Віра новела



Скачати 259.9 Kb.
Дата конвертації06.04.2019
Розмір259.9 Kb.



ВІРА

Новела

3-за обрію, немов золота діжа, викочувалося сонце. Прокидалися пташки, зустрічаючи новий день. Оживали дерева, ворушачи своїми світло-зеленими

маленькими листочками. Молодесенька травичка блистіла на сонці крапельками роси. Земля свіжо дихала своїми грудьми, чекаючи господаря,

що вкине в її лоно довгоочікуване зерно. Та він чомусь не з'являвся. Ішла весна 1933 року. Якою вона буде? Ніхто не знав.

Віра прокинулася дуже рано з дивним і страшним передчуттям від побаченого уві сні. Наче випав у неї зуб, дуже боліло те місце і кровило. Не

вперше за останні кілька років бачила такий сон, тому знала: хтось із рідних відійде у вічність.

Дівчина зустрічала двадцяту весну. У її віці - до парубків би , на вечорниці чи на вулицю пісень співати. Та їй, найстаршій, про це не думалося, бо у хаті

- восьмеро дітей, і холодно, і голодно. Минув рік, як вони залишилися сиротами. Старший від неї на три роки Василь одружився, відділився, десь у місті живе. А вона ось з усіма.

З лежанки почувся тоненький голосок:

- Я їсти хочу...

Це п'ятирічна Анюта, найменша. Віра промовчала. Згодом дівчинка знову повторила своє прохання. У Віри защеміло серце . Воно у неї щодня рвалося на шматки. І чого воно болить? Уже повинно б запектися.

Вона підійшла до вікна, подумки вирішуючи, куди сьогодні податися у пошуках їжі. Через вікно побачила , що на протилежному боці вулиці хтось лежав. «Мабуть, дід Шовкун виліз на вулицю вмирати, аби швидше поховали, щоб не в хаті», - подумалося їй. Подивилася ще у вікно. Нема нікого. Село неначе вимерло. Хоч і весна вже, яку селяни завжди чекали з нетерпінням. Та виходити майже нема кому: померли, попухли з голоду. Щодня десятками мерли. Микитенки, що жили край села, малих дітей порізали і поїли, щоб врятувати життя старшим. Мати не витримала -померла, батько мов не при собі став.

Віра згадала ті часи, коли у них всього було вдосталь. На столі - високі, пахучі паляниці, білі, мов сонце. З печі завжди смачно пахло, щось булькотіло, шкварчало. Від рання до вечора доводилося матері, царство їй небесне, поратися біля печі. Адже сімейка чимала, ще й троє сезонних наймитів. Чималий і шмат землі-годувальниці, по кілька пар коней, волів, корів. Було і м'ясо, і молоко, і хліб , і до хліба. Доводилося працювати всім без винятку. Не даремно і прізвище мали - Мурашки.

Де ж те все поділося? Почалося з часів колективізації. Батько, людина неписьменна, але розумна, бачачи, що його можуть вислати як куркуля, довго думав, а потім вирішив , що треба вступати в колгосп. Відвів коней, залишивши собі пару. Через кілька днів - волів, потім віддав машину-молотарку. Згодом прийшли колгоспні активісти, забрали останню худобу і увесь

-2-

сільськогосподарський інструмент. Батько намагався щось пояснити, але ніхто навіть слухати не захотів. «Навіщо тобі все це? У тебе тепер і землі нема. Що ж ти будеш обробляти?»- такою була відповідь.



Тяжко йому було через втрату землі і добра, адже наживалося роками, тяжкою працею. Усі звикли до щоденної роботи. Тільки в останні роки у гарячу пору наймали трьох робітників, бо не встигали. Батько завжди платив щедро, цінував роботу інших, тому охочі заробити за місце у Мурашків мало не билися.

Що тепер міг вдіяти голова родини? Півроку був уже самотнім, дружина раптово померла від хвороби. Навчився давати раду дітям, а їх було десятеро.

Що ж далі, без землі, без худоби, без реманенту? Як жити? Мабуть, зажура взяла його міцно за серце, бо десь через місяць помер.

Тяжко сумували діти, розуміли, що втрата батьків - велике горе. Та гірше сталося пізніше. Сироти стали беззахисними не тільки перед життям, а й перед владою.

Того 1932 року невеличкий шмат землі, який залишили батькові, дав урожай: трохи жита, ячменю, проса, пшениці. Небагато, але для сім'ї вистачило б і на хліб, і на кашу. Надерли круп, намололи борошна. Городина теж уродила. Картоплю, бурячки, моркву спустили у ямку, квасолю, горох і чечевицю перемолотили, позсипали у полотняні торбинки. Для держави уже здали все, що передбачалося паперами колгоспних активістів. (І де їхній Бог , коли вони з сиріт беруть?). Незабаром по селу пройшла чутка : треба ще здавати хліб. Селяни виходили на вулиці, вели розмови про другу «заготівлю» і не йняли віри: вони ж не можуть віддати державі все , їм теж треба жити. Та скоро розмовам прийшов кінець. Почали ходити по хатах і забирати хліб - останній. Жінки плакали, кричали, просили, але представники держави були невблаганними : державі потрібно більше, ніж селянам та їх дітям.

Про те, що наступного дня прийдуть до сиріт Антона Мурашка, Віру попередив Микола Ковтун. Колись був у її залицяльниках, а тепер... Кому потрібна з купою дітей, та і вони як будуть без неї. Тому про особисте довелося забути. Прийшов увечері, щоб ніхто не побачив, вигукав.

-Віро, ти ж голова сім'ї, роби що-небудь. Прийдуть завтра до вас. Ховай зерно, тільки не вдома, бо шукатимуть скрізь: у хаті, коморі, у садку, на городі.

Дівчина немов закам'яніла, тільки й видавила з себе : «Спасибі». Довго стояла, чула, як рипнула хвіртка, бачила, як майнула вулицею згорблена тінь. Не хотіла вірити почутому. Хіба прийдуть? Вони ж сироти. Як їм бути? Рипнули сінешні двері, вийшов Петро, високий шістнадцятирічний парубок , глянув здивовано.

- Він до тебе свататися приходив?

- Не мели дурниць,- втомлено відповіла.

Петро полегшено зітхнув. Якщо сестра вийде заміж, то турбота про сиріт ляже на його плечі, а брати таку відповідальність йому зовсім не хотілося.

Віра про щось думала, мовчала, сльози блищали на її очах. Раптом заговорила, голос її звучав тихо, але твердо, як наказ.

- Скажи Сані, щоб негайно вкладала усіх спати. А ти разом із Грицьком виходь до комори. Сьогодні спати не будемо.

-3-


Вночі і справді не заснули, повернулися аж під ранок. Заховали у різних місцях шість клунків зерна.

А вранці, ні світ ні зоря, а представники держави уже на порозі. Витрусили все із комори, забрали до останньої зернини. Плакала, просила, та хіба зважили. Кричали: «Геть, куркульське поріддя!»

Кілька ночей проплакала, та сльозами горю не поможеш. Пізніше заспокоїлася: є квасоля, картопля, буряк - борщ можна зварити, трохи пшона у глечиках на запічку залишилося. Вирішила відразу економити.

Та серце її готове було розірватися пізніше, коли активісти забрали всю городину і те, що заховали по закутках і в глечиках. Тепер вже справді не залишилося нічого. Хоча, ні. Були ще скрині з полотном, платки, одяг. Хапливо вирішувала, що можна продати, щоб купити якихось харчів. Та й цим мріям не судилося здійснитися. Знову на їхньому дворі представники держави. Тепер вони прийшли за «куркульським» майном. Обібрали усю хату, навіть рушники забрали з образів. Перші дівочі туфлі, які Вірі купив батько на ярмарку, забрали і віддали Уляні. Ходила по наймах, але кругом виганяли, бо була не здатною ні до чого. А тепер , бач, в активістах. Пізніше не минала нагоди, щоб покепкувати з Віри, хизуючись її туфлями. Та й цього, виявляється, було замало. Сказали, щоб від завтрашнього дня вони виселилися із хати, бо вона переходить у власність держави. Думала, збожеволіє. Нема у кого спитати поради, згадувала батьків, ходила на кладовище, та могили були мовчазні і суворі, наче промовляли : ти повинна витримати. Верталася додому, а там голодними очима світили діти. Завтра вони будуть на вулиці.

Після обіду прийшов дядько.

- Ти б сходила до голови. Він, кажуть, людина добра. Може, чимось допоможе.

Мовчала. Була як загнаний звір. Не хотіла нікого чути. Не хотіла жити. Проте за пораду ухопилася, як потопаючий за соломинку. Через декілька хвилин пішла до голови.

Вернулася мовчазна, проте зварила невеликий горщик каші , нагодувала всіх.

Вранці знову ні світ ні зоря , а гості на порозі. Яким же було їхнє здивування, коли на порозі стояла найстарша Муращиха із вилами в руках, а з-за неї виглядали хлопці, теж із вилами і рогачем.

- Тільки попробуйте вигнати нас із хати - заколю. Не маєте права залишати сиріт без житла. Сам Сталін сиріт захищає.

її слова подіяли магічно: вони , про щось порадившись, повернулися і пішли, сказавши: «Живіть». Вона ж у знемозі опустилася на поріг, подумки дякуючи голові, що навчив її, як відстояти свою хату. Так вони продовжували жити, але яким було те життя.

Зерно із двох хованок забрали і вже з'їли. З третьої ж тільки почали брати, як кинулись наступного разу - нічого нема, хтось , мабуть, побачив і забрав. Почула від людей, що можна ловити горобців та їсти. Відразу ж наказала хлопцям полювати . Петро ходив у поле, ставив пастки на зайців. Гриша - до сусіднього села на ставок. Інколи приносив рибу, коли ніхто не побачить. Тому найчастіше


-4-

ходив уночі. Та згодом уже не зміг долати такої відстані, бо охляв. Їв дуже мало, як і всі, та ще й віддавав свою пайку найменшим - Марійці та Анюті.

Одного дня спекла «хліб» із висушеної та перетертої лободи та зварила м'ясо (Петро приніс шмат падаличної конини ). Хоч вариво припахало, та все ж їли. Вночі багатьом було зле, особливо трирічному Миколці. Його рвало і судомило і вдень. Носили на руках, терли животик, напували відваром ромашки - не допомогло. На ранок заспокоївся - відлетіла його душа у рай.

Плакала, просила пробачення у батьків, що не догледіла. Поховали його коло могилок батьків. Ховали самі, бо не ходили люди на похорони, у багатьох сили не було.

Сяк-так пережили зиму. Прийшла весна. Та чим харчуватися зараз? Що сьогодні приготувати? З лежанки знову почувся тоненький голосок. Не могла на них дивитися . Спочатку виголодалися так, що аж кістки цокотіли, а зараз почали немовби наливатися тілом. Зрозуміла : пухнуть з голоду. У хаті скільки вже не топлено , нема сили ходити по дрова. Спочатку збирали хмиз у посадці, потім почали садок пиляти . Хоч і шкода було, та треба протопити у хаті. Віра , хитаючись, вийшла надвір. У садку незайманою залишалася черешня. Вирішила зрубати нижню гілку. Почала повільно працювати . Перегодя з хати , ледве переставляючи ноги, вийшов Петро, за ним Гриша з Санею.

- Ми підемо у поле, може, пощастить ховрашка спіймати.

- Саня хай лишається вдома, - наказала Віра. - Лізь на горище та набери соломи зі стріхи, зсередини не така пріла.

Порубавши гілку, почала носити дрова до хати. Потім пішла до криниці, взявши із собою два відра, хоча знала, що не донесе. Налила по половині. Доки прийшла до хати, зупинялася разів з десять. Майже півдня пішло на те, щоб розпалити піч і зварити юшку із соломи.

Сонце вже почало хилитися до заходу. Прийшов Петро, принісши з собою ховрашка. Побачивши його одного, віра відчула щось недобре.

-Де Гриша?

- Я думав, що він уже вдома. Ми з ним розійшлися в різні боки.

- У який бік він пішов?

- У бік Москалевого хутора.

Дівчина мовчки вийшла з двору. Намагалася йти швидко, та все ж відчувала, що пересувається надто повільно. Треба встигнути знайти його до заходу сонця. За селом почала пильно обдивлятися місцевість. Ніде нікого. Гукала -у відповідь тиша. Сіла на пеньок , через кілька хвилин знову піднялася. її

-5-

почав зморювати сон, та вона уперто проганяла його, читала «Отче наш», «Богородицю» і все, що приходило в голову. Раптом неподалік побачила темну пляму. Хтось лежав. Пришвидшила ходу, навіть бігла, як могла. Так, це Гриша. Живий. Біля нього - клунок.



  • Грицьку, піднімайся!

- Ні, не можу. Забери ось це і йди. Рятуй малих і сама рятуйся, - ледве вимовив.

- Чути нічого не хочу! Ти будеш жити! Що у мішку? Зерно?! Де ти його взяв?

-5-

- Замість ховрашка знайшов мертвого чоловіка , а коло нього мішок. Не роздумуючи взяв. Тільки протягнув я його метрів сто. Бери мішок і йди. Я не доніс - ти донесеш. Мені вмирати час. Бачив перед собою матір, кликала до себе.



- Мовчи. Бережи сили.

Віра прийняла рішення: Гришу вона не покине, мішок - теж. Ні за яку ціну. Різко випросталася, так, наче їй сили додалося. Взяла хлопця ззаду під руки і потягла. Метрів через двадцять зупинилася, обережно поклала, вернулася за мішком. І так декілька разів. Гриша благав покинути його, та вона мовчки робила свою справу. Втомившись, вирішила відпочити.

- Віро, я хочу тебе спитати: як тобі вдалося зберегти у такий час нас усіх?

- Не всіх. Миколка помер.

- І я помираю.

- Замовкни!

- Не хочеться помирати. Глянь, як гарно сідає сонце за горизонт, яка краса навколо, природа оживає. Усе хоче жити, і я хочу...

- Ти не помреш!

Вона встала і почала його знову тягти. Боялася заходу сонця, немовби відчувала, що з останніми променями сонця згасне його життя.

Вдалині побачила людську постать, що ледве йшла хитаючись. Злякалася . Не за себе - за клунок. Такий скарб можуть і відібрати , за нього можуть і вбити, адже голодній людині байдуже до моралі. Згодом упізнала Петра.

- Гришо, он Петро йде мені на допомогу! Тепер легше буде. Він тебе потягне, а я мішок! Додому вже недалеко!

Так вона заспокоювала у першу чергу себе, бо бачила, що Гриша не має сил боротися за життя.

- Прощай ,- тихо прошепотів він і затих.

Вона почала його штовхати, кричала, плакала, не випускала з рук. Коли Петро підійшов, вона ще схлипувала.

- Покинь його, він мертвий. Ходімо.

- Як ,ти збираєшся покинути його тут?

- Піддай мені клунок.

Петро мовчки пішов. Віра не зрушила з місця , а він не обертався. Вона не покине тіло Гриші тут, вона повинна поховати його по-християнськи. Згадала нічний сон. От він швидко і справдився.

Пізно ввечері повернулася Віра. Тіло Гриші залишила біля воріт. Завтра його забере підвода і відвезе на кладовище, як і всіх мерців останнім часом.

Нічого, вона розпитає, де його поховають, і буде приходити на його могилку, хоч це буде могилка багатьох померлих під час голоду 1933 року.

Післямова

В основу твору покладено реальні факти із життя моєї прабабусі Пучин (Мурашко) Віри Антонівни. Вона разом із шістьма дітьми, меншими братами і сестрами, вижила у ті страшні часи. Троє із них ще живі. Описані події відбувалися у

с. Новоселівка Нікопольського району.

Вже сім років, як її немає. Будучи неписьменною і не маючи змоги відтворити на папері свої спогади про голодомор, вона передавала їх усно своїм дітям, онукам і правнукам . Розповідала про ці події, плачучи, дуже часто, немовби вкарбовуючи у нашу пам'ять те, що замовчувалося, але є нашою історією.


Я - ЗА ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

" Я - за здоровий спосіб життя!" - такий лозунг лунає з вуст багатьох, розміщений на плакатах у центрах міст. Але варто вийти на їх околиці, зайти в під’їзд - і відразу видно, що самі люди вже не дотри­муються того, що казали в громадському колі. Там вони палять, вживають алкоголь. Роблять це тому, що не замислюються над шкідливістю цих не­гативних явищ.

Пияцтво, тютюнопаління та вживання наркотиків згубно впливають на організм людини. Але в окремих випадках їх призначають і лікарі. Наприклад, використання під час операції ліків, які містять нар- котичні засоби. В моєму житті був випадок, коли в шість років мені захотілося вина, хоч я його й не куштувала. Тоді лікар призначив вживати його вдень по ложці . І, зрештою ,потяг зник так раптово, як і з’явився. Але в таких випадках вживання спиртного та наркотиків виправдане. Та коли людина без причини починає вживати шкідливі речовини, швидко звикає. Вони викликають в організмі реакцію, яка їй подобається, але надзвичайно шкодить.

На запитання ": Чому ти це робиш?" людина відповідає: " Тому, що всі це роблять". Погодьтесь ,що це безглузда відповідь, але ще безглуздіше писати на цигарках: " Куріння шкідливе для вашого здоров’я ". Навіщо ж тоді виробляти, коли вони шкідливі? На це питання легко відповісти: бо такий бізнес приносить великі гроші .Але давайте уявимо ситуацію, коли шкідливі речовини зникнуть. Тоді з’являться працездатні здорові люди, які через алкоголь, наркотики раніше не готові були до роботи. І разом вони зможуть підняти заводи, фабрики, сільськогосподарські підприємства. Це і стане джерелом нового прибутку. А скільки з’явиться щасливих сімей!

Отже, шкідливі речовини роблять з нашого життя нісеніт­ницю. І тих, хто ще не кинув погані звички, я закликаю швидше це зробити, щоб гасло " Я - за здоровий спосіб життя!" стало девізом кожного.

СЛОВА ШЕВЧЕНКА


Все переніс, усе здолав:

І море, степ, і Кос-Арал,

В’язниці, темні каземати,

Залізні кованії грати.

Принижували і спиняли,

Перо і фарбу відбирали,

Та слово мужнє і міцне

Пробило мур, знесло усе.


І знову зазвучало. Вмить

Народ прокинувсь, гомонить,

Слова Шевченка він вітає

І впевнено на шлях ступає.


Слово Кобзареве те

Дуже ,гнівне і міцне,

Знесло імперський трон і грати,

Знешкодило царя-сатрапа.


Народ наш вистов, зміцнів,

Коли країну охопив

Фашистський гнів. І голод пережив,

Й жорстокий сталінський режим.


Крокував упевнено і гідно,

З неміліючих джерел він силу брав,

Гартувався й працював він плідно,

Доки прапор гордо не заграв.


Тарасовими шляхами

По шляху Кобзаря ми йдемо,

Його вірші напам'ять вчимо,

І шевченкову мову вивчаємо,

Патріотами бути бажаємо.

До кінця обіцяємо йти -

До найбажанішої мети.

А Тарас наш лежить у землі,

Бо не дали життя москалі.

Силу волі зломити хотіли

І для цього вони все робили.

Але ні, не здавався Тарас,

Скарби мови збирав він для нас.

І не вмре наш Кобзар, не загине!

Бо в душі заповіт його лине.

Тож, Тарасе, тебе не забудемо,

І твої твори читати ми будемо!

Ти за нашу Вкраїну поліг,

Та здобути нам волю поміг.

З тебе приклад життя ми візьмемо,

Клянемось, вище хмар піднесемо.

Ти з небес подивись на країну,

На квітучу, вільну, єдину.

Клянемось патріотами бути,

Заповіт твій повік не забути!



БЕЗ ЗНАННЯ МИНУЛОГО НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО. ЯРОСЛАВ МУДРИЙ
Півтори тисячі років стоїть на стародавніх пагорбах красень Київ – гордість моєї Батьківщини. Де можна ще побачити таку чарівну красу, стрункі тополі й білі каштани, яскраві зірки на тлі блакитного неба ?

Про тебе, Києве , народ склав найдорожчі нашому серцю думи та пісні, прославляючи твоїх стійких захисників, їх безсмертні подвиги в ім’я незалежності і свободи Русі.

Тому й не дивно, що багато письменників часто звертаються до історичної минувшини , щоб нагадати народові , як наші далекі предки відстоювали свою державу, що на той час була багатою й авторитетною в Європі. Так, Київська Русь мала великий вплив на інші держави. Цим вона завдячує Ярославу Мудрому , великому київському князю, бо саме за часів його правління набула найбільшого розквіту .

Епоха Ярослава Мудрого – це епоха боротьби із внутрішніми та зовнішніми ворогами за єдність держави, за її процвітання. А самого Ярослав дійсно можна назвати видатною історичною особою. Це була людина, яка поставила собі за мету з’єднати всі руські землі в єдину могутню державу, зробити її процвітаючою. То була нелегка справа, бо в ті часи існувало багато ворогів як зовнішніх, так і внутрішніх. Надто важко було з’єднати землі, які до того ще й ворогували між собою. А ще доводилося захищатися від печенігів, напади яких приносили величезні людські і матеріальні втрати . Усвідомлюючи все це, Ярослав розумів, що потрібна сильна людина, яка поведе за собою, примусить забути про особисті інтереси і навчить дбати про загальнодержавні.

Мудрий лад

не насадити кроткими руками.

Немов троянд і лілій пишний сад.

Як дикий ліс мотиками, роками

Державне поле треба корчувать,

Щоб виросла на ньому благодать.(І.Кочерга)

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого перед батьківщиною є перша на Русі збірка законів «Руська правда».

Прославлений за це навіки ти,

Що мудрий лад і громадянське право

Ти записав у книзі Ярослава

І «Руську правду» людям дарував,

Щоб мир і труд в державі панував. (І.Кочерга)

Князь Ярослав був переконаний, що благо на своїй землі можна утвердити лише суворими законами. Він дуже багато переймався культурою та освітою:

І добрій книзі більше я радію,

Ніж золоту в коморі.(І.Кочерга)

За часів його князювання була значно розширена мережа шкіл на Русі, створювалися бібліотеки, було зібрано вчених мужів , які переклали давньоруською мовою багато грецьких книг. Його діяльність широко сприяла заснуванню перших монастирів – Святого Юрія, Святої Ірини та Києво-Печерського монастиря , які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами. Але найвизначнішим його творінням є Софія Київська, при якій була сформована велика бібліотека..

Міжнародне становище держави Ярослав Мудрий закріпив родинними зв’язками з багатьма європейськими правителями. Своєю діяльністю руський князь значно збільшив авторитет Києва в світі. І саме за всі ці заслуги названо його Мудрим.

Бо крепок князь і власть його міцна,

Бо Ярослав залізними полками

Всім ворогам дороги заградив,

І божий мир, як сонце над полями,

Над Києвом і Руссю засіяв.(І.Кочерга)

Так хочеться, щоб і нині , у часи існування незалежної Української держави , «заяснів божий мир». Задля цього нам усім, і дорослим . і малим, мабуть, треба добре вивчити історію Київської Русі за часів Ярослав Мудрого і працювати, не покладаючи рук заради суспільного блага. Будуючи демократичну державу, необхідно наслідувати правило, якого дотримувався Ярослав: «Раніш закон, а потім – благодать».

Я впевнена, що недалеко ті часи, коли на українську землю зійде-таки Божа благодать і наша держава стане могутньою й авторитетною , як і її праматір – Київська Русь.



ЗОРЕПАД

Етюд
Натомлене сонце сідало за обрій, зітхала земля, втомившись від денних турбот. Вечір поступово огортав її, приносив благодатну прохолоду усьому живому, а людям – нічний відпочинок.

Рідко які звуки порушують нічну тишу. Десь загавкали собаки та й замовкли, поблизу зашарудів у гущавині їжак, спросоння закричав сич. У садку падають на м’яку землю стиглі яблука: гуп, гуп, гуп.

Темрява густішає, і зір мимоволі піднімається вгору , туди , де є світло.

Чи спостерігав хтось за нічним серпневим небом? Воно – незвичайне ! Усіяне міріадами зірок-блискіток , небо здається глибоким, бездонним. Перед очима постає космічний простір, який манить до себе невідомістю, своєю загадковістю, таємничістю. Неможливо відірватися від такого видовища. Коли довго дивишся, здається, зірочки починають рухатися , наче розмовляють між собою, намагаються наблизитися чи то до мене , чи то одна до одної. Та то ж вони просто миготять через коливання повітря! Он покотилася одна зірочка, за нею друга, третя. Так ось який він, серпневий зорепад! А он срібна блискітка просто рухається, наче зібралася падати, та передумала . Здогадуюся, що то не зірка, хоча дуже схожа, а якийсь літальний апарат: супутник чи, можливо, космічний корабель підкорює простори Галактики.

Зірки так мерехтять, наче стали у танок і під свою, тільки їм чутну музику виробляють різні танцювальні фігури. А он недалеко засвітилася нова зірочка.

Кажуть, коли народжується людина, запалюється і зірочка на небі, а коли помирає, то вона падає або згасає. Якщо це правда, то нехай доля у людей буде щасливою, а зірки довго освітлюють нічне небо.

Аж до рожевого світанку зорі тьмянітимуть, поки не зникнуть зовсім.



ГОРОБИНА НІЧ

Етюд

Стояла немилосердна спека . Земля глибоко потріскалась, висохла , поруділа трава, навіть на деяких деревах пожовкло листя. Кожного ранку вставало небесне світило – червоне, гаряче . Воно пливло по небу, немов огненний корабель, розсипаючи палючі промені, і нікуди не можна було сховатись від задухи. Ніщо не приносило потрібної прохолоди, навіть вночі стояла гнітюча задуха . Люди поглядали на небо, зажуреними очима дивилися на городину , що опустила свої вуха , на садки, які немовби прощалися з життям. Потрібен був дощ, а його все не було. Деколи з’являлися кволі хмарки, кинувши на землю жменю крапель, вони пливли кудись за обрій.

Та одного дня сталося щось несподіване. Сонце палило ще дужче , ніж у попередні дні, але на обрії зникло марево, повітря стало густим, дихати було важко. І небо поблідло, немов вигоріло на сонці. Навіть річка не рятувала від спеки та задухи.

А увечері, коли сіло сонце і густі сутінки оповили землю,на південному заході запалахкотіло від далеких блискавок. Спочатку грому не було чути, видно тільки червоне миготіння неба. На якийсь час усе притихло, наче очікуючи дива. Непомітно стало темніше: хмари закрили собою місяць і зірки .

Ось і перші удари грому. Десь далеко за обрієм безугавно загуркотіло, немов гучна канонада . Враз стемніло, і у чорному безмежному просторі яскравіше запалахкотіли блискавки. Немов великі вогненні птахи, з’являлися з темряви, металися по небу, зигзагоподібною стрілою летіли над горизонтом , зникаючи в безвісті, або грудьми билися об землю. І десь далеко здригалася земля , гула глухо, просячи не ударів, а життєдайної вологи.

Раптом у цьому густому мороці зі сліпучим сяйвом щось зашуміло, гучною луною прокотився грім, і перші краплі дощу впали на землю. Потім почалося щось неймовірне. Зашумів вітер, зриваючи з дерев листя, підхвачуючи з доріг пил. Застогнали, загули дерева , простягали свої гілки-руки, а вітер немилосердно гнув їх, ламав, намагаючись підкорити собі. Повітря стало густим від того, що було підняте вітром угору. Краплі дощу падали на землю, як на розпечену сковорідку. Від цього теж дихати було важко. Сліпучі спалахи блискавок безперервно бігли по небу, грім лунав уже поруч, над головою. Раптом з неба суцільною стіною полилася вода. Тепер шум дощу і дерев злився в один могутній рев. Земля спрагло вбирала вологу, але згодом не встигала - побігла струмки і річки по ній.

Негода лютувала аж до ранку. Очистилося небо, стих вітер, перестав іти дощ, повітря наповнилося такою свіжістю, що дихати стало легко, - наче й не було страшної горобиної ночі.
«Кайдашева сім’я» І.С.Нечуя-Левицького й українська ментальність

Твір-роздум

«Кайдашеву сім’ю» Івана Семеновича Нечуя-Левицького називають енциклопедією українознавства . І це справді так. Адже це твір про життя звичайної української родини ХІХ століття , її звичаї, традиції, властиві взагалі українському селу. Хто ще міг так відтворити національний дух, як не справді український письменник , людина, добре обізнана з життям народу . Але вважаю, що найголовнішим у творі є показ української ментальності.

Смислом життя українського селянина була земля , її наявність чи відсутність . Усі думки, прагнення були пов’язані саме з нею. Через її наявність чи відсутність проливалася кров, з’являлася ворожнеча між рідними , вона примушувала людей показувати своє друге «я». Саме вона була найважливішим чинником вияву української ментальності.

У повісті «Кайдашева сім’я» зображено пореформені часи . Селяни вже не під гнітом кріпацтва, але все ж знаходяться у полоні «голодної волі» , бо для них воля без землі є тяжкою у матеріальному плані. На прикладі розглянемо сім’ю Кайдашів. Вони мають землю, працюють на ній, але цього недостатньо , щоб жити заможно , особливо тоді, коли сини створюють власні сім’ї. Тоді ж починаються сварки, колотнеча . Вони «відривають» хату, міряють землю, ділять садок , грушу . І як би не склалося, все ж хтось залишається незадоволеним. Бо вважає себе правим у прагненні мати більше. Але чи можна засудити за бажання жити краще не за рахунок інших, а працюючи на своїй землі? Українець без землі – не людина.

Українську ментальність ще й характеризує приказка: «Моя хата скраю». Прикладом цього є ситуація із горою, яка була поряд із Омельковою садибою. Він, сидячи з кумом у шинку, обговорює це питання. Через «каторжну гору» селяни потрощили не одного воза, але , щоб змінити ситуацію,ніхто нічого не зробив. « І як ті люди їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семигори стоять,» - говорив Кайдаш. Його сини, Карпо і Лаврін , ігнорують батьків наказ про розкопування гори. Чому саме вони повинні це робити , адже «цілий куток їздить через гору».

« Як хтось почне , то й я копирсну заступом скільки там разів», - говорив найстарший. Справді, хто ж почне?

Візьмемо сімейний уклад патріархальної родини Кайдашів. Ми бачимо, як руйнується цей уклад. Батька сини й за вухом не ведуть, насміхаються , дружина теж зневажливо ставиться до нього. Ніхто з членів родини не намагається визволити Омелька з обіймів зеленого змія . Хоча він і гарний господар, і заробляє для сім’ї певні гроші, стельмахуючи, і люблячий батько,

але все ж втрачає свої позиції як голова родини. Вважаю, що той процес руйнування, який почався ще у ХІХ столітті, триває і до наших днів.

У повісті відтворено споконвічний український звичай: називати батьків на Ви . І які сварки не відбуваються у Кайдашів, цьому звичаю вони не зраджують. Особливу увагу привертають стосунки свекрухи й невістки. Люблячи своїх синів , Маруся не ставиться з таким почуттям до невісток , адже, як кажуть у народі, невістка – чужа кістка. За неписаними українськими законами, невістка приходить у хату свекрухи разом з приданим , з перших днів працює нарівні з усіма членами родини, але ніколи вона не стане повноправною господинею у цьому приміщенні, бо такою залишається чоловікова мати. А про неї найчастіше говорять : лиха свекруха . Не відходить від цих традицій і Кайдашиха. У взаєминах із невістками вона показує усі свої негативні якості. Вона стає сварливою, лукавою, обманщицею, намагається принизити невісток, налаштувати проти них синів. Автор показує, як можна втратити людське обличчя і викликати до себе зневагу через сварливість, дріб’язковість.

Пройшли десятки років, а зображене в повісті «Кайдашева сім’я» є властивим і нинішньому українському суспільству: така ж відчайдушна боротьба за землю, така ж байдужість до громадських чи суспільних справ , ті ж відносини в сім’ї. Для того, щоб вивчити закономірності розвитку і характер українського народу, не треба багатотомних енциклопедій . Необхідно лише прочитати твори українських класиків . У них не тільки лунає заклик до боротьби, а й є відтворення того негативного, якого треба позбутися , щоб рухатися далі.
Я - ЗА ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

" Я - за здоровий спосіб життя!" - такий лозунг лунає з вуст багатьох, розміщений на плакатах у центрах міст. Але варто вийти на їх околиці, зайти в під’їзд - і відразу видно, що самі люди вже не дотри­муються того, що казали в громадському колі. Там вони палять, вживають алкоголь. Роблять це тому, що не замислюються над шкідливістю цих не­гативних явищ.

Пияцтво, тютюнопаління та вживання наркотиків згубно впливають на організм людини. Але в окремих випадках їх призначають і лікарі. Наприклад, використання під час операції ліків, які містять нар- котичні засоби. В моєму житті був випадок, коли в шість років мені захотілося вина, хоч я його й не куштувала. Тоді лікар призначив вживати його вдень по ложці . І, зрештою ,потяг зник так раптово, як і з’явився. Але в таких випадках вживання спиртного та наркотиків виправдане. Та коли людина без причини починає вживати шкідливі речовини, швидко звикає. Вони викликають в організмі реакцію, яка їй подобається, але надзвичайно шкодить.

На запитання ": Чому ти це робиш?" людина відповідає: " Тому, що всі це роблять". Погодьтесь ,що це безглузда відповідь, але ще безглуздіше писати на цигарках: " Куріння шкідливе для вашого здоров’я ". Навіщо ж тоді виробляти, коли вони шкідливі? На це питання легко відповісти: бо такий бізнес приносить великі гроші .Але давайте уявимо ситуацію, коли шкідливі речовини зникнуть. Тоді з’являться працездатні здорові люди, які через алкоголь, наркотики раніше не готові були до роботи. І разом вони зможуть підняти заводи, фабрики, сільськогосподарські підприємства. Це і стане джерелом нового прибутку. А скільки з’явиться щасливих сімей!

Отже, шкідливі речовини роблять з нашого життя нісеніт­ницю. І тих, хто ще не кинув погані звички, я закликаю швидше це зробити, щоб гасло " Я - за здоровий спосіб життя!" стало девізом кожного.

ПАТРІОТИЗМ – СВЯЩЕННЕ ПОЧУТТЯ

Оповідання
Дідусь Степан дуже любив своїх онуків - Миколку і Сергійка. Були вони невгамовними близнюками , які тільки й знали, що шкоду чинити. То по квітах пробіжаться за м’ячем, то шибку розіб’ють , то зелених груш нашматають. Одне слово – зірвиголови.

І ось зараз вони стояли з похнюпленими головами серед кімнати, а мама їх вичитувала. Двоє білявих хлопчиків років дев’яти з круглими лицями , які зараз були більше схоже на польові маки, потупили зір. Якби хто заглянув у їхні очі, то побачив би , що вони не тільки затуманилися, а й зарясніли росою.



  • Як можна таке вчинити? Чи вам не соромно? - не вгавала мама.

  • Припини, Наталю, - сказав Степан Миколайович. - Ми самі розберемося.

  • Ми не хотіли, він сам поламався, - тихо промовив один із хлопців.

  • Авжеж, сам! Тільки як дідусь ходитиме без свого ціпка ?

  • Щось придумаємо, - заспокоював дідусь.

Мова йшла про ціпок, який Степану Миколайовичу виготовили на замовлення із якогось дуже міцного дерева. Та це було давно, і, мабуть, ціпок так само постарів, як його господар, тому й зламався.

Насправді ж хлопці переломили , б’ючись за нього . Їм усе хотілося погратися , але дорослі не давали. І от в обідню пору, коли дідусь відпочивав, вони тихенько взяли його , але кожному хотілося бути першим – і від ціпка залишилося два цурпалки.

Після того, як дідусь заступився за хлопців, вони метнулися надвір і згодом принесли гілляку якогось сухого дерева.


  • Дідусю, а ми тобі виготовимо ось із цього ціпок.

І заходилися обчухрувати кору. Згодом дідусь спирався вже на обчухрану криву гілляку і шкандибав до лавочки у садку. Хлопці, намагаючись загладити свою провину, ні на крок не відставали від нього. Як пташенята, обліпили лавочку по обидва боки від дідуся.

  • Розкажи, як сталося так, що ти ходиш із ціпком , - попросили хлопці.

  • Добре, слухайте. Було це давно, коли німці наступали на українську землю. Хотіли вони поневолити наш народ, людей зробити рабами. Усі, хто тільки міг тримати зброю і досягнув повноліття, пішли добровольцями на фронт, щоб із зброєю в руках захищати рідну Батьківщину.

  • І ти теж? - перебив Сергійко.

  • Ні, мені було тільки дванадцять років. Батько пішов на фронт разом із старшим сином , а мама, дві сестри і я залишилися вдома. Жінки, проводжаючи чоловіків, синів, братів на війну, надривно плакали. Я теж тоді плакав, наче знав, що батька більше не побачу. Загинув він при форсуванні Дніпра. А старший брат помер у госпіталі від ран, отриманих у бою під Києвом.

  • Дідусю, а в тебе теж було поранення?

  • 17-

  • Так, але отримав його не в бою.

Дуже швидко після початку війни німці прийшли і у наше село, встановили свою владу, організували загони поліцаїв, які слідкували за порядком . Німці забирали у людей все поживне, адже їм свою армію треба теж було годувати . Люди чинили опір , як могли: хто йшов у партизани, хто вночі здійснював напади на німців, хто розкидав листівки. Після цього фашисти лютували ще дужче, підозрювали всіх у зв’язку з партизанами, чинили розстріли. Тяжко було все це пережити.

Дідусь на деякий час замовк. Потім знову заговорив:



  • Люди чекали на те, що от-от наші прийдуть і визволять з-під німців . І коли від партизан приходила якась вісточка, неймовірно раділи. З тривогою вони дивилися і у голубе небо і з надією у серці завмирали, коли там з’являлися залізні птахи із зірками на крилах, тобто радянські літаки. І ось одного дня надвечір в небі загуло.

Ми із сусідським хлопцем Іваном саме були на узліссі, ходили по гриби. Почувши гул літаків, підняли голови і з жахом завмерли. Ми побачили, що за літаком із зірками на крилах тягнеться шлейф диму , за ним женуться два німецькі «месери» . Що пережили у той момент - важко описати. Було зрозуміло, що літак або розіб’ється або вибухне. Він різко знижувався, пролетів прямо над нашими головами і зник за кронами дерев. Ми , немов по команді, кинулися бігти в той бік. Згодом почули вибух. «Месери» , немов круки, покружляли і полетіли геть . А ми все бігли вперед. Хвилин через п’ять побачили те, що залишилося від літака, а недалеко, прямо на землі, лежав льотчик. Він був без свідомості, але ще дихав. Тому ми відразу вирішили його рятувати. Зрозуміло, що німці незабаром можуть прийти і перевірити, що сталося з літаком, отже, залишати його тут не можна, треба нести в село і шукати, хто може надати допомогу. Але вдома ми його не заховаємо, адже німці та поліцаї щодня ходили по хатах і перевіряли жителів. Крім того, піддавати небезпеці своїх рідних не хотілося. І тут ми згадали про покинуту хату край села . Там кілька років ніхто не жив, вона була такою старою та кривобокою, що , здавалося, от-от розвалиться, але ми до війни ходили туди гратися і бачили, що вона ще доволі міцна. Ми, спорудивши із гілляк носилки, перекотили на них льотчика і понесли. Години за півтори ми були коло хати, занесли пораненого, поклали його на матрац . Саме тоді він прийшов до тями і попросив пити . На його гімнастерці була велика пляма крові, тож треба було щось робити. Ми вирішили піти додому і принести їжу, одяг і щось для загоєння ран, але так, щоб ніхто про це не знав.

Уже по темному ми повернулися до покинутої хати. Іван приніс трохи їжі і мазь , а я - одяг і воду. Солдат марив, але час від часу до нього поверталася свідомість , і саме в такі моменти ми намагалися дати йому пити і перев’язати рану. На ніч залишитися не могли, бо вдома за нас

хвилювалися, тому покинули солдата самого,але домовилися, що завтра

зранку прибіжимо сюди.

Так ми почали ходити двічі на день до покинутої хати, але доводилося це робити рано-вранці та пізно ввечері. Іван Миколайович Іллін , так звали того льотчика, почав видужувати, адже рана на плечі у нього була неглибокою, крім того, мазь , зроблена бабою знахаркою, а також відвари, які ми приносили, робили свою справу. Та одного ранку я не дійшов-таки до нашого сховку. На шляху я зіткнувся із німцем, він зупинив мене, щось заджеркотів і наставив автомат, потім забрав вузлик, у якому була їжа для пораненого. « Партизан!», - крикнув він ламаною мовою і , стукнувши мене у плече автоматом, звелів іти.

У німецькій комендатурі мені довелося пробути добу. Фашисти усе допитували , де знаходяться партизани. На моє чергове «не знаю» відповідали побиттям.



  • Дідусю, а чому ти не сказав? – спитав онук.

  • Тому, що вони вбили б льотчика. А так ми залишилися жити обоє.

На третій день мене потягли до того місця, де зупинив німець. Просили показати дорогу до партизан. Але що я міг сказати! І тут їм урвався терпець: вони наказали пристрелити мене, але так, щоб не помер відразу, а довго мучився. Один із німців вистрелив мені в ногу. Більше я нічого не пам’ятаю . Опинився я у партизан. Виявляється, Іван бачив усе .І коли німці покинули мене, він разом із партизанами забрав .

  • А як вони опинилися у селі! – поцікавився Сергійко.

  • Іванів дядько був у партизанах. Коли мене забрали німці, він вирішив, що без допомоги дорослих вже не обійтися , і розказав про нашого льотчика. Звичайно, пізніше він зізнався, що боявся за мене, що я можу не витримати і розказати, куди йшов того дня. Тоді вони прийшли за одним пораненим, а натрапили на двох, тільки Іллін міг іти вже сам, а мене довелося нести.

Ось так я став малим партизаном . Мамі сповістили, що я живий, але повернутися додому , і то на короткий час, зміг після того, як німців вигнали із села.

Поранення на нозі зажило, але кульгавість залишилася на все життя.



  • Дідусю, пробач нам! Ми так більше не будемо робити. Тільки де ж нам такий ціпок взяти ? – промовив один із хлопців

  • Нічого, знайдемо.

  • Дідусю, так ти у нас герой! – захоплено мовив замріяний Миколка.

  • Не про геройство ми тоді думали, а хотіли врятувати людину, а найбільше - вигнати загарбників із рідної землі. Патріотизм – священне почуття, яке особливо загострюється в часи небезпеки.

Дідусь замовк, онуки притихли. Вони не помітили, як спустився на землю вечір. Степан Миколайович знову поринув у спогади, а діти ще раз переживали те, про що дізналися.

А вночі снилося , що то вже вони - партизани, рятують людей, визволяють рідний край. І як би не сталося – перемога буде за ними.
Каталог: uploads -> editor
editor -> Програма вступного додаткового випробування для здобуття освітнього ступеня бакалавра
editor -> Презентація не тему «Ресурси» Кухарчук Катерини
editor -> Формування критичного мислення на уроках інформатики Методика підготовки уроків з розвитку критичного мислення
editor -> Мистецька розминка
editor -> Індивідуальний характер перевірки
editor -> Литература Д. Наливайко стр. 6-14 читать, стр. 14 пис ответить на вопросы 1-3
editor -> Стратегія сталого розвитку України
editor -> Випускна творча робота Назва проекту: «Формування екологічних цінностей, здоров’язберігаючих факторів в умовах випереджаючої освіти для сталого розвитку»
editor -> Новинки психолого-педагогічної літератури Психолого-педагогічне забезпечення навчально-виховного процесу в школі дуже актуально

Скачати 259.9 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка