Він — Микола Іванович Костомаров, учитель Київського зраз- кового для дівчат пансіону m-me де-Мальян; вона



Сторінка1/11
Дата конвертації27.10.2017
Розмір2.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


АЛІНА Й КОСТОМАРОВ

I

Цей незвичайний роман почався досить звичайно,
навіть банально. Він і вона — учитель і учениця... Він —
Микола Іванович Костомаров, учитель Київського зраз-
кового для дівчат пансіону m-me де-Мальян; вона
Аліна Крагельська, учениця випускної кляси, перша
учениця з першої лави, гарненька й здібна дівчинка,
насмішкуватий підліток з безтурботним жвавим сміхом
та веселими чорними очима.

Що є банальніше подібного роману вчителя з


ученицею, в якому педантичність і наївність, поєднані
одна з одною, назавжди до самої смерти збережуть
пам’ять про дбайливо загострене гусяче перо, гарусом
вишиту закладку для підручника, зшиток у кольоровому
папері й крейду з рожевим бантиком, простодушні
натяки на закоханість, підказані першими проявами ще
неусвідомленого почуття?!

Не боятись банальности — це власне єдиний спосіб


уникнути її. Тільки нездарам слід стерегтися банальнос-
ти. Люди, що вміють мислити своєрідно й обстоювати
незалежність свого поводження, ніколи не нехтують
банальностями. Це вища наука; не лякаючися безбарв-
ности звичайних ситуацій, вчинків і слів, володіти
мистецтвом жонглювати банальностями, як акробат
своїми різнобарвними м'ячами.

Банальність є трамплін, акробатичний трюк, щоб,


стрибнувши в просторінь і не почуваючи під собою
ґрунту, відчути неможливе, як можливе.




Для людей, що звикли ходити широкими шляхами і
прокладеними стежками, банальність, — коні їдять сіно,
Волга тече в Каспійське море, чоловіки закохуються в
дівчат, одружуються, заробляють гроші, мають дітей,
здобувають чини, вислужують надбавки, грубшають і
хворіють, — здається єдино певною прикметою реаль-
ности. Усе небанальне вони зневажають як таке, що не
існує, абож, принаймні, як таке, що не повинно існувати.

Вони ніколи не зможуть припустити, що кожну


банальність можна поставити сторч, розкрити в ній її
протилежний сенс, що можна кохати дівчину й відмови-
тись од цього кохання, що можна бути шкільним
учителем, писати недоладні любовні вірші й усе ж таки
обернути роман з 15-літньою дівчинкою в химерну
неправдоподібність.

Чудесно, в небагатьох рисах, портретно й чітко, з


іронічною ніжністю описує Аліна Крагельська той день,
коли в серпні 1845 року прийшов до їх кляси в
«Зразковому пансіоні» m-me де-Мальян новий учитель,
трохи згодом мета її першого кохання, любовних дівочих
снів.

Це була молода людина (Костомарову було тоді 28


років) з дуже свіжим обличчям, середня на зріст, міцна,
так би мовити, кремезна, в віцмундирі (звичайна тодішня
одежа вчителів), в дуже широких рукавичках і в таких
чоботях, що вони викликали сміх своїм розміром.

Замість уклонитись, Костомаров якось ніяково


пригнувся, підвівся, склав по-дитячому руки й хитнув
головою, ніби бажаючи звільнитись од густих пасом
волосся, що їх насунув на чоло й очі недбайливо
одягнений капелюх. На волоссі навколо голови залиши-
лася втиснена від капелюха смуга, ніби з голови тільки-
що знято обруча.

У ці роки особливої моди не тільки сальонної і


світської, але й літературної та розумової на дендизм,
французька мова, свіжі гарні рукавички, вміння вклони-
тись і носити фрак правили за прикмету порядности.




Саме в ці роки Карлайл видав свою Тойфельсдрекову
«філософію одежі», а Барбе д’Оревільї присвятив
спеціяльну книгу характеристиці Джорджа Браммела,
цього апостола дендизму.

Романтизм, що почав свій розвиток з проповіді


внутрішньої людини й неґації всього зовнішнього, кінчив
апотеозою того, що є найбільш зовнішнє для людини —
апотеозою костюму. Для другої чверти XIX віку бути
денді — це і значило бути культурною рафінованою
людиною, поетом, лідером партії, філософом, громад-
ським діячем. Байрон, Пушкін, Чаадаєв, Ів. Кіреєвський
були денді, бо вони були мислителі й поети. Куліш у
своїй автобіографії, вміщеній у «Правді», ретельно
відмежовує себе й своє кармазинне дендичне україно-
фільство від січової низовщини Шевченка, закидаючи
останньому як найбільшу хибу брак дендизму. Шевчен-
ко, на Кулішеву думку, був надто примітивний, надто
мало денді, щоб його можна було висунути на ролю
ватажка українського громадського руху.

Широкі рукавички та величезні чоботи, як згодом


вишивана сорочка, підперезана червоним пасом, — це не
тільки спосіб одягатись, але й спосіб мислити, це ціла
програма життьової акції і світогляду.

Костомаров романтик, — чи повинно це означати, що


він з своєю недбайливістю в одежі не був денді? Як
запевняє Дж. Браммел, особа авторитетна в цих
питаннях, можна не шити своїх костюмів у кращого
кравця і зостатися денді. Денді — людина несподіваних
екстраваґантностей, і недбайливість в убранні може так
само відрізняти витончену людину від звичайних
філістерів, як і особлива дбайливість в костюмі. Це
романтики ствердили бридке (laid) як прекрасне (beau).

У Костомарова були короткозорі очі, рябувате од


віспи обличчя і розгублена ніяковість у поводженні з
людьми, властива кожному, що звик до самоти й
замкненого кабінетного життя. Короткозорість не роби-
ла його вродливішим; до того ж вона була така велика,

187


що це відчувалося і в його жестах, і в його міміці. Він
псував свою зовнішність вигадливим, хоч, може, і
ненавмисним способом одягатись і невмінням дати лад
свому розкішному попільному волоссю.

Спазматична ґримаса на обличчі та гротескність


убрання й манер, — таке було загальне вражіння од
Костомарова, його чудернацтв, чудних вчинків і всіх
його дивовижних рухів.

Скільки сміялись учениці в пансіоні m-me де-Мальян


з приводу надзвичайних приналежностей костюму
нового учителя — цих мішків замість рукавичок, якихось
густих батистових фалбор, замість манжет (нарукавни-
ків). Скільки кривлянь і передражнювань з приводу його
кліпання очима та частого скидування гоповою.

  • Я, — каже Аліна , — не могла втриматись од сміху,
    коли бачила, як новий учитель закидає голову, раз-у-раз
    посміхається і ніяк не може звільнитись од обридливого
    волосся.

Учениці пансіону нерідко після лекції збирались
гуртком і обмірковували, звідкіля і де взялися чудерна-
цькі манери їхнього нового учителя. Згадуючи його
ґримаси й «чуфізи», вони нестримано сміялись.

  • Смішний, — це основне вражіння від Костомаро-
    ва.

  • Чуперадло морське! Потвора!

Ці прозвиська твердо установились за Костомаро-
вим в пансіоні m-me де-Мальян.

Його приймали за «блаженненького» чи юродивого.


На нього показували пальцями. Побачивши його,
спинялись.

Він з своїм довгим розмаяним волоссям, неуважним,


чудним, ніби невидющим поглядом з-під окулярів, з
своєю то надто хапливою, то повільною ходою
мимоволі викликав посмішку. Він ходив зігнувшись.
Власне не ходив, а бігав, і його зігнута під гострим кутом
постать здавалась особливо недоладною.

Це трапилося якось уже згодом у Саратові. Микола



188


Іванович повертався з купання і, як звичайно, поспішав-
ся: не йшов, а біг. По дорозі перестрів його купчик.
Помітивши історика, він не утримався, щоб здивовано не
показати навздогін пальцем:

  • Диви! Диви! Що воно таке біжить? Пан, не пан!
    Купець, не купець! В золотих окулярах, голене,
    зігнулось, біжить. Нема в ньому нічого доброго. Сам
    себе оконфузив.

Розпатланий, мішкуватий, незграбний, в надто
великих чоботях, зігнутий і розгублений, він викликав
подив, посмішку, і не то презирство, не то жалість.

Його нервові загострені жести, невмілий уклін,


спосіб поправляти окуляри, висовувати вперед підбо-
ріддя і часто відкидати голову ще виразніш відтіняли
своєрідну незвичайність його поводження, що примушу-
вали чекати від нього того чи того раптового й
несподіваного чудернацтва. Його незграбність допов-
нювала його ніяковість.

У свойому поводженні він засвоює манеру Гротеску.


Він стилізує себе під фантастичних карикатурних героїв
Е. Т. А. Гофмана. Він шаржує там, де жадної потреби в
тому немає, він прибільшує і гіперболізує там, де ці
ґримасні підкреслення здадуться всім, а в тім числі за
деякий час і йому самому зайвою і прикрою афектовані-
стю.

Він шаржує, і його шаржують. На Гротескність


відгукуються Гротескністю, на карикатурність відпові-
дають карикатурою, на гримасу — Гримасою. Загостре-
на виразність його жестів і рухів легко надається до
наслідування й передражнювання. Його так легко
перекривити, передати його чудне кліпання, нервові на
обличчі спазми.

У пансіоні m-me де-Мальян Костомаров викладав


історію. Двічі на тиждень після другої години він
приходив до пансіону давати лекції. Даючи лекції,
Микола Іванович ніколи не сідав у клясі до катедри, а
звичайно стояв. Він стояв або коло столика, або коло

189


великої чорної таблиці, де він, щоб полегшити ученицям
записувати хронологічні дати, крейдою викреслював
криві, нерозбірливі кривульки цифр. Бали, що їх він
ставив в клясному журналі, були такі ж недоладні й
непевні, як і він сам: чорнильні карлики й гіганти
кривлялися й чорніли на розграфлених сторінках
шкільного щоденника. Важко собі уявити, які смішні
карлючки писав наш історик: то мікроскопічна цифра
стояла вгорі чи в одному з куточків клітинки-квадратика,
то, навпаки, величезна цифра займала її всю.

Несусвітні чоботи, що висовувалися з-під фалд


учительського віцмундира, своєю навмисною величез-
ністю підкреслювали вигадливу невідповідність обста-
ви.

Зрозуміло, що тільки він вийшов з кляси після


першої ж лекції, як учениці почали передражнювати його
манери й подриґування обличчя та брів.

  • Я, — каже про себе Аліна, — була перша майстерка
    на такі витівки.

Ідучи за Миколою Івановичем до кляси, в парі з
сестрою, Аліна встигала кривлятись, стискати кулаки,
висовувати вперед підборіддя, одне слово відтворю-
вати всі чудні жести й рухи Миколи Івановича,
користуючись з того, що він ніколи не обертався.

За старих літ він любив на дозвіллі слухати Алінині


спогади про ті часи і завжди просив віддати його
тодішню ходу та ґримаси. Коли Аліна задовольняла його
бажання, він сміявся до сліз, до гикавки.

Отже, минуло два-три місяці, як Микола Іванович


почав викладати в пансіоні m-me де-Мальян. Одного
разу, спитавши Аліну й поставивши п’ять, він переглянув
її бали з інших предметів. Його зацікавила ця здібна
чорнява дівчинка.

Він подивився в журнал, подивився на неї й сказав:



  • Ви чудесно вчитесь!

  • Я ніколи не вчусь! — була Алінина відповідь.

Учениці стримано розсміялись. Клясна дама m-me

190


Dutremblay похитала головою, а Микола Іванович
допитливо подивився на цю задиркувату жваву учени-
цю. Він підійшов до її місця й пресерйозно запитав:

  • А що ж ви робите тут, коли не вчитесь?

  • Учусь, але не чудово, а злегка, доки є учитель у
    клясі, а тоді граю на роялі, вишиваю, бігаю, пустую.

За цим словом вона вмить закліпала очима й склала
руки «в кулачки», як усе це звичайно робив Микола
Іванович. Та він нічого не помітив, ще раз посміхнувся,
злегка вклонився й вийшов з кляси.

Тому що клясна дама, m-me Dutremblay, сливе нічого


не розуміла по-російськи й тільки бачила, що вчитель
сам підійшов до учениці й запропонував їй якесь
питання, на яке та відповіла з належною для учениці
серйозністю, то вона й не зробила їй жадного
зауваження. До того ж Микола Іванович заступав своєю
постаттю од світла обличчя Аліни, і клясна дама не
могла помітити Аліниних передражнювань та її жартів-
ливих гримас.

Усю цю сцену переведено бездоганно з глибоким


почуттям доброго гумору й незлої, кінець-кінцем, іронії.
Удавана серйозність відповідів лише підкреслювала
жартівливість Гримас. Аліна тонко розуміла техніку
комічного й mise-en-scene пародійного жанру.

Схвипьоване кліпання очима й руки по-дитячому
складені
«в кулачки»... Тут перші прояви ніжности, перші
паростки почуття. В незлому гуморі є завжди крапля
ніжности й перший вияв зворушеної симпатії.

Кривляння поволі перетворюється в любов, Гримаса


переходить в замилування, з Гротеску починається
закоханість.

Тема «бридкого» і «прекрасного», beau та laid, у


найхимерніших сполученнях стає за улюблений мотив у
тодішній літературі, і Віктор Гюґо, що все більше й

191


більше входить у моду, навчає читачів за бридкою
зовнішністю Квазімодо й Ґвінплена бачити високе й
чисте серце, терплячу відданість і покору самозречених
офір.

II


Одеса влітку — голе, розпечене, порожнє, без дерев
і садків місто з блідосірого жовтуватого вапняку, де
курява, що її приносить вітер із спалених басарабських
степів та здіймає з незабрукованих піскуватих вулиць,
тонким шаром висить у повітрі, а липнева нестерпна
спека примушує сидіти вдень в кімнаті з причиненими
жалюзі.

Одеса влітку — вицвілий, пожовклий графік з


суворими й прямими лініями, злегка підфарбований
синім, сірим і червонуватим, місто рудих тонів, червоної
глини, сірого каменю і шорсткого сіро-зеленого бур’яну.
Купи зела не псують струнких архітектурних перспек-
тив, що відтворюють зразки клясичного простого
стилю, і рідка акація на тлі блакитного неба здається
ніби викресленою тушшю, величною, чорною і нежи-
вою.

Одесі бракує зела й доброго пляжу, але в 40-их


роках минулого століття осіб, що потребували морсько-
го кліматичного лікування, лікарі посилали переважно
до Одеси. За тих часів Одеса користувалася правами
porto-franco, і закордонний крам можна було придбати
там за надзвичайно дешевими цінами. Отже, з’їзд
особливо дам і дівчат на купальний сезон завжди був
дуже великий, бо жінок Одеса приваблювала не так
своїм морським купанням, як можливостями розважи-

193


тись, послухати в опері італійських співців і придбати
собі прикрас. Купальний сезон в Одесі був, власне,
сезоном купівлі та міряння модних туалетів. До Одеси
їхали купатись і шити вбрання. Через те тамтешні
модистки були зовсім неприступні; навіть найпростіші з
них були завалені працею і брали за роботу, що хтіли,
знаючи, що мало хто наважиться везти в своїх валізах
шматок купленого в Одесі краму абож мережив. На
митниці оглядали валізи й нічого незшитого в середину
країни без великого штрафу вивезти не можна було.

їхали до Одеси з власними модистками, з пьокаями,


з штатом прислуг, улаштовувалися не в готелях, а
наймали собі окремі помешкання з декількох кімнат,
вибираючи нижні поверхи в кам’яних будинках з жалюзі
на вікнах, щоб хоч трохи захиститися від одеської літньої
спеки.

За порадою лікарів поїхала на літо до Одеси й пані


Крагельська з обома своїми дочками, взявши з собою
модистку шити вбрання дівчаткам, і льокая, щоб дивився
в дорозі за екіпажем, розплачувався на станціях за
поштових і слугував на квартирі в чужому місті.

Залізниці тоді ще не було, і з Києва до Одеси з


зупинками, чеканням коней на станціях доводилося
їхати не менше тижня.

В Одесі Крагельські найняли окреме приміщення з4-


ох кімнат в нижньому поверсі кам’яного будинку, для
Аліни взяли в зажиток гарний рояль.

Отже, Одеса! Море, сонце, театр, італійська опера,


крамниці з закордонним крамом, південні рідкі фрукти,
персики, виноград, айва, свіжа морська риба, порт,
переповнений чужоземними кораблями, галасливий
інтернаціональний натовп, крикливі греки, мляві засма-
лені турки з анатолійських берегів, рухливі італійці,
поважні і стримані англійські неґоціянти й матроси, Схід
і Европа одночасно, — усе було цікаве й нове для моло-
деньких дівчаток, що тільки закінчили пансіон і вперше
виїздили в далеку і привабливу мандрівку.

194


Удень гра на роялі, вранці й увечорі купання в морі,
пізніше льожа в італійській опері.

Розчинене вікно прикрито жалюзі від пекучих


соняшних променів, і в затемненій кімнаті відчувається
присмеречний холодок. У вікні миготять тіні перехожих і
відбиваються на нотах. Трапляється, що дехто спиняє-
ться і слухає Алінину музику. Сам славетний Черні,
проходячи повз будинок, де мешкають Крагельські,
дарма що на вулиці спека і йому треба поспішати на
чергову лекцію, іноді затримується на кілька хвилин
коло вікна, звідки чути музику, щоб краще розібратися в
окремих нюансах тонкої гри.

Черні в захопленні від тієї терплячої упертости, з


якою музикантка перемагає труднощі екзерсисів та
етюдів. Зацікавившись, він сам починає розпитувати про
дівчину з такими видатними музичними здібностями. Він
відмовив багатьом іншим, але охоче згодився давати
лекції Аліні.

Увечорі Крагельські всією родиною йшли до театру


слухати італійську оперу, й на Аліну справляло глибоке
вражіння вокальне виконання величезних п’єс, оркест-
ра, співці.

Тут, у театрі, під час вистави піччінівської опери


«Сапфо» Костомаров, що теж приїхав того літа купатися
до Одеси, випадково зустрівся з своїми недавніми
ученицями.

Звичайно припускають, що в житті кожної людини


відограє видатну ролю випадок. Усе на світі, мовляв,
підвладне непрозорій волі фатальних збігів випадкових
обставин: помаранчова лушпинка, що на ній посковз-
нулась нога. Та ледве чи це так!..

Зустріч на піччінівській опері Костомарова з Аліною


була випадкова і, як кожен випадок, могла кінчитися
нічим. Отже, зустрілись, привітались, зраділи в першу
мить, тоді через хвилину побачили, що в них немає
нічого спільного, що минуле минуло, відчули нудьгу,
сказали декілька порожніх заяложених слів, відповіли

195


на декілька запитань про пансіон, учителів, товаришок і
розійшлися назавжди.

Випадок є ніщо, коли ним нехтувати. Він набуває


ваги тільки тоді, коли його не уникати, коли його цінити,
коли надати йому особливого значіння і зробити спробу
культивувати його. Завжди в ілюзорний алогізм неспо-
діваних зустрічей можна внести певну рацію й розум.
Людина творить випадки. Од людини залежить одкину-
ти випадок чи прийняти його, уникнути його чи піти
назустріч випадкові і стрінути його з радісною посміш-
кою і простягненою рукою.

В театрі розігралась чудесна, мила сценка, втішна і


принадна: заглиблений у себе Костомаров, що сидить у
свойому кріслі в партері, не звертаючи жадної ні на кого
уваги; пані Крагельська-Мазурова чепурно одягнена, з
чорними, як і в дочки блискучими очима, коректна,
витримана й бонтонна дама, що найбільше боїться
порушити етикет.

Крагельські сиділи, як і завжди, в улюбленій льожі


нижнього ярусу: попереду чорнява Аліна з сестрою, а за
ними їхня мати.

Грали увертюру. Дівчатка крутилися на своїх


стільцях, роздивлялися публіку в партері та в сусідніх
льожах, обмінювалися вражіннями, пустували, смія-
лись, розмовляли, іноді аж надто голосно. їм було цікаво
й весело, як може бути весело тільки в 16 років на виставі
в театрі, де публіка, музика, світло, нові вбрання
створюють атмосферу якоїсь урочистости і легке
хвилювання огортає все навколо почуттям ясної і
прозорої сп’янілости. Пані Крагельській не раз доводи-
лося казати дівчатам, щоб вони сиділи спокійно й
розмовляли тихше абож і зовсім замовкли.

Та раптом сестри помітили в одному з крісел


партера знайому зігнуту постать, знайомі жести, знайо-
ме обличчя, тонкий ніс, русяве розмаяне волосся, золоті
окуляри. Костомаров сидів заглиблений у себе і часом,
сам не помічаючи того, робив «чуфізи», чудні маніпуляції

196


руками коло носа, — властива йому ще з дитячих років
звичка.

Дівчатка почали привітно хитати головами, сподіва-


ючись у цей спосіб привернути до себе увагу Костома-
рова. Звернути увагу короткозорої, заглибленої в себе,
байдужої до всього людини, що навіть не подивиться на
сусіда, щи сидить поруч з ним? Це було безнадійно.

Що з того, що музика грає увертюру й у театрі тиша?


Що з того, що вони порушують усі правила доброго
поводження? Які можуть бути правила для 16-літніх
дівчат?

І через увесь театр лунає:



  • Monsieur Kostomaroff, і ви тут?

Пані Крагельська здивована й обурена! Вона
обурена, бо сьогоднішнє поводження Аліни та її сестри
межує з непристойністю. Не вистачало б, щоб із
сусідніх льож на них зашикали. До того ж, вони
перегукуються з якоюсь невідомою особою.

  • Тихше! Прошу вас, сидіть пристойно! Кого це ви
    викликаєте з партеру?

У дівчат радісно сяють обличчя: така несподівана
зустріч!.. Вони обертаються до матері:

  • Матусю мила! Це наш учитель!

Незадоволення пані Крагельської зростає. Коли б

ще хтось інший, а то пансіонний учитель! Шкільний


учитель не може бути зарахований до знайомств, якими
можна радіти й захоплюватися.

Мати спиняє дочок, їхній запал і навчає:



  • Бог із ним, вашим учителем. Ви тут не в пансіоні, а
    в опері, в світі.

Та це протиставлення «світу» й «пансіону» не
впливає на молодих дівчат, вони не заспокоюються, і
їхнього піднесеного настрою не можуть спинити жадні
нотації з боку матері. Вони не тямляться від радощів,
коли до їхньої льожі входить Костомаров.

Він називає себе пані Крагельській і тоді звертається


до своїх учениць:

197


  • Яким побитом ви тут?

  • Певне таким, як і ви! — відповіла Аліна. — Ми
    приїхали сюди з Києва спочивати й купатись у морі.

Микола Іванович аж ніяк не сподівався зустрінутись
із ними в Одесі. Він певен був, що вони поїхали до
Курської губерні. Принаймні такі інформації він одер-
жав од свого приятеля, який після випускного акту, не
дочекавшися кінця, стомлений духотою в залі, пішов з
ним блукати на Аскольдову могилу. Розмовляючи про
акт і про враження від нього, вони почали говорити про
Аліну, що грала під супровід оркестри варіяції Герца на
марш з «Отелло». На запитання Миколи Івановича про


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка