Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка8/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27

— Однак, отче мій, — сказав лицар, розглядаючи вбогу обстановку хатини, де не було нічого, крім сухого листя, що служило постіллю, дерев'яного розп'яття, молитовника, грубо обтесаних стола і двох ослонів, — ви такі бідні, що могли б, здається, не боятися грабіжників; до того ж ваші собаки настільки сильні, що, по-моєму, можуть звалити й оленя, не те що людину.

— Це добрий лісовий сторож привів мені собак, — сказав пустельник, — щоб вони охороняли мою самотність, доки не на стануть спокійніші часи.

Говорячи це, він застромив смолоскип у зігнуту смугу заліза, що заміняла свічник, поставив триногий дубовий стіл ближче до вогнища, підкинув на згасаюче вугілля кілька сухих полін, присунув лаву до столу і рухом руки запросив лицаря сісти навпроти.

Вони сіли і якийсь час уважно дивилися один на одного. Кожен із них думав, що рідко йому доводилося зустрічати більш міцну та атлетично збудовану людину, ніж той, хто в цю хвилину сидів перед ним.

— Преподобний пустельнику, — сказав лицар, — дозвольте ще раз перервати ваші благочестиві міркування. Мені б хотілося запитати вашу святість про три речі: по-перше, куди мені поставити коня, по-друге, чим мені повечеряти, і, по-третє, де я можу відпочити?

— Я тобі відповім жестом, — сказав пустельник, — бо я дотримуюсь правила не вживати слів, коли можна порозумітися на мигах. — Він указав на два протилежні кути хатини і додав: — Ось тобі стайня, ось постіль, ось і вечеря, — закінчив він, знявши з полиці дерев'яну тарілку, де було жмені зо дві сухого гороху.

Лицар, знизавши плечима, вийшов із хатини, увів свого коня, дбайливо розсідлав його і покрив власним плащем.

На пустельника, очевидно, справило враження те, з якою турботою і спритністю незнайомець поводився з конем. Промурмотівши щось про корм, що залишився після коня лісничого, він витяг звідкись оберемок сіна і поклав його перед лицарським конем, потім приніс сухої папороті і кинув її в той кут, де мав спати лицар. Лицар чемно подякував йому за люб'язність. Зробивши все це, обоє знову присіли до столу, де стояла тарілка з горохом. Пустельник прочитав довгу молитву; по закінченні її вій поклав собі до рота з білими міцними зубами три чи чотири горошини.

Бажаючи наслідувати похвальному прикладу, гість відклав убік шолом, зняв панцир і частину обладунку. Перед пустельником постав ставний воїн з густим кучерявим світло-русявим волоссям, орлиним носом, блакитними очима, що блищали розумом та жвавістю, і гарно окресленим ротом, відтіненим вусами, темнішими від волосся; уся його постава вказувала на те, що це смілива й заповзятлива людина.

Пустельник, мовби бажаючи відповісти довірою на довірливість гостя, теж відкинув на спину каптур і оголив круглу, як куля, голову людини в розквіті літ. Його голену маківку оточував вінець жорсткого чорного волосся. Риси обличчя не виявляли ані чернечої суворості, ані аскетичної помірності. Навпаки, у нього було відкрите свіже обличчя з густими чорними бровами, чорна кучерява борода і такі круглі яскраво-червоні щоки, які бувають у сурмачів. Обличчя й могутня статура пустельника говорили радше про соковиті гусені м'яса та окороки, ніж про горох і боби, і це одразу спало на очі-лицареві.

Лицар на превелику силу прожував жменю сухого гороху і попросив благочестивого хазяїна дати йому запити цю їжу. Тоді пустельник поставив перед ним великий кухоль найчистішої джерельної води.

— Це з купелі святого Дунстана, — сказав він. — Протягом однієї днини, від сходу до заходу сонця, він охрестив там п'ятсот язичників — датчан і британців. Хай буде благословенне ім'я його!

Сказавши це, пустельник припав до кухля і зробив маленький ковточок.

— Мені здається, преподобний отче, — мовив лицар, — що твоя убога їжа і священна, але несмачна рідина, якою ти втамовуєш спрагу, чудово йдуть тобі на користь. Тобі куди більше підходило б битися на кулачках чи кийках, ніж жити в пустелі, читати молитовник та харчуватися сухим горохом і холодною водою.

Воістину Бог творить чудеса над тобою, а тому дозволь грішному мирянинові дізнатися твоє ім'я.

— Можеш звати мене, — відповідав пустельник, — паламарем із Копменхерста, бо так мене прозвали в цьому краю. Ну, а ти, доблесний лицарю, чи не скажеш, як мені називати мого поважного гостя?

— Розумієш, святий паламарю з Копменхерста, — сказав лицар, — у цьому краю мене називають Чорним Лицарем; багато хто додає до цього титул Ледар, але я не женуся за таким прізвиськом.

Пустельник ледве міг приховати посмішку, почувши таку відповідь.

— Бачу, сер Ледачий Лицарю, що ти людина обачна й розум на, — сказав він, — і бачу, крім того, що моя вбога чернеча їжа тобі не до смаку. Пригадується мені, сер Ледарю, що тутешній щедрий лісовий сторож начебто залишив деякі харчі. Оскільки вони для мене непридатні, то я ледь-не забув про них, обтяжений своїми роздумами.

— Ладний заприсягнутись, що він таки залишив, — сказав лицар. —тієї хвилини, як ти відкинув свого каптура, святий паламарю, я переконався, що у тебе в келії є їжа, краща за горох.

Здається мені, що твій сторож — добрий хлопець і веселун. Нумо виймай скоріше, що там він приніс.

Пустельник уважно подивився на лицаря. Очевидно, він вагався, не знаючи, чи слід бути відвертим із гостем.

Але в лицаря було відкрите і сміливе обличчя, а посміхнувся він так добродушно й весело, що мимохіть викликав у хазяїна довіру й симпатію. Мовчки обмінявшись з ним поглядами, пустельник пішов до дальнього кінця хатини і відкрив потайний прикомірок. Із темної скрині, що стояла всередині, він витяг величезний запечений в олов'яному блюді пиріг. Цю страву він поставив на стіл, і гість, не гаючи часу, своїм кинджалом розрізав шкоринку, аби познайомитися з начинкою — смачною олениною.

— Я був у Палестині, сер паламар, — сказав лицар, раптом переставши їсти, — і пригадую, що, за тамтешніми звичаями, кожен хазяїн, пригощаючи гостя, повинен сам брати участь у трапезі, щоб не подумали, ніби в їжі є отрута. Я, звичайно, не зважуся запідозрити святу людину в зрадництві, однак буду тобі дуже вдячний, якщо ти наслідуватимеш цей звичай.

— Аби розвіяти ваші безпідставні побоювання, сер лицарю, я згоден цього разу відступити від своїх правил, — відповідав пустельник, і оскільки в ті часи ще не були у вжитку виделки, він негайно занурив пальці вглиб пирога.

Коли таким чином кригу було розбито і церемонії відкинуто, гість і хазяїн почали змагатися в тому, хто з них виявиться кращим їдцем; але хоча гість, мабуть, постився довше, пустельник з'їв набагато більше за нього.

— Святий паламарю, — сказав лицар, утамувавши голод, — я готовий побитися об заклад, що той чесний хлопець, якому ми зобов'язані цією чудовою дичиною, залишив тут і сулію з вином, чи барило канарського, чи щось подібне, чим можна було б запити цей пречудовий пиріг. Я гадаю, якщо ти гарненько пошукаєш у тій норі, то переконаєшся, що я не помиляюсь.

Замість відповіді пустельник тільки посміхнувся і витяг зі своєї скрині шкіряну сулію місткістю в піввідра. Потім він приніс два великих кубки з буйволового рогу в срібній оправі; вважаючи, що тепер уже можна не соромитись, він налив їх по самі вінця і, проголосивши за звичаєм саксів: «Твоє здоров'я, сер Ледачий Лицарю», — разом вихилив свій кубок.

— А чи знаєш, святий паламарю, — сказав потім прибулець, — я ніяк не можу зрозуміти, чому це такий здоровань і майстер поїсти, як ти, задумав жити один у цій глухомані. Як на мене, тобі значно краще було б жити в замку, їсти масно, пити міцно, а не харчуватися стручками та запивати їх водою чи хоча б подачками якогось сторожа... Коли б я був на твоєму місці, я б знай шов собі і втіху, і їжу, полюючи королівську дичину. Хіба мало її у цих лісах, і ніхто не здумає шукати того оленя, що піде на користь служителеві Дунстана.

— Сер Ледачий Лицарю, — відповідав паламар, — це небезпечні слова, прошу, не вимовляй їх. Я воістину пустельник перед коро лем і законом. Якби я здумав скористатися дичиною мого владики, не уникнути б мені в'язниці, а можливо, якщо не врятує моя ряса, — і шибениці.

— А все-таки, — допитувався лицар, — на твоєму місці я б виходив у місячні ночі, коли лісники і сторожі полягають спати, і, бурмочучи молитви, коли-не-коли та й пускав би стрілу в бурих оленів, що пасуться на зелених галявинах... Розв'яжи мої сумніви, святий паламарю: невже ти ніколи не займався такими справами?

— Сер Ледачий Лицарю, п'ю за твоє здоров'я, — мовив пустельник. — Я високо ціную твою доблесть, але досить поганої думки про твою скромність. Якщо хочеш битися зі мною однаковою зброєю, я тебе по-дружньому і з братерської любові так відлупцюю, що на цілих дванадцять місяців відучу від гріха зайвої цікавості.

З цими словами він відімкнув інший прикомірок і витяг звідти два плащі і два щити, які звичайно носили йомени. Лицар, який стежив за його рухами, помітив у цьому другому прикомірку два чи три добрих луки, арбалет, в'язку прицілів до нього і шість сагайдаків зі стрілами. Поміж інших предметів, які зовсім не личили особам духовного звання, у глибині темного прикомірка кинулася йому в очі арфа.

— Ну, брате паламарю, обіцяю тобі, що не буду більше приставати з образливими розпитуваннями, — сказав лицар. — Те, що я бачу в цій шафі, розв'язує всі мої питання. Крім того, я помітив там одну штучку, — тут він нахилився і сам витяг арфу, — на якій змагатимусь з тобою набагато охочіше, ніж на мечах.

— Здається мені, сер лицар, — сказав пустельник, — що тебе даремно прозвали Ледарем. Сказати правду, як на мене, ти дуже підозрілий молодець. Проте ти у мене в гостині, і я не стану випробовувати твою мужність. Сідай, наповнюй свій кубок, будемо пити, співати й веселитись. Коли знаєш гарну пісню, завжди будеш приємним гостем у Копменхерсті, доки я перебуватиму настоятелем при каплиці святого Дунстана, а це, дай Боже, триватиме до тих пір, поки замість старої ряси не покриють мене зеленим дерном. Ну, що ж ти не п'єш? Наливай чашу по вінця, бо ніщо так не прочищає голос і не загострює слух, як чаша доброго вина.

Гість учинив саме так, як йому порадив гостинний пустельник, і, настроївши арфу, заспівав баладу про повернення хрестоносця із Святої Землі. Співав він виразно, виявивши добре поставлений голос і розвинений музичний смак. Після нього взяв арфу пустельник і потішив лицаря цікавою пісенькою про босоногого ченця, якому живеться краще за всіх, бо всюди він почесний і бажаний гість.

Уже багато пісень проспівали обоє, коли раптом їхню веселу гулянку порушив гучний стукіт у двері халупи. Чим була викликана ця перешкода, пояснюється далі, в наступних главах роману.


ГЛАВА XVII
Незважаючи на пораду добряги самітника, що нею залюбки скористався гість, довести арфу до пуття виявилось нелегким ділом. — Здається мені, святий отче, — сказав він, — на цій арфі бракує однієї струни, та й решта досить пошарпані.

— О, ти й це помітив? — відказав пустельник. — Тоді ти майстер у цьому ремеслі. Вина та меди, — все лихо в винах та в медах!

Я казав Аланові з Долини, нашому північному менестрелеві, що він знівечить свою арфу, як візьме її в руки після сьомої чари, та хіба ж його спиниш! Друже, п'ю за те, щоб тобі гарно співалося.

З тими словами він урочисто вихилив свою чару, водночас скрушно хитаючи головою, згадуючи нездержливість шотландського музики.

Тим часом лицар більш-менш направив струни і, взявши кілька акордів спитав господаря, чи той воліє послухати сірвенту мовою <ок> чи ле - мовою «ві», а може, вірле чи баладу простою англійською мовою.

— УБаладу, баладу! — сказав пустельник.— Не хочу я ніяких французьких «оків» та «ві». Я щирий англієць, пане лицарю, і щирим англійцем був мій патрон святий Дунстан; він зневажав ок та ві як зневажав би роздвоєння чортового кінського копита; тож у цій келії можна співати тільки по-англійському.

— У Ну, тоді,— сказав лицар,— я проспіваю баладу, що склав один англійський менестрель, якого я знав у Святій Землі.

І швидко виявилося, що лицар хоча й не був довершеним майстром менестрельського мистецства, та принаймні смак його розвивали щонайкращі вчителі їхнє мистецтво навчило його пом’якшувати вади голосу, що не мав великого діапазону й, природнобув скорше грубуватий, ніж м'який,— одне слово, зробило все, що може зробити культура для компенсації природних недоліків. Тому його спів і гру назвали б вельми пристойними й більш тямущі судді, ніж наш пустельник, надто коли співак переходив то на бадьорий тон, то на щиро жалісний, додаючи сили й запалу словам балади.


ПОВЕРНЕННЯ ХРЕСТОНОСЦЯ
Сповитий славою в бою,

Вернувся в землю він свою.

Нашитий хрест на рамені

В боях і в бурях потемнів,

Посічений у битвах щит

Уже, як перше, не блищить,

І він смерком такі слова

В красуні під вікном співа:

«Кохана, глянь! Почуй мій спів!

Вернувсь я з золотих країв,

Та весь земний набуток мій –

Це добрий кінь та спис міцний,

Остроги — гнать коня на бій,

Та панцер цей непробивний,

Та ще надія у борні,

Що усміх твій сяйне мені.

Кохана! Ви, жінки, весь час

Геройством надихали нас.

Зате ж, трояндо, будеш ти

У пишнім гроні дам цвісти.

Тоді й окликач, і співець

Із слів тобі сплетуть вінець,

Задля твоєї ж бо краси

Ламались в ігрищі списи.

Меча цей усміх насталив,

Що породив півсотні вдів,

Коли іконійський султан

Поліг від завданих ним ран.

А шийки чиста білизна!

А кіс пишнота осяйна!

В них кожен кучер золотий

Поганин кров'ю оплатив.

Нехай незнаний буду я,

Вся слава і хвала — твоя.

Хутчіше, люба, відчини,

Бо холод пробира нічний.

Сирійський жар мене пропік,

І я від півночі відвик.

Ти душу відігрій мою

За славу, що тобі даю.
Слухаючи той спів, самітник поводився так, наче нинішній провідний критик на першій виставі нової опери. Він відхилився на спинку стільця, примруживши очі, і то сплітав пальці та м'яв їх, неначе весь поглинутий увагою, то розводив долоні й легенько помахував ними в такт із музикою. У двох чи трьох місцях, що особливо сподобались йому, він тихенько підспівував, бо йому здавалося, що лицарів голос не може піднестись до такої висоти, якої прагнув його вимогливий смак. Коли пісня скінчилась, самітник захоплено вигукнув, що вона чудова, та й проспівана гарно.

— І все ж я гадаю,— сказав він,— що мої земляки-сакси надто довго водилися з норманами й почали вслід за ними складати журливих пісень. Ну що потягло того чесного лицаря геть із дому? І на що він міг сподіватись, як не на те, що застане свою кохану гарненько зарученою з суперником, а на його серенаду, чи як там її назвати, вона зважить не більше, ніж на котяче вищання в рівчаку? Та однаково, пане лицарю, я хочу випити цю чару за тебе й за щастя всіх вірних коханців. Але ти, боюся, не з таких,— додав він, побачивши, що лицар, у якого вже шуміло в голові від випитого, налив у свою чару замість вина води з глека.

— Та хіба ж ти не сказав мені сам, що ця вода — з благо словенного джерела твого покровителя, святого Дунстана? — відказав лицар.

— Так, це правда, — потвердив самітник, — і він охрестив у ній не одну сотню поган, але я ніколи не чув, щоб він сам її пив. Усе в цьому світі треба вживати за його призначенням. Святий Дун стан, як і будь-хто, добре знав права веселого ченця.

З тими словами він узяв арфу й розважив гостя колоритною піснею на мелодію хорових пісень «дерідавн», що так пасує до старовинних англійських балад.
БОСОНОГИЙ ЧЕРНЕЦЬ
Європу усю обійди з краю в край —

Ніде ти не знайдеш, хоч скільки шукай,

Хоч будь ти який прозірливий слідець,

Щасливішого, ніж босоногий чернець.

Он лицар, наставивши списа, летить,

А потім на ношах пробитий лежить.

На дами прохання, бо близько кінець,

Його сповіда босоногий чернець.

З царів не один, як спокою шукав,

За сірий каптур горностаї віддав.

Та хто коли чув, щоб каптур на багрець

Змінять захотів босоногий чернець?

Чернець вирушає в дорогу свою —

Він пан, він господар в усьому краю.

Чи швець там, чи жнець, а чи в дудку ігрець

А в домі у нього хазяїн чернець.

Опівдні, як сливовий добрий пиріг

У нас споживають, в оселях усіх

Стоїть коло столу почесний стілець,

І жде, щоб прийшов босоногий чернець.

І ввечері теж босоногого ждуть,

Де з м'ясом гарячий пиріг подають,

І темного пива кружля поставець —

Жаданий там гість босоногий чернець.

Шануймо ж сандалі й каптур у серцях —

То Папи надія, диявола страх!

А з рож неколючих сплітати вінець

Уміє лише босоногий чернець.
— Бігме, ти співав дуже хвацько,— сказав лицар,— і чудово славив своє звання. Та як уже тут згадано диявола, то чи не боїшся ти, святий причетнику, що він якось може з'явитись на твою аж надто нечернецьку вечерю?

— Нечернецьку? — обурився самітник. — Як тобі не соромно таке казати, лицарю? На мене! Та я ж справляю свої обов'язки при капличці якнайретельніше. Двічі на день служба Божа — уранці й увечері, і години, і кануни, й повечір'я, «Радуйся», «Вірую» й «Отченаші»...

— Опріч лише місячних ночей, коли найкраще полювати на оленя, — зауважив гість.

— Воно-то так, святий отче, — провадив лицар, — але ж диявол любить підстерігати саме такі винятки; він же, як сам знаєш, ходить усюди, ніби лев рикущий.

— Хай-но спробує рикати, коли насміє, — відказав чернець. — Від доторку моєї мотузяної підперізки він рикне так гучно, як колись від кліщів самого святого Дунстана. Я й людей ніколи не боявся, то чи ж мені боятись диявола та всіх його чортенят? Молитвами святого Дунстана, святого Дубрика, святого Вінібальда, святого Вініфреда, святого Свіберта, святого Віліка, а також святого Томи Кентського, не кажучи вже про мої власні скромні заслуги, я за ніщо маю чортів — як куцих, так і хвостатих. Але скажу тобі між нами: до вранішньої молитви я ніколи не згадую про такі речі.

І він зразу перемінив тему розмови. Веселощі розгорялись дедалі буйніше, і багато пісень проспівали вони по черзі, та врешті їхню гульню урвав гучний стук у двері.

Чому це сталось, ми зможемо пояснити тільки тоді, коли розповімо про пригоди декого з інших персонажів нашого роману, бо, подібно до старого Аріосто, ми не любимо весь час держатись одного героя, а вільно чергуємо їх на своїх сторінках.
ГЛАВА XVIII
Коли Седрик Сакс побачив, як його син упав непритомний на арені в Ашбі, першим спонуканням батька було послати людей подбати про нього, але ці слова застрягли у нього в горлі. У присутності такого товариства він не міг примусити себе визнати

сина, якого вигнав з дому і позбавив спадку. Однак він наказав Освальдові не випускати Айвенго з ока і за допомогою двох слуг перенести до Ашбі, як тільки натовп розійдеться. Але Освальд спізнився з виконанням цього розпорядження: натовп розійшовсь, а лицаря вже не було видно.

Даремно чашник Седрика озирався на всі боки, відшукуючи, куди подівся його молодий хазяїн; він бачив криваву пляму на тім місці, де лежав юний лицар, але самого лицаря не бачив: немов чарівниці віднесли його кудись. Можливо, Освальд саме так і пояснив би собі зникнення Айвенго, якби випадково йому не кинулась у вічі постать людини, одягненої зброєносцем, у якій він упізнав Гурта. У розпачі від раптового зникнення хазяїна свинопас розшукував його всюди, забувши будь-яку обережність. Освальд узяв собі за обов'язок затримати Гурта, як збіглого раба, чию долю мав вирішувати Седрик.

Чашник продовжував розпитувати всіх, чи не знає хто, куди щез Айвенго. Зрештою йому вдалось дізнатися, що кілька добре одягнених слуг обережно поклали пораненого лицаря на ноші, які належали одній із присутніх на турнірі дам, і одразу ж віднесли за огорожу. Діставши ці відомості, Освальд вирішив повернутися до свого хазяїна за подальшими наказами і повів із собою Гурта.

Седрик Сакс був сповнений тяжких і сумних передчуттів, викликаних пораненням сина. Його патріотичний стоїцизм сакса боровся з батьківськими почуттями. Але природа усе-таки взяла своє. Проте, варто було йому довідатись, що Айвенго, очевидно, опікуються друзі, як почуття ображеної гордості й обурення, викликані тим, що він називав «синівською непоштивістю Уілфреда», знову взяли гору над батьківською прихильністю.

— Нехай іде своєю дорогою, — сказав він. — Нехай ті й лікують його рани, заради кого він їх дістав. Йому більше личить робити фокуси, вигадані норманськими лицарями, ніж підтримувати честь і славу своїх англійських предків.

— Якщо для підтримки честі й слави своїх предків, — сказала Ровена, що була при цьому присутня, — досить бути мудрим у радних справах і хоробрим у бою, якщо досить бути найвідважнішим із відважних і найшляхетнішим із шляхетних, то хто ж, крім його батька, стане заперечувати...

— Мовчіть, леді Ровено! Я не хочу вас слухати! Приготуйтеся до вечірньої гостини у принца. Цього разу нас запрошують з небаченою пошаною й люб'язністю. Я вирушу туди негайно, хоча б для того, щоб показати гордим норманам, як мало мене хвилює доля сина, дарма, що він переміг сьогодні їхніх найхоробріших воїнів.

— А я, - одказала леді Ровена, — туди не поїду. І прошу вас, бережіться, бо саме ті якості, які ви вважаєте твердістю й мужністю, можуть здатися жорстокосердістю.

— Так залишайся ж вдома, невдячна! — вигукнув Седрик. — Це в тебе жорстоке серце, якщо ти жертвуєш благом нещасного, пригнобленого народу заради свого почуття. Я знайду шляхетного Ательстана і разом з ним поїду на бенкет до принца Джона Анжуйського.

І він поїхав на цей бенкет, про головні події якого ми розповіли раніше. Після повернення із замку саксонські тани у супроводі всього свого почту сіли на коней. Отут-то в сум'ятті від'їзду збіглий Гурт уперше й навернувся на очі Седрику. Нам уже відомо, що шляхетний сакс повернувся з бенкету аж ніяк не в доброму гуморі, і йому потрібна була нагода, аби зігнати на комусь свій гнів.

— У кайдани його! У кайдани! — закричав він. — Освальде!

Гундиберте! Підлі пси! Чому цього шахрая досі не закували?

Не наважуючись суперечити, товариші Гурта зв'язали його ремінним поводом — першим, що потрапило їм під руку. Гурт підкорився без опору, але докірливо глянув на хазяїна і тільки сказав: — Ось що значить любити вашу плоть і кров більше за свою власну!

— На коней — і вперед! — вигукнув Седрик.

І давно пора, — сказав шляхетний Ательстан. — Боюсь, що коли ми не поквапимось, у високоповажного абата Вальтоффа зіпсуються всі страви, приготовлені до вечері.

Однак мандрівники їхали так швидко, що досягли монастиря святого Вітольда перш, ніж сталася та неприємність, якої побоювався Ательстан. Настоятель, що походив із стародавньої саксонської родини, прийняв знатних саксонських гостей з такою широкою гостинністю, що вони просиділи за вечерею до пізньої ночі — або, вірніше, до раннього ранку. Наступного дня гості тільки після розкішного сніданку залишили дім свого гостинного хазяїна.

Седрик і Ательстан, що їхали попереду, розмовляли про стан країни, про незгоду в королівській родині, про чвари й ворожнечу серед норманських дворян; вони обговорювали, чи можливо під час міжусобної війни, що наближалась, позбутися норманського ярма чи принаймні домогтися більшої національної незалежності. Але для того, щоб здійснити цей великий переворот на користь корінних англійців, необхідно було об'єднатись і діяти під проводом вождя, і цей вождь мав походити із давнього королівського роду. Цю вимогу висували ті, кому Седрик звіряв свої таємні задуми й надії. Ательстан задовольняв таку умову. Щоправда, вінне визначався великим розумом і не виблискував ніякими талантами, однак у нього була досить показна статура, він був не боягуз, добре знався на всяких військових вправах і, здавалось, охоче прислухався до порад розумніших від нього людей. Крім того, було відомо, що він людина щедра, гостинна й добра. Але, незважаючи на всі достоїнства Ательстана, чимало саксів схильні були визнавати першість за леді Ровеною. Вона походила від короля Альфреда, а її батько настільки прославився своєю мудрістю, звитягою й шляхетною вдачею, що пам'ять його високо шанували всі співвітчизники. Тому важливою частиною плану Седрика було видати леді Ровену заміж за Ательстана і в такий спосіб злити воєдино обидві партії. Перешкодою до його здійснення стала взаємна прихильність леді Ровени та його сина. Це й було головною причиною вигнання Уілфреда з рідного дому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка