Великий каменяр



Скачати 90.08 Kb.
Дата конвертації11.01.2018
Розмір90.08 Kb.

Волощук Олена (МК-21)

ВЕЛИКИЙ КАМЕНЯР

“Він – це розум і серце нашого народу

Це боротьба, мука і передчуття щастя України…

Він живе в народній пам’яті як великий Каменяр”

(М. Рильський)

Минають століття, та навіки залишаються в народній пам’яті ті, кому Батьківщина, рідна мова та вільне слово були дорожчими за власне життя. До таких людей належить титан думки і праці, людина, в якої “дух і тіло рве до бою” заради поступу і щастя людського, – Іван Якович Франко. Це українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, цвіт якого величний, щедрий та вічний.

Ще змалку Іванко часто заглядав у книгу, адже безмежно любив читати. Він вважав це великою працею ”Праця … наполеглива праця над книгою, зробила мене тим, ким я є сьогодні”. Шкільні товариши Івана Франка твердили, що він надто часто поринав у свої думки. Навіть учитель якось сказав йому: “Ти будеш або великим письменником, або великим багачем, або великим опришком”.

А й справді, І. Франком-письменником, мислителем, вченим зроблено титанічний внесок в духовну культуру нашого народу. Яскравим прикладом може послужити поема «Мойсей», в якій І. Франко трактує проблему волі і рабства. У цій притчі письменник викладає свій погляд на пророка-вождя, який відданий своєму народові до кінця та впевнено закликає до нового життя, в якому кожен зможе віднайти себе.

Одним із найвищих досягнень в літературі XIX століття є проза І. Франка, бо в ній автор торкнувся зовсім нових тем, яких ще не було у творах попередників. Проза видатного реаліста охоплює життя всіх верств українського народу, але значною мірою це твори про робітничий клас України. Про це і йде мова і у повісті «Борислав сміється».

У творі є кілька епізодів, де згуртовані пролетарі постають потужною силою – «бурею», з якою підприємці просто не можуть не врахуватися. На жаль, ні Леон, ні Герман не зрозуміли серйозності намірів своїх робітників. Касу було викрадено, страйк зірвано, – отже, чесний і відкритий план Бенедя провалився. Басараби переконалися у своїй правоті: боронити права гноблених можна лише кривавими методами. Досить невтішний висновок.

Мені здається, що й сам Франко був засмучений розвитком подій у творі. Можливо, цим пояснюється той факт, що повість залишилася без закінчення. Письменник-гуманіст не хотів миритися з жорстокістю можливої революції і відмовився від її змалювання.

А сюжет повісті «Борислав сміється» неухильно наближався до повстання. Історія це підтвердила. Можна лише дивуватися вмінню Франка зазирнути у майбутнє.

Та й що там говорити. Іван Франко в кожне своє слово вкладав душу. Він зробив неоціненний вклад в розвиток української літератури, який виражений в психологізмі його дитячих оповідань. Яскравим прикладом є його оповідання «Малий Мирон». П'ятирічний герой ви­кликає наші симпатії допитливістю, здатністю самостій­но мислити. Дитина замислюється над безліччю пи­тань, відкриває для себе чудовий світ навколишньої природи, власним розумом доходить до невеликих, ча­сом наївних, але важливих для неї відкриттів. Хлопчик не знаходить розуміння і підтримки у дорослих, які мають обмежений світогляд і шлють на його адресу лише глузування, образливі слова: “Якесь не таке, як люди”, “дурний хлопець” і подібне. Це призводить до того, що дитина глибоко страждає, вона боїться сказати щось таке, що викличе сміх серед оточуючих. У центрі кожного твору – образи дітей, які прагнуть знань, але їхні здорові природні задатки калічаться несприятливими соціальними умовами, реакційною шкільною освітою.

Іван Франко був великою людиною, адже одним своїм словом міг торкнутися до душі інших та розтопити навіть найхолодніше серце. Його праця була працею справжнього Каменяра, не тільки такого, що пробиває величезну скелю, щоб вийти на власний шлях, а й такого, що лупає каміння на дорозі, по якій мусять пройти мільйони ніг, що до цього в’язли в болоті. Іван Франко назавжди вписав своє ім’я в історію рідного краю золотими літерами, адже це поет, який з «рабів» творив «народ».



Василина Дунь (ОА-21)

вОГОНЬ БАТЬКОВОЇ КУЗНІ

Душа людини формується там, де вона народилася та зробила свої перші кроки. Тож, щоб зрозуміти Франка, потрібно пізнати його рідний край.

Його назвали Іваном не лише тому, що народився на Свято Першої Богородиці, а тому, що так вимагала давня традиція, якої в роді Франків суворо дотримувались. Найстарший син мав назвати свого первістка іменем батька. Батька Якова звали Іваном.

У ті часи дитину хрестили того ж дня, коли народилась. Якщо дитина помирала нехрещеною через недбальство батьків, то такий гріх не прощався. Тому не могли батьки собі дозволити, приховати від священика (отець Йосип Левицький), що їхня дитина народилась 25-го серпня, а вони сказали, що 27. Надто богомільні були батьки Івана Франка, аби допустити такий гріх, тому факт про народження 25-го серпня є звичайною легендою і не більше, хоч її люблять повторювати в нашій літературі.

Хрещеними батьками І. Франка були Данило Навроцький та Олена Риб’як. Він належав до сільської аристократії, бо жив з того, що малював ікони і продавав їх, а вона – сусідка, крім того, родичка.

Одним із центральних моментів Франкових розповідей про дитинство є описи природи Нагуєвичів та його околиць.

Малою дитиною Франко любив блукати в лісі. Він будив у нього «ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія». Особливе ставлення та лісу зображені Франком в оповіданні «Мавка».

Народження і раннє дитинство Франка припало якраз на перші роки після найбільшої природної катастрофи. У народній пам’яті вона відклалася, як «тісні роки». Проте батьки з нетерпінням чекали на появу первістка. Яків був великодушною людиною і покладав усі свої душевні сили на виховання дітей. Його кузня буде жити в пам’яті Франка «живими й незатертими» спогадами; то були найкращі роки його життя. Про це Франко згодом напише в оповіданні «У кузні». Від матері Франко успадкував здібності до образного висловлювання, а також інтерес до фольклору.

Малий І. Франко не був бездоганною дитиною. Одного разу Іван разом з двома товаришами стрибав зі стріхи на землю, де була постелена солома. Він скочив перший і забрав солому, щоб його приятель стрибнув на чистий тік. Під час навчання Франко «позичив» олівець у однокласника. За що йому перепало від батька Цю ситуацію згодом змалює у оповіданні «Олівець». Ще одного разу Іван мало не втопив свого однолітка: завів його, ради забави, на глибину, а тоді, сказавши: «На, рятуйся!», покинув. Хлопця врятував старший товариш.

Франкові вдалося здобути повну освіту: від початкової школи й аж до університету. До початкової школи Івана віддали в сусіднє село в 6 років. Потім навчався в так званій «нормальній» школі отців Василіан у Дрогобичі. У 1867-1875 рр. навчався в Дрогобицькій гімназії (про цей період свого життя Франко залишив декілька біографічних оповідань: «Schonschreiben», «Отець-гуморист»). Там був одним із най здібніших учнів. У той час Франко читав усе без будь-якої системи: твори польських літераторів – Фредра, Дзєржковського, Захаріясевіча, Лозинського, німецьких – Гофмана (яким особливо зачитувався), Вілянда і Кляйста, спомини Бенвенуто Челіні, французьких – Ежена Сю та Дюму. Така безсистемність відображала інтелектуальну обмеженість провінційного світу, що її Франко добре схарактеризував, міркуючи про Лімбаха: «Се було щось подібне до цілости, з бідою зліпленої з найрізноманітніших шматочків людського знання, які міг у тих часах напхати цікавий чоловік по галицьких провінціальних містах». У 1875 році Іван Франко переїжджає до Львова і вступає до Львівського університету на історико-філологічний факультет.

Отже, як бачимо, на формування особистості Івана Франка значний вплив мали його батьки. Вони назавжди залишилися для нього взірцем. Завдяки нестримному бажанню вчитися Іван Якович здобув повну освіту. Певні епізоди із дитинства та навчання в школі пізніше будуть відображені в оповіданнях Івана Франка про дітей.


Дубінець Яна (ІМ-21)

«Украдене щастя» Івана Франка

Проза Івана Франка охоплює більше ста оповідань та десятка повістей і романів.

Мені до серця припав один із творів Івана Франка – «Украдене щастя». Чого вартує лише одна цитата: «… ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя.» Напевне, і через двісті, триста, тисячу років ці слова змушують замислюватись найчерствіших людей… А сам твір… Він заворожує із перших сторінок. Який мальовничий опис скупчення суму й непогоди спочатку! Доленосна зустріч заміжньої Анни і її першого кохання, Михайла, їх звичайна, на перший погляд, розмова здається настільки інтимною, що коли читаєш, по шкірі бігають мурашки. Сни Анни змушують замислитись її чоловіка: «Може, вона любила колись того Михайла?» Але на це питання вона може дати відповідь лише на самоті: «Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А, може, більше боялася його, ніж любила…» Може, через ці сумніви, опір Анни був таким слабким, коли Михайло вирвав з неї обіцянку бути разом.

А плітки розходяться швидко: молодицю починають зневажати, її зустрічають з ледве прихованою ворожістю. Ще й чоловіка раптово визволяють з криміналу… переляк Анни передається читачам. Так само, як і реакція – пияцтво чоловіка. Просто заворожує героїзм Михайла перед його смертю: «Не плач, тобі є для кого жити…».

Іван Франко – не лише геніальний письменник, а ще й психолог. Він розумів людей, як самого себе, читав, як відкриту книгу і неймовірно гарно записував це на аркуші. Я захоплююсь цією людиною і рада, що в сучасному суспільстві кожен має можливість побувати у світлі творчості Івана Франка.
Чирко Катерина (ЕП-21)

Зів'яле листя Франкового кохання

1896 рік став надзвичайно значущим в літературі України, цей рік поповнив українську скарбницю збіркою «Зів'яле листя». Автором цього винаходу є Іван Франко – великий син України. Він писав її більше десяти років, давши їй підзаголовок "Лірична драма". У цій збірці інтимної лірики перед нами постає цілий життєвий цикл кохання ліричного героя – від зародження до загибелі.

Вірші здебільшого носять автобіографічний характер - через гірке нерозділене кохання до жінки в реальному житті довелося пройти й славетному поету. Суб'єктивне у збірці виявилося в тому, що вона постала з невимовного болю Франкової душі, з незмірної розпуки, а тому й пісні у ній – «то голосні ридання», «підстрелені пташки», зойки враженого серця. Під тягарем життєвих обставин сорокарічний поет втомився, знесилився, почувався «зраненим звіром», що «тікає у нетрі, щоб у своїй берлозі здихати».

Тричі йому «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала» і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі «невтишиму тоску», засипавши снігом сподіване: «Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересхла». Збірка складається з трьох циклів – жмутків за визначенням самого автора. Перший жмуток розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю життям. Чари любові захоплююють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена.

У другому жмутку «любов» ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу.

Третій жмуток пронизано мотивами розпачу, безвиході, марності життя з сердечних болем, бажанням покінчити з собою та своїми стражданнями. Ліричний герой звертається до матері, просячи пробачення за гріх, що збирається зробити, але ніяк не може справитися зі смутком в душі.

Зрозуміло, що основою ліричної драми були біографічні факти, прокоментовані самим І. Франком у листі до відомого вченого і поета Л. Кримського. У ньому він довірливо зізнається, що зa життя його серцем володіли три «дівчини-зірнички», наповнивши душу і «дивом золотим», незмірним щастям, і невимовним пекучим горем. Фатальною для поета була зустріч з «панночкою-полькою», любов до якої «перемучила» Франка, надірвала серце, залишивши по собі щемливу незагойну рану. «Після сього, – як пише автор, – вам буде зрозуміла п'єска «Тричі мені з'являлася любов» у «Зів'ялім листі».

Згадуючи «найкращі хвилі свіжої любові», поет змальовує гри жіночі постаті: одна була «несміла, як лілея», пахуча, як розцвілий свіжо гай»; друга – «гордая княгиня ...таємна й недоступна, мов святиня»; третя ж – «женщина чи звір? Глядиш на неї – і очам приємно, впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне...» Проте так, як не збігається у збірці особа автора і образ ліричного героя, так само не є тотожними поетичні образи коханих тим, хто тричі з'являвся поету в житті.



Читаючи твори із збірки, я відчувала надзвичайно сильні емоції, ніби це був мій, власний крик душі. Адже, дійсно, життя не може скластись ідеально. Ми живемо в постійному пошуку чогось святого, чогось правильного, справжнього. І далеко не кожному вдається знайти свою людину, своє кохання одразу, життя ставить перед нами безліч перешкод та випробовувань і кожен їх долає по різному, а дехто і ні.

Я отримала велику насолоду, коли прочитала збірку І. Франка «Зів’яле листя». Хай там розповідається про сумні переживання, хай журба стискує серце ліричного героя, але я ніби побувала в чарівній казці, прилучилася до невимовної краси, до всемогутньої поезії.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка