Вступ. 1-2 Розділ I. Стежками Олекси Довбуша. 3-11



Скачати 392.3 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації17.01.2018
Розмір392.3 Kb.
  1   2

Курсова робота

Олекса Довбуш в очах народу та Романа Федоріва


Зміст
Вступ . 1-2



Розділ I. Стежками Олекси Довбуша. 3-11

( Огляд документів та історичних розвідок про

опришківського ватажка ).
Розділ II. Постать, оповита легендами. 12-19

( Формування образу Олекси Довбуша у народному уявленні ).


Розділ III. Олекса Довбуш очима Романа Федоріва. 20-31

( Постать героя повісті Романа Федоріва „Жбан вина” ).



Висновок. 32-33



Примітки. 34-35
Список використаної літератури. 36
Вступ

В історії України багато славних імен, героїчні подвиги яких вписані золотими літерами в історію народу. Серед них особливої уваги заслуговують Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун – плеяда прославлених українських героїв: легендарних полковників і сотників, славетних керівників гайдамацьких рухів (І.Гонти та М.Залізняка), безстрашних борців за селянську волю Устима Кармелюка та Лук’яна Кобилиці. Їх боротьба оспівана в багатющій народній творчості – українських думах, піснях, переказах, легендах.

Серед цих постатей, оповитих легендами і піснями, особливе місце займає опришок Олекса Довбуш. Карпатське опришківство залишило помітний слід в історії українського народу. Ще й досі на Прикарпатті, Закарпатті й Буковині знаходимо печери, скелі, річки, долини, які народ пов’язує з іменами борців проти кріпацтва, опришків, та їх прославлених ватажків.

Записи, викарбувані на багатьох стрімких скелях, каменях і столітніх деревах, як і найрізноманітніші легенди, зберігають пам’ять народу про національних героїв України ­­­­­­­­--- Олексу Довбуша та його попередників і наступників.

Процес формування образу Олекси Довбуша в народній творчості і літературних творах став предметом цієї роботи.

Метою дослідження: показати бачення образу Олекси Довбуша в народній творчості, зокрема легендах, і в літературних творах, зокрема у повісті Р. Федоріва “Жбан вина”.

Завдання дослідження:


  • простежити життєвий шлях Олекси Довбуша на основі документів і фактів, описаних у працях істориків;

  • показати своєрідність зображення героя у легендах краю;

  • проаналізувати образ Олекси Довбуша у повісті Р. Федоріва “Жбан вина” і його зв’язок з народною творчістю;

  • дослідити схожість і відмінність образу героя в легендах і літературних творах.

Методи дослідження: аналіз історичних джерел, наукових праць, народних легенд та повісті Р. Федоріва “Жбан вина”; зіставлення історичних відомостей про Олексу Довбуша з уявленнями народу про героя, зафіксованими у легендах, та образом, створеним Р. Федорівим у повісті “Жбан вина”.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновку, додатків та переліку використаної літератури.

Перший розділ („Стежками Олекси Довбуша„) вміщає історичні відомості про героя. Для висвітлення цієї теми була використана історична література, а саме “Історія Прикарпаття” та “Олекса Довбуш (1700 – 1745рр.)” В. Грабовецького.

У другому розділі („Постать оповита легендами”) автором відслідковується образ Олекси Довбуша, що формувався протягом десятиліть в народних легендах. Основна література, що була використана: “Змієві вали” С.В.Лишанича, “Легенди Карпат” Г.І.Ігнатовича, “Довбушеві гори” Р. Зубанича.

Третій розділ („Олекса Довбуш очима Романа Федоріва”) присв’ячений формуванню образу народного героя в романі “Жбан вина ” Р. Федоріва і порівнянню “Олекси народного” з “Олексою авторським”.

Серед додатків до роботи можна знайти історичні карти походів і поховань Олекси Довбуша, фотокопії будинків Дзвінчука, історичні документи : маніфест Довбуша та ксерокопію документа, що засвідчує звільнення Дзвінчука від повинностей перед паном. А також ксерокопію єдиного портрета Олекси Довбуша, виконаного невідомим художником.

Розділ I.Стежками Олекси Довбуша.

( Огляд документів та історичних розвідок про опришківського ватажка ).


Хто був недавно князем і владикою тих гір,


орлом того воздуха, оленем тих борів,

паном тих панів аж ген по Дністрові води?

Довбуш! Перед ким дрожали смілі і

сильні, корилися горді? Перед Довбушем!

Іван Франко

Олекса Довбуш (в судових актах названий Довбущуком) народився 1700 року в сім’ї убогого селянина – комірника в селі Печеніжині Коломийського повіту. Відомий історик Ю. Целевич досить чітко визначив соціальне походження Довбуша. “Батько Олекси – Василь Довбуш ­­­-- сидів у 1739р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього газди Гаврила Твердюча і не мав зовсім нічого, крім овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки”1

Аналогічне твердження знаходимо також у працях інших дослідників опришківського руху. Так, М. Білоус писав, що батько Олекси “був заробітником, сидівши в комірному, а називався Василь Довбуш”2 І. Сосенко вказував, що Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були “цілим маєтком їх батька...”3.

Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав: “Старий Добош мешкає в мого господаря Твердюча в комірному”4. В судових актах записано, що 26 липня 1739р. перед Станіславською судовою лавою “був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердю, у котрого в комірному мешкає Василь Добош”5.


Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення , комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом до існування, як засвідчують документи, були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав В.Добош, котрого селяни винаймали на рік. Таким пастухом влітку 1739р. був якийсь Олекса Жолоб. Йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах. Коли суд запитав Олексу Жолоба, чиї він пасе вівці, той відповів: “Свої, братів старого Василя Довбуша, в одній череді всього села Марківки, а винаймали марківчани, щоб доглядав усіх овець”6. Коли ж судді запитали, чия була черга пасти і доїти тих овець, - відповідав: “Старого Василя Довбуша”7.

Отже, без сумніву, дитинство Олекса Довбуш провів у злиднях. Малим хлопчиком пас із батьком вівці.

З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана, про якого йдеться пізніше, та дружину, що стала учасницею походів 1741-1743рр. Вона, правдоподібно, у 1741р. перебувала в опришківському загоні, тому що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси, “де є жінка Довбуша”8.

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки: “Отак тепер не буду газдувати, але й пан не буде панувати”9.

Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш “вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій пошані...”10.Перший період антифеодальної діяльності Довбуша охоплює 1738 – 1743рр.

Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село. Наймит Гаврила Твердюча, у комірному в якого перебував Василь Довбуш із сім’єю, розповідав на допиті в 1739р., що сини

Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з’являлися у Печеніжині. Але до хати вони не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею, а “відходячи, залишали родичам грошову допомогу” 11 .

Навесні 1739р. Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому грунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. Іван, охоплений сліпим гнівом, так “вдарив брата топірцем по нозі”12, що Олекса на все життя залишився кривим. У пісні співається:

Та й на ніжку налягає,

Топірцем ся підпирає.

З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину.

Особливо активно діяли опришки О.Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738р. Їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа.

У жовтні 1739р. Довбуш прибуває на солеварню в с.Текучу і розправляється з лихварем Лошаком, про що свідчать зізнання опришка Панейчука13.

Народний месник нападає на шляхетські маєтки в Уторопах, Товкачику, палить панський двір у селі Вербіжі біля Коломиї. “Опришки забрали гроші і деякі речі”14. Карає шляхту у Воскресінцях, погрожує спалити Кутиза – ненависного пана за страту опришків, мстить багатієві в Ясенові, Микуличині, успішно діє в інших містах Покуття.

Основним місцем перебування Довбуша та його загону в 1742 – 1743рр. була гора Стіг – стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному крилі гірського пасма Чорногори. Звідси народні месники за допомогою закарпатських опришків завдавали дошкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й багатіям Закарпаття.

Але найбільшого розголосу набула розправа Довбуша над Дідушком у Довгополі. Це був відомий багатій, мав маєток, чимало слуг, а також отари овець та просторі полонини. Дідушко, боячись, аби Олекса Довбуш не зруйнував маєтку,

5

докладав багато зусиль, щоб упіймати його. Він наказав селянам Довгопілля та інших навколишніх сіл видавати опришків, а за голову самого Олекси обіцяв значну грошову винагороду.



Звичайно, все це стало відомо ватажкові, і він вирішив розправитися з Дідушком. Олекса Довбуш не забирав ніякого майна і грошей, а про загибель Миколи Дідушка залишився запис у метриці с. Довгопілля від 1772р. У ній сказано: “Року Божія 1742, м-ца Мая, дня третього Миколай Дідушко Атаман Довгопольський пострадав от Алексія, опришка, Добошем названого, котрій Добош первіє онаго муками суворими истязя, а по сем главу єму сокирою отсіче и храмину сь трупом сжече, главу же собою взят и никто же не веть, томко он сам, где ю скри”15.

Навесні 1743р. Довбуш знову збирає загін на горі Стіг і починає походи. Коли в попередніх роках він розгортав діяльність на Коломийщині, в її південно – західній частині, то в 1745р. починає діяти на східному Поділлі.

Перехід Довбуша з гірських районів у підгірські й низовинні – надзвичайно цікаве явище. Воно свідчить про те, що Олекса бореться не лише в горах, а й сходить “в доли, щоб і там наносити панам удари”16.

Розправи Довбуша з різними лихварями, орендарями у 1738 – 1745рр. викликали серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Довбуш здобуває заслужену повагу серед народу: “Дай, боже, - казали, - тому Довбушеві всього того, що має, Дай, Боже, йому здоров’я та прибуток добрий...”17.

Навіть шляхта вимушена була визнати популярність Довбуша. Коронний гетьман Йосиф Потоцький, який володів у Прикарпатті великими маєтками, в серпні 1742р. у спеціальному універсалі вказував шляхті на серйозну небезпеку від опришків Довбуша. “Широко відома в цілому Покутському і Підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбуша, який від 3-х років з купою зібраних опришків нападає на шляхту”18.

Аналізуючи діяльність опришків під проводом Довбуша, не можна обійти увагою самої його особи. Звичайно, всі шляхетські джерела, що подають звістки про Довбуша, оцінюють його негативно. Вони постійно називають

6

опришків “гультяями”, “розбійниками”, а самого Олексу характеризують як “немилосердного вбивцю”, “страшного розбійника”19, а в зверненні княжни Яблоновської Довбуша названо “герштом усіх заворушень, виступів, смоком, вихованим у Запрутських горах”20.



Однак, уважно аналізуючи історичні джерела, переконуємося у тому, яким добрим, гуманним і справедливим був Олекса Довбуш.

“У 1850р. 120- річний житель с. Вижнє Жаб’є Шімон, котрий юнаком бачив Довбуша, розповідав, що Олекса був високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, проникливий погляд, дзвінкий голос”.

На ньому була шапка з павиним пір’ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним – два пістолі, порохівниця, капшук на тютюн, торба, на плечі – кріс. Довбуш носив червоні штани і був взутий в постоли”21. За свідченням яблунівського губернатора Колендовського, при пораненому Олексі “не знайшли жодних прикрас, на ньому була лише порохівниця з блехою1, позолочена каравака2, талісман3, два медальйони і пляшечка, в якій було мило та святі дари, грудка срібла, дві срібні голки, хрест руський, різьблений, 9 зерен пшениці у вузлику. Все це було у шкіряній мошонці”22. Отже, Олекса Довбуш дотримувався звичаїв і вірувань, характерних для Гуцульщини.

Довбуш був фізично сильною людиною. Про це переконливо свідчить факт, що він високо підняв зв’язаного Дідушка з сином однією рукою і, демонструючи свою силу в оточенні прислуги і опришків, заявив: “Ось так-то в’яже Довбуш, пане Дідушку”23.

Кожен опришок був добре озброєний. Сам Довбуш носив рушницю, два пістолі, топірець, рогатину4 і палаш5. Палаш був відзнакою влади і належав тільки ватажкові загону. Перед смертю Олекса передав побратимам пістолі і рушницю.
1.Бляха – металева пластинка для прикраси.

2.Талісман – предмет, що, за марновірними уявленнями , має чудодійну силу і оберігає від небезпеки його власника.

3.Рогатина – холодна зброя у вигляді ножа , насадженого на довгий дерев”яний держак.

4.Палаш -- холодна зброя з довгим, прямим широким двосічним клинком на кінці, що нагадує шаблю.

Успіху боротьби опришків із шляхтою сприяли добра організація загону та міцний зв’язок із селянами, які всебічно підтримували повстанців. Потоцький був змушений визнати, що знищити загін Довбуша важко, оскільки він із своїми опришками має сховища і притулки по різних селах.
Легендарний герой зібрав у свій загін найбільш убогих, відданих справі боротьби селян з різних околиць України, а також Угорщини і Молдавії.

Сила Олекси Довбуша була не в кількісному складі, а в бойовому дусі загону, в успішному оперативному керівництві. Запоруку успіху становили елементи партизанської тактики боротьби: несподіваність, конспіративність, блискавичність наступів і відступів, а також міцна підтримка селян. Опришківська тактика в гірських умовах неподалік кордонів робила Довбуша невловимим і грізним. Раптово з’являючись у різних місцях, його загін створював враження неймовірної сили. В очах народу як сам Довбуш, так і його опришки були легендарними і непереможними героями.

Налякана успішними виступами Довбуша, шляхта вдалась до різних заходів самооборони. Проти невеличкого загону діяли каральні експедиції – смоляки – організовані з місцевої шляхти на чолі з полковником Пшелуським, а в період найширшого розмаху діяльності ватажка гетьман Потоцький надіслав на Прикарпаття 2500 чоловік королівського війська.

Деякі побратими Довбуша були спіймані і жорстоко покарані в Станіславській кріпості маєтку Потоцького, проте впіймати ватажка не вдалося.

У відповідь на ці події Довбуш відповів новим наступом. 1744 – 1745рр. були періодом найактивнішої діяльності народного месника.

Ще десь наприкінці квітня 1744р. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов р. Дністер. На початку травня він напав на маєток шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Яка причина могла спонукати ватажка подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують К. Золотницького як жорстокого гнобителя селян. Шляхтич –

полковник коронного війська гетьмана Й. Потоцького. Його маєтки знаходились у Борщеві. Гетьман Потоцький, утихомирюючи селянсько–опришківський рух і наступи козаків влітку 1739р. у Галицькій землі, доручив Золотницькому “зі своїм полком увійти на Покуття, на пограниччя та громити свавільні купи козаків”24, в тому числі

й опришківські загони Довбуша.

Розлючений Золотницький, використовуючи своє призначення на військову владу, почав знущатися над селянами і православним духовенством. Наскільки його дії були свавільними і спустошливими, засвідчує те, що 9 березня 1739р. Потоцький спеціальним листом викликав його на генеральний військовий суд за нечувані знущання у селах Се маківці, Липиці й Вовчківці.

У гетьманському листі писалося: “...Їх милостиві пани, ставши в селі Семаківцях, дозволили собі знищувати маєтки Речі Посполитої. Підданим почали чинили насильство і дозволяли на биття... А особливо пан Золотницький , крім інших вказаних шкід, з села Липиці... гнав підданих до села Борщева...і чинить їм великі кривди...”25.

Але гетьманський виклик не заспокоїв розгнузданого шляхтича і у 1744р. він був втретє викликаний на генеральний військовий суд.

Крім цього, сам Золотницький дуже погано ставився і до своїх селян у Борщеві.

Отже, зрозуміло, чому Довбуш 4 травня напав на маєток шляхтича. Полковник благав пощади, але Довбуш сказав: “Не по гроші сюди прийшов, а по твою душу...”26.

Після походу на Поділля Олекса Довбуш повернувся на Закарпаття і вже в червні – липні перебував там, де здійснив напад на Богородчанську фортецю і спалив у ній шляхетські книги, знищив маєтки, підійшов під Дрогобич і Турку, щоб помститися лютому орендарю Зельману. Успішні виступи опришків у 1744р. впливали на розвиток антифеодальної боротьби селян.

Вже 13 травня 1845 р., як засвідчують нові архівні матеріали, поширилася звістка про Довбуша на Поділлі у районі Рогатина . Його загони з”являлися в багатьох

містечках Рогатинщини . Шляхтичі бачили 12 опришків біля с. Янушкова . Туди негайно були вислані розвідники, однак і це не заспокоїло місцеву шляхту . Іншими словами , переполохана шляхта Рогатинщини , боячись Довбуша , масово покидала маєтки і переховувалася за мурами Рогатина .

Наприкінці травня 1745 р. серед шляхти в околицях Надвірної зчинився переполох , а 23 травня стало відомо , що в с.Зеленому побував Олекса Довбуш з десятьма побратимами.

Про останні походи Довбуша виявлено мало документів . Тілька із зізнання Василя Баюрака відомо , що влітку 1745 р. приблизно в червні – липні ватажок перебував деякий час у Закарпатському с. Ясині .

З Микуличина Довбуш ввечері 23 серпня пішов до Космача розправитися зі Степаном Дзвінчуком , котрий готувався вбити ватажка опришків. Однак важливо виявити до кінця , чому Довбуш пішов саме у Космач . Це дасть нам змогу розв”язати спірне питання про загибель Олекси .

Отже , галицька шляхта оголосила у всіх селах , що хто спіймає або знищить Довбуша , той буде звільнений від феодальних повинностей . Ф . Карпінський у мемуарах згадує: „ Дзвінчук для користі , обіцяної від дідичів, вночі засів у сінях з добре набитою рушницею і під час приходу Довбуша вистрілив у груди з кількох кроків”27. При цьому Дзвінчук на початку зізнання заявив , що Довбуша привела до нього теща з Криворівні, аби помститись за те, що він не хотів віддати їй віно ,яке належало покійній першій жінці, її дочці”(с.28).

Отже теща знала про намір Дзвінчука. Далі серед історичних документів знаходимо цікаві дані про підготовку Дзвінчука до вбивства Довбуша. Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблоновською, що саме з його допомогою Дзвінчук виявив „вірність і хвалебний вчинок, убивши відомого опришка” (с.29). Проте це не так важливо, хто саме підготував убивство, важливий сам факт: шляхта це зробила.

В останні години біля Довбуша були його два найближчі товариші --- Василь Баюрак та Павло Орфенюк. Олекса

Довбуш помер 24 серпня 1745р. Тіло Довбуша шляхта возила по селах, щоб переконати народ у тому, що він загинув, а потім виставила у Коломийській ратуші. З історичних документів довідуємось,що гетьман наказав порубати тіло на дванадцять частин і розвішати на полях в одинадцяти селах і містах Покуття.

Власниця маєтків Покуття княжна Теофілія Яблоновська, за порадою гетьмана Потоцького, нагородила вбивцю Довбуша привілеєм, звільнила його від феодальних повинностей.

Аналізуючи антифеодальну діяльність Олекси Довбуша, доходимо переконливих висновків, що він був виразником прагнень народу до волі та соціальної рівності. Протягом семи років він боровся із соціальною несправедливістю --- карав панів, орендарів, інших багачів, нищив і палив їхні маєтки, документи, в яких були записані селянські борги. Цими активними діями він захищав селян від несправедливості, а вони в його особі вбачали месника і захисника.

Нововиявлені документи вказують на письмові звернення Довбуша до шляхти під Туркою. Є також сліди існування”Маніфесту Довбуша проти князів”. Тривалість боротьби і написання відозв --- „карток” „маніфесту” підносять Олексу до рівня видатних керівників національно-визвольного руху на Україні в епоху феодалізму.

В умовах соціального і національно-релігійного гніту польсько-шляхетських окупантів,які захопили західні українські землі, виступи Олекси Довбуша набрали рис національно-визвольного руху.

Розділ II.Постать, оповита легендами.

(Формування образу Олекси Довбуша у народному уявленні).





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка