Він був сином мужика І став володарем у царстві духа



Скачати 224.96 Kb.
Дата конвертації14.01.2019
Розмір224.96 Kb.

МИ ТЕБЕ НЕ ЗАБУЛИ, ТАРАСЕ!

Святково прикрашений зал. На сцені – великий портрет Тараса Шевченка, прикрашений вишитим рушником.

Звучать позивні українського радіо - "Реве та стогне Дніпр широкий".

Ведучий.

Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Ведуча.

Коли характеризують народ, то передовсім називають найталановитіших, найкра­щих його представників.

Україна - це Шевченко. У ньому - наша історія, буття, наші болі і мрії.

Ведучий.

Тарас Шевченко - провісник нового життя, народний пророк, титан духу, перший, хто від­верто закликав український народ:

...Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

Ведуча.


Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Ведучий.

Шевченко - вершина родово­го українського дерева. Коли б волею якоїсь надзвичайної сили наш народ постав перед необхід­ністю з-поміж усіх книжок вибрати дві, то він узяв би Біблію та "Кобзар" - Євангеліє від Тараса. Без першої був би неповноцінний духовно, а без дру­гої - немислимий як народ.

Ведуча.

Українці завжди стоятимуть перед Шевченком, як перед своєю совістю. А в душах житиме його Слово, сповнене любові і само­пожертви.

Ведучий.

Я так її, я так люблю

мою Україну убогу,

що проклену святого Бога,

за неї душу погублю!

Ведуча.


Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна подумати, що це легенда. Воно почалося з любові матері та батька і радісного, незважаючи на кріпацький стан, дитин­ства. Уже змалечку в Тараса проявилися зерна та­ланту до поезії, які потім зійшли буйною порослю.

Ведучий.

Моринці. Одне з тисяч українських сіл. І тут, як і скрізь, кожен рік поповнювався новими кріпацькими душами. У родині Шевченків-Грушівських 9 березня 1814 р. подав голос син. Назвав його місцевий ба­тюшка Тарасієм, а кликали просто - Тарас.

Ведуча.


Мабуть, небесне пробудження природи наклало відбиток на характер хлоп­чика:

Вразливе і допитливе,

колюче, як будяк,

Під бурями над Тікичем

росло дитя-кріпак,

Здіймалось, дивувалося,

міцнішало стеблом

І відрізнять навчилося

в житті добро і зло.

Інсценізація уривка з твору С.Васильченка "В бур'янах".

Дійові особи: Дід, Яринка, Тарасик, Кобзар.



Дід, як древній дуб, - кремезний та міцний, іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуре­ному шляху. Тарас весь час бігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться, то в кущі залізе. За дідом і Тарасом підтюпцем біжить маленька Ярин­ка. Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський мо­настир.

Тарасик. Діду, діду, що ви там усе шепоче­те? Розкажіть мені.

Д і д. Як іду цими шляхами, так і згадую батька нашого Максима Залізняка, гайдамаків згадую. В оцих лісах вони збирались, отут панів проклятих били. Давно те було, як я ще молодим був. Нена­висні пани ляські задумали нашу землю загарба­ти, всіх людей на свою віру навернути, всіх нас окатоличити. Знущалися - і сказати не можна як! Не стерпів народ, пішов у гайдамаки - боронити бідний свій край.

Тарасик. А що далі було, діду?

Яринка. Кажіть, діду, хоч і страшно! Чогось так страшно!

Д і д. У тому Мотронинському монастирі зібра­лися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом - панів бити. Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Заліз­няка - навіть жінки з рогачами в ліси до гайдама­ків подалися.

Тарасик. А Ґонту ви бачили?

Д і д. Ні, синку, Ґонти не бачив, та кажуть, вір­ним побратимом був Максимові, за Вкраїну життя віддав...

Тарасик. А потім?

Д і д. Що ж потім - зрадили гайдамаків, Цариця Катерина, її військо разом зі шляхтою задушили гай­дамаків. Ґонту скатували, язика йому одрізали, чет­вертували. Максима в Сибір заслали та й пішли ло­вити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.

Тарасик (витирає сльози). Жаль гайдамаків. Так жаль. (Раптом.) Діду! Діду! Там кобзар! Ходімо!

Яринка. Дідусю! Попросіть, щоб заспівав!

Тарасик. Дідусю-кобзарику, заспівайте!

Д і д. Заспівай, старий. Та добре заспівай про наших славних гайдамаків.



Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву Та­расову голову, узяв кобзу та й заспівав пісню "Бу­ло колись в Україні".

По закінченні пісні всі вихо­дять.

Ведучий.

Ступаючи життєвими стежками малого Тараса, замислюєшся: ма­буть, доля вирішила майбутнього генія ще в дитинстві провести через усі можливі пе­кельні кола, аби дати величезний матеріал для майбутніх творів: несподівана смерть 32-річної матері ("Згасли очі її ласкаві, де ж той голос, що так він любив?"), поява в сім'ї мачухи ("Непривітна і лиха, лютіша від найлютішої зими, пекельніша вогню"), смерть батька ("Ой, хто ж тепер ласкаве слово промовить хоч в неділю раз"), "нау­ка" в дяка ("І до дяка пішов проситися за наймита і школяра").

Звучить пісня "Садок вишневий коло хати".

Ведуча.


А тиха Доля, доленька Тараса...

В вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала "люлі" ще у сповитку.

І проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом.

Свічку їй несла.

Тихенько в бур'яні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів.

Лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь...

Одна душа жива!

Ведучий.

Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивнії квіти: радість і сльози цвітуть лілеями білими, маком червоним, рожевими мріями.

Ведуча.

Ще буде Літній сад і незабутній Сошенко... Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій - безсмертний і вічний "Кобзар"!

Ведучий.

Ще буде воля, воля буде!

Дихнеш, дихнеш на повні груди!

Ведуча.


А поки що - мрії...

І нестримне ба­жання волі.



Звучить пісня на слова Т.Шевченка "Бандуристе, орле сизий", муз. народна.

Ведучий.

А тут і сонце хмара з'їла,

І знову туга напосіла -

Нема ні долі, ні крила.

Чужі сади, чужі ягнята,

Катюга-дядько замість тата, -

Пустеля, хоч тікай з села

Все чорне - небо і тополі,

Воли у ярмах, люди в полі...

А в Бога так усе біліло,

Аж ув очах мені боліло...



П'єса В.Долини "Мені тринадцятий минало"

Дійові особи: Дяк, Тарас, Яринка.



Подвір'я біля хати дяка. Посередині лежить стара колода. На передньому плані, ліворуч, густий очерет, що створює затишний куточок. Із-за хати видніється старий похилений тин, за яким розкинулося в зелені садків село. Линуть ранкові звуки півнячого співу та овечої отари, яку женуть на пасовисько.

На сцені нікого немає.

Раптом з хати почувся голос дяка:

Тарасе! Чуєш, Тарасе!..



Пауза. З дверей виходить в одній сорочці, з хрестом на шиї заспаний дяк.

Дяк (оглядаючись). Тарасе! Гей, де ти? Щез, нечес­тивець окаянний (бере кухлик і хоче набрати з діжки води). Нема... Тарасе! (Витягує з-під стріхи різку)

Дав­но тебе потчевал... (Береться за живіт.) Утроба, аки геєна огненна.

Входить, несучи в цеберках воду, Тарас. Він босий, в полот­няній сорочці, куценьких штанях.

Дяк. З'явився, приблуда... Та скоріше! Повзеш, яко червь тлєтворная!

Тарас (ставлячи цеберки біля хати). Черв'яку легше, пане дяче...

Дяк. Переробився, бач... Розглагольствуєш! Бери-но кухлик та окропи швидше! Ху, голова, розриваєть­ся... (Підставляє голову.)

Тарас (зливаючи дякові). Не пили б уже...

Дяк (сердито). Не твоє діло! Рушник подай!..



Тарас виносить з хати рушник. Дяк хоче перев'язати голову.

Дяк. Поможи, не бачиш?..



Тарас зав'язує рушник.

Дяк. Ху!.. (П'є воду.) Те, що вчора тобі загадував, - зробив?

Тарас. Псалтир склеїв, Часослов зшив, а букви намалювати не встиг.

Д я к. Я так і знав!.. Сновідєніям предавался, окаянний!

Тарас. Ні, пане дяче, я після покійника сьогодні ще й не дрімав...

Д я к. А що ж содєях? Тарас. Замітав, пензлі мив перед малюванням...

Дяк. Малюванням, малюванням... Он через два дні діти в школу вже прийдуть, а у мене Святе Писаніє не готове. Ану внеси книги, подивимося... (Тарас вносить старі книжки.) Азбуку покажи.

Тарас (струшуючи книжку). З Псалтиря порохня вже сиплеться, пане дяче...

Дяк. Ай! Беззаконіє твориться з святими книжками.

Тарас. Миші поглумилися!

Д я к. О горе суще!

Тарас. Їсти ж катма в хаті, от вони й накинулися на книжки.

Дяк. Що ти речеш! Хоч би Бога убоявся. Миші, миші... Ти де був? Я тебе кормлю, пріємлю труд ютіть, а ти так служиш благодєтелю?

Т а р а с. Та хіба ж я не стараюся?

Дяк. Мало!.. Ану дай азбуку. (Тарас дає азбуку.) О, бачиш? Шість буки погризені, а ти й не уздрів!

Тарас. Ви обіцяли, що сьогодні будемо малю­вати...

Дяк. Принеси етюдник!

Тарас (зрадівши). Почнемо? От добре... (Побіг у хату, вносить етюдника з фарбами.)

Дяк (Бере азбуку). От зараз сідай і намалюй усі букви Господніє.

Т а р а с. А мої малюнки подивитесь, пане дяче?

Дяк. Та й надоїв ти мені з своїми малюнками! Роби, що загадую!..

Тарас з сумом сідає за колоду, розкриває етюдник. Дяк змочує голову.

Тарас. Обіцяли ж на сьогодні... Я давно чекаю...

Д я к. Та помовч уже!.. Буков не зробив, а малювати вчи його!.. Ледар!.. Вижену - будеш старцювати тоді...

Т а р а с. Не лякайте - гірше не буде...

Дяк. Беззаконник! Ач!.. Ти знаєш, хто ти єсі?

Тарас. Хлопець собі...

Дяк. Приблуда! Від родителів утік!

Тарас. Від мачухи... Ви теж від родичів поїхали...

Дяк. Не смій так зі мною глаголіть!.. Я учитель твій!

Тарас. Якби ж то вчили... А то лаєтесь та п'єте...

Дяк (сердито). Ти ще й дерзиш? (Підходить і б'є Тараса різкою.) Ось тобі... Оце тобі "субота"! Щоб знав, як свого пана шанувати!

Тарас, скрутившись калачиком, схлипує.

Дяк. Нечестивець! Ледащо!., Зараз же зроби мені букви, а не то... (Пішов у хату.)



Тарас сідає за етюдник, готує фарби. Дяк повертається з хати з кількома аркушами паперу, уже без рушника на голові.

Дяк. На, ось тобі... Я - не такий... Я - душу всім. Якщо якийсь зіпсуєш, то інший бери. Піду паству навіщу. Нагадаю прихожанам, щоб дітей готували до школи. (Іде.) Поки я повернуся, щоб усе поробив. Я - недовго... Ох, житіє наше! (Виходить.)



Озираючись, входить з вузликом Яринка. Побачивши її, Тарас тихенько підходить ззаду і лякає.

Яринка (жахнувшись). Ой! Капосний, злякав. (Удавано б'є Тараса.) Ось тобі, ось тобі, щоб не був таким... (Оглядається.) Я й так боюся твого дяка...

Тарас (сміючись). Його немає дома - не бійся. Хіба дяк мій - то дідько якийсь?

Я р и н к а. У нього ніс такий... Він страшний мені...

Тарас. Правда, він як нап'ється, то ніс стає, як червоний буряк. Пішов знову, певно, в шинок...

Яринка. А ще - дяк. Оце ж забігла до тебе (розв'язує вузлик). На ось тобі свитку. Полатана.

Тарас (бере свитку). Гей, як гарно полатана! Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш...

Я р и н к а. І це ось тобі... (Дає хліб і глечик молока.) Пообідаєш, а закусиш цими яблуками (дає двоє великих яблук).

Тарас (зрадівши). Ой які гарні!.. Певно, смачні. Чиї це? У нас таких немає. (Кусає яблуко.) Ой, добре!.. На, покуштуй (дає Яринці).

Я р и н к а. Не треба. Я ще їстиму такі...

Т а р а с. А де ж ти їх візьмеш?

Яринка. Оксанка дасть.

Тарас (вражено). Оксанка?.. Коваленкова?..

Яринка. Ой!.. (Закриває рот.) Ми з нею отару пасемо разом...

Т а р а с. То це Оксанчині яблука?

Яринка. Угу... Тільки ти не скажеш їй? Кажи - не скажеш? Вона дала для тебе і просила...

Тарас. Мовчати?

Яринка. Атож...

Тарас (дивиться на свитку). І це, певно, її робота?

Я р и н к а. Ні, рукав і я зашивала!.. Тільки мовчи. Не скажеш?..

Тарас (задумливо). Не скажу. Пасе з тобою. А чому вона просила мовчати?

Я р и н к а. Я не знаю. Чомусь зобиджається...

Тарас. Зобиджається? На мене? Хіба казала?

Яринка. Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєшся... А чого ти, Тарасику, на неї? Вона лагідна така. Помагає мені отару пасти...

Тарас. Вона добра... А ще що вона казала?

Яринка. Казала, що осавул вже загадував їй на панщину.

Тарас. Так, а про мене що?

Яринка. Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим, нестриженим...

Тарас. Ще й обдертим...

Яринка. Соромишся її?



Тарас киває головою.

Яринка. Давай я тобі й сорочку полатаю, виперу...

Т а р а с. З Оксанкою?.. Не треба..,

Я р и н к а. А чому?

Т а р а с. Я сам... (Сумно.) Вона вже помічає...

Яринка. Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята... Говорила, що ти їй книжечки читав, малював... А в тебе є той малюнок? Покажи...

Т а р а с. Є десь... захований. Не варто показувати.

Яринка. Тарасику, покажи мені...

Т а р а с. А навіщо? Він ще незакічений.

Яринка. Все одно, покажи, Тарасику, мені цікаво...

Тарас. Добре, тільки тобі одній... (Побіг і з-під стріхи взяв дві дощечки.) Ось мої малюнки...

Яринка (дивиться на дощечки). Оксана... похожа... Як жива!.. І хата наша... Невже це ти?

Т а р а с. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж - п'є.

Я р и н к а. А чого ж на дощечках?

Тарас. Паперу катма... Дяк не завжди дає.

Я р и н к а. Я візьму й покажу Оксані.

Тарас (забирає малюнки). Ні, Яринко, нехай ін­шим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чо­боти, розживусь на нову свитку і тоді... Тоді я її ще кра­ще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.

Обоє виходять.

Ведуча.


Тепер просто неможливо уявити, що ста­лося б з Тарасом, з його геніальним поетичним талан­том, художнім хистом, якби не було в його житті 22 квітня 1838 року.

Ведучий.

22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника Сошенка: "Нараз до моєї кімнати через вікно плигає Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: "Воля!"

Ведуча.


Це була вимріяна, виколисана думкою, вицілована мрією, крилата, як птаха, воля Тарасова!

Звучить пісня "Літа орел, літа сизий" (сл. Т.Шевченка, муз. народна).

Ведучий.

То був його час! Здавалось, усі зорі сходи­ли з його душі, а він малював їх, плакав від радості, писав і дивувався.

Ведуча.


Покинь книжки, театри і малярство.

По­глянь в обличчя Долі.

Ведучий.

Боже, дай мені душевний спокій,

Аби я зміг те прийняти,

Чого не зможу змінити.

Господи, дай мені відвагу

Те змінити, що зможу змінити.

Господи, дай мені мудрість

Аби я зміг відрізнити

Одне від другого. Амінь.

Ведуча.


Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

3 ними жити, їх любити?

Ведучий.

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Ведуча.

"Його устами увесь наш народ зас­півав про свою долю..." (Пантелеймон Куліш).

Ведучий.

...Плаче Україна...

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; всі в золоті

І в мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють,..

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава...

А брати і сестри?

А Вкраїна? Знедолена, згорьована, зболіла,

В руках у ката бранкою зомліла...

Ведуча.


"Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу во сні, що тебе, Кирилівку та рідню, та бур'яни..." (Лист до брата Микити з проханням писати по-українськи.)

Звучить пісня "Сонце заходить" (сл. Т.Шевченка, муз. Я.Стеценка).

Ведучий.

1843 рік. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив пекучий біль.

Ведуча.


"Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, в омріяному "земному раю" на Україні йому відкривається пекло" (Василь Барка).

Ведучий.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть,

І діточок своїх ведуть!..

Ведуча.

"Скрізь був і все плакав" (З листа до Якова Кухаренка).

Ведучий.

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини...

Ведуча.

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п'яна спить.

Під мотив пісні "Гомоніла Україна" (сл. Т.Шев­ченка, муз. І.Говди).

Ведучий.

Схаменіться:

будьте люди,

бо лихо вам буде...

Усі на сім світі -

І царята і старчата —

Адамові діти.

Ведуча.

З-під гнівного Шевченкового пера на­роджуються безсмертні творіння людського духу; "Кав­каз", "Єретик", "Великий льох", "Наймичка", "І мерт­вим, і живим...", "Заповіт".



Тихо звучить мелодія "Заповіту".

Ведучий.

Року 1845-го 24 грудня Шевченко напи­ше і залишить нащадкам свій "Заповіт".

У виконанні хору звучить "Заповіт".

Ведуча.


Поет був хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.

Ведучий.

Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя генію. Тебе ще чекатиме твоя Голгофа, твій каземат, царевий присуд...

Ведуча.


Мене - за музу впхали в цю москалію.

О, ця була така, що хай їй грець,

Вона вертіла мною, як хотіла.

Звела мої надії нанівець,

Зробилась панею моїх душі і тіла.

Забрала сон, забрала спокій - все!

Ведучий.

Вона мене донині, клята, ссе.

Вона донині всю мою уяву

В листочки списує й ховає за халяву...

Вона мене до пекла доведе...

Вже довела, бо де й куди ще гірше!

Ховаюсь бозна-як і бозна-де

З рядочком кожним, а не те, що з віршем...

Ведуча.

Саме поетична муза принесла митцеві, окрім радості, ще й страждання.

Ведучий.

Холодні стіни каземату

І зверхні окрики катів.

А руки прагнуть малювати;

Душа волає щирих слів.

А де ж папір?

Його й шматочка -

Заборонили навісні.

О, як мережив він рядочки,

А малював би ночі й дні.

Ведуча.

Такі поети не вмирають,

їх пам'ятатимуть віки!

Прийде за ґрати каземату

Вкраїна серцю дорога,

Садок вишневий коло хати

І схилить гілку до чола.

Загоїть рани, сльози витре,

Загляне в душу аж до дна...

Ведучий.

І він з землі підводить руки,

І, повен гніву, повен муки,

Набравшись сили і снаги,

Вже на пісках виводить слово

Таке, щоб билося грозово,

Глаголом щоб серця вело,

Давало радість і тепло.

Ведуча.


Піщаних бур палеозойські свисти.

Солончаки. Низька трава ілак.

В Закаспії пустельний, кам'янистий

Розкинувся півострів Мангишлак.

Ведучий.

Але воля жорстокого царя Миколи - не просто принизити, а зламати ненависного поета, зробити все, аби, висушений солони­ми пісками, сконав у пустелі в самотині, не змогла не лише зламати, а й похитнути залізного характеру засланця:

Ведуча.

Солдат. Вигнанець. Мученик. Невольник.

Він і сюди, в пустелю, ніс життя.

І тут солдатські дні ішли недарма –

Він гартувавсь. Не відступав назад.

У пустелі, де кибитки та казарма,

Та гарнізонний двір, з'явився сад.

На що б не дивився Тарас, до чого б не прислухався, а йому здається ніби то Україна: бунтує Каспій, а йому сняться Дніпрові пороги; займається на небосхилі хмаринка, а йому здається, що "Умань шля­хетська палає".

Ведучий.

Бентежні думки тривожать поетову душу, бо ж двоглавий царський орел карає його, немов Прометея, "за серце, що бунтом палає". Та засланець несхитний:

Орел з незакутого серця

Не вип'є бунтарської крові.

Ведуча.

Часто на самоті поет ятрив свою душу, яка нібито розкололася на два "я". Одне "я" усвідомлює своє невільницьке становище і повну безвихідь з нього:

Я тут живу. Я сивію отут.

Ревуть піски, роз'ятрені, мов леви.

Ведучий.

Голос ревучих пісків хоче його переко­нати в тому, що він солдат, а не поет "без права малювать, без права мислити, тужити і творити". Той голос підказує, що не варто більше боротися за свою землю, бо вона зрікалася від нього, бо там "не жито сіють - сіють плач і горе", там:

Народ - мовчить. Народу вже нема.

Лише раби зацьковані й байдужі.

Ведуча.

Проте друге "я" - незалежний дух поета - вірить у свій народ:

Мовчіть, піски! Ні слова - про народ!

Народ мій був, народ мій є і буде.

Коли помру - залишаться слова,

А в них народ, що стогне в моїх грудях.

Ведучий.

Звучання поезій про перший рік ув'язнення Т.Шевченка в Новопетровській фортеці цілком відповідало оточен­ню, в якому він перебував. Зроду недо­вірливий, бо так навчила його гірка доля, сходився тут з людьми нелегко. Лише пев­ною мірою відчував до себе увагу комен­данта А.Маєвського - людини культурної, доброзичливої, який бачив у Кобзареві об­даровану особистість і цікавого співбесідника. Тому, коли мав вільну годину, йшов до моря - там іноді міг зустріти когось із мешканців ближнього аулу.

Ведуча.

У першій половині 1852 р. головного Шевченкового мучителя капітана Потапова перевели до Уфи. Безпосереднім нагляда­чем поета став Косарев, теж формаліст, але не така безсердечна людина, як Потапов. А.Маєвський дозволив листуватися з дру­зями, одержував на свою адресу їхні листи для Тараса. У кінці 1852 р. він помер, і на його місце новий генерал-губернатор В.Перовський призначив полковника І.Ускова. Спочатку він ставився до незвичайного за­сланця стримано, але згодом почав часто за­прошувати до себе. Становище Т.Шевченка помітно змінилося - його звільнили від муштри, дозволили жити на квартирі.

Ведучий.

Поетові й художникові, людині, яка ви­росла серед чудової української природи, болісно було дивитися на голий і безлісний степ. Тому восени 1853 р. він узяв активну участь у закладенні на території укріплен­ня саду. Дерева повиписували з Астрахані, з Гур'єва, а здебільшого, за порадою Т.Шев­ченка, попривозили великі вже саджанці з урочища Ханга-Баба, переважно шовко­виці. На тому місці, що вибрали під сад, росла вже одна-єдина верба.

Ведуча.

Відірва­ному від рідної землі Кобзареві приємно й радісно було відчувати, що він не просто здійснив благородну справу, а створив у пустелі маленький куточок України:

Серед пустелі буде сад!

Він оживить цю мертву глину.

Хай яблунь цвіт і небеса

Нагадують про Україну.

Ведучий.

Минуть літа, мине життя, а "див­ний сад серед пустелі", створений руками людини, зеленітиме.

Отут, у закутку, край степу,

Де лиш бур'ян повзе до ніг,

Він кожен паросток і щепу

Від спеки лютої зберіг.

Ведуча.

Багато літ спливло після тієї події. Тополі виросли і стали жи­вим пам'ятником українському поетові:

І кожен лист прозоро променить

Тарасовим обличчям осяйним,

І кожна гілка б'ється і дзвенить

Тараса серцем вічно молодим.

Ведучий.

Селянська душа Т.Шевченка тужила без рідної природи. І він прагнув зробити все, аби чужина хоч трохи нагадувала Україну. Як згадувала А.Ускова, дружина коменданта, Тарас "коло своєї улюбленої альтанки насадив багато соняшників, їхні яскраво-жовті віночки нагадували йому хутірці на Україні". Тарасові соняшники хоч і виросли в пустелі під сха­рапудженими, норовистими саксаульськими вітрами і не такі веселі та високі, як над Дніпром, все ж нагадували йому рідну Кирилівку:

Ведуча.

Під нещадним сонцем пустелі

Вони - сонечка рідного краю.

Він їм на ніч постіль стелить,

До сніданку роси збирає.

Ведучий.

Та чи не найбільшу часточку своєї душі віддавав Кобзар дітям. Він любив їх, по­стійно переймався їхньою долею і знаходив для кожного тепле слово. Мабуть, ця любов і щире співчуття знайшли вираження у вір­ші "На Великдень на соломі", написаному ще в 1849 р. на Кос-Аралі.

Ведуча.


Хоч би куди доля закинула Тараса, він неодмінно знаходив дитяче товариство, а точніше – малеча, інтуїтивно відчуваючи добру душу "вусатого дядька", сама тулилася до нього.

Ведучий.

Цілий цикл своїх малюнків на засланні художник присвятив казахським дітям-злидарям.

Ведуча.


Ще одна прикметна риса характеру поета-засланця - не бути байдужим до чужої біди.

Ведучий.

Серпень 1857 року. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю.

Ведуча.


Позаду все: і муштра, і капрали,

Казарми й муки, з ранку до смерку...

Лиш на обличчі зморшки вкарбували

Усе, що звідав на своїм віку.

Ведучий.

Та ще в очах зірниць казахських спалах,

Убогі юрти... Каспій... комиші,

Баркаси довгождані на причалах...

Та біль. Та гнів. Та пісня на душі.

Ведуча.


Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружи­тися, обов'язково на бідній дівчині, кріпачці, мати сімей­ний затишок, дітей, оселитися в рідній Україні. Йому було всього 47 років.

Ведучий.

А може, насаджу садок,

збудую хату на Вкраїні

та заведу "святу родину"

і научатиму діток...

Ведуча.

Останні петербурзькі роки принесли Т.Шевченкові визнання і славу, однак не до­дали здоров'я чи душевного спокою. Гниле повітря петербурзького болота точило зру­йноване засланням та іншими життєвими незгодами здоров'я. Та чи не найвідчутніше дошкуляла самотність. А йому хотілося ма­ти поруч супутницю життя, з якою почував би себе спокійно, відчувати її підтримку в усіх життєвих ситуаціях.

Ведучий.

Взаємини з жіноцтвом складалися в по­ета по-різному. "За весь час свого знайомст­ва з Шевченком, - згадував А.Чужбинський, - я не помітив у ньому жодної прив'язаності, яку можна було б назвати серйозною. Він любив жіноче товариство і захоплювався, але ніколи надовго". В юності серйозно по­кохав дочку кирилівського попа Г.Кошиця Федосію, хотів побратися з нею, та не було на те волі батьків. З такої ж причини не дійшло до шлюбу з К.Піуновою: 44-річний "претендент" не усвідомлював, що для 16-літньої дівчини він був підстаркуватим. Те ж саме й у ставленні до наймички В.Шев­ченка Х.Довгополенко й Л.Полусмак.

Ведуча.

Не судилося поету зазнати особистого щастя. А щастя для народу?

Ведучий.

Настане суд - я вірю, знаю,

Засвітить сонце волі дню –

І найсвятішим заклинаю

Правдиве слово на борню.

Правдиве слово благовісне –

Ведуча.

На всі літа, на всі часи...

Мій біль, мій гнів,

мій стогін, пісне,

Землі коханій понеси!

Ведучий.

Ти не боявся сваволі,

Не затихав на засланні твій спів -

Був наче птиця на волі!

Пісня твоя розбивала тюрму,

Світ одкривала людині...

Бачив ти зором пророчим крізь тьму

Те, що ми бачимо нині!

Ведуча.


І вже за ним шляхи, як леза, блискали.

І над потоком Вічності-ріки

Стояла слава, грозами сповита.

Ведучий.

А вже за ним ішла його любов,

Ота... поміж любовей всіх - єдина.

Аж багровіла кров з-під підошов...

Одна... І мала ймення - Україна.

Ведуча.

Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Ведучий.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Ведуча.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведучий.

Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити зо­лота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Ведуча.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Ведучий.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведуча.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко".



Звучить пісня «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» .







Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка