Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка9/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27

Седрик удався до цього суворого заходу, сподіваючись, що під час відсутності Уілфреда Ровена змінить свої почуття. Але він помилявся: Ровена залишилася непохитною, що почасти пояснювалося характером її виховання. В очах Седрика Альфред був кимось подібним до божества. Тому він ставився до останньої представниці його роду з такою винятковою повагою, яку навряд чи викликали у будь-кого принцеси правлячих династій того часу. У його домі кожне бажання Ровени вважалося законом, і сам Седрик, ніби вирішивши, що її права мають бути цілком визнані хоча б у межах цього маленького кола, пишався тим, що підкорявся їй, як перший з підданих. Тепер він подумки проклинав турнір і того, хто його видумав, та й себе самого за те, що мав необережність туди поїхати.

Опівдні, за бажанням Ательстана, зупинилися в гаю біля джерела, аби дати відпочинок коням і самим трохи підкріпитись: хлібосольний абат щедро наділив їх на дорогу харчами, які нав'ючили на віслюка. Трапеза затяглася надовго, а оскільки й Інших перешкод на шляху було чимало, вони втратили надію засвітла прибути в Ротервуд. Це змусило їх поквапитись і їхати набагато швидше, ніж раніш.


ГЛАВА XIX
Мандрівникам треба було тепер заглибитися в дрімучі ліси, які в той час вважалися вкрай небезпечними через безліч розбійників та втікачів. Утім, попри пізній час, Седрик і Ательстан, маючи при собі десять добре озброєних слуг, не враховуючи Вам-би і Гурта, оскільки один із них був блазень, а інший — зв'язанийарештант, не побоювалися нападу розбійників. Вирушаючи в дорогу лісами в такий пізній час, обидва тани покладалися не тільки на власну хоробрість, а й на своє походження та добру репутацію. Розбійники були здебільшого сакси - селяни та йомени, змушені вести таке відчайдушне бродяче життя через жорстокі лісові й мисливські закони; зазвичай вони не чіпали своїх одноплемінників.

Заглиблюючись далі в ліс, мандрівники почули крики людей, які благали про допомогу. Під'їхавши до того місця, звідки лунали голоси, вони побачили на землі кінні ноші; поруч із ними на траві сиділа молода жінка в багатому єврейському вбранні, а трохи осторонь метався старий, який, судячи з його жовтої шапки, теж був євреєм; він бігав взад і вперед і, ламаючи руки, стогнав і жестами виражав такий відчай, ніби його спіткало найбільше нещастя.

Спочатку на всі розпити Ательстана і Седрика старий єврей волав до всіх патріархів Старого Завіту. Нарешті Ісаак із Йорка (бо це був наш старий знайомий) абияк пояснив, що в Ашбі він найняв шістьох збройних сторожів на мулах і кінні ноші для перевезення хворого друга; найняті люди взялися проводити його до Донкастера. Дотепер вони їхали благополучно, але стрічний дроворуб сказав їм, що у лісі засіла велика ватага розбійників. Наймані слуги випрягли коней із нош і втекли, залишивши Ісаака з дочкою, і вони не мали змоги ні захищатися, ні продовжувати путь, щохвилини очікуючи нападу розбійників. Звертаючись до Седрика, старий єврей просив дозволу продовжувати путь під його охороною.

— Ах ти, собако! — сказав Ательстан, який особливо пам'ятав всілякі дрібні образи. - Я ще не забув, як ти зухвало тримався в галереї на турнірі! Хочеш — захищайся, хочеш — тікай або відкупися від розбійників, але не очікуй від нас допомоги. Якби розбійники грабували тільки вас, всесвітніх грабіжників, я б вважав, що вони найчесніші люди!

Але Седрик не погодився з таким суворим рішенням.

— Ми краще от що зробимо, — сказав він. — Дамо їм коней і двох людей з нашого почту, нехай проводять їх до найближчого селища. Ми від цього небагато втратимо, а за допомогою вашого доброго меча, шляхетний Ательстане, та решти слуг нам неважко буде впоратися хоча б із двома десятками бродяг.

Ровена, незважаючи на страх, викликаний згадкою про розбійників, гаряче підтримала пропозицію свого опікуна. І тут Ревека, байдужа досі, пробралася крізь юрбу слуг до коня Ровени, схилила перед нею коліна І, за східним звичаєм, поцілувала край одягу саксонської леді. Потім вона підвелась і, відкинувши з обличчя покривало, стала благати ЇЇ в ім'я великого Бога, якому вони обидві поклоняються, зглянутися на них і дозволити їм їхати під охороною їхнього загону.

— Я не для себе молю вас про таку милість, — говорила Ревека, — і навіть не заради цього нещасного старого. Я знаю, що кривдити наш народ вважається у християн малим гріхом, ледве не заслугою. Але я благаю вас заради цієї хворої людини дозволи ти нам продовжувати путь під вашим заступництвом. Якщо з ним скоїться лихо, то й останні хвилини вашого життя будуть отруєні думкою, що ви не зробили того, про що я прошу.

Урочистий тон цих слів справив сильне враження на саксонську красуню.

— Цей старий такий слабкий і безпомічний, — сказала Ровена своєму опікунові, — а дівчина така молода й приваблива. Притому з ними небезпечно хворий. Хоча вони і євреї, але ми, як християни, не повинні кидати їх у таку хвилину. Накажіть зняти в'юки з двох мулів. Мулів можна впрягти в ноші, а старому та його дочці дати пару запасних верхових коней.

Седрик охоче погодився на таку пропозицію.

Перевантаження в'юків відбулося дуже швидко. Одного слова «розбійники» було достатньо, щоб змусити слуг поквапитись, тим більше що наближалися сутінки. Під час метушні Гурта зняли з коня, і він скористався цією хвилиною, щоб попросити блазня послабити мотузки, якими були зв'язані його руки. Вамба виконав його прохання і, певно, навмисне так недбало зав'язав вузли, що Гурт досить легко звільнив руки і прошмигнув у кущі. Ніхто не звернув уваги на його втечу.

Між тим стежина, якою їхали подорожани, стала настільки вузькою, що нею могли проїхати не більше ніж двоє вершників у ряд; до того ж почався спуск у лощину, де протікав струмок із багнистими зарослими берегами. Седрик і Ательстан, які їхали попереду, зрозуміли, наскільки небезпечний тут напад. Однак обидва не мали достатнього бойового досвіду. Вони вирішили, що треба якомога швидше проскочити через лощину. Але ледве проводирі з частиною своїх супутників перебралися через струмок, як розбійники накинулися на них одразу спереду і ззаду та з обох боків з такою стрімкістю, що будь-який опір став неможливим. Навколо лунали крики: — Білий Дракон! Білий Дракон! Святий Георгій постоїть за стару Англію! — бойовий клич нападників, які удавали з себе саксонських розбійників,

Обоє саксонські вожді потрапили в полон, але кожен за таких обставин, які відповідали їхній вдачі. Угледівши першого ворога, Седрик метнув у нього дротик І потрапив так влучно, що пришпилив супротивника до дуба. Впоравшись з одним, він звів меча і, повернувши коня, кинувся назустріч другому. Однак Седрик розмахнувся мечем з таким запалом, що зачепив за товсту гілку сусіднього дерева й обеззброїв себе цим невдалим ударом. Два чи три розбійники кинулися на нього і стягли з коня. Ательстан був затриманий майже водночас із Седриком. Він ще не встиг приготуватися до захисту, як його також стягли із сідла і зв'язали.

Слуги, яким заважала поклажа, здивовані й перелякані долею своїх панів, навіть не чинили опору; леді Ровена, яка їхала в центрі загону, і єврей з дочкою, що були в тилу, також потрапили в полон. З усього загону одному тільки Вамбі вдалося врятуватись. Він виявив при цьому набагато більше мужності, ніж ті, що вважалися розумнішими за нього. Блазень заволодів мечем одного із слуг і, розмахуючи ним, змусив нападників відступити, а потім зробив сміливу, але марну спробу пробитися на допомогу Седрикові. Переконавшись, що це неможливо, Вамба вибрав хвилину, скочив з коня і сховався в кущах.

Утім, опинившись у безпеці, хоробрий блазень кілька разів зупинявся в нерішучості, роздумуючи, чи не краще повернутися і розділити долю свого пана, до якого був щиро прив'язаний. Раптом він почув близько від себе голос, що обережно й тихо промовив: «Вамбо!» Тієї ж миті собака, у якому він одразу впізнав Фангса, кинувся до нього.

— Гурте! — відповідав Вамба також пошепки. І свинопас не гайно став перед ним.

— Що це значить? — спитав Гурт поспіхом. — Що там за лемент і стукіт мечів?

— Звичайна річ, — відповідав Вамба, — усіх забрали в полон.

— Кого забрали? — вигукнув Гурт нетерпляче.

— Нашого пана, і леді Ровену, і Ательстана, і Гундиберта, і Освальда... усіх!

— Господи, змилуйся! — вигукнув Гурт. — Як же вони потрапили в полон і до кого?

— Наш хазяїн одразу встряв у бійку, — продовжував блазень. — Ательстан не встиг, а інші й поготів. А забрали їх чорні маски й зелені каптани. Тепер усі вони лежать, зв'язані, на зеленій траві, немов дикі яблука, на кшталт тих, що ти трясеш у лісі на корм своїм свиням. Навіть смішно, їй-бо! Я б сміявся, якби не сльози! — сказав чесний блазень, роняючи сльози невдаваного горя.

На обличчі Гурта відбилося сильне хвилювання.

— Вамбо, — сказав він, — у тебе є зброя, а хоробрості в тобі виявилося більше, ніж розуму; нас із тобою тільки двоє, але раптовий напад сміливих людей може багато що змінити. ХодімоІ — Куди й навіщо? — спитав блазень.

— Виручати Седрика.

Тільки-но блазень зібрався послухати товариша, як перед ними з'явився чоловік, котрий наказав їм зупинитись. Судячи з його одягу та озброєння, Вамба спочатку сприйняв його за одного з розбійників, що взяли в полон Седрика. Однак на ньому не було маски, і по розкішній перев'язі з чудовим мисливським рогом, спокійному поводженні та владному голосу Вамба одразу пізнав того самого йомена на ймення Локслі, що здобув перемогу на змаганні стрільців.

— Що значить цей галас? — запитав незнайомець. — Хто насмілюється чинити грабіж та начальництво в цих лісах?

— Придивися краще до їхніх каптанів, — відповідав Вамба, — надто вже схожі вони на твій власний, як два зелених стручки гороху один на один.

— Про це я зараз дізнаюсь, — сказав Локслі, — а вам наказую не сходити з місця, поки я не повернусь. І вам, і вашим панам буде краще, якщо ви послухаєтесь мене. Тільки спершу треба при брати такого вигляду, щоб стати схожим на цих грабіжників.

По цих словах він зняв із себе перев'язь із рогом, зірвав перо зі своєї шапки і все це передав Вамбі. Потім витяг із сумки маску, надів її і, повторивши наказ не рушити з місця, пішов на розвідку.

За кілька хвилин йомен повернувся.

— Друзі мої, — сказав він, — я зараз побував у тих молодців і тепер знаю, що вони за люди і куди прямують. Я думаю, що вони не збираються убивати своїх бранців. Нападати на них утрьох було б просто божевіллям: це справжні воїни, і, як люди досвідчені, вони розставили вартових. Та я сподіваюсь зібрати таку дружину, що може їх здолати, попри будь-які перестороги. Ви обидва слуги, і, як мені здається, віддані слуги Седрика Сакса — захисника англійських вільностей. Знайдеться чимало англійських рук, щоб виручити його з біди. Ідіть за мною.

Він швидко пішов уперед, а свинопас і блазень мовчки рушили за ним. Однак Вамба не міг довго мовчати.

— Здається мені, — сказав він, розглядаючи перев'язь і ріг, які тримав у руках, — що я сам бачив, як летіла стріла, яка виграла цей славний приз, і було це зовсім недавно.

— А я, — сказав Гурт, — готовий поклястися своїм спасінням, що чув голос того доброго йомена, котрий виграв приз.

— Люб'язні друзі мої, — звернувся до них йомен, — тепер не час допитуватись, хто я і звідки. Якщо мені вдасться виручити вашого хазяїна, ви по справедливості вважатимете мене своїм кращим другом. А як мене звуть, і чи дійсно я вмію стріляти з лука краще за пастуха, і коли я люблю гуляти, вдень чи вночі, — усе це вас не обходить, а тому краще не ламайте собі над цим голову.

— Ну, потрапили ми в левову пащу! — пошепки сказав Вамба своєму товаришеві. — Що тепер робити?

— Тсс! Помовч, заради Бога! — відповів Гурт. — Тільки не розсердь його своєю дурною балаканиною і побачиш, що все за кінчиться благополучно.
ГЛАВА XX
Слуги Седрика, ідучи слідом за своїм таємничим провідником, години за три прийшли до невеликої галявини серед лісу, у центрі якої величезний дуб простягав в усі боки свої могутні гілки. Під деревом на траві лежало четверо чи п'ятеро йоменів; поблизу, освітлений світлом місяця, повільно ходив туди-сюди вартовий.

Почувши наближення кроків, він негайно зняв тривогу; сплячі миттю прокинулися, схопилися на ноги і всі разом натягли луки. Шість стріл лягли на тятиву і були спрямовані в той бік, звідки чувся шерех, але як тільки стрільці угледіли і впізнали провідника, вони вітали його з глибокою пошаною.

— Де Мірошник? — було його перше запитання.

— На дорозі до Ротерхема.

— Скільки при ньому людей? — спитав ватажок, бо, мабуть, саме таким було його звання.

— Шість чоловік, і є надія на добру поживу, якщо допоможе Микола Угодник.

— Благочестиві слова! — сказав Локслі. — А де Аллен із Лощини?

— Пішов на шлях до Уотлінга — підстерігати пріора із Жорво.

— І це добре придумано, — сказав проводир. — А де чернець?

— У себе в келії.

— Туди я піду сам, — сказав Локслі, — а ви ідіть в різні боки і зберіть усіх товаришів. Намагайтеся зібрати якнайбільше народу, бо є на прикметі велика дичина, яку важко загнати, до того ж вона кусається. На світанку всі приходьте сюди, я буду тут...

Стривайте, — додав він. — Нехай двоє з вас вирушать якнайшвидше до Торкілстона, замку Фрон де Бефа. Загін переодягнених молодців везе туди кількох полонених. Стежте за ними гарненько, і нехай наймоторніший із вас принесе мені звістку про те, що в них робиться.

Стрільці обіцяли все виконати в точності і швидко розійшлися в різні боки. Тим часом їхній ватажок і слуги Седрика, які дивилися на нього тепер з великою повагою і деяким побоюванням, продовжували свій шлях до каплиці урочища Копменхерст.

Нарешті вони дісталися освітленої місяцем галявини і побачили напівзруйновані рештки каплиці, а поруч із нею бідне житло пустельника.

Саме в цей час пустельник та його гість на всі заставки розспівували стародавню застільну пісеньку з таким приспівом: Гей, давай-но чашу, почнемо веселощі наші, Милий мій, милий мій!

— Непогано співають, їй-бо! — сказав Вамба, роблячи спробу підтягнути приспів. — Але скажіть, будь ласка, хто б міг подумати, що почує глухої опівночі у келії пустельника такий веселенький псалом.

— Що ж тут дивного, — сказав Гурт. — Усім відомо, що тутешній паламар — дуже веселий хлопець; він убиває добру половину всієї дичини, яка пропадає в цих місцях. Кажуть, ніби лісовий сторож скаржився на нього начальству, і, якщо пустельник не прийде до розуму, з нього зірвуть рясу.

Поки вони розмовляли, Локслі щосили стукав у двері; нарешті пустельник і його гість почули цей стукіт. Пізнавши по голосу ватажка розбійників, паламар зняв із дверей засуви і впустив Локслі та обох його супутників.

— Слухай-но, отче, — сказав йомен, увійшовши і побачивши лицаря, — що це в тебе за товариш по чарці?

— Це чернець нашого ордену, — відповідав пустельник, хитаю чи головою, — ми з ним усю ніч молитви читали.

— Мабуть, він служитель войовничої церкви, — сказав Локслі, — ця братія тепер усюди вештається. Я тобі скажу, чернець, відклади свої чотки вбік і берися за кілок. Нам тепер кожна людина дорога — байдуже, чи духовного вона звання, чи світського. Та ти, здається, не сповна розуму! — додав Локслі, відводячи пустельника вбік і притишуючи голос. — Як же можна приймати зовсім невідомого лицаря? Хіба ти забув наші правила?

— Як невідомого? — сміливо відповів чернець. — Я Його знаю не гірше, ніж жебрак знає свою чашку.

— Як же його звуть? — запитав Локслі.

— Як його звуть? — повторив пустельник. — А звуть його сер Ентоні Скреблстон. От що! Хіба ж я питиму з людиною, не знаю чи, як її звуть!

— Друже йомен, — втрутився в розмову лицар, підходячи до них, — не сердься на веселого хазяїна. Він виявив до мене гостинність, це правда, але якби він не погодився прийняти мене, я б змусив його це зробити.

Локслі відвів лицаря вбік і сказав йому: — Не заперечуйте, сер лицарю, ви той самий герой, завдяки якому перемога залишилася за англійцями на другий день турніру в Ашбі.

— Що ж з того, якщо ти вгадав, друже йомен? — запитав лицар.

— У такому разі, — відповідав йомен, — я можу вважати вас прихильником тих, хто слабкіший.

— Це прямий обов'язок кожного справжнього лицаря, — сказав Чорний Лицар.

Але для моїх цілей, — вів далі йомен, — мало того, що ви добрий лицар, треба, щоб ви були й добрим англійцем.

— Навряд чи знайдеться людина, — відповідав лицар, — для якої Англія і життя кожного англійця були б дорожчими, ніж для мене.

— Охоче цьому повірю, — сказав йомен. — Ніколи ще наша країна не мала такої потреби в допомозі тих, хто її любить. Слухайте-но, я вам розповім про одне діло. У ньому ви можете взяти почесну участь, якщо ви дійсно такий, яким мені здаєтесь. Зграя негідників, переодягнених у одяг людей, які набагато кращі за них, захопила в полон одного знатного англійця, на ім'я Седрик Сакс, а також його вихованку та його друга, Ательстана Конінгсбурзького, і відвезла їх у замок Торкілстон у цьому лісі. Скажіть мені як добрий лицар і добрий англієць: чи хочете ви допомогти нам виручити їх?

— Обітниця, яку я проголосив, зобов'язує мене це зробити, — відповідав лицар, — але я хотів би знати, хто просить допомогти їм.

— Я, — сказав йомен, — людина без імені, але друг своєї батьківщини і тих, хто її любить. Задовольніться поки що цими відомостями про мою особу, тим більше, що й ви самі бажаєте лишатися невідомим. Знайте, однак, що моє слово честі таке ж вірне, як коли б я носив золоті шпори.

— Цьому я вірю, — сказав лицар. — Твоє обличчя говорить про чесність і тверду волю. Тому я більше не буду ні про що тебе розпитувати, а просто допоможу тобі звільнити цих нещаснихбранців. Між тим Вамба, перейшовши, у інший кут хатини, випадково почув кінець цієї розмови.

— Он як, — шепнув він Гуртові, — у нас, виходить, буде новий союзник? Будемо сподіватись, що доблесть цього лицаря виявиться не такою фальшивою монетою, як благочестя пустельника чи чесність йомена. Цей Локслі здається мені природженим мисливцем за чужою дичиною, а піп — гуляка й лицемір.

— Припни язика, Вамбо, зроби ласку! — сказав Гурт. — Воно, може, й так, але з'явися зараз хоч сам рогатий чорт і запропонуй нам свої послуги, аби визволити з біди Седрика і леді Ровену, — боюсь, у мене не вистачило би побожності відмовитися від його допомоги.

Тим часом пустельник переодягся в зелений каптан та штани й озброївся, як справжній йомен, мечем, щитом, луком і сагайдаком зі стрілами, а через плече перекинув важку бойову сокиру. Він перший вийшов із хатини, а потім ретельно зачинив двері І поклав ключ під поріг.

— Ну що, брате, годний ти тепер до діла, — спитав його Локслі, — чи хміль усе ще бродить у тебе в голові?

— Щоб позбавитись його, — відповів чернець, — досить буде ковтка води з купелі святого Дунстана.

Він підійшов до кам'яного басейну, на поверхні якого струмінь, що падав у нього, утворював безліч пухирців, припав до нього і пив так довго, наче хотів осушити джерело. Він занурив у воду руки, а потім і голову, змивши в такий спосіб всі сліди нічної пиятики. Протверезивши остаточно, веселий пустельник схопив свою важку сокиру трьома пальцями і, вертячи її над головою, мов тростину, заволав: — Де вони; ці підлі грабіжники, що викрадають дівиць? Дідько мене забери, якщо я не впораюся з цілою дюжиною цих мерзотників!

Ти й лаятися вмієш, святий паламарю? — спитав Чорний Лицар.

— Годі мене до паламарів зараховувати! — заперечив чернець, що перетворився на йомена. — Клянуся святим Георгієм та його драконом, що я можу пиячити, лаятися й упадати за дівчатами не гірше від будь-якого лісника.

— Іди вперед, жартівнику, — сказав Локслі, — та помовч трохи; ти сьогодні галасуєш, немов ціла юрба ченців у Святвечір, коли отець ігумен заснув. Ходімо, друзі, не слід баритись. Треба якнайшвидше зібрати людей, і все ж таки в нас не вистачить народу, щоб узяти приступом замок Реджинальда Фрон де Бефа.

— Що? — вигукнув Чорний Лицар. — Так це Фрон де Беф виходить нині на велику дорогу і бере в полон вірнопідданих короля? Хіба він став злодієм і гнобителем?

— Гнобителем він, звісно, завжди був, — зауважив Локслі.

— А щодо злодійства, — підхопив чернець, — то було б добре, якби він хоч наполовину був такий чесний, як багато хто із знайомих мені злодіїв.

— Іди, іди, чернече, і помовч! — сказав йомен. — Краще б ти швидше провів нас до місця збору і не базікав про те, про що слід помовчувати.


ГЛАВА XXI
Поки вживалося всіх цих заходів для звільнення Седрика та його супутників, збройний загін, що взяв їх у полон, поспішав до укріпленого замку. Але незабаром настала повна темрява, а лісові стежини були, мабуть, мало знайомі викрадачам. Літня зоря зайнялася перш, ніж вони потрапили на вірну дорогу, але тепер загін просувався вперед дуже швидко. Дорогою між двома проводирями — тамплієром і Морісом де Брасі відбулася розмова, у якій кожен із них відверто висловив свої наміри.

Бріан де Буагільбер запевнив товариша, що не заважатиме тому домагатися руки леді Ровени, бо значно більше йому подобається красуня Ревека, яку він вважає своєю власною здобиччю. Його приваблюють і гроші її батька, Ісаака з Йорка, але їх доведеться ділити з хазяїном замку Фрон де Бефом. Тамплієр не сумнівався у своїй цілковитій безкарності: навіть якщо дізнаються про ганебний для лицаря Храму зв'язок з єврейкою, гросмейстер ордену дасть відпущення гріхів людині, котра прославилася подвигами в Палестині і власноруч убила триста сарацинів. Що стосується Моріса де Брасі, то він твердо вирішив одружитися з багатою саксонською спадкоємицею, виправдавши свою участь у викраденні Ровени силою фатальної пристрасті, яку нібито він відчував до неї.

Тим часом Седрик намагався дізнатися від переодягненої в костюми йоменів варти, яка його оточувала, що вони за люди і навіщо вчинили напад. Прийнявши їх спочатку за англійців, він всіляко докоряв їм і умовляв, але стражі не відповідали жодним словом. Вони продовжували так само швидко його везти, поки в кінці широкої алеї не виник Торкілстон — старовинний замок, що належав у ті часи Реджинальду Фрон де Бефу. Цей замок являв собою високу чотирикутну вежу, оточену більш низькими будівлями й обнесену зовні міцним муром. Навколо муру тягнувся глибокий рів, наповнений водою. Фрон де Беф зарідко ворогував зі своїми сусідами, а тому подбав про укріплення замку, збудувавши у усіх кутах зовнішнього муру ще по одній вежі. Вхід у замок, як в усіх фортецях того часу, знаходився під склепінчастим виступом у стіні, захищеним з обох боків маленькими вежами.

Як тільки Седрик угледів обриси порослих мохом зубцюватих сірих мурів замку, що здіймалися над навколишніми лісами, він одразу все зрозумів.

— Даремно я образив розбійників місцевих лісів, — сказав він, — припустивши, що ці бандити належать до їхньої ватаги... Це те саме, що дорівняти лисиць наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підлі пси, чого домагається ваш хазяїн: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що залишилися ще двоє саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так убийте ж нас і завершіть цим своє лиходійство. Ви відібрали наші вільності, відберіть і життя. Якщо Седрик Сакс не в силі врятувати Англію, він готовий вмерти за неї. Скажіть вашому жорстокому хазяїнові, що я лише благаю його відпустити без всякої кривди леді Ровену.

Варта на ці слова відповідала мовчанням; на той час вони зупинилися перед брамою замку. Де Брасі тричі просурмив у ріг. Тоді стрілки, що висипали на мури при наближенні загону, поквапилися зійти вниз, опустити підйомний міст і впустити прибулих. Стражі змусили бранців зійти з коней і відвели їх до залу, де їм запропонували сніданок; але ніхто, крім Ательстана, не доторкнувся до нього. Утім, йому теж не дали часу ґрунтовно зайнятися поданими стравами, бо варта повідомила його й Седрика, що їх помістять окремо від леді Ровени. Чинити опір було марно. Бранців змусили пройти до великої кімнати, склепінчаста стеля якої спиралася на незграбні саксонські колони.

Потім леді Ровену розлучили зі служницями і провели — дуже чемно, але не запитавши про її бажання, — до окремої кімнати. Така ж сумнівна пошана була виявлена і до Ревекки, попри благання ЇЇ батька. Усіх слуг ретельно обшукали, обеззброїли і зачинили в особливому приміщенні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка