Viii. "Філософія життя" Смислові орієнтації некласичної філософії Специфіка І сутність ірраціоналізму



Скачати 354.3 Kb.
Дата конвертації26.06.2019
Розмір354.3 Kb.

VIII. "ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ"

8.1. Смислові орієнтації некласичної філософії

8.2. Специфіка і сутність ірраціоналізму

8.3. "Воля до життя "А. Шопенгауера

8.4. Апологія "надлюдини" у філософії Ф. Ніцше

8.5. Психоаналіз З. Фрейда

8.6. "Творча" інтуїція А. Бергсона

8.7. Концепт "життя" у філософських дискурсах В. Дільтея і Г. Зіммеля

З середини XIX ст. в європейській філософії починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма. Вона протиставляє пануючому раціоналістичному напряму в класичній інтелектуальній традиції альтернативні орієнтації в змісті філософствування: об’єктивізму — суб’єктивізм, натуралістичному сцієнтизму — гуманізм, раціоналізму - ірраціоналізм, детермінізму — волюнта­ризм, механістичній унітарності буття — «вітальний» універсум «несвідомих потягів», активних «вибухів» волі, «життєвих поривів» тощо. В західноєвропейській філософії відбувається серйозне зрушення: на перший план виступають здебільшого суб'єктивістські та ірраціопалістичні концепції.

Некласична (сучасна) філософія демонструє плеяду видатних мислителів, які збагатили філософську куль­туру глибокими і проникливими ідеями, що відобразили досягнення науки та інші сторони матеріального і ду­ховного розвитку людини. Західна філософія цього пе­ріоду - це велике розмаїття шкіл, концепцій і напрямів. Один з них - «філософія життя», центральне поняття якої - «життя» як потік нескінченного, мінливого, невловного раціональними методами пізнання і в той же час творчого і продуктивного для кожної людини існуван­ня - протиставляється традиційному поняттю буття як чогось незмінного, основоположного, умодосяжного.

Ключові слова


уявлення, волюнтаризм, романтизм, суб'єктивізм, ірраціоналізм, лібідо, сублімація, архетипи, несвідоме, інтуїтивізм, психоаналіз, «надлюдина»

«Життя є те материнсь­ке лоно, в якому народжують­ся всі його прояви: і дрімотна, повна нескінченних можливос­тей і мрій, нічна свідомість, і денна свідомість, котра по­роджує філософську думку і нау­кове знання».

С. Булгаков

8.1. Смислові орієнтації некласичної філософії

Класична філософія прагнула до систематичної цілісності, моністичної завершеності. В основі цього прагнення лежала віра в природну впорядко­ваність світовлаштування, доступного раціональному осягненню. Вона вихо­дила з уявлення про гармонію між організацією буття і суб'єктивною орга­нізацією людини. Укорінена в цьому світопорядку, людина розглядалась як частина історичного прогресу. Всі глибини світових зв'язків, включаючи внутрішній світ самої людини, вважалися доступними для самоусвідомлюючого суб'єкта. В основі традиційної етики ліберального суспільства лежа­ли ідеї верховенства людини над природою, пріоритету розуму над при­страстями і віра в нестримний поступ свободи і справедливості.

З другої половини XIX ст. ці традиційні цінності опинилися під загро­зою. Розвиток суспільних наук привів до відкриття системи інших мораль­них цінностей, а розвиток психології - до розуміння того факту, що наша поведінка здебільшого обумовлена причинами неусвідомленими і неконтрольованими. Область несвідомого виявилася ширшою за область свідомості і значно ширшою за область розуму. Свідомість, розум не могли вже біль­ше претендувати на єдино правильну оцінку реальності. Звідси зміна якіс­них критеріїв духовно-інтелектуальної діяльності. Місце раціонального самообмеження, стабільності, моральної недостатності і неповноти заступає етика індивідуальної свободи, самоздійснення, повної самореалізації. Вини­кає новий інтелектуальний напрям - «філософія життя». На противагу класичній філософії, вона сумнівається в історичному прогресі, стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самої душі люди­ни. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремої люди­ни, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме та інтуїція стають центрами філософської антропології. Смисловим центром цього напряму стає поняття «життя» як первинна, фундаментальна реальність, органічна цілісність.

«Філософія життя», з якої починається сучасна філософія, виникає в другій половині XIX ст., переважно в Німеччині. Основні представники цьо­го напряму - В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон, X. Ортега-і-Гасет, Ф. Ніцше. Останній заявив про себе у всіх сферах новітнього філософського мислення. Поняття «життя» протиставляється поняттю «буття» в класичній філософії. Життя більш первісне, ніж поділ на суб'єкт і об'єкт, матерію і дух, буття і свідомість. Феномен «життя» має складний, суперечливий, мінливий творчий характер.

Ірраціональне у своїй основі, ніколи і ніким не передбачуване, життя може пізнаватися лише позаінтелектуально, інтуїтивно, образно-симво­лічно. Життя - це «живий потік», тому воно не може бути виражене за допомогою філософських категорій класичної філософії, орієнтованих на науку, на пізнання стійкого і незмінного, на принципи тотожності буття і мислення.

Головна формула «філософії життя» - не «життя для культури» (постулат класичної філософії), а «культура для життя». Цим підкреслю­ється самоцінність, дорогоцінність життя, властиве йому прагнення продовжи­ти своє існування. «Натуралістич­ний розум» мислителів Нового часу - це розум, який спирається на природничо-наукові критерії на­уковості. Однак успіхи природни­чих наук (як пізнання речей) різко контрастують з їх безсиллям перед власне людськими проблемами. Ад­же людина, зазначав X. Ортега-і-Гасет, - це не тіло, не душа, не субстанція, не дух, а життєва драма, котра відбувається в певних обставинах і виявляє себе в часі.



Механістичності, застиглос­ті як рисам «натуралістичного розуму», який усе розкладає на частини, - філософи життя протиставляють органічність і цілісність «життєвого розуму». Найбільш адекватним засобом пізнання життя виступають інтуїтивні основи творчості, художній образ, міф, метафора. Діалектика людини є не діалектикою логічного розуму (за своєю суттю статичного), а діалектикою історичного розуму, який завжди перебуває в становленні і зміні.

8.2. Специфіка і сутність ірраціоналізму

• Визначальною гносеологічною і духовною орієнтацією сучасної філо­софії є ірраціоналізм Як напрям філософського мислення ірраціоналізм починає формуватися ще в античну епоху. Його витоки можна знайти в деяких положеннях вчення орфізму, піфагореїзму, платонізму та неопла­тонізму. Найбільше поширюються ірраціоналістичні тенденції в середньо­вічній християнській філософії, що пізніше вилилось в апофатизм Вагомий внесок у формування ірраціоналістичного напряму зробили вчення М. Монтеня і релігійно-філософські пошуки Б. Паскаля. І навіть в епоху па­нування раціоналізму філософські ідеї пізнього Ф. Шеллінга суттєво по­глибили ірраціоналістичне сприйняття дійсності.

• Важливою віхою на шляху формування ірраціоналістичного типу пі­знання і світовідношення був романтизм. Його народження пов'язується з діяльністю так званого енського гуртка, ядро якого складали Фрідріх Шлегель (1772-1829 pp.), його брат Август Вільгельм Шлегель (1767-1845 pp.), Фрідріх Тік (1773-1853 pp.), Фрідріх Новаліс (1772-1801 pp.), Фрідріх Шлейєрмахер (1768-1834 pp.). Ранній романтизм - переважно літературно-художня течія, яка вплинула на долю теоретичної думки. Романтики не залишили вчених трактатів, найбільш плідна форма їхніх поглядів - афо­ризм; досягнутий результат - неспокій думки. Романтизм відображав роз­чарування в буржуазній прозаїчній сутності буття, в раціоналістичних спе­куляціях. Мета романтизму - свобода духу. Ідеал романтиків — вільна особистість. Для них важливою є конкретна жива людина: «Тільки індивід цікавий», - говорить Ф. Новаліс. Романтизм універсальний, він виступає за подолання будь-якої нетерпимості та обмеженості. Для роман­тика є цікавою кожна індивідуальність — людина, народ, усе людство як щось неповторне.

Ф. Новаліс у повісті «Учні в Саїсі» через притчу про Гіацинта, який шукає сенс буття, приходить до висновку, що таємниця буття - поряд з людиною, в простому почутті кохання. Романтики вміли не тільки мріяти про далеке, нездійсненне, але й знаходити свої ідеали в близькому, повсяк­денному, людському. Для романтиків найвищою цінністю є життя. Вони уникають абстрактного мислення, вбачаючи в ньому життя сіре та затхле. Саме поняття «романтичний» розуміється як «той, що виходить за рамки повсякденності».

• Один з провідних романтиків Ф. Шлейєрмахер апелює до інтелігенції, мислячої аудиторії, вбачаючи своє завдання в тому, щоб з'ясувати значу­щість релігії. її сутність - не в мисленні і не в дії, а в спогляданні й почутті. Метафізика (філософія) намагається пояснити всесвіт; релігія вселяє почуття причетності до універсуму. Мораль виходить зі свободи, релігія знову повертає свободу в природу, доповнюючи світобачення і практику «прагненням до нескінченності». Завдання релігійного виховання полягає насамперед у пробудженні почуття любові.

Отже, романтизм, звертаючись до внутрішнього світу людини, її по­чуттів, відходить від традицій раціоналістичної філософії, започатко­вуючи новий погляд на світ, нову світоглядну орієнтацію.



Ствердження філософського ірраціоналізму відбувається при розчару­ванні інтелігенції в тих ідеалах, якими оперував філософський раціоналізм До середини XIX ст. сформувалося переконання, що прогрес науки і тех­ніки сам по собі не веде до реалізації вікових прагнень людства. Люди пере­стали вбачати в світовому історичному процесі виявлення і здійснення ви­щого Розуму. Через це втратила свою привабливість ідея пріоритету соці­ально-історичної активності людини. В літературі, мистецтві, філософії стверджується думка про безпідставність і марність усіх надій людини на те, що об'єктивний рух світового процесу гарантує здійснення власне людсь­ких цілей, а пізнання його закономірностей дасть людині надійну орієнта­цію в дійсності. Зневіра в конструктивно-творчих силах людини, соціаль­ний та історичний песимізм — основні риси світоглядних орієн­тацій другої половини XIX - по­чатку XX ст., які лягли в основу ірраціоналізму як філософського напряму сучасної західноєвро­пейської філософії.

Під впливом цих тенденцій відбувається переосмислення ра­ціоналістичної концепції ставлен­ня людини до навколишнього сві­ту, зміна уявлень про сенс, мету та призначення людської діяльності і пізнання, перегляд самого способу тлумачення людського мислення і свідомості. На відміну від раціоналізму, в якому містифікуються раціонально доцільні форми людської активності, ірраціоналізм ототожнює духовне зі спонтанними, несвідомими імпуль­сами, емоційно-вольовими та морально-практичними структурами суб’єкта. Всі форми раціонального, доцільного ставлення до світу оголошу­ються в ірраціоналізмі похідними від початкової, досвідомої основи. Нес­тійкість соціального буття індивіда перетворюється в ірраціоналізмі на онто­логічну неврівноваженість усього Всесвіту. З точки зору представників ір­раціоналізму, світ не має впорядкованої, законоподібної побудови, і самі основи буття нерозумні. Буття ірраціональне, оскільки алогічне, дисгар­монійне, завжди суб'єктивне. Його осягнення можливе тільки через «внут­рішнє», «душевне», інтуїтивне сприйняття.



8.3. «Воля до життя» А. Шопенгауера

• Першим виступом, антитезою раціоналістичній традиції стала твор­чість представників так званої «філософії життя». їхня ірраціоналістична демонстрація проти споглядального раціоналізму отримала назву «бунт проти розуму».

• Видатний представник цього напряму Артур Шопенгауер (1788-1860 pp.) народився в заможній сім'ї в Данцігу (Німеччина). Батьки сварилися, потім роз'їхались, і це, звичайно, відбилося на психології майбутнього мислителя. Проте освіту Шопенгауер здобув ґрунтовну. Завдяки матері-письменниці серйозно вивчав стародавні мови, а в Берлінському університеті — філосо­фію, яку викладали Фіхте і Шлейєрмахер. Зацікавився принципом фіхте­анського суб'єктивізму та ідеями Шеллінга про свободу волі. Шопенгауер мав злопам'ятний характер, його честолюбство і прагнення до слави упро­довж тривалого часу залишалися незадоволеними. Пронизаний егоцентриз­мом, зосереджений на власному «Я», він з особливою люттю нападав на Гегеля, оптимістичний пафос філософії якого суперечив усьому складові шопенгауерівського мислення. Курс, який викладав Шопенгауер у Берлінсь­кому університеті (в ті ж години, коли лекції читав Гегель), успіху не мав. Його відвідувало не більше десяти чоловік. Головна праця — «Світ як воля і уявлення» - залишилася поза увагою, видавець зазнав збитків, і більша частина тиражу перетворилася на макулатуру. Все це викликало і посилю­вало презирство до людей, які здавалися не гідними його. «Книга це дзеркало», вважає Шопенгауер, коли осел дивиться в нього, він не може побачити в ньому ангела». Після невизнання в Берліні Шо­пенгауер переїжджає до Франк­фурта-на-Майні, де веде життя холостяка, вважаючи, що «одру­житися — це позбутися полови­ни своїх прав і подвоїти свої обов'язки». Егоцентризм призво­дить до відчуження від людей, яких він ненавидить і називає «двоногою породою мавп».

У 50-х роках XIX ст. ставлен­ня до Шопенгауера почало змінюватись, бо його основні ідеї уже відпо­відали «новому часові», про який раніше мріяв філософ. Він стає відомим, Ріхард Вагнер надсилає йому примірник своєї тетралогії «Кільце Нібелунгів» з дарчим написом, у німецьких університетах вивчається його філо­софська система. Шопенгауер з повним правом може сказати: «Кінець мого життя став світанком моєї слави». Його творчість мала суттєвий вплив на світогляд багатьох письменників, зокрема А. Толстого. Ерудиція та літе­ратурна майстерність, характерні для творчості Шопенгауера, зрештою на­дали популярності філософській теорії мислителя.



Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну «явище» проти­ставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам у чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. «Світ як уявлення» - це суб'єктивно-ідеалістична інтерпретація раціонального пізнання, дискредитація Шопенгауером об'єктивного наукового мислення. Він вважав, що наукове світоро­зуміння ілюзорне, класична філософія — «шарлатанство», а діалектична логіка — «жонглювання абстрактними формулами».

Отже, світ існує остільки, оскільки ми його уявляємо. Таким чином, відбувається перехід зі світу «як уявлення» у світ «як волю». На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Насправді істина проявляється лише у разі підходу до неї не з зовнішнього боку, а з внутрішнього, тобто зовнішньому досвідові і раціональному пізнанню, яке базується на ньому, протиставляється внутрішній досвід, що є основою ірраціонального осяг­нення «речей у собі». Не в мисленні, а в бажанні (хотінні) суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є прин­ципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктив­ності. Воля - первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокрем­леним від волі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила в природі як воля. Отже, об'єктивному пізнанню протистав­ляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Мова йде не про інтелектуальну інтуїцію, а про безпосередню само­свідомість, про інтуїцію, яка має справу не з зовнішнім світом, а з «буттям у собі» того, що саме по собі є «інтуїтивним».

Кожне поняття, думка - лише абстракція. Звідси декартівське Cogito ergo sum («Я мислю, отже, існую») Шопенгауер замінює Volo ergo sum («Я хочу, отже, існую»). В бажанні суб'єкт виступає сам по собі, роз­криваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є принципом суб'єктив­ності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності.



Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі. Зі світом як з уявленням має справу пізнання, а світ як воля не під­лягає пізнанню, він - різноманітний, невимірний, інтуїтивний. Кожний ор­ганізм, у тому числі й людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. На противагу Гегелю, Шопенгауер висуває тезу: «Усе дійсне не­розумне, все нерозумне дійсне». Діяти розумно і діяти морально, вважає мислитель, - це дві несумісні речі. У волі своя власна необхідність, вона не визначається розумом Воля є першим і первісним, виконує роль верш­ника, який пришпорює коня. Універсальний об’єкт волі «воля до жит­тя». Перше правило волі до життя інстинкт самозбереження, який веде до егоїзму, що є джерелом усіх вчинків людини. Кожний вчинок є егоїстичним. «Я» і «егоїзм» - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїз­му: один, який хоче власного добра, і другий - гіпертрофований, злости­вий, який хоче чужого горя.

У своїх етичних поглядах Шо­пенгауер висуває «ідеал бездіяль­ності», самозречення, позаяк щас­тя - завжди утопічне, ілюзорне, і гонитва за ним робить людину носієм усіх моральних недоліків.



Шопенгауера називають філо­софом «світової скорботи», ос­кільки в навколишньому світі від­буваються вічні повторення тра­гічних станів, у яких винуватцем є воля. Складовою частиною «трагічної діалектики» Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, що тільки частково виправдовується стражданнями, які випа­ли на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, щоб лю­ди спрямували притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енер­гії, так і проти її джерела - Світової Волі. Найвищі прояви Волі слід обернути на боротьбу проти її ядра, тобто феномен волі повинен знищити саму Волю (наприклад у природі більш розвинуті істоти, хижаки, знищу­ють менш розвинутих - травоїдних). Як цього досягти? Насамперед необ­хідно засобами філософського пізнання виявити завдання, які стоять перед людьми, потім подолати два етапи самознищення Волі.

Перший - естетичне споглядання;

другий — моральне самовдосконалення, завдяки якому відбувається зміна поведінки в потрібному напрямку.

Шопенгауер через свою ідейну багатоманітність та ідеологічну неодно­значність постійно викликає інтерес Ми знаходимо у нього романтично-аристократичне презирство до порядків суспільства «чистогану», ворожість до народних мас, передчуття майбутніх потрясінь, яких не уникнути бур­жуазному суспільству, усвідомлення загальних недоліків індустріальної ци­вілізації в будь-якому її конкретному прояві, зневіру в те, що може знайт­ися така соціальна сила, яка забезпечить суспільний прогрес В епоху очіку­вання ядерного та екологічного апокаліпсиса невизначеність і невпевненість виникають у досить широких кіл інтелігенції, що й пробуджує почуття і настрої, які хвилювали великого песиміста упродовж усього життя.



8.4. Апологія «надлюдини» у філософії Ф. Ніцше

• Філософом парадоксів, логіка думки якого заворожує, називають Фрідріха Ніцше (1844-1900 pp.). Вчився в Бонні та Лейпцигу, в 1868-1869 pp. одержав професуру в Базельському університеті, який невдовзі змушений був залишити через хворобу. З 1876 р. і до кінця життя страждав тяжкими головними болями, які інколи тривали 200 днів на рік Його твори здебіль­шого написано у формі коротких фрагментів, афоризмів, бо така форма викладу була єдино можливою при його стані здоров'я. Філософ жив від­людно, був відірваний від друзів та рідних, усі сили і час присвячував твор­чості, задовольняючись скромним достатком Певно, хвороба змушувала його бути зібраним, гордим, викликала сміливість думки як прагнення швидше і точніше висловитися. Він любив повторювати формулу Amor fati (люби долю), яка закликала не тільки терпіти неминуче, а й любити його. Отже, духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповідь «над­людини», вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Антихристиянин».



Центральним поняттям ніцшеанства є «воля до влади» як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. «Життя, стверджує Ніцше, прагне до максимуму почуття влади». Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. «Що добре? - запитує в «Антихристиянині» Ніцше. - Все, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму владу людини. - Що зле? - Все, що є наслідком слабкості. - Чи сприяє пізнання, як раціональна діяльність, підвищенню «волі до влади»? Ні, оскільки перевага інтелекту паралізує волю до влади, замінюючи актив­ність, діяльність розмовами, судженнями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього.

«Воля до влади» - основа права сильного. Це вище за всі моральні, ре­лігійні та інші нормативні настанови. Для Ніцше дуже важливою є заповідь: «Не сотвори собі кумира» як заклик більше вчитися у життя, ніж че­кати, доки воно вчитиме; більше сумніватися, ніж бездумно дотриму­ватися традиції. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен іти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи на реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, ідеологій «Воля до влади» — це зведення докупи якісних станів психіки (інстинктів, емоцій, інтелекту тощо). В діяльності великого полководця, у творчості художника або вченого воля до влади максимальна, оскільки найбільшого виразу досягає самовладання, самовизначення. Саме життя тотожне інстинкту зростання, влади, нагромадження сил, впертого існування; якщо воля до вла­ди відсутня істота деградує. Влада над собою суттєвіша, ніж влада над іншими. В онтологічному трактуванні «волі до влади» Ніцше весь космос розуміється як неперервна боротьба «квантів влади», кожний з яких прагне до панування над рештою, бажає стати організуючим центром усього світу. Соціальні за своєю суттю відносини панування і підлеглості переносяться на весь світ, тоді як власне соціальний світ розуміється як споконвічна війна воль, які сперечаються між собою.

З «волі до влади» Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль, в якій визначальними є поняття добра і зла, виникає як наслі­док почуття зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими). Упродовж усієї історії у вигляді духовної помсти раби намагалися нав'язати свою мораль тим, хто панував. Тлумачення цього процесу він проводить через християнство, своєрідно критикуючи його. В Нагірній проповіді Ісуса Христа, за словами Ніцше, аристократичне зрівняння цінностей (хороший = знатний = могутній -\- прекрасний = щасливий = улюблений Богом) євреї (а початок цього вони поклали у Старому Заповіті) змогли зі страхітливою послідовністю вивернути навиво­ріт і трималися за це зубами безмежної ненависті, ненависті безсилля. Згідно з їхньою логікою, тільки самі стражденні, хворі, потворні, каліки -благочестиві, блаженні, тільки для них визначено вічне блаженство; а знатні, могутні - злі, жорстокі та знехтувані Богом, їх назавжди проклято.

Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження «моралі па­нуючих», яка має ґрунтуватися на таких принципах:

єдиною безумовною цінніс­тю є «цінність життя»;

існує природна нерівність людей, пов'язана з життєвими си­лами та «волею до влади»;

сильна людина вільна від мо­ральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками.

Усім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт мора­лі пануючих - «надлюдина». Це найсуперечливіше поняття в етиці Ніцше. Поряд з генетичною характе­ристикою людини арійської раси Ніцше пропагує подвійну мораль «над­людини». З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, гор­ді, привабливі. З другого боку, у ставленні до «чужих» вони не відрізня­ються від звірів, бо вільні від моральних обов'язків і керуються у своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість «надлюдини» полягає у «вро­дженому благородстві», «аристократичності». Маси готові підкоряти­ся, якщо володар доведе насамперед своєю зовнішністю, манерою трима­тися своє право керувати. Володарем влади «надлюдина» стає не через вроджену приналежність до певного класу чи стану, а як обранець самої природи.

Відомо, що концепцію «над­людини», «білявої бестії» з її антисемітськими та антихристиянськими ідеями використали ідеологи фашизму. Але Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування ма­сової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» — це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична доскона­лість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина» — це «нова людина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднес­лася над сучасною культурою з її обманом. Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої» людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. «Посередня» людина шукає, де б позичити світорозуміння і саморозуміння, щоб не думати самій. Усе це не влас­тиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії, оскільки вона перед­бачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує «маленьких людей», тих, яких «занадто багато». Демократія породжує нівелю­вання, зрівняння людей, для яких недосяжні і висоти почут­тів, і висоти думок. Подібні думки дали можливість фашистсь­ким ідеологам використати твори Ніцше як матеріал для цитатників фашистських солдатів. Насправді ж демократія, яка надає рівні права та свободи всім, - єдино можливий шлях до справедливості. Проте не слід однозначно й обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта куль­тури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошу­ку, глибина думки. У будь-якому разі безпідставним є прагнення прикраси­ти або ж, навпаки, очорнити серйозного мислителя минулого поза кон­кретно-історичним контекстом.

• У теорії Ніцше багато суперечностей і випадів проти демократії, і це не могло не відіграти своєї ролі. Але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, яка живе догматами, традиціями та жадобою влади, людину, маленьку та сіру, слабку та боягузливу, бо добре розумів, що за­гибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка здобула владу та можливість керувати людськими долями.

8.5. Психоаналіз З. Фрейда

• Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиб­лює психоаналітична філософія. її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення. Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 pp.). Народився він у Моравії (Чехія), в колишній Австро-Угорській імперії. Майже все життя прожив у Відні, де закінчив спочатку гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Фрейд розпочав свою нау­кову діяльність як фахівець з фізіології та неврології, але тяжке матері­альне становище змусило залишити «чисту науку». Він став лікарем-пси­хіатром і з'ясував, що знання анатомії та фізіології практично нічим не можуть допомогти при лікуванні неврозів. Упродовж 1885-1886 pp. стажу­вався в Парижі, у клініці знаменитого Шарко. Повернувшись до Відня, він намагається слідом за французькими учителями з терапевтичною метою застосувати гіпноз, але невдовзі впевнюється, що межі дії гіпнозу досить вузькі. Поступово Фрейд розробляє власну психотерапевтичну техніку, мет­од «вільних асоціацій». У 1899 р. виходить з друку фундаментальна праця «Тлумачення сновидінь», яка й досі є «біблією» психоаналізу. Згодом з'яв­ляється багато книг і статей Фрейда з найрізноманітніших проблем медич­ної психології. Навколо нього збирається гурток послідовників, який у 1908 р. перетворюється на «Віденське психоаналітичне товариство». Незважа­ючи на критику, психоаналіз виходить з «підпілля», і в тому ж 1908 р. від­бувається І Міжнародний психоаналітичний конгрес, а в 1910 р. створю­ється і Міжнародна психоаналітична асоціація, що існує й донині. До самої смерті Фрейд керував армією однодумців і послідовників, що постійно зрос­тала. І досі праці Фрейда є теоретичною основою для більшості психоаналітиків. У 1938 р. після об'єднання Австрії з гітлерівською Німеччиною Фрейд і його сім'я як євреї переслідувалися, він змушений був емігрувати до Англії, де й помер у 1939 р. Найважливіші праці Фрейда: «Тотем і табу», «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Незадоволення культурою».

• До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, непра­вильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психі­ка, за Фрейдом, — структура з трьома головними рівнями, несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт не­свідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в про­цесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego) з’являється в мо­мент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в людині, включає засвоєні індиві­дом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони вла­ди, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енер­гію від інстинктивних праг­нень, разом з тим «Над-Я» — са­ме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяль­ність «Я». «Над-Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Не­свідоме» Фрейд вважає централь­ним компонентом, який відпові­дає суті людської психіки, а свідо­ме - лише особливою інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Осно­вою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до Батьківщини. Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумов­люється наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких доміну­ючу роль відіграють так звані «інстинкт життя» — «ерос» та «інстинкт смерті» — «танатос». Доповненням «лібідо» виступає також агресивне начало - «мортидо». У процесі розвитку індивіда «лібідо» локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку воно аутоеротичне, згодом перено­ситься на зовнішній об'єкт, на іншу людину.

На основі концепції несвідомого Фрейд визначає таке важливе поло­ження психоаналізу, як вчення про дитячу сексуальність, або «комплекс Едіпа», в якому «збігаються початок релігії, моральності, суспільства та мистецтва». Джерелом «комплексу Едіпа» став давньогрецький міф про фіванського царя Едіпа - сина царя Фів Лая та Іокасти. Лаю було ві­щування від Аполлона про смерть від руки власного сина, і він звелів дру­жині кинути новонародженого на горі Кіферон, проколовши немовляті сухожилля ніг. Але служник, отримавши таке завдання від цариці Іокасти і не знаючи справжньої причини наказу, пожалів дитину і віддав її знайо­мому коринфському пастухові. Той відніс дитину до свого бездітного царя Поліба, який назвав хлопчика Едіпом (з припухлими ногами) і виховав як власного сина. Коли Едіп виріс, один з жителів Коринфу назвав його підк­идьком, і хоч як прийомні батьки заспокоювали юнака, він усе ж вирушив до Дельфійського оракула, щоб дізнатися про своє походження. Оракул дав пророцтво, що йому судилося вбити батька і одружитися з матір'ю. Не сміючи повертатися до Коринфу, який він вважав своєю батьківщиною, Едіп вирушив на чужину в пошуках щастя. На перехресті трьох доріг він зустрів поважного пана у супроводі слуг і під час сварки вбив усіх, крім одного слуги, який врятувався і повернувся до Фів, де розповів, що цар Лай (а це був він) загинув від рук розбійників., Подорожуючи далі, Едіп дійшов до Фів, відгадав загадку чудовиська Сфінкса, за що вдячні жителі Фів обрали його своїм царем і за традицією віддали за дружину вдову Лая. Так здійснилося пророцтво Дельфійського оракула. Едіп упродовж двадця­ти років щасливо жив з Іокастою (своєю матір'ю), маючи дітей. Коли ж Едіп дізнався правду про своє походження, він виколов собі очі золотою шпилькою з одягу Іокасти, яка з горя заподіяла собі смерть, і як вигнанець полишив Фіви. Незважаючи на ганьбу, сліпого батька супроводжувала його дочка Антігона.



Посилаючись на міф, Фрейд стверджує, що у відносинах Едіпа та його матері розкривається споконвічна людська трагедія сексуального потягу сина до матері. Фрейд робить цікаве дослідження про Достоєвського. Відомо, що великий письменник страждав від епілепсії, напади якої почалися ще в юності, відразу після вбивства селянами його батька-нелюда, припинилися на каторзі і знову відновилися після неї. Висновок: напади - кара за несвідоме чи, може, свідоме бажання смерті батькові, який знущався з матері. І це бажання матеріалізувалось у вбивстві батька селянами. У Сибіру Достоєвський у цьому покаранні не мав потреби, ос­кільки одержав кару від царя як заслужену за свій гріх щодо батька, а по­тім напади хвороби знову відновилися. Замість самопокарання Достоєвський дав себе покарати - заступникові батька.

Пізніше формується протилежний варіант «комплексу Едіпа» — сексу­альний потяг дочки до батька («комплекс Електри»). За давньогрецьким міфом, Електра була донькою царя Агамемнона та Клітемнестри. Коли Ага­мемнон пішов на Троянську війну, Клітемнестру спокусив Егісф, ворог Агамемнона, і намагався вбити Ореста, брата Електри, якого вона вряту­вала. Після повернення Агамемнона з Трої за допомогою обману Егісфові вдалося його вбити, але Електра допомагає Оресту вбити Егісфа та Клі­темнестру, помстившись таким чином за батька.

Початки «комплексу Едіпа» Фрейд відносить до епохи первісного ладу, вбачаючи у ньому пробудження почуття вини за первородний гріх. На думку Фрейда, «комплекс Едіпа» - основа релігії та моральності. Зокрема, трагедія Софокла «Цар Едіп» стала зразком розуміння трагічного як однієї з провідних категорій естетики в епоху, коли міфологія була панівною формою ідеології. Софокла цікавило насамперед, чи може людина (якщо вона така, якою повинна бути людина) пасивно підкоритися своїй долі через те, що неможливо уникнути неминучого; чи вона повинна до кінця дотримуватися морального обов'язку.

Фрейд вважає, що «комплекс Едіпа», крім можливостей його виявлення як несвідомого стимулу активності людини, може породити і своєрідну зворотну реакцію. Так складається гамлетівський тип особистості: Гам­лет не може підкоритися голосу розуму і помститися за смерть батька, оскільки ненависть, яка мала б пробудити його до помсти, змінюється у нього самодокорами і муками совісті. Гамлет усвідомлює, що він не кра­щий за злочинця, якого повинен покарати.

Аналізуючи проблему «мортидо», Фрейд вважає агресивність вро­дженою і невикоренимою рисою людини. Приглядаючись до будівництва соціалізму в СРСР у 1930-ті роки, Фрейд пише, що комуністи помилково вважають людину доброю від природи, але зіпсованою інститутом приват­ної власності. Знищення приватної власності не вирішує проблему агре­сивності, тому вчення про всезагальну рівність є «безмірною ілюзією», адже сама природа встановила нерівність фізичних та розумових здібностей.

Одне з важливих понять у теорії Фрейда - «витіснення» (пригніче­ність, репресія). Це процес переміщення небажаних уявлень у сферу несвідомого. Оскільки уявлення, які витісняються, зберігають усю свою енергію, вони прагнуть повернутися до свідомості, яка чинить опір. Виходя­чи з цього, Фрейд вводить поняття «сублімації», що являє собою процес, який веде до розрядки енергії інстинктів у неінстинктивних формах поведінки. Цей процес включає переміщення енергії від об'єкта інстинк­тивних прагнень до об'єктів іншого роду; трансформацію емоцій, які супроводжують діяльність (десексуалізація, дезагресифікація); звільнен­ня діяльності від диктату інстинктів; перетворення діянь на со­ціально допустиму форму. За допомогою поняття «сублімація» Фрейд намагається вивести вищі психічні функції з нижчих, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини тощо. На його думку, внутрішні психічні конфлікти, дитячі комплекси, невротичні симптоми перетворюються на художню творчість. «Сублімація», з точки зору психоаналізу, - один з найкращих засобів вирішення психічних конфліктів, які в противному разі призвели б до неврозу.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояс­нення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволо­діти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реаль­ному житті Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в то­му, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести у сферу свідо­мого і підкорити своїм цілям.

Тяжіння до Фрейда стало для багатьох свого роду противагою, яка компенсувала відвернення від Маркса, опримітивізованого в період ленінсь­кої і постленінської бюрократії та казенщини. Фрейд, на думку французь­кого дослідника Р. Дадуна, став демоном, який наніс своїм пансексуалізмом ще один удар по нарцисизму, властивому людству. Це був третій удар після Коперника, який виступив проти космологічного антропо­центризму (населена людьми Земля не є нерухомим центром Всесвіту), і Дарвіна, який своєю «мавпячою» теорією походження людини підірвав антропоцентризм біологічний. Фрейд зруйнував антропоцентризм психо­логічний і опосередковано поведінковий, особливо наявний у світі сучасної науки, яка вбачає в «несвідомій» сексуальності джерела як альтруїзму, так і агресивності людини.

Концепція Фрейда стала однією з вихідних і визначальних у переході від романтичного гуманізму, на який хворіло і, можливо, хворіє людство (марксизм - різновид такого гуманізму), до гуманізму реалістичного з елементами неминучого трагізму у можливих історичних прогнозах

• Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток у неофрейдизмі, зокрема в теорії Карла Густава Юнга (1875-1961 pp.), одного з його найближчих учнів. Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейд невиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, вони мають не біологічну, а суто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як у магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу. Аналізуючи питання художньої творчості, Юнг величезне значення надає міфові як своєрідному джерелу мистецтва і «несвідомому», яке визначає процес ство­рення образу. Акцентуючи увагу на значенні міфу і несвідомого психічного в мистецтві та творчості, Юнг вважає, що діяльність художника повинна розглядатися поза активними, цілеспрямованими, свідомими психічними діями.



Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», властивого всім народам, націям, расам, яке впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стерео­типи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинк­тивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт). У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом. Інтроверсія - процес, при якому суб'єкту належить визначальна цінність. У структурі кожного з цих двох типів ми знаходимо конкретний вияв інтелектуальних, емоційних, сенсорних, інтуїтивних здібностей. Особливого значення Юнг надає інтуїтивним здібностям з притаманним їм, як він вважає, несвідомим - ірраціоналізмом і суб'єктивністю. Юнг підкреслює роль інтровертної ін­туїції, яка створює особливі типи особистостей: мрійника, фантаста, ясновидця і художника.

К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несві­домим: перше відображає досвід окремої людини і складається з пере­живань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер внаслідок забуття чи пригнічення. Колективне несвідоме це загально­людський досвід, характерний для всіх рас і народів, у якому заховано сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан.

Поєднавши у своїй теорії ідеї міфу-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнг акцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїцію - ірраціональну, несвідому - Юнг перетворює на містичну силу, яка спонукає до творчості.

• Послідовники психоаналітичної філософії неофрейдисти Альфред Адлер (1870-1937 pp.), Еріх Фромм (1900-1980 pp.) на основі базових ідей цієї теорії прагнули пояснити соціальне влаштування життя людей. Наприклад, Е. Фромм намагається синтезувати ідеї молодого Маркса з екзистен­ціалізмом і психоаналізом. В особистості немає нічого вродженого, всі її психічні прояви - це наслідок перебування в різних соціальних середо­вищах. На відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування не від впливу соціального середовища, а з «подвійності» людського існу­вання: «екзистенціального» та «історичного». В екзистенціальному бутті людина перебуває між життям і смертю, на суперечності життя реагує різ­номанітними способами відповід­но до свого характеру і культури.

Історичні суперечності, що є необхідною частиною людсько­го існування, створюються і ви­рішуються людиною як у процесі її власного життя, так і в про­цесі історичного розвитку. Як про­пагандист «здорового суспільст­ва», усунення історичних супе­речностей Фромм пов'язує зі створенням гуманістичного суспільства. Він покладає великі надії на введення «гуманістичного планування», акти­візації індивіда шляхом створення методів «гуманітарного управління», поширення нових форм «психодуховної орієнтації». Фромм висуває ідею створення невеликих спільностей, які відзначатимуться власною культурою, стилем життя, манерою поведінки, заснованих на загальних «психодухов-них орієнтаціях». У результаті зникне експлуатація, такі відносини між людьми, як панування та підкорення.

8.6. «Творча» Інтуїція А. Бергсона

• Ірраціоналістичну традицію «філософії життя» продовжує інтуїти­візм французького філософа Анрі Бергсона (1859-1941 pp.). Він розуміє життя в космологічному плані. В основі всього перебуває творчий порив, розгортання життєвого процесу, потік безперервних якісних змін, тво­ріння, тривалість, тлінність. Осмислюваний у науці, цей творчий процес, вважає Бергсон, обрубується, розбивається на окремі стадії, начебто перед­бачені, а в результаті замість тривалості отримуємо щось безжиттєве. Ви­хід - в інтуїції. Його інтуїтивізм - складна суперечлива теорія, в якій інтуїція трактується не як один з можливих етапів у процесі пізнання дійсності, а як основний, нічим не обмежений, нічим не визначений шлях проникнення в таємниці світу. Своєрідним фундаментом, на якому буду­ється інтуїтивізм, є вчення про інстинкт та інтелект. Інтуїція не виступає першорядним компонентом теорії, а з'являється на одному з етапів розгортання логічної структури теорії Бергсона. Цим філософ прагне підкреслити динамічність пізнання, яке здатне ускладнюватись, видо­змінюватися, здобувати нові форми. Разом з тим це прагнення залишається тільки декларацією, оскільки по суті інстинкт та інтелект - це допоміжні категорії, необхідні Бергсону як фундамент, на якому поступово виникає «велика і світла побудова — інтуїція».

Вчення про інтелект та інстинкт приводить Бергсона до проголо­шення визначальної ролі інтуїції в людському житті. Однією з основних рис інтуїції є зв'язок з інстинктом і з несвідомим психічним. Інтуїція у Бергсона — це і є інстинкт, але такий, що усвідомлює себе, здатний розмірковувати про предмет. Прийшовши до цього висновку, Бергсон замінює в теорії пізнання інстинктивну форму пізнання інтуїтивною, вва­жаючи останнє поняття ширшим, глибшим, здатним розкрити таємниці життя, ввести «всередину самого життя».

Характерною рисою інтуїції Бергсон називає здатність здійснювати абсолютне пізнання, не користуючись зовнішнім впливом, без допомоги понять і уявлень людини, які сформувались раніше. Роль і значення інтуї­ції в процесі пізнання, в процесі усвідомлення внутрішнього сенсу речей, за Бергсоном, важко переоцінити. Не існує жодної галузі знання, жод­ної «системи», діяльність якої б «не оживлялась інтуїцією». Біль­ше того, філософ стверджує, що в кожній системі інтуїція - «те, що є кращим за саму систему і що її переживе ».

Для доведення такої високої оцінки інтуїції Бергсон звертаєть­ся до сфери естетичного сприй­няття людиною дійсності, існу­вання якої можливе лише завдяки інтуїтивній формі пізнання. Наше пізнання назавжди залишилося б поверхневим, якби не «естетична інтуїція», яка дає людині мож­ливість не тільки бачити світ, але й схоплювати «задум життя».



«Естетична інтуїція» обу­мовлює існування творчості як акту осягнення внутрішнього змісту предметів. Підкреслю­ючи якісну винятковість есте­тичного пізнання, Бергсон при­ходить до ідеї про виняткову роль творчості, а потім до ідеї про виняткову роль художника, який здійснює творчий процес.

Художники, на думку Бергсона, - це «найдосконаліші істоти», які, не користуючись роздумами, узагальненнями, все пізнають інтуїтивно. їхня елітарність ґрунтується на особливих якостях фантазії, своєрідному баченні світу, здатності інтуїтивно осягати найпотаємніші думки та почуття людей.



У своїй філософії «антиінтелектуального інтуїтивізму» Бергсон послідовно проводить думку, що мистецтво - «чисте і незацікавлене» - це не тільки відмова від життя, не тільки повернення до «нештучної природи», а й «розрив з суспільством». Не може бути і мови про зв'язок художни­ка з суспільством, про його залежність від суспільства.

• Інтуїтивістська концепція Бергсона мала великий вплив на теорію та практику західного мистецтва. Це стосується насамперед тих напрямів у різних видах мистецтва, які абсолютизують алогізм творчого процесу, акцентують увагу на його повній непередбачуваності.



8.7. Концепт «життя» у філософських
дискурсах В. Дільтея і Г. Зіммеля

• Видатна роль у перетворенні «філософії життя» на академічну дис­ципліну належить німецькому мислителю Вільгельму Дільтею (1833-1911), який був професором Базельського університету. Він здійснив спробу обґрунтувати ідею життя як парадигму нового світогляду Заходу і дослідницьку програму гуманітарного знання.



В. Дільтей відходить від властивих Ф. Ніцше біологізаторських тенден­цій у трактуванні життя як позбавленого мети, непідвладного для оцінки підтримки певного життєвого виду. Мислитель розглядає життя як потік культурно-історично обумовлених переживань людини. Життя для нього - не просто біологічний факт існування людини поряд з іншими живими істотами. Воно людське життя, котре переживається нами в його різно­манітності. Кожний стан життя - це поділ або звершення. Корелятом життя, з одного боку, є самототожність особистості, а з другого - об'єктивний світ. У структурі стану життя В. Дільтей виділяє три моменти:

• репрезентативний момент зовнішнього або внутрішнього світу. Він приводить до виникнення в індивіда (і в суспільстві) об'єктивного образу світу;

• момент афективного стимулу обумовлює перевірку життєвих цін­ностей, пов'язаних з цією картиною світу;

• вольовий момент «висвічує» принципи діяльності, завдяки яким керу­ють життям

Через свою складність і суперечливість життя є загадкою для людського розуму. Людина має три способи вирішення цієї загадки, які відповідають трьом формам світогляду: релігійному, художньому і філософському. В результаті багатовікового життєвого досвіду вироблено три типи філо­софського світогляду:

натуралізм (стародавній і сучасний матеріалізм, позитивізм);

об'єктивний ідеалізм (стоїцизм, Спіноза, Лейбніц, Гегель);

ідеалізм свободи (Платон, Кант, Фіхте).

Усі вони — породження самого життя, трьох його тенденцій. Філософію у всьому розмаїтті її об'єктивного змісту необхідно зрозуміти, виходячи з самої структури життя. Це розуміння В. Дільтей називає інтерпрета­цією або герменевтикою. Життя не тільки внутрішньо суперечливе, а й багатогранне. І саме ця багатогранність життя є найвищим обґрунтуванням філософської герменевтики - тлумачення окремих явищ як моментів цілісного духовно-душевного життя епохи, що реконструюється. Філосо­фія є систематичною інтерпретацією життєвого досвіду і тому повинна ґрунтуватися на найширшому знанні життєвих проявів - психології, історії, філології, літературної критики, порівняльної релігії, правознавства тощо.

В академічній «філософії життя» В. Дільтею належить заслуга обґрун­тування специфіки гуманітарного знання порівняно з природничо-науковим знанням. Розуміння, відчування, інтерпретацію як безпосередні способи осягнення життя в «науках про дух» В. Дільтей протиставляє методу «пояснення», який застосовується в «науках про природу».

Завдання «наук про дух» - виразити мінливість, цілісність і смисл історичних подій, пізнати мету культурно-історичної творчості, а не реду­кувати її до причинно-наслідкових зв'язків природного світу.

Умовами, що роблять можливим це розуміння, є знання контексту, в якому що-небудь відбувається, і знання про культурні системи, які «задають» типи світогляду. Ці культурні системи, згідно з В. Дільтеєм, є унікальними, несхожими одна на одну і тому не можуть бути зрозумілими «об'єктивно», тобто поза цілями самого суб'єкта як активного учасника історичних подій.

Методологічні принципи гуманітарного знання, розроблені В. Дільтеєм, дістали свій розвиток у працях Георга Зіммеля (1858-1918). Згідно з по­зицією Г. Зіммеля, життя в процесі постійного становлення створює куль­турно-історичні форми, приречені нескінченно народжуватися і помирати. Історичний процес підкоряється «долі», на відміну від природи, в якій діє закон причинності. «Трагедія культури», її долі полягає у вічному кон­флікті між творчою пульсацією життя і застиглими, об'єктивованими формами культури. Боротьба життя проти принципу форми складає суть сучасного етапу розвитку культури.

ВИСНОВКИ


«Філософія життя» була першим розумовим напрямом, в якому виразно окреслилась ірраціоналістична тенденція. Відбувається переосмис­лення раціоналістичних концепцій класичної філософії про сенс, мету та призначення людської діяльності та пізнання. Ідеї представників школи «філософії життя» стали фактором становлення нових світоглядних орієнтацій, філософських шкіл, в яких акцентується увага на внутріш­ньому світі людини, поєднуються методи дослідження людини та куль­тури з філософсько-антропологічним, екзистенціальним, герменевтичним, феноменологічним баченням буття людини в світі. У «філософії життя» заперечується поширення уявлення класичної філософії про те, що свідо­мість є чимось абсолютно однорідним і в цій своїй якості виступає єдиним носієм людського «Я».

У такому підході окреслюється спроба утворити нову модель взаємо­відношень людини та світу, де перевага надавалась не світу, а самій людині.

Навколишній світ є «хаотичним потоком життя», активним жит­тєвим універсумом, в якому розум, свідомість відіграють суто технічну роль - «механізму захисту». Основним стимулом усіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, є сфера несвідомих потягів -нестримних, алогічних, ірраціональних.

ПИТАННЯ ДАЯ САМОКОНТРОЛЮ


• Окресліть основні риси світоглядного спрямування філософського романтизму.

• У чому полягає сутність «волі» у філософії А. Шопенгауера?

• Розкрийте концептуальну спрямованість міркувань Ф. Ніцше про «надлюдину». Що таке «воля до влади»?

• Які наслідки для людини і для філософії матиме «смерть Бога»?

• Чим відрізняється концепція свідомості 3. Фрейда від наукових уявлень про її походження та формування?

• На якій психоаналітичній концепції засновано у фрейдизмі та неофрейдизмі теорію походження суспільства, релігії та моралі?

• Проаналізуйте зміст інтуїтивізму А. Бергсона та покажіть роль інтуїції в пізнанні.

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ


«Коли Заратустра прийшов у найближче місто, яке знаходилося за лісом, він знайшов там багато людей, які зібралися на базарній площі: бо їм було обіцяно видовище - танцівник на канаті. І Заратустра так говорив до народу:

Я вчу вас про надлюдину. А людина є те, яке потрібно перевершити. Що зробили ви, щоб перевершити її?

Всі істоти до цього часу створювали щось вище за себе, а ви хочете бути відпливом цієї великої хвилі та скоріше повернутися до стану звіра, ніж перевершити людину?

Що таке мавпа стосовно до людини? Посміховище і болісна ганьба. І тим самим повинна бути людина для надлюдини: посміховищем і болісною ганьбою.

Ви здійснили шлях від черв'яка до людини, але багато у вас ще залишилось від черв'яка. Колись ви були мавпою, і навіть тепер ще людина більше мавпа. ніж деяка з мавп.

Навіть наймудріший серед вас є тільки розбрат і суміш рослини та привида. Але невже я змушую вас стати привидом або рослиною?

Дивіться, я вчу вас про надлюдину!

Надлюдина - сенс землі. Нехай же ваша воля говорить: і буде надлюдина сенсом землі!

Я закликаю вас, брати мої, залишайтесь відданими землі і не вірте тим, хто говорить вам про надземні надії! Вони отруювачі, все одно, чи знають вони про це, чи ні.

Вони зневажають життя, ці, хто вмирає і сам себе отруїв, від яких втомилася земля: нехай же зникнуть вони!

Раніше хула на Бога була найбільшою хулою; але Бог помер, і разом з ним померли й ці огудники. Тепер ганьбити землю - найбільш жахливий злочин, так само як поважати неосяжне вище, ніж сенс землі!..

Потім Заратустра так говорив:

Я люблю тих, хто не шукає за зірками основи, щоб загинути і стати жертвою, а приносить себе в жертву землі, щоб земля колись стала землею надлюдини.

Я люблю того, хто живе для пізнання і хто хоче пізнавати для того, щоб коли-небудь жила надлюдина. Бо так хоче вона своєї загибелі.

Я люблю тих, хто працює і творить, щоб побудувати житло для над­людини і приготувати до приходу її землю, тварин і рослини; бо так хоче вона своєї загибелі...».

(Ницше Ф. Так говорил Заратустра // Сочинения: В 2 т. — Т. 2. — М., 1996. - С. 8-10).

Прочитавши текст, скажіть, чи погоджуєтесь ви з міркуваннями Ф. Ніцше про «надлюдину»? Яке ваше розуміння досконалої людини?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ


1. Бергсон А. Два источника религии и морали. - М., 1994.

2. Быховский Б. Э. Шопенгауэр. - М., 1975.

3. Давыдов Ю. Н. Этика любви и метафизика своеволия. - М., 1982.

4. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. Антихрист. // Сочинения: В -2 т. - Т. 2. -М., 1996.

5. Современная западная философия. - М., 1991.

6. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т. 3. - Львів, 1999.

7. Фрейд З. О психоанализе. Я и Оно // Соч. - М.; X., 1998.

8. Фромм Э. Иметь или быть. - М., 1986.



9. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Собр. соч. - Т. 1. – М., 1991.

10. Юнг К. Г. Архетип и символ. - М., 1991.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка