Вовки в овечій шкурі



Сторінка3/4
Дата конвертації10.01.2019
Розмір0.71 Mb.
1   2   3   4

    1. Мирослав Попович, академік Національної академії наук України, директор Інституту філософії НАН історії НаУКМА.
    2. Наталія Яковенко, завідуюча кафедри історії НаУКМА.
    3. Станіслав Кульчинський, заступник директора Інституту історії України НАН України.
    4. Олександр Майборода, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
    5. Юрій Шаповал, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
    6. Микола Рябчук, політолог.
    7. Михайло Димид, директор Інституту Церковного Права, голова Українського Богословського Наукового Товариства.
    8. Петро Зуєв, директор Центру Богословських студій.
    9. Жанна Ковба, доцент Національного технічного університету України.
    10. Андрій Мокроусов, відповідальний директор часопису "Критика".
    11. Мирослав Маринович, директор Інституту Релігії та Суспільства Українського Католицького Університету.
    12. Максим Стріха, письменник.
    13. Вахтанг Кіпіані, журналіст.
    14. Ірина Сергєєва, завідуюча відділу юдаїки Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім.Вернадського.
    15. Олесь Пограничний, секретар Українсько-Польського медіа-товариства.
    16. Андрій Павлишин, заступник головного редактора "Львівська газета".
    17. Оксана Форостина, журналістка, "Львівська газета".
    18. Святослав Сурма, головний редактор видавництва "КОЛО".
    19. Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянства Українського незалежного центу політичних досліджень.
    20. Наталія Непийвода, головний редактор газети "Форум націй".
    21. Тетяна Хорунжа, історик, Конгрес національних громад України.
    22. Євген Захаров, співголова харківської правозахисної групи.
    23. Віктор Лисицький, колишній урядовий секретар Кабінету Міністрів України.
    24. Петро Й. Потічний, професор (Гамільтон, Онтаріо, Канада).
    25. Неллі Корнієнко, член-кореспондент Академії мистецтв України.
    26. Віталій Пономарьов, філософ.
    27. Ірина Кучма, менеджер програм Міжнародного Фонду "Відродження".
    28. Ернест Гийдел, відповідальний редактор часопису "Україна модерна".
    29. Василь Махно, поет (США).
    30. Марко Циринник, письменник, перекладач (США).
    31. Ярина Цимбал, літературознавець, Інститут літератури ім. Шевченка НАН України."
    Для зручності огляду усі імена вищезазначених жидів-українофобів та їх поплічників подані в алфавітному порядку:
    М. Асман
    Р. Ахметов
    Я. дов Блайх
    М. Бродський
    В. Воронін
    Е. Гийдел
    М. Гурвіц
    Б. Дейч
    М. Димид
    Е. Долинський
    Дублет
    Є. Захаров
    Ю. Звягільський
    Зінченко
    Й. Зісельс
    П. Зуєв
    Кантор
    Кацман
    В. Кіпіані
    Й. Кобзон
    Ж. Ковба
    Коломойський
    Н. Корнієнко
    Л. Кравчук
    С. Кульчинський
    Ірина Кучма
    Л. Кучма
    І. Левітас
    В. Лисицький
    О. Майборода
    С. Максимов
    М. Маринович
    В. Махно
    О. Машкевич
    В. Медведчук
    С. Могилевич
    А. Мокроусов
    Г. Москаль
    Найман
    Н. Непийвода
    Нємцов
    Пасхавер
    А. Павлишин
    В. Пінчук
    О. Пограничний
    В. Пономарьов
    М. Попович
    П. Порошенко
    П. Потічний
    В. Рабинович
    О. Роднянський
    М. Рябчук
    І. Саприкіна
    І. Сергєєва
    М. Стріха
    Г. Суркіс
    Д. Табачник
    Ян Табанчик
    Ю. Тимошенко
    Ю. Тищенко
    О. Турчинов
    О. Фельдман
    О. Форостина
    Т. Хорунжа
    Є. Червоненко
    Л. Черновецький
    Я. Цимбал
    М. Циринник
    Ю. Шаповал
    В. Ющенко
    Н. Яковенко

    Зауважимо, що це не пустопорожні балачки на зразок того, що перший всенародно обраний президент України був масоном, це офіційні факти, друковані у маупівському тижневику. Варто наголосити ще раз, що усі вищезазначені юдофіли перебували при владі на Україні, а деякі з них перебувають – досі! То про яку Незалежність України може йти мова взагалі?! За наявності у вищому ешелоні влади активних борців за жидівське панування на Україні може йти мова лише про те, як жиди розбудовують на Україні свій новітній "жидівський рай".
    Якщо висловити кількома слова причину того, що жиди заполонило усі щаблі державної влади на Україні, маємо зазначити, що перший президент був головним ідеологом комуністичної партії (тобто ворог української нації №1) і з високої трибуни запевняв український народ, що ніяких голодоморів на Україні не було; другий президент поріднився з жидами сімейними узами, що надало можливість його "щир-р-рій" рідні займатись казнокрадством у надзвичайно великих розмірах; третій – вже не ховаючись наділив владними повноваження усю свою рідню (кума, свата, сина, брата) та привселюдно демонструє свою прихильність до юдо-жидівської ідеології, взасос цілує церковний хрест та лобизає руки церковників на офіційних церковних церемоніях. Про яке ж відродження української нації та української духовності можна говорити за таких правителів?..
    Та повернемося до президента і власника МАУП Георгія Щокіна. Здавалося б, якщо під його орудою зібралися такі активні "україноборці", то й сам Г. Щокін має бути щирим патріотом України. Але в дійсності уся газетна полеміка була нічим іншим як передвиборною рекламною компанією Української Консервативної партії, котру очолював Г. Щокін. Невдовзі, після завершення виборів до Верховної Ради України, усі маупівські "україноборці" дружно примкнули до олігархічного антинародного блоку "Партія регіонів", очоленого кучмівським ставлеником рецидивістом Януковичем у парі з вищезазначеним "викритим" олігархом Ахметовим; а сам Г. Щокін, згідно повідомлень мас-медіа, надбав престижну посаду – очолив офіційне посольство України в Німеччині. Так проявилась істинна сутність "щокінської команди", як те й притаманне усім, хто прикривається гучними патріотичними гаслами.
    Що ж залишається громадянам України – кому вірити в суцільному морі жидівської брехні?.. А залишається тільки одне: добре пам'ятати – хто є хто на Україні і ні за яких обставин не обирати жодного жида чи лже-патріота в органи державної влади. А якщо не віднайдеться ні одної палітичної сили, що йтиме на вибори без жидів, то треба голосувати проти всіх. Принаймні так ми засвідчимо своє негативне ставлення до організованого жидівства на Україні.
    Крім того усі злодії та усі урядовці, причетні до фінансових та інших злодіянь, мають бути засуджені, і в першу чергу – засуджені загальногромадським осудом, щоби жодна аморальна людина не пролізла до законодавчої та виконавчої влади і не сіла в президентське крісло. Якщо українська держава не дбає за українців, то мусимо дбати самі за себе, щоби не лише злостиві антинародні діячі, але їхні діти й онуки назнали всенародну відразу українців до своїх гнобителів. Жоден злодій, привласнивши хоч би копійку з всенародного надбання, не має права почуватися безкарним у обікраденому ним суспільстві. Не має бути й мови про те, щоби якийсь злочинець доступився до найнижчого щабля державної влади. Повселюдне відсторонення від кожного злодія-казнокрада вилікує суспільство від олігархічної хвороби. Якщо навколо олігарха не стане прихвоснів, він перетвориться на НІЩО, - це найдієвий спосіб боротьби з будь-яким україножером. Нехай собі християнська церква пробачає гріхи, але не державне правосуддя, бо інакше не здолати корупцію, що у широкому розумінні цього слова означає ототожнення власної кишені держслужбовця з державною.
    До того ж маємо чітко усвідомлювати, що уся інформаційна полова, якою політикани годують український народ, та лицемірне "викривальне" базікання про корупцію, що прогресує на Україні, це лише бризки від потужної хвилі, яка котиться по Україні-Русі вподовж багатьох років. Рушійною силою цієї хвилі є жидівська релігія під назвою християнство. Відтак, боротися треба не з численним проявами жидівської релігії, а з першопрчиною – з християнством.

Ш Т А Т Н А     І Д Е О Л О Г І Я

Суспільні відносини в Україні на 15-му році Незалежності характеризується наявністю ідеологічної системи правлячої меншини. Вона примандрувала до нас зі Сполучених Штатів Америки і насаджується усіма засобами масової інформації. Провісницею цієї ідеології є штатна мрія швидкого збагачення за принципом італійця Нікколо де Бернардо Макиавеллі, котрий у 1513 р. проголосив допустимим зневажати закони моралі задля великої мети і запровадив сумнозвісну тезу – "мета виправдовує засоби".


    Показово, що цю тезу перш за всіх взяла на озброєння християнська церква для виправдання злодіянь Ватиканської Конгрегації священної канцелярії – тобто інквізиції (від лат. inquisitio – розшук, розслідування). Під гаслом "великої мети" були створені войовничі церковні ордени "бернардинів", "домініканців" та інші, зокрема й найреакційний "орден єзуїтів" у 1534 р., для активної боротьби за ідеали християнської релігії. Крім того Церква І.Христа почала організовувати каральні акції, відомі в європейській історії під загальною назвою "христових походів". Прикриваючись гаслом "великої мети", усі христові походи були спрямовані на збагачення їх організаторів і в першу чергу задля збагачення Церкви І.Христа, котра простягла свої хижі пазурі навіть за океан, де почала творити Новий Християнській Світ за своїми аморальними принципами. Тож не дивно, що Сполучені Штати, як найдосконала країна Нового Світу, увібрало всю аморальність тези Макиавеллі і за своє 300-річне існування досягла значних здобутків, перетворившись на аморального монстра, що зневажає всесвітні гуманістичні здобутки людства і намагається підпорядковувати собі увесь світ.
    Аморальну мрію швидкого збагачення невігласи називають "американською мрією", але це не так. Адже Сполучені Штати – це не вся Америка, а лише незначна її частина. Проте штатні ідеологи цілеспрямовано запроваджують термін "американці" виключно для мешканців Сполучених Штатів, а мас-медіа розносить це по усьому світу. Погодьтесь, "штатне" звучить не так шляхетно як "американське". Тож у кожному штатному фільмі, у кожному виступі штатного функціонера звучить тема американізму, щоби це бездумно повторювали усі. А якщо й ви вживаєте цей термін, то вам напевне, теж запаморочила голову "штатна мрія" збагачення за будь-яку ціну.
    Для виправдання користолюбства штатні ідеологи вигадали термін – удачливий. За цим терміном вони поділяють людство навпіл: на "вдах" і "невдах". Причому "вдахи" – це ті, хто досяг фінансового успіху будь-яким способом. Чим більший фінансовий успіх, тим більший імідж "вдахи", дарма що слово "совість" взагалі відсутнє в його лексиконі. На превеликий жаль, відсутність совісті дедалі набуває більшої ваги. Раніше казали з іронією, що відсутність совісті – це друге щастя, тепер кажуть – це щастя перше. Причому кажуть вже без іронії, що свідчить про засилля штатної ідеології в суспільстві.
    Що ж таке "штатна ідеологія" і чим відрізняється від нашої слав'янської та й загалом від ідеології більшості людства?
    Штатна ідеологія – це ідеологія Сполучених Штатів Америки, де в основу цінностей покладено лише те, що має грошовий еквівалент; все інше не варте уваги і вважається зайвим, як недоречні елементи, що перешкоджають збагаченню. Штатна ідеологія зумовлює знецінення духовних понять, які неможливо оцінити грошима.
    Штатна ідеологема матеріального збагачення зводить нанівець тисячолітні гуманістичні надбання слав'янських народів. Адже неможливо оцінити грошима такі загальнолюдські чесноти як Порядність, Безкорисність, Чесність, Доброчинність, що віддавна приманні українцям та й усім слав'янам. Ці моральні якості, відомі під узагальненою назвою "СОВІСТЬ", лишаються неоціненими і взагалі не розглядаються у суспільстві зі штатною ідеологією, де все оцінюється виключно грошима. Спустошуюча влада грошей відкидає духовні надбання людства як непотріб, і в перше чергу це вражає молодь, як найвразливішу частину суспільства.
    Крім того, штатна ідеологія запроваджує широкий комплекс узаконених норм поведінки в суспільстві, де збагачена аморальними засобами людина має право безпечно жити за рахунок обікраденого нею населення. Найбільша вада штатної ідеології у тому, що вона створює умови безкарного існування злочинців, коли кожен пройдисвіт, злодій, казнокрад не турбується про своє майно, надбане безчесним шляхом, бо його приватну власність охороняє держава. Інакше кажучи, штатна ідеологія зобов'язує обікрадених громадян охороняти усе те, що в них вкрали, як начеб-то так і має бути. А так звана "амністія капіталу", надбаного безчесним шляхом, взагалі нонсенс в юриспруденції, вигаданий і запроваджений штатною ідеологією задля узаконення зловживань в особливо великих розмірах.
    Гроші правлять світом – це головна теза штатної ідеології і жидівської фінансово-економічної моделі суспільства. З огляду на це, дамо декілька визначень, що мають безпосереднє відношення до накопичення грошей. Бізнесмен – це аморальна людина, яка займається накопиченням грошей будь-яким можливим способом. Бізнес – це тактичний засіб збагачення, головною умовою якого є цілковита відсутність стримуючих моральних факторів. Політика в цьому контексті – це стратегічний засіб запланованого збагачення для тих, хто перебуває при владі. Олігарх – це успішний бізнесмен, що надбав великі статки шляхом обкрадання співвітчизників перебуваючи при владі чи використовуючи представників влади. Таким чином, бізнес-коло замикається, тримаючись на трьох складових: гроші – політика – влада. Це і є окреслене коло штатної ідеології.
    Штатна мрія особистого збагачення – це перший крок утвердження штатної ідеології в суспільстві задля того, щоби не виникало відрази до аморальних осіб, що збагатилися безчесним шляхом. Наступним кроком виступає політична інтрига, де аморальні особи безчестять одне одного усіма можливими засобами "чорного піару", здобуваючи прихильність громадян та обдаровуючи їх незбутніми обіцянками у своїх передвиборних виступах. Третім кроком досягається влада, що надає необмежені можливості для ще більшого збагачення. А за людей, певна річ, ніхто взагалі й не думає.
    Та головна біда не в тому, що, згідно штатної ідеології, гроші правлять світом, а в тому, що відсутність грошей зумовлює втрату людської гідності. В капіталістичному світі, чи як тепер кажуть – у «демократичному» світі, роботодавець уподібнюється самодуру, який на власний розсуд маніпулює долею працівника і за власною примхою може звільнити кожного у будь-яку хвилину. Але втрата роботи – це втрата засобів до існування, що означає стрімке падіння працівника у прірву злиденності. Іншими словами, втрата роботи у капіталістичному світі означає смерть у повному розумінні цього слова. Тож працівник намагається не втратити роботу, незважаючи ні на що, навіть ціною приниження власною гідності. В глобальному масштабі це означає, що людство йтиме до звиродніння, усвідомлюючи свою залежність та безпорадність перед жменькою злодіїв-багатіїв, що узурпували владу та привласнили собі право розпоряджатися долею усього людства.
    У такий спосіб збагачені нелюди правлять світом. Робиться це дуже просто: купується уся правляча верхівка суспільства, яка слухняно виконує волю своїх покупців. Відтак, президенти та міністри усіх так званих «демократичних» держав – це маріонетки злочинно-збагачених кланів. І Україна не виняток. Ставши на шлях оманливої демократії, яку проголошують олігархи, українська держава перетворилась на велике корито, з якого годуються україножери усіх мастей, починаючи з іменитих жидів-сіоністів і закінчуючи найостанніми покидьками кримінального прошарку суспільства.
    Сучасна демократія – зовсім не те, що проголошують з високих трибун, це аж ніяк не рівність громадян. Поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець демократії. Відтак, сучасна демократія – це диктатура буржуазії, диктатура респектабельних шахраїв та злодіїв-багатіїв, які встановлюють вигідні для себе закони в суспільстві, що забезпечують їм подальше збагачення за рахунок обкрадання широких верств.
    На прикладі Сполучених Штатів бачимо, що таке "демократичний світ" жидівського зразка: це поділ суспільства навпіл – на простих людей, яких оббирають вподовж всього життя, – і на багатіїв, які обібрали і продовжують оббирати простих людей узаконеними способами, затвердженими ними та їхніми прислужниками, з яких сформовано державну владу. Мабуть не варто зайвий раз уточнювати, це і є вітхозавітна біблійна мета жидів-сіоністів.
    Ідеологічна боротьба жидівського і нежидівського світоглядів розгортається через широкодоступні засоби ідеологічного впливу на людську свідомість. Штатні фільми демонструють безчесні діла, аморальні справи, брутальні вчинки, що розхитують моральні устої суспільства та розтлівають молоде покоління. Питається: навіщо демонструвати такі фільми? Адже призначення будь-якого мистецтва – нести духовність в людські душі, вивищувати людські почуття. Відповідь проста: аморальні діла й брутальні вчинки пропагуються для того, щоби чесна людина згубила моральні орієнтири і почала рівнятись не все безчесне й аморальне, притаманне штатній ідеології з її ідеологемою особистого збагачення.
    Сьогодні вже кожному відома "штатна мрія" – здобуття грошей будь-яким способом. Ця мрія настирно пропагується кінематографом США. Майже в кожному штатному фільмі звичайнісінький злодій чи шахрай постає як позитивний персонаж, пограбувавши банк чи прокрутивши якусь вдалу махінацію. Подібні сюжети штатних фільмів свідчать про ідеологічну кризу у Сполучених Штатах. Але глибинні витоки штатної бездуховності лежать у злочинній сутності усього історичного поступу США, де гроші здобувалися виключно безчесним шляхом. Злочинне збагачення окремої особи в Сполучених Штатах виправдовується за приказкою: якщо злодій пограбував злодія – це не злочин, а "чесний" розподіл. Тобто за штатною ідеологією, пограбування банку не несе в собі ознаки аморальності і повністю виправдане в очах громадськості. З точки зору штатної "моралі", кожен має здобувати гроші як йому заманеться. Ця спотворена ідеологема штатного суспільства, де кожен – потенційний злодій, широко рекламується і укорінюється по усьому світу.
    Саме це й відбувається зараз на Україні – запровадження штатної ідеологеми аморальних відносин в суспільстві. Навіть сучасні фільми вже не про те, як люди шукають своє кохання, щоби бути щасливими у житті. Теми сучасних фільмів вже зовсім іншого ідеологічного змісту – про швидке збагачення усіма можливими засобами. Замислимося, чому кіноекрани заполонили фільми про бандитів, казнокрадів, злочинців? Тому що владна верхівка нашого суспільства нічого іншого не знає і прилучає нас до свого світогляду, щоби ми дивилися на світ їхніми очима. Злодії, що перебувають при владі, сприяють розповсюдженню думки, що саме такою й має бути влада, і саме таким і має бути життя в Україні. І якщо вас не дивує, що сьогодні рецидивіст керує країною, то ви вже свідомий посібник штатної ідеології, свідомий член аморального суспільства, де кожен – потенційний злодій.
    Невситима жадоба наживи, жага грошей, що спонукає на безчесні вчинки, незрозуміла людям з нормальною психікою, тобто незрозуміла більшості людства. Жага наживи – це хвороба, яку треба лікувати, а не розповсюджувати як вірус по планеті. Усі, кого трафив басур наживи, стають несповна розуму і заради збагачення здатні на злочинні вчинки як проти співвітчизників, так і проти усього людства. Ці хворі люди мусять бути відсторонені від влади якнайшвидше, якнайдалі і якнайдовше, а краще – назавжди.
    Замислимось: хто такі політики, які встановлюють свої правила гри у суспільстві? Політики – це люди, які нічого не вміють робити і ні на що не здатні, крім балаканини, і в разі відставки лишаються непотрібними ні собі, ні суспільству. Саме це усвідомлення своєї непридатності до нормального життя, де засоби до існування здобуваються власними руками, спонукає їх триматися за політику обома руками. Адже політична арена – істинний Клондайк для стрімкого збагачення.
    Звичайно, люди бачать, як мерзотники багатіють та пробиваються до влади, але не знають як цьому протистояти. Відсутність можливості боротися з цим злом породжує усвідомлення, начебто це зло неминуче, і спонукає наслідувати антигуманні способи розбудови кар'єри, що врешті стає реальний змістом сучасного бездуховного життя.
    Яскравим прикладом бездуховності є вираз "все має свою ціну". Якщо ви почуєте від когось цей вислів, знайте, що перед вами людина з убогою штатною психологією, що намагається виправдати свою аморальність метикуватими висловами. Подібних людей не можна допускати до влади ні за яких обставин, адже вони здатні продати все що завгодно, бо совість свою вони вже давно продали. А якщо хтось з безсовісних запроданців вже посів керівну посаду – його треба переобирати якнайшвидше чи, просто кажучи, гнати в три шиї.
    Якщо корумпована влада не хоче боротися з аморальними особами (тобто сама з собою), то це має зробити громадськість шляхом усунення з посад негідних і обранням гідних представників суспільства. Тільки так вдасться виправити прикрий зсув суспільства у прірву беззаконня й злочинної наживи. Лише за цієї умови можливо підняти духовний рівень української нації, чи принаймні зупинити деградацію духовності.
    На жаль, зазначений вираз ("все має ціну") все частіше звучить у виступах наших можновладців. Мова йде не тільки про пересічних запроданців з Верховної Ради чи Кабінету Міністрів, а про найвищих урядовців, – це каже новобраний мер Києва і навіть президент України. То про яку ж духовність у нашому суспільство може йти мова?.. Аніякої духовності в суспільстві не може бути, якщо керманичі уособлюють бездуховність.
    На сьогодні реальною загрозою є не лише бездуховність, більш страшною загрозою є повна відсутність національної української ідеології. Цей процес розпочався з першого Дня Незалежності України, коли на посаду президента був обраний головний ідеолог комуністичної партії, котра вподовж семи десятиліть цілеспрямовано винищувала українську націю усіма доступними засобами, у тому числі антилюдяними – голодомором, що визнано геноцидом проти українського народу. Більш віроломного засобу для знищення української ідеології, ніж обрання в президенти антиукраїнського ідеолога, годі й сподіватись. Не кращим видався й наступний президент, котрий докорінно знищив українську видавничу справу як антипатріот та ярий поборник штатної ідеології. Нічим не кращий виявився і його наступник, котрий сприяв збагаченню олігархів шляхом обкрадання українського народу вподовж усієї своєї кар'єри у фінансово-банковій сфері. Тож не дивно, що відсутність української ідеології підмінена штатною ідеологією, де головною тезою є збагачення, збагачення і ще раз збагачення при абсолютній відсутність загальнолюдських норм моралі.
    Маємо визнати неспростовну аксіому: знищення національної свідомості українського народу зумовлює розповсюдження чужої ідеології, яка вражає насамперед молоде, підростаюче покоління співвітчизників. Якщо це запланована антиукраїнська політика, яку провадять українські президенти й українська влада, то така влада і такі президенти мають бути притягнуті до відповідальності за зраду національних інтересів України; а якщо це недогляд, то винуватці мають бути відсторонені від влади якнайшвидше без права подальшого перебування на посаді держслужбовця навіть найнижчого рівня. Причому усе крадене з державної казни має бути визнане як крадене у народу і повернуте до всенародної власності. Це стосується всіх казнокрадів без винятку і в першу чергу закоренілих україножерів –жидів.
    На перший погляд видається несправедливим вважати поголовно усіх жидів сіоністами – прихильниками радикальної націоналістичної ідеології, яка проголошує жидів безроздільними господарями Землі, згідно вітхозавітних настанов біблії. Але кожен жид, будучи членом жидівської общини (громади), примножує її фінансові статки, які в кінцевому результаті використовуються на досягнення вітхозавітної жидівської мети. Відтак, кожен жид свідомо чи несвідомо сприяє утвердженню антилюдяної політики жидів-сіоністів, чиї організаційні здібності узурпації влади засвідчені в історії.
    "У жодній країні в часи Середньовіччя жидівство не досягло таких матеріальних та моральних здобутків, як у польсько-литовській державі, і ніде у ті часи не досягло воно такої сили, як у Речі Посполитій. Сила жидівства полягала в організації тих незліченних кагалів (жидівських общин) та підкагалів, котрі вже на початку ХVІ століття централізували жидівство у Литві та Польщі, яке опутало їх своїми тенетами та захопило в свої руки найголовні важелі усього громадського та приватного життя. Вже у 1514 році, при королі Сигізмунді, в чотирьох головних польсько-литовських містах – Кракові, Познані, Любліні та Львові, на чолі місцевого жидівства стояли "слав'янські" жиди і над ними стояв префект жидів – praefectus judeorum – брестський жид Михель Іозефович. А під кінець ХVІ ст. виникає нова, ще більш могутня жидівська організація, так званий синод рабинів, на чотирьох землях – Великій Польщі, Малій Польщі, Русі та Литві. На чолі цього синоду постав відомий рабин Мордухай Яфа. Цей синод мав таку могутність, що "страхав і жахав християнин". Поступово польсько-литовські жиди утвердили свою незламну силу у Польщі... Сила жидів зросла у Польщі до такого рівня, що після смерті одного з королів, на виборчому сеймі тимчасовим королем був обраний жид Шаул Вал з правом призначити того, хто буде правити Польщею" (ІЗК с.365-367).
    Про розгалужену систему організованого жидівства на Україні йшлося в попередньому розділі, тож не має підстав до сумніву щодо кінцевої мети жидів на Україні. Невже будемо чекати, щоби жиди посадовили свого етнічного жида у крісло президента України?!..
    Державна влада в Україні має належати етнічним українцям, а не жидам чи їх поплічникам. Лише за цієї умови етнічні українці, як головна державотворча нація, почуватимуться господарями на своїй землі і не допустять розкрадання загальнонаціональної власності.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка