Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка7/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

Почалися змагання стрільців, на яких особливо відзначився йомен в зеленому каптані, котрий назвався Локслі. Він не мав собі рівних з-поміж суперників і, нарешті, зробив те, що викликало загальне здивування й захоплення: влучив за сто ярдів у поставлену ним самим мішень — вербову лозинку завтовшки з палець, та ще й розщепив її.

Узявши свій приз, Локслі відмовився від грошової винагороди, запропонованої принцом, і швидко зник серед натовпу.


ГЛАВА XIV
Принц Джон влаштував розкішний бенкет у замку Ашбі. Запрошено було безліч гостей. Аби здобути популярність серед місцевого населення, принц запросив кілька знатних родин саксонського та датського походження, а також місцевих не титулованих дворян. Численність зневажуваних і пригноблених саксів мала зробити їх грізною силою під час смути, що наближалась, і тому, з політичних міркувань, треба було заручитися підтримкою їхніх вождів.

У зв'язку з цим принц мав намір обійтися зі своїми гостями-саксами із незвичною для нього люб'язністю. Не було людини, яка могла би з такою готовністю, як принц Джон, підкоряти свої почуття корисливим інтересам, але його легкодумство і запальність постійно руйнували і зводили нанівець усе, що встигало завоювати його лицемірство. Треба пам'ятати про цю непослідовність, властиву принцові Джону, аби зрозуміти його поведінку на бенкеті.

Відповідно до рішення, прийнятого ним у спокійні хвилини, принц Джон зустрів Седрика та Ательстана з вишуканою чемністю і висловив тільки жаль, а не гнів, коли Седрик вибачився, кажучи, що леді Ровена через нездужання не змогла прийняти його люб'язне запрошення. Седрик і Ательстан були в старовинному саксонському одязі. їхні костюми, пошиті з дорогої тканини, зовсім не виглядали потворними, але за своїм кроєм вони так відрізнялися від модних убрань інших гостей, що принц і Вальдемар Фіц-Урс, побачивши саксів, ледве утримались від сміху. Однак, з погляду здорового глузду, коротка і щільно прилягаюча до тіла туніка та довгий плащ саксів були гарніші й зручніші, ніж костюм норманів, що складався з широкого довгого камзола, настільки просторого, що він більше скидався на сорочку чи каптан візника, поверх якого вдягався короткий плащ. Плащ цей не захищав ні від дощу, ні від холоду і тільки на те й годився, щоб на нього нашивали стільки дорогого хутра, мережив і самоцвітів, скільки вдавалося вмістити кравцеві.

Гості сиділи за столом, який ломився від смачних страв. Крім блюд домашнього приготування, тут було чимало тонких страв, привезених із чужих країв, жирних паштетів, солодких пирогів тапитльованого хліба, що подавався тільки за столом у найзнатніших осіб. На бенкеті гостям пропонували найкращі вина, як іноземні, так і місцеві.

Норманське дворянство, яке звикло до великої розкоші, любило добре попоїсти, але віддавало перевагу вишуканості, а не кількості з'їденого. Нормани вважали обережливість та пияцтво визначальними якостями переможених саксів і взагалі нижчої породи людей. Однак принц Джон та Його поплічники самі були схильні до надмірностей у цьому відношенні. Як відомо, принц Джон і вмер тому, що об'ївся персиками, запиваючи їх молодим пивом. Але він, в усякому разі, був винятком серед своїх співвітчизників, З лукавою поважністю, лише зрідка подаючи один одному таємничі знаки, норманські лицарі та дворяни дивилися на просту поведінку Седрика й Ательстана, які не звикли до подібних бенкетів. І поки їхні вчинки були предметом такої глузливої уваги, ці не навчені гарним манерам сакси кілька разів погрішили проти умовних правил, установлених для вищого товариства. Седрик, наприклад, після миття рук обтер їх рушником, замість того, щоб обсушити, манірно помахавши ними в повітрі. Це здалося присутнім набагато смішнішим від того, що Ательстан один ум'яв величезний пиріг із найвишуканішою заморською дичиною.

Тривалий бенкет нарешті скінчився. За круговою чашею гості розмовляли про подвиги минулого турніру, про невідомого переможця в стрільбі з лука, про Чорного Лицаря, що відмовився від заслуженої слави, І про доблесного Айвенго, який здобув перемогу такою дорогою ціною. Про все говорилося з воїнською прямотою, жарти й сміх лунали в залі. Один принц Джон сидів похмуро; видно було, що якась тяжка турбота лягла йому на душу. Тільки іноді під впливом близьких до нього осіб він на хвилину примушував себе зацікавитись оточенням. У такі хвилини принц хапав зі столу кубок з вином, випивав його одним духом і, щоб піднести настрій, втручався в загальну розмову, часом не до ладу.

— Цей кубок, — сказав він, — ми піднімаємо за здоров'я Уілфреда Айвенго, героя нинішнього турніру. Нам шкода, що через рану він не взяв участі в нашому бенкеті. Нехай усі вип'ють разом зі мною за його здоров'я. Особливо ж Седрик Ротервудський, шановний батько сина, що подає великі надії.

— Ні, государю, — заперечив Седрик, підводячись і ставлячи назад на стіл повний кубок, — я не вважаю більше сином непокірливого юнака, який не послухався моїх наказів і зрікся звичаїв предків.

— На жаль! — мовив принц Джон із глибоким зітханням удаваного співчуття. — Коли вже ваш син зв'язався з моїм нещаснимбратом, то нема чого й запитувати, де і від кого він навчився не поважати батьків.

— Мені здається, — сказав принц, помовчавши, — що мій брат мав намір дарувати своєму улюбленцеві багатий маєток.

— Він так і зробив, — відповідав Седрик. — Однією з голо них причин моєї сварки з сином і була його принизлива згода прийняти на Правах васала саме ті маєтки, якими його предки володіли по праву, незалежно від чиєїсь волі.

— Виходить, ви не заперечуватимете, добрий Седрик, — сказав принц Джон, — якщо ми закріпимо цей маєток за особою, для якої не буде кривдно прийняти землю в дарунок від британської корони. Сер Реджинальд Фрон де Беф, — продовжував він, звертаючись до барона, — сподіваюсь, ви зумієте утримати за собою добрий баронський маєток Айвенго.

— Клянуся святим Антонієм, — відповідав чорнобривий бога тир, — я згоден, щоб ваша високість зарахувала мене до саксів, якщо Седрик, чи Уілфред, чи навіть найродовитіший англієць зуміє відібрати в мене маєток, який ви зволили мені пожалувати!

-^ Ну, сер барон, — мовив Седрик, глибоко ображений цими словами, — якби кому спало на думку назвати тебе саксом, це була б для тебе велика й незаслужена честь.

Фрон де Беф хотів було заперечити, але принц Джон із властивим йому легкодумством та брутальністю перебив його.

— Звичайно, панове, — мовив він, — шляхетний Седрик цілком правий: їхня порода перевершує нашу як довжиною родовід них списків, так і довжиною плащів.

— І в ратному полі вони теж біжать поперед нас, — зазначив Мальвуазен, — як олень, гнаний хортами.

Після цього придворні з люб'язними посмішками стали навперебій вправлятися в насмішках на адресу саксів. Обличчя Седрика, який змушений був вислухувати їхні глузливі дотепи, червоніло від гніву, і він із люттю переводив погляд з одного кривдника на іншого. Нарешті, задихаючись від люті, він звернувся до принца Джона, головного призвідника завданих йому образ.

— Якими б не були вади й пороки нашого племені, — сказав він, — кожен сакс вважав би для себе ганьбою, коли б у своєму домі дозволив таке поводження із безневинним гостем, яке ваша високість зволили допустити сьогодні. А крім того, якими б не були невдачі наших предків в битві при Гастінгсі, про це варто було б помовчати тим (отут він глянув на Фрон де Бефа і тамплієра), хто за останні дві-три години не раз був вибитий із сідла списом сакса.

— Клянуся Богом, дошкульний жарт! — сказав принц Джон. — Як вам це подобається, гайове? Наші саксонські піддані вдосконалюються в дотепності та хоробрості. Клянуся сонцем, чи не краще нам сісти на кораблі та вчасно повернутися назад, до Нормандії?

— Чи часом не зі страху перед саксами? — підхопив сміючись де Брасі. — Нам не треба Іншої зброї, крім мисливських рогатин, щоб приперти цих кабанів до стіни.

— Годі жартувати, панове лицарі, — мовив Фіц-Урс. — А вашій високості саме час запевнити шановного Седрика, що в подібних жартах ніякої образи для нього немає, хоча наше зубоскальство й може здатися образливим незвичній людині.

— Образи? — повторив принц Джон, знову стаючи надзвичайно ввічливим. — Сподіваюсь, ніхто не може подумати, що я дозволю у своїй присутності завдати образи гостю. Отож, я знову наповнюю кубок і п'ю за здоров'я самого Седрика, оскільки він відмовляється пити за здоров'я свого сина.

І знову пішла колом заздоровна чаша, супроводжувана лицемірними словами придворних, які, однак, не справили на Седрика бажаної дії. Він мовчки вислухав тост принца, проголошений за здоров'я сера Ательстана Конінгсбурзького, і випив з усіма.

Сам Ательстан тільки вклонився й у відповідь на зроблену йому честь в одну мить вихилив величезний кубок.

— Ну, панове, — сказав принц Джон, у якого від випитого вина стало шуміти в голові, — ми зробили належну честь нашим саксам. Тепер їхня черга відплатити нам люб'язністю. Поважний тане, — продовжував він, звертаючись до Седрика, — чи не буде вгодно вам назвати такого нормана, ім'я якого для вас найменш неприємне. Якщо воно все ж таки залишить по собі неприємний смак на ваших губах, то ви поглушите його добрим кубком вина.

Сакс підвівся зі свого місця і, наливши повну чашу вина, звернувся до принца з такими словами: — Ваша високість висловили бажання, щоб я назвав ім'я нормана, гідного згадки на нашому бенкеті. Для мене це досить складне завдання: те саме, що рабу оспівувати свого володаря або переможеному вихваляти свого переможця. Однак я хочу назвати такого нормана — першого серед хоробрих і вищого за званням, найкращого і найшляхетнішого представника свого роду. Якщо ж хтось відмовиться визнати зі мною його цілком заслужену славу, я назву того брехуном та безчесною людиною і готовий відповісти за це власним життям. Підношу свій кубок за Річарда Левине Серце!

Принц Джон, який очікував, що сакс проголосить його ім'я, здригнувся, почувши ім'я скривдженого ним брата. Він підніс довуст кубок з вином, але одразу поставив його на стіл, бажаючи подивитись, як поведуться його гості. Не підтримати тост було, мабуть, так само небезпечно, як і приєднатися до нього. Дехто з придворних, старші за віком та досвідченіші за інших, вчинили точнісінько так, як принц, тобто піднесли кубок до губ і поставили його назад. Інші, яких надихали більш шляхетні почуття, вигукнули: «Хай живе король Річард! За його якнайшвидше повернення до нас!» Інші, у тому числі Фрон де Беф та тамплієр, зовсім не доторкнулися до своїх кубків, причому їхні обличчя виражали похмуре презирство. Однак ніхто не наважився відкрито заперечити проти тосту на честь законного короля.

Насолодившись своїм торжеством, Седрик звернувся до супутника.

— Підемо, шляхетний Ательстане, — сказав він. — Ми пробули тут досить довго, віддячивши за люб'язність принца Джона, який запросив нас на свій гостинний бенкет. Хто схоче ближче ознайомитися з нашими простими саксонськими звичаями, ласкаво просимо до нас, під дах наших батьків. На королівський бенкет ми доволі надивились. Досить з нас норманської чемності.

З цими словами він встав і вийшов із залу, а за ним пішли Ательстан та деякі інші гості-сакси, що також вважали себе ображеними глузуванням принца Джона та його прихильників.

Відчуваючи ніяковість, слідом за ними стали швидко роз’їжджатися й інші гості. Залишилися тільки особи, що належали до партії принца, та його слуги.

— Ось результат ваших порад, — гнівно звернувся принц до Фіц-Урса. — За моїм власним столом мене пошив у дурні п'яний саксонський бовдур, і варто було тільки згадати ім'я мого брата, як люди стали розбігатися від мене, мов від прокаженого!

— Потерпіть, государю, — сказав радник, — я б міг заперечити проти вашого звинувачення, пославшись на те, що ваше власне легкодумство зруйнувало мої плани і потягло вас за межі розважливої обережності. Але тепер не час докоряти один одному. Де Брасі і я негайно вирушимо до цих нерішучих боягузів і спробуємо довести їм, що вони надто далеко зайшли, щоб відступати.

— Нічого з цього не вийде, — сказав принц Джон, крокуючи кімнатою в сильному збудженні, якому почасти сприяло й вигоїте ним вино. — Вони вже помітили на піску сліди левиної лапи; чули леви ний рев, що наближається. Тепер ніщо не воскресить їхньої мужності.

— Дай Боже, щоб саме він не злякався, — шепнув Фіц-Урс де Брасі. — Від одного імені брата його трясе, мов у лихоманці!

Погано бути радником принца, якому не вистачає твердості й сталості як у добрих, так і в поганих справах.
ГЛАВА XV
Ніколи павук не витрачав стільки зусиль на відновлення своєї розірваної павутини, скільки витратив Вальдемар Фіц-Урс, щоб зібрати наляканих прихильників кліки принца Джона. Деякі з них приєднались до нього, поділяючи його прагнення, і ніхто — з особистої прихильності. Тому Фіц-Урсу доводилося нагадувати їм про переваги, якими вони користувались, і обіцяти нові вигоди. Було зроблено все для того, щоб покласти край коливанням тих, хто сумнівався, і підбадьорити легкодухих. Він говорив про повернення короля Річарда як про подію цілком неймовірну; але коли по відповідях і недовірливому вигляду своїх спільників помічав, що саме цього вони найбільше побоюються, негайно змінював тактику і сміливо стверджував, що коли б і трапилася така подія, вона не повинна справити ніякого впливу на їхні політичні розрахунки.

Мовець висував різні доводи, намагаючись пристосуватися до поглядів кожного, з ким мав справу; і вони справили потрібне враження на дворян, що приєдналися до партії принца Джона. Більшість з них погодилася приїхати до Йорка, де вони мусили остаточно домовитися про коронування принца Джона.

Пізно ввечері Вальдемар Фіц-Урс, змучений усіма цими клопотами, хоча й задоволений результатами своєї праці, повернувся до замку Ашбі. Біля входу в один із залів він зустрівся з де Брасі, який змінив свій ошатний костюм на зелений короткий камзол і штани того ж кольору, надяг шкіряну шапочку, привісив збоку короткий меч, перекинув через плече мисливський ріг, а в руках тримав довгий лук.

— Що це за маскарад, де Брасі? — сказав Фіц-Урс із прикрістю. — Хіба час займатися перерядженням, мов на святках, тепер, коли вирішується доля нашого вождя, принца Джона! Чому ти разом зі мною не пішов до цих легкодухих боягузів, що від одного імені короля Річарда жахаються, як діти від слова «сарацин»?

— Я займався своїми справами, — відповідав де Брасі спокійно, — так само як і ви, Фіц-Урсе, займалися вашими.

— Це я займався своїми справами! — вигукнув Вальдемар. — Ні, я залагоджував справи принца Джона, нашого спільного патрона.

— Але хіба при цьому ти думав про щось інше, — сказав де Брасі, — крім особистого блага? Годі, Фіц-Урсе, ми з тобою добре знаємо один одного. Тобою рухає честолюбство — я прагну до насолоди, І те, й інше відповідає нашому віку. А щодо принца Джона ми однієї думки. Він надто слабка людина, щоб стати рішучим монархом, надто деспотичний, щоб бути приємним монархом, надто самовпевнений і зухвалий, щоб бути популярним монархом, і надто хиткий та боягузливий, щоб довгий час залишатися монархом. Але це саме той монарх, за царювання якого Фіц-Урс і де Брасі сподіваються піднестися і процвітати; а тому ви допомагаєте йому своєю політикою, а я — добрими списами моїх вільних дружинників.

. — Гарний союзник! — мовив Фіц-Урс нетерпляче. — У вирішальну годину удає з себе блазня! Скажи, будь ласка, навіщо ти затіяв цей безглуздий маскарад?

— Аби добути собі дружину, — холоднокровно відповідав де Брасі. — У цьому самому вбранні я маю намір напасти на череду саксонських биків, що виїхали сьогодні з Ашбі, і відібрати в них красуню Ровену.

— Чи ти з глузду з'їхав, де Брасі! — вигукнув Фіц-Урс. — Подумай, адже ці люди, хоча вони і сакси, багаті та впливові.

Вони мають повагу своїх одноплемінників, таких знатних саксів лишилося небагато.

— А треба, щоб жодного не лишилось, — вперто сказав де Брасі. — Слід довершити справу завоювання.

— У всякому разі тепер не час цим займатись, — мовив Фіц-Урс. — Наближається смута. Нам необхідно заручитися співчуттям народу. Пам'ятай, що принцові Джону доведеться скарати кожного, хто скривдить народних улюбленців.

— Подивимось, нехай він тільки насмілиться! — сказав де Бра сі. — Тоді дізнається, яка різниця між підтримкою таких славних хлопців, як мої, і цього наброду саксонських бовдурів. Утім, я і не збираюсь одразу повідомляти своє ім'я та звання. Хіба я в цій одежі не скидаюся на сміливого мисливця з тих, що весело сурмлять у ріжок? В усьому звинуватять розбійників з йоркширських лісів. У мене вірні лазутчики, і я знаю, куди поїдуть сакси. Сьогодні вони ночують у монастирі святого Вітольда, або, як його називають сакси, Вітольда в Бертоні на Тренті. А завтра дістануться саме до нашої засідки, і ми, мов соколи, налетимо на них. Отут я раптом з'явлюсь у своєму звичайному вбранні, розіграю роллю боязкого лицаря і звільню нещасну красуню із рук грубих викрадачів. Я супроводжуватиму її до замку Фрон де Бефа або відвезу до Нормандії, якщо знадобиться, і доти не покажу родичам, доки вона не стане законною дружиною Моріса де Брасі.

— Що й казати, план хоч куди, — сказав Фіц-Урс. — Я навіть гадаю, що ти не сам його придумав. Слухай-но, де Брасі, скажи відверто, хто тобі його підказав і хто взявся тобі допомагати?

Адже твій власний загін, здається, далеко звідси, ледь не в Йорку.

— Якщо тобі неодмінно хочеться це знати — будь ласка, — відповів де Брасі. — Це задумав Бріан де Буагільбер, а первинна думка належить мені. Буагільбер допоможе мені вчинити напад; він зі своїми людьми гратиме роль розбійників, а потім я, змінивши одяг, відіб'ю в них красуню.

— Ну, я бачу, що всі мої слова ні до чого, — сказав Фіц-Урс.

— Мені добре відома твоя впертість. Я тільки прошу тебе: не марнуй часу, нехай ця дурна й недоречна витівка закінчиться якомога швидше.

— Запевняю тебе, — відповідав де Брасі, — що за кілька годин усе буде закінчено. Я вчасно прибуду до Йорка зі своїми молодцями і підтримаю будь-який твій сміливий задум... Але я чую, що мої товариші вже зібрались. Прощай. Як справжній лицар, я лечу заслужити посмішку красуні.

— «Як справжній лицар»! — повторив Фіц-Урс, дивлячись услід. — Вірніше, як дурень, як дитя, здатне кинути важливу справу, аби ловити пушинку, що летить мимо. Так ось з якими людьми мені доведеться діяти, і заради кого? Аби добути корону цьому легковажному й розпусному принцові. Але він не більше ніж знаряддя в моїх руках. Скільки б принц не пишався своєю знатністю, здумай він вчинити всупереч моїм бажанням, він не гайно ж довідається, чим це йому загрожує.

Саме тут міркування цього державного мужа були перервані голосом принца, що долинув із внутрішніх кімнат: — Шляхетний Вальдемаре Фіц-Урсе!

І, знявши з голови шапочку, майбутній канцлер (бо саме таким було звання, до якого прагнув цей хитрий норман) поспішив на заклик майбутнього монарха.
ГЛАВА XVI
Читач, мабуть, не забув, що результат турніру був вирішений втручанням невідомого лицаря — того самого, хто за свою байдужість дістав спочатку прізвисько Чорного Ледаря. Надавши допомогу Айвенго, лицар, коли двобій закінчився перемогою останнього, негайно залишив арену, і його ніде не могли відшукати. Поки сурмачі та герольди викликали лицаря, він давно вже заглибився в ліс, прямуючи на північ, уникаючи второваних шляхів. Чорний Лицар зупинився на нічліг у маленькій харчевні, що стояла осторонь великої дороги. Там він довідався від мандрівного менестреля, чим скінчився турнір.

Наступного дня лицар виїхав рано, збираючись зробити довгий переїзд. Але надзвичайно заплутані стежки завадили здійсненню цього наміру. До смеркання він досяг лише західної межі Йоркширу. А тим часом ніч наступала швидко. Необхідно було подумати про нічліг.

Здавалось, у глухих місцях, де опинився мандрівник, ніде було знайти дах для нічлігу та вечерю. Дотепер лицар орієнтувався за сонцем, але воно вже сховалося за Дербіширськими пагорбами, і легко було збитися з дороги. Марно вибирав він уторовані стежини, сподіваючись натрапити на пастушачий курінь або хатиночку лісового сторожа. Усе було даремно. Тоді лицар вирішив покластися на чуття свого коня. Із власного досвіду він добре знав, що коні нерідко мають дивовижну здатність відшукувати потрібний напрямок.

Тільки-но добрий кінь, який знемагав під важким вершником у бойовому обладунку, відчув по ослаблених поводах, що йому дали волю, сили його мовби подвоїлись. Досі він тільки жалісним іржанням відповідав на підганяння та стиснення острогами. Тепер же, ніби пишаючись виявленою до нього довірою, нашорошив вуха і пішов набагато швидше. Лицар не заважав йому, і кінь виправдав таку довіру. Стежина стала ширшою, второваною, а слабкий дзенькіт невеликого дзвону вказував на те, що десь поблизу є каплиця чи хатина пустельника.

Незабаром лицар виїхав на відкриту галявину; на іншому боці її здіймалася величезна скеля із крутими, побитими вітром та дощем сірими схилами. Подекуди в її розщілинах пустили корені й росли дубки та кущі гостролиста, місцями густий плющ зеленою мантією огортав схили і коливався над кручами. Біля підніжжя скелі, приліпившись до неї однією стіною, стояла хатина, складена з необтесаних колод, добутих у сусідньому лісі; щілини між ними були замазані глиною, змішаною з мохом. Перед дверима було встромлене в землю очищене від гілок молоде соснове деревце із перехрестям зверху, що служило нехитрою емблемою хреста. Трохи праворуч із розпадини скелі вибивався прозорий струмінь води, яка падала на широкий камінь, видовбаний на зразок чаші.

Коло джерела виднілися руїни маленької каплиці з обваленим дахом. Над її порталом на чотирьох невеликих колонах здіймалася дзвіниця, де висів позеленілий від часу й негоди дзвін. Його слабкий звук і чув у лісі Чорний Лицар.

У півмороку згустілих сутінок відкрилася поглядам лицаря ця мирна й спокійна картина, вселяючи йому тверду надію на пристановище, оскільки одним із неодмінних обов'язків пустельників, що йшли жити в ліси, була гостинність щодо подорожан, які запізнилися або збилися з дороги.

Лицар, зіскочивши з коня і подякувавши святому Юліанові — заступнику мандрівників за дарування йому надійного нічлігу, ратищем списа постукав у двері хатини.

Досить довго ніхто не відзивався. І коли лицар нарешті домігся відповіді, не можна сказати, щоб вона була приємною.

— Іди собі мимо, — почувся низький, сиплий голос, — не заважай служителеві Господа і святого Дунстана читати вечірні молитви.

— Преподобний панотче, — мовив лицар, — я бідний мандрівник, що заблукав у цих лісах; скористайся з нагоди виявити милосердя й гостинність.

— Добрий брате мій, — відповідав мешканець хатини, — Пре святій Діві і святому Дунсгану завгодно було, щоб я сам мав потребу і в милосерді, і в гостинності, де вже тут їх виявляти.

Моя їжа така, що й собака від неї відвернеться, а постіль така, що будь-який кінь із панської стайні відмовиться від неї. Іди своєю дорогою, Бог тобі допоможе.

— Як же мені шукати дорогу, — заперечив лицар, — у такій глухомані та ще темної ночі? Прошу тебе, чесний панотче, якщо ти християнин, відчини двері і вкажи мені, принаймні, у який бік їхати.

— Дорогу, — відповідав пустельник, — вказати неважко. Як вийдеш стежиною з лісу, отут тобі буде болото, а за ним — річка. Дощів цими днями не було, отож через неї, мабуть, можна переправитись. Коли переправишся через брід, іди лівим Бергом. Тільки стережись, щоб не зірватись, бо берег таки крутий.

Та ще я чув, що стежина в деяких місцях обсипалась. Звідти вже навпростець...

— Що ж це — і стежина обсипалась, і круча, і брід, та ще й болото! — перервав його лицар. — Ну, сер пустельник, будь ти хоч який святий, не змусиш мене вирушити вночі такою дорогою. Я тобі без жартів кажу... Ти живеш милостинею сусідів і не маєш права відмовити в нічлігу заблудлому подорожанину. Швидше відчиняй двері, бо клянуся небом, я їх виламаю!

— Ах, друже мій, — мовив пустельник, — годі вже набридати мені! Якщо ти примусиш мене захищатися мирською зброєю, тобі ж буде гірше.

Двері розчинились, І перед лицарем постав пустельник — людина висока на зріст, міцної статури, у довгій волосяниці, підперезаній солом'яним джгутом. В одній руці він тримав запалений смолоскип, а в другій — товстий важкий кийок. Два великі волохаті пси стояли по боках, готові кинутися на непрошеного гостя. Але коли при світлі смолоскипа блиснули високий шолом і золоті шпори лицаря, що стояв зовні, пустельник змінив свій попередній намір. Він утихомирив розлютованих псів і чемно запросив лицаря ввійти, пояснивши свою відмову відчинити двері страхом перед злодіями і розбійниками, які не шанують ані Пресвятої Богородиці, ані святого Дунстана, а тому не милують і святих пустельників, котрі проводять життя в молитвах.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка