Всесвіт олеся бердника



Сторінка1/19
Дата конвертації15.01.2018
Розмір3.76 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


ТВОРИ, ЩО УВІЙДУТЬ В СЕРІЮ
Поза часом і простором

Людина без серця

Привид іде по Землі

Шляхи титанів

Стріла Часу

Серце Всесвіту

Катастрофа

Подорож в Антисвіт

Марсіанські «зайці»

Сини Світовида

Діти Безмежжя

Дві безодні

Хор елементів

Вогняний вершник

Подвиг Вайвасвати

Чаша Амріти

Дике поле

Сузір'я Зелених Риб

Покривало Ізіди

Окоцвіт


Остання ніч

Зоряний Корсар

Лабіринт Мінотавра

Альтернативна Еволюція

Словник Ра

Тартар


Вогнесміх

Падіння Люцифера

Пора звести Блакитний Храм!..

Жива вода

Серце Матіоли та інші легенди

Пітьма вогнища не розпалює...

Це огненне слово - свобода

Астероїд Свободи

Камертон Дажбога

Тайна Христа

Пісня Надземна

СВЯТА УКРАЇНА, вибрана публіцистика

ЗОЛОТІ ВОРОТА, поезія
Золоті

Ворота
Поезія, публіцистика,

інтерв'ю


Київ

«Смолоскип»

2008
Бердник, Олесь

Золоті Ворота: Поезія, публіцистика, інтерв'ю / Упоряд. та передм. Г. Бердник. - К.: Смолоскип, 2008. - 416 с; портр. - (Всесвіт Олеся Бердника).


«Вся моя літературна та громадська діяльність була спрямована до розкриття у читача вищого космічного рівня мислення, чуття, творчості», - писав Олесь Бердник. Славнозвісний фантаст-дисидент належав до тих рідкісних людей, які здатні відкинути все тимчасове і поверхове, думати одвічними архетипами. жити категоріями Всесвіту, Світла, Любові.

Але пориваючись до вищих сфер, Олесь Бердник ніколи не забував і про Матір-Націю, любов до якої сформувала його творчу сутність. Тож прикметно, що у віршах, містеріях, самвидавних та друкованих статтях, інтерв'ю, котрі увійшли до ЦЬОГО тому, нерідко стоять поруч два слова - Дух і Україна.

© В. Бердник-Сокоринська, 2008

© «Смолоскип», 2008


ЗОРІ ТА ТЕРНИ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА
...Мій батько народився в пустельних степах Миколаївщини. Перші спогади хлопчика — безкрайні поля, які в щасливі роки давали багатющий урожай, а в засушливі літа були схожими на похмурі інопланетні пейзажі. І ще — пісні матері, котрі стали для майбутнього фантаста першим місточком у прекрасний світ мрії.

Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: «Чи можна долетіти туди, до зірок, до Місяця?» Мати відповідала: «Ну що ти, синку, до Місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти». І тоді малий Сашко відповів: «Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти». Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.

У школі батько захопився фантастикою: романи Герберта Велса, Жуля Берна, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот...

...У 1944-му батько пішов добровольцем на фронт, став мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже по закінченні війни та демобілізації, повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став студентом театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 1949-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики у сфері мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). За півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ю статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі...

Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжети, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за ґратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: «блукання» колами сталінських таборів стали справжньою школою, котра сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над сенсом буття, і над тим, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей. котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були осереддям інтелектуальних сил країни.

Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлагу його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до «отпєтих» (так називали безнадійних рецидивістів). Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, спину скував холод. Нарешті «пахан» кивнув, запитав, як звуть. Він відповів. «За що тебе сюди?» «Не знаю відказав батько. — Не говорили». «Пахан» хмикнув. «Не говорили. Добре, сідай». Батько приземлився на розстелену куфайку. «Романи знаєш?» раптом запитав «пахан». «А що вам подобається?» «Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай...»

І — згадував батько — чомусь він захотів переповісти бандитам «Аеліту» Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: «Де ти, де ти, сину Неба?..», «пахан» раптом... схлипнув і, витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще. І наступного дня також...

Так фантастика порятувала йому життя. Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім «стажем» так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання...

...У 1957 році вийшла батькова перша книга - «Поза часом і простором». Він став письменником-фантастом. І, очевидно, ніщо не буває випадковим, навіть назва першої книги. Тому що уся його творчість і всі його філософські роздуми були присвячені саме цій проблемі: як людина може вийти за межі часу й простору?

Батька прийняли до Спілки письменників. Книги його розходилися миттєво, пачками він отримував листи від читачів. Зав'язалося листування з людьми, котрих батько завжди вважав своїми наставниками та натхненниками.

Батько часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клуби, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з'явлення на Землі прибульців, про те, що випадки контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору...

А йшли 60-і роки.

Декому не подобалися такі погляди популярного фантаста. І в хід була пущена «важка артилерія». Спершу у московській «Литературной газете» з'явилася розгромна рецензія на книгу «Подвиг Вайвасвати» (роман про останні дні легендарної Атлантиди). Наклад книги спробували вилучити з книгарень. Потім у «Літературній Україні» та інших республіканських газетах почали «громити» інші книги — «Чашу Амріти», дитячу повість «Окоцвіт» (чим не догодила фантастика для підлітків ідеологічним бонзам, сказати важко!). А коли вийшов «Зоряний Корсар», який став справді культовим романом і буквально за тиждень зник з прилавків книгарень, — так до цього часу й невідомо, чи то його розхапали читачі, чи то вилучили пильні сторожі радянської пропаганди, — за батька узялися всерйоз.

У цей же час він здружився з відомим поетом й письменником Миколою Руденком. Так почалася батькова правозахисна діяльність. Виступи на захист колег, котрих виключали зі СП, підтримка Декларації прав людини. Організація Української Гельсінської групи. Розробка ідей Духовних Націй та Альтернативної Еволюції - так батько назвав своє бачення преображеного людства та формування нового суспільства, нової людини, нових стосунків... Есей про життя в атмосфері любові, мудрості, краси й пізнання він відіслав до ООН, і його зареєстрували там як робочий документ та опублікували в західних мас-медіа.

«Вдячність» із боку влади не змусила себе чекати. Виключення із Спілки письменників, обшуки, постійне стеження, безробіття, арешт, суд, вирок, сумнозвісний 36-й табір Кучино... На суді ідея Альтернативної Еволюції проходила як доказ «особливо небезпечного державного злочину». Втім, батько не любив про це говорити. Він згадував Інше...

Відбувся суд, батька відправили етапом «на зону», — а через рік дозволили побачення з дружиною, моєю мамою. Іде він під конвоєм по в'язничному двору — у смугастій робі, руки за спиною, очі в землю, «крок вправо, крок вліво — розстріл», І думає про те, як зараз, принижений і змучений, стане перед очі коханої жінки. Раптом бачить: декілька квіточок пробилося крізь асфальт біля стіни. Він зупинився і каже конвоїрам: «Я йду на побачення з дружиною. Можна зірвати пару квіток?» Солдати переглянулися, кивнули. Батько згадував, що ніколи він не мав такого відчуття свободи, як тоді, коли відступив на два кроки убік від конвою і зірвав ті квіти — конюшину й дві ромашки. Мама розповідала: ніколи не забуде, як він переступив поріг кімнати з цим «букетом» у руках. Три сухі стеблинки досі зберігаються серед родинних реліквій — тюремні квіти.

Значно цікавіші часи настали після звільнення, коли батько знову почав писати, продовжив громадську діяльність. Створив організацію «Українська Духовна Республіка», намагаючись практично втілити ідеї Духовних Націй та Альтернативної Еволюції, — вибудувати модель суспільства, яке наріжним каменем свого розвитку ставило б примат Духу. А коли в 1990 році був скликаний Перший Всесвітній Собор Духовної України, що пройшов у прикарпатському місті Коломиї, і на нього з'їхалося понад півмільйона людей з усього світу, батько сказав: тепер, коли його Ідеї полетіли світом, не страшно й померти...

Батько дуже любив мандрувати. Замолоду ходив пішки. Сходив усю Україну. Його чарували гори. Був на Алтаї, Памірі, Кавказі, про Карпати навіть говорити не варто — напевно, в українських Карпатах немає куточка, де б він не побував. Піднімався на кілька вершин Тянь-Шаню. Подумував навіть про те, щоб по якійсь гірській системі перейти кордон — і піти на Схід. І був щасливий, коли випала нагода побувати в Гімалаях та на Тибеті, відчути ту велич, створену природою.

Там же, в Індії, відбулися дивовижні зустрічі: із Святославом Рерихом, з Оракулом Тибету. Оракул Тибету зробив дивовижне пророцтво. Він сказав: із землі, що підняла на свій герб священну зброю Шиви (зброєю Шиви традиційно вважається золотий тризуб. — Прим, авт.) почнеться духовне піднесення людства і новий розвиток цивілізації.

Була ще поїздка до Канади та США. Зустріч із покійним патріархом Мстиславом. Знайомство з письменником та езотериком Ричардом Бахом, автором культової книги «Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон». Він, почувши про ідею Духовних Націй, сказав: «Я хотів би бути представником народу, що народжує подібні ідеї...»

Чи чекав батько нагород за свою творчість? Визнання читачів — ось найбільша винагорода для письменника. А його книги пам'ятають і люблять, хоча останні роки свого життя батько нічого не писав. Він часто отримував листи від своїх читачів — тих, давніх, і зовсім юних. Не забували й колеги-фантасти. Вже в останні роки життя батько одержав нагороду «Філософський камінь» від Харківського міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний міст» — за заслуги перед фантастикою. Від Миколаївського фестивалю фантастики «Планета 8141 Nikolaev» - спеціальний приз «Пророк у Вітчизні». Батькові книги виходили за кордоном, а роман «Зоряний Корсар», за даними мережі Інтернет, перекладений 26-ма мовами. Чи це не свідчення любові, і чи це не найбільша нагорода, якої може бажати творець?

Так, батькове життя можна назвати тяжким. Але він завжди говорив, що тяжкі часи й екстремальні ситуації — наші вчителі. Батько любив повторювати: перше ув'язнення зробило його письменником, друге — мислителем, цькування з боку влади - дисидентом, виключення із СПУ - художником. А хвороба подарувала можливість осмислити те, на що бракувало часу раніше...

Багато людей називають батька своїм учителем. Він же ніколи не вважав себе наставником. Він казав: «Я не учитель, я друг і натхненник. І якщо комусь близькі мої погляди й думки - ми супутники на вічній дорозі пошуку...»

Громовиця Бердник

Мрію

Про незвичайну празоряну дію...

Де, і для кого, і з ким?

Вітер повіє, мрію розвіє,

Ніби легесенький дим...

Все-таки, маю, маю надію...

Ой та надія, мрія пташина,

В небо навіки,

навіки полине...

СВІТОНІЯ –

ДЕРЖАВА СВОБОДИ
Час настає - Час Небувалого Народження. Чудо? Ні! Здавна суджена Реальність, така ж проста і прекрасна, як перетворення гидкої гусені на барвистого метелика. Всі бачили цю метаморфозу, але майже ніхто не надає їй глибинного універсального значення для всієї світобудови. Отже, повторю — час настає! Л тому пишу все відверто, відкрито, бо сподіваюся, вірю, що до цих аркушів не доторкнуться гидкі руки тих мізерних людей, котрі люблять ритися в чужих тайнах, бо своїх не мають і не матимуть; адже тайна – прерогатива і привілей Синів Бога, бо вони несуть у душі невичерпне, невмируще Зерно Вічного Буття. Саме це зерно і б причиною вікового КОСМІЧНОГО герцю. Саме цей герць призвів до страшної поразки дух людства, котре не зуміло зберегти свою суверенність перед лавиною Пітьми і віддало Золотий Талант Бога міріадам узурпаторів.

Але про педалі. А спочатку — кілька слів аналізу Людини, як Мікровсесвіту, як Самосвідомого Фокусу Прасубстанції. покликаного очолити Космічну Еволюцію.

Чи може сучасна Людина виконати свою божественну місію, чи може дати Розум і Серце Безмежності? Безумовно — ні!

Людина розірвала Тканину Єдності і Буття і стала паразитом Космосу, а отже, ввійшла в конфлікт із Космічним Правом. Вона знехтувала Божественну Реальність і спробувала створити «свою», незалежну «реальність», але отримала тільки ЛАХМІТТЯ РЕАЛЬНОСТІ.

Саме так — лахміття, осколки, карикатуру Реальності. Давайте поглянемо, з чого тчуться свідомість, почуття, дух, інформаційний багаж сучасної мислячої істоти? Чи природна вона, чи органічна, чи монолітна, чи стихійна, чи розумна, зрештою?

Ні, ні, ні! Тисячу разів — ні!

Вона лише духовний «арлекін», мозаїка випадкових ідей, почуттів, «знань», зустрічей, державних чи партійних деспотій, архаїчних, релігійних, окультних, містичних забобон і в тощо.

Простежмо долю окремої людської істоти від народження до смерті: з чого складається її психічний тип, яка основа її духовного єства, чи має вона бодай невеликий шанс осягнути Одвічну Тайну Кореня Буття тобто злитися з Божою Сутністю?

Людське дитя після появи його в цьому світі атакується легіонами ілюзорних, ворожих, сатанічних сил. Я не можу займатися філософським аналізом ситуації. Я лише хочу висловити кілька міркувань перед тим, як запропонувати альтернативу.

Стіну псевдореальності мурували злобні й хитрі руки протягом тисячоліть. Основна мішень Сатани — серце і розум людини, почуття й інтелект, а отже, зброя Релігія й Наука (Пізнання).

Найдревніший шлях самопізнання релігія. Чому ж вона навчала людей, до чого привела?

Основна теза всіх ортодоксальних релігій гріховність, нікчемність Людини. Людина розірвала зв'язок з тим, хто нібито створив її, порушивши певну угоду, спілку, дружбу. Таким чином вона була відділена від первісного Світу Єдності і змушена жити у сфері смерті й безвиході. Апологети «бога світу цього» вловлювали впродовж тисячоліть на цей гачок нестійкі та боязкі душі, прищеплювали їм ідеї страху, покори й приреченості. Це ставало вродженою сутністю. Надія була тільки на милість невідомого Судді, Але Суддя не маніфестував себе, зате його земні креатури невтомно запалювали смертні вогнища для Синів Правди.

А коли дух Людини забунтував супроти одвічної приреченості, розпочавши епоху вільного Пізнання, то він недовго радів: Сатана під виглядом Науки випустив іншого звіра «з рогами ягняти». Якщо Людина релігійного світогляду ще могла сподіватися на милість Бога, то людина «наукового» світогляду — мізерна пилинка перед порожнечею космічної безодні. Вона повисла у холодній невимірності Часу-Простору, розіп'ята раціоналізмом на хресті смертності й тимчасовості.

Така маніпуляція свідомістю поколінь від давнини до наших днів новела людство на манівці прагматизму, псевдопізнання, бездуховності. Така маніпуляція кидала психіку з одної програми до іншої, не даючи розвинутися органічному Зерну Духа, Сокровенній Суті Людини.

Може, хтось скаже, що люди віддавна донині мріють, ідуть до якоїсь мети, радіють, будують держави, сім'ї, федерації, царства, партії, філософії, храми.

Хай так! Але який результат? Куди вони прийшли? Що сяє їм попереду?

Раз ми зіткані з псевдореальності (а не безумовно), то ми не маємо права ставити мету, бо всяка мета буде фальшива і стане пасткою, із якої потім треба вибиратися. Такі лабіринти Мінотавра людство мурувало не раз: імперії, царства, церкви, партії, ідеології — чого тільки людство не спробувало, віддаючи в жертву Звіролюдині найкращих своїх синів і свої сили! І який був критерій тих прагнень? Страх або обман!

Уже цей критерій показує, то всі прагнення людства (крім сокровенних) посіяні ворогом життя — Сатаною.

Можна прийняти один-єдиний критерій — радість (або Любов, або Свободу, або Істину, що одне й те ж).

Сказано: пізнайте Істину і вона звільнить вас!

Я додам — йдіть до Радості Світу, лише вона може дати сенс і мету життя.

Справді приклади до всіх людських замірів критерій Радості, і побачиш, то всі вони - не від Бога, не від Духа, а від Темряви.

Де ж вона — Радість? Де загубилася? Що заважає віднайти її? Чи вона в далеких країнах, чи на інших зірках, чи в незримих сферах?

Світовий Базар заважає людям почути нечутний голос Правди, який давно прозвучав над світом з вуст Дитяти Предвічного.

По всесвітньому базару

Я століттями блукаю...

Із ягнятами у парі

Лева грізного стрічаю.

У злодіїв знахабнілих

Люд купує власні речі,

І, зітхаючи несміло,

Підлим цінам не перечить.

Жеребців праісторичних

Пропонують конокради

Для видовищ ідилічних,

Для ганебного параду.

Все змішалося у вирі

Велелюдного базару —

Люди воєн, люди миру,

І реальності й примари!

Пропонують черні п'яній

Із-під смокінгів та мантій

Низки перлів череп'яних

І фальшивих діамантів.

Лише я в юрбі никаю

Не для жадоби грабунку,

— Власне серце відкриваю

Для безцінного дарунку.

Чорним роєм ходять люди,

Серце мацають скептично:

— А навіщо годна буде

Річ тривожна і незвична?

Я пояснюю потиху:

— Вірне серце — друг надійний,

З ним не згинеш серед лиха,

Вир здолаєш неспокійний,

З ним перейдеш довгі гони.

Як у казці дивовижній!..

— Хай від казки бог боронить,

Не протягнеш з нею й тижня!

Непотрібні нам химери

Совістливі, бунтівливі:

Зробим серце з полімерів —

Безвідмовне і щасливе!

По базару я никаю,

Людям щирість пропоную,

Та ніяк не напитаю,

Хто дарунок мій купує!

Все даремно, все даремно!

Цілі всі мої товари.

Над базаром вечір темний,

В небі плинуть сірі хмари...

Люд розходиться додому.

Я тамую в серці муку,

Пересилюю утому

І кладу Любов їм в руки...

— Ось, погляньте, любі друзі.

То коштовність не маленька,

У скорботі і у тузі

Вам служитиме вірненько!

Люди дивляться, хихочуть.

Потішаються з Любові.

І ніхто її не хоче

Навіть даром, безкоштовно...

А базарище пустіє.

Наливається імлою...

А у небі Зорі мріють

І... сміються наді мною...


Воістину, сміються над нами Далекі Світи, бо ми сидимо на найбільшому Скарбі Світу, а порпаємося в покидьках, у смітті, в огризках Духу, в сутінках Буття.

Діти ще інтуїтивно прагнуть до Радості, до Гри, до Свободи, але «дорослі» узурпатори саме супроти дітей спрямовують всю потужність псевдопедагогіки і всю брудну ріку чортівської інформації, фальшивої творчості, щоб уподібнити юні душі собі і зробити з них роботів з капроновими серцями. І зерно, котре могло б дати чарівний плід або квітку Духу — трухне, нікчемніє і породжує мізерію, функціональний гвинтик брехливого, загниваючого «суспільства».



Мертві тягнуть за собою живих.

Мертві породжують мертвих.

Але неможливо довго утримувати Вогонь Духу в лабіринті хитросплетінь. Дитя Духу, котре Мати Світу «в яслах народила, сінцем притрусила Господнього Сина», виростає і, визрівши, струсоне Світ, світ обману і насилля, сутінків та смерті.

І тоді на стеблі Життя виросте суджена квітка Любові, котра напоїть спраглі серця пахощами Небувалого, Неуявного Краю, котрий мариться людям з давніх-давен, котрий заповіданий всім нам Христом і його Синами як ЦАРСТВО СВОБОДИ.

Мій дух назвав його в одному видінні Світонією. Так його звали древні гностики Краєм Світла, так описували махінейці, як Царство Світла, — нерушиме, чисте, неосквернене, дитяче, ніжне, невмируще, незміряне, нетлінне...

Де ж вона? Де вона? Де та Світонія? Про неї мріяли віруючі, поети, страдники, аскети, утопісти, знедолені, повстанці всіх народів...

Її уявляли на небі, в майбутті, в заморських краях...

А вона була і єсть поруч, тут, тепер, у надрах нашої душі. Вона незримо кличе нас до Світу Вічної Казки, до Любові, до Небувалого. Не примари тисячолітніх принижених молінь, не брехливі соціальні утопії, котрі неминуче стають карикатурами і в'язницями духу й тіла, а проникнення в Світ Духу, в Надра Першожиття, повернення до Матері Сущого, до скарбів власної душі...

Я бачив у снах, у видіннях Світонію. Вона пронизує наш світ, вона схожа на цей світ, близька йому, але разом з тим — полярна!

Тут все в рабстві, в нікчемності, плинності, смертності.

Світонія звільняє душу для Вічної Гри по Закону Свободи.

Хтось скаже: ми чули такі містичні байки! Куди нам іти? Кидати живе заради абстракцій? Досить окультних і попівських казок — вони ні до чого не привели, крім забобонів та муки! Є живі люди, є жива Україна, чи Франція, чи Індія, чи Росія! Заради них і варто боротися, діяти!

Я відповім: ти помиляєшся, Друже! Я не кличу до химери. Навпаки — я закликаю залишити химери! І ці химери — наша теперішня свідомість, наука, релігія, виховання, спосіб життя, — коротше кажучи, все, що формує нинішній тип Людини, як затемнений образ Боголюдини, котра захована в надрах душі.

Щоб вона звільнилася, щоб ми повернулися самі до себе, треба збагнути це.

Збагнути глибоко, не інтелектуально, а духовно, суттєво, то ми теперішні — це не ми, це нав'язана нам подоба, сформована світом обману.

І коли ми це збагнемо, тоді стане зрозуміло, що Нове Небо і Нова Земля не в химерних трансцендентних світах, а тут; що Преображення Світу — це Преображення цих матерів, цієї України, цієї Землі, цієї Людини, цієї Природи. Це воскресіння мертвого Лазаря, це воскресіння Христа, покладеного в гробі, це Преображення Фаворське...

І це стане ясно духовним та соціальним шукачам, що Людина Внутрішня незалежна від обставин, що Україна — не географічне, економічне чи політичне поняття, яке можна перекроювати так чи так!

Людина, навіть знищена фізично, не щезає, а навпаки — духовно возвеличується!

Нація, втрачаючи землю, географічний фактор, не зникає, якщо вона збагнула свою духовну сутність, якщо її нетлінний образ відтворився у невимірності душі її Синів. Тоді Нація стає невмирущою!

Треба відкинути ветхе розуміння про себе і про рідний народ, як про щось тимчасове, тлінне, географічно-земне.

Ми ніколи не виникали! Ми ніколи не щезаємо! Ми лише одягаємося у барвисте вбрання планетарної гри для мандрівок по космічних стежинах подвигу чи творчості. І найголовніше завдання тепер — відкинути нав'язаний Сатаною образ гріховності, нікчемності, приреченості.

І тут ми дійшли до альтернативи. Яка вона? Що ми можемо протиставити світові сну, темряви, визиску, кривавих воєн, абсурду і безнадії?



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка