним часовим буттям.Оскільки часові параметри існування окремих речей різні, людство придумало систему єдиного відліку часу відповідно до життєвого ритму свого земного існування, взявши за часовий еталон реальний рух Землі навколо Сонця. Аналогічні системи виміру використовуються і відносно просторових параметрів існування речей. Використання еталонних систем виміру неодмінно передбачає, що кожний предмет, процес, явище природи або суспільства має свої специфічні (власні і неповторні) просторово-часові характеристики, які виражають якісну відмінність речей.

З відносною абсолютністю простору і часу пов’язаний і їх переривно-неперервний характер: вони переривні стосовно обмеженого існування окремих речей і безперервні в нескінченному універсальному плині буття в цілому.

В земному бутті простір – трьохмірний, час – одномірний (і незворотний). Ці властивості нерозривно поєднані в кожному предметі і невід’ємні від його матеріальності і руху. В загальному висновку констатується єдність матерії, руху, простору і часу. Іншими словами, всяка матеріальна річ, перебуваючи у власному русі, має поєднані просторово-часові виміри (чотирьохмірність матерії переконливо доводиться сучасною теорією відносності). Тільки в єдності матерії, руху, простору і часу реально стверджується і розкривається матеріальне буття світу.



3. Свідомість – один із самих складних, загадкових та потаємних феноменів. Вона на протязі усієї історії захоплює людину, будучи, водночас, найбільш невловимою для пізнання. І це, перш за все, тому, що вона не матеріальне, а ідеальне буття, якого не можна «торкнутись руками». Свідомість являється результатом еволюції живої природи і пов’язана з психічною діяльністю вищих тварин, до роду яких належить і людина як біологічна істота. Як зазначалось вище, свідомість є продуктом високоорганізованої матерії – мозку.

Як ідеальне буття свідомість існує у вигляді образів, які відображають властивості матерії, але самі цих властивостей не мають (див. специфіку матеріального і ідеального буття). Свідомість є відображенням, але властивість відображення належить не свідомості самій по собі, а матерії, в природі якої закладена здатність універсального відображення. Це свідчить про те, що і свідомість має матеріальні корені (див. принцип матеріальної єдності світу), і тут абсолютне протиставлення свідомості і матерії («матеріальне – це не ідеальне» і навпаки) знімається. Властивість відображення в формі свідомості не привнесена невідомо ким і звідки, а «успадкована» від матерії як субстанції усього сущого. В ідеальному відображенні матерія «згасає», знімає свої властивості, трансформуючись в особливу форму буття.

Об’єктом відображення в свідомості можуть бути не тільки матеріальні речі, але і сама свідомість (самосвідомість, рефлексія) – тоді свідомість стає відображенням відображення.

Відображення – загальна властивість матерії, що проявляється на всіх рівнях її організації (неживої, живої, соціальної) і є результатом взаємодії, в процесі якої властивості одних матеріальних речей (систем) відтворюються в інших. На біологічному рівні свідомість являється продуктом взаємодії мозку з навколишнім середовищем за допомогою органів чуттів (діяльність центральної нервової системи).

Але не всякий мозок продукує свідомість. Вона існує лише в голові людини як суспільної істоти і тільки завдяки практичній діяльності, яка опосередковує відношення людини до навколишнього світу. Тому на рівні суспільного буття в мозку відображаються, насамперед, форми перетворюючої людської діяльності, і в них та через них відображаються усякі інші форми буття. Це опосередковане людською діяльністю відображення обумовлює здатність людини до абстрактного, розумового мислення. Схеми діяльності, постаючи ідеальними образами в свідомості, виступають певними проектами творчого перетворення світу. Такі ідеальні проекти можуть змінюватись, вдосконалюватись незалежно від зовнішньої дійсності (самостійна розумово-творча діяльність свідомості як суб’єктивної реальності). В подальшому вони матеріалізуються в результатах практичної діяльності, набуваючи статусу об’єктивної реальності.

Таким чином, на суспільному рівні свідомість як відображення – це результат взаємодії мозку з навколишнім світом на основі практики, що опосередковує цю взаємодію та породжує здібність абстрактного мислення.

Свідомість – продукт усього суспільства, адже всяка людська діяльність носить соціальний характер. Усвідомлення форм діяльності неможливе головою одного індивіда. Це усвідомлення здійснюється лише в процесі сумісної діяльності і спілкування співіснуючих індивідів, коли знання, досвід та навики окремих індивідів стають надбанням усіх суспільно поєднаних індивідів. Тому свідомість, перебуваючи в головах окремих індивідів (індивідуальна свідомість), разом з тим і перш за все, існує як суспільна свідомість (в різних своїх формах відповідно до основних форм життєдіяльності людей).

Існування свідомості в статусі самостійної суб’єктивної реальності забезпечується наявністю мови. Проте самостійність свідомості, як відомо, відносна – свідомість не може існувати в абсолютному відриві від матеріального. При всій своїй принциповій відмінності від об’єктивної реальності свідомість має власний матеріальний спосіб буттямову, завдяки якій вона лише і може бути самостійною.

Ідеальні образи в свідомості – це абстрактні поняття, що складають логічне мислення і які завжди втілені у відповідні слова. Слово є тілесною оболонкою ідеальних образів (понять). Воно – звук, створений гортанню; його також можна позначити письмовими символами (буквами). В синтаксичному зв’язку слів створюється мова, яка в цілому являється матеріальним носієм свідомості.

Мова – це засіб суспільного спілкування. Якраз завдяки матеріальності мови індивіди мають можливість обмінюватись в процесі спілкування своїми знаннями та досвідом, забезпечуючи духовне збагачення індивідів в межах одного покоління і духовну спадкоємність поколінь в загальноісторичному розвитку.

Будучи результатом психічної діяльності в цілому, свідомість (в широкому сенсі слова) охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення реальності в пізнавальному та емоційно-вольовому ставленні людини до світу. Філософія розглядає свідомість, насамперед, у вузькому сенсі слова – як абстрактне мислення, як розумову діяльність, з урахуванням в ній, безумовно, і емоційно-вольової спрямованості людського мислення.
Література

1. Алексеев П.В. Философия: Учебник для вузов / П.В.Алексеев, А.В.Панин. 3-е изд. – М.: Проспект, 2005. – 608 c. – С. 420-462.


2. Введение в философию: Учебник для вузов. В двух частях. Часть 2. / И.Т.Фролов, Э.А.Араб-оглы, Г.С.Арефьева [и др.]. – М.: Политиздат, 1989. – С. 15-94, 288-317.

3. Гартман Н.К. К основоположению онтологии / Н.К.Гартман. – Пер. с нем. Ю.В.Медведева. – СПб.: Наука, 2003. – 639 с. – (Слово о сущем).

4. Губин В.Д. Онтология: Проблема бытия в современной европейской философии / В.Д.Губин. – М.:РГГУ, 1998. – 191 с.

5. Миронов В.В. Онтология и теория познания: Учебник / В.В.Миронов, А.В.Иванов. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.

6. Мир философии. Книга для чтения. В 2-х частях. Часть 1-я. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М.: Политиздат, 1991. – 672 с. – С. 184-280, 301-315.

7. Молчанова А.А. «Онтология»: Как мы её понимаем? / А.А.Молчанова. – Историко-философский ежегодник Хайдеггера '199. – М.: Наука, 2010. – С. 117 – 126.

8. Основи філософії: Навч. посібник / П.І.Гнатенко, В.Б.Окороков, В.І.Пронякін, О.О.Осетрова. – К.: Вища освіта, 2009. – 335 с. – С. 125-180.

9. Причепій Є.М. Філософія: Підручник / Є.М.Причепій, А.М.Черній, Л.А.Чекаль. – 2-е изд. – К.:Академвидав, 2005. – 592 с. – С. 291-340.

10.Рубашкин В.Ш. Онтология: от натурфилософии к научному мировоззрению и инженерии знаний / В.Ш.Рубашкин, Д.Г.Лахути // Вопросы философии. – 2005. – № 1. – С. 64—81.

11. Філософія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / Кол. авторів; за ред. Л.В.Губерського. – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с. – С. 288-352.


Питання для самоперевірки

1. В чому філософський зміст категорії буття?

2. Які є основні форми буття? Співвідношення матеріального і ідеального буття.

3. Визначте категорію матерії. В чому її відмінність від категорії буття?

4. Взаємозв’язок матерії і руху. Які основні форми руху матерії ви знаєте?

5. Характерні властивості простору і часу як філософських категорій.

6. Обгрунтуйте нерозривний зв’язок матерії, руху, простору і часу.

7. Сутність свідомості як відображення матерії. Свідомість і мова.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка