Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка6/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

— А підступи-но, мугирю, коли не боїшся! Тоді відчуєш, скільки сили в Мельниковому пальці!

— Коли ти Мельник, — відказав Гурт спокійно, крутячи свого кия над головою не менше вправно,— то ти двічі злодій, і я, як чоловік чесний, кидаю тобі виклик.

З такими словами два перебійці зійшлися ближче й кілька хвилин показували себе рівними силою, сміливістю й умінням, відбиваючи супротивникові удари й завдаючи йому їх блискавично і вправно: чуючи стукіт їхніх київ здалеку, хтось міг би подумати, ніби там б'ється щонайменше по шестеро з кожного боку. Навіть менш затяті й не такі грізні бої вже змальовані в добрій героїчній поезії, але бій Гурта з Мельником мусить лишитися неоспіваний за браком поета, гідного віддати належну честь його перипетіям. Проте, хоча бій на киях давно вийшов з ужитку, ми бодай у прозі зробимо, що зможемо, аби уславити цих відважних бійців.

Довго ніхто з них не міг подужати другого, та врешті Мельник почав гарячитись, натрапивши на такий стійкий опір і чуючи сміх своїх товаришів: тих, як звичайно в таких випадках, тішила його злість. А такий настрій мало підходить для шляхетного бою на киях: у ньому, як і в звичайній бійці дрюками, потрібне якнайбільше самовладання. І це дало Гуртові, що лишався незворушний, хоча й похмурий, нагоду здобути вирішальну перевагу, якою він скористався напрочуд уміло.

Мельник натискав, як шалений, завдаючи ударів по черзі обома кінцями своєї зброї й силкуючись підступити на відстань пів кия; а Гурт оборонявся, простягти руки і швидко крутячи києм, аби відбивати удари, націлені в голову й тулуб. Отак він захищався, а сам, тримаючись напоготові, пильнував рухи супротивника, аж поки, помітивши, що супротивник уже видихається, лівою рукою тицьнув кия йому просто в обличчя. А поки Мельник відбивав той нібито удар, Гурт блискавично перехопив кия в праву руку й з усього маху луснув його зліва по голові. Мельник гепнувся на зелений моріжок, як колода.

— Оце добре, оце по-нашому! — загукали розбійники.— Чесна гра, і слава Старій Англії. Сакс урятував свою шкуру й гаман, а Мельник нарешті знайшов собі до пари!

— Іди своєю дорогою, друже! — сказав ватаг до Гурта, підтвердивши загальний вирок.— Я пошлю двох хлопців, щоб довели тебе найзручнішим шляхом до ланового шатра й дорогою оберегли від усяких нічних зайд, що, може, будуть не такі поблажливі. їх тут сю ніч багато вештається, чигає на здобич. Та гляди,— додав він суворо,— не забувай, що ти нам не назвав свого імені; то вже не питай і нашого і не пробуй дізнатися, хто ми й що ми, бо як спробуєш, то вже так легко не відбудешся, як цього разу.

Гурт подякував ватагові за ласку й пообіцяв, що виконає його поради. Двоє розбійників узяли киї, сказали Гуртові, щоб не відставав, і подалися кружною стежкою, що вела через хащі та пагорби. На самому краю хащів якісь двоє тихо окликнули його провідників і, діставши від них відповідь пошепки, сховались у лісі, пропустивши їх трьох. Із цього Гурт збагнув, що розбійницька ватага досить численна і що місце її перебування пильно охороняють.

Коли вийшли на відкрите вересовище, де Гуртові ще не так легко було відшукати дорогу, розбійники вивели його прямо на вершечок невеликого згірка, звідки вже видно було внизу осяяний місяцем частокіл арени й шатра на обох його кінцях, де всередині світилося, а над ними маяли на вітрі прапорці, і звідки долинала пісня, що нею розважала себе нічна сторожа.

Там розбійники зупинились.

— Далі ми з тобою не підемо,— сказали вони,— нам тут уже небезпечно. Пам'ятай, перед чим тебе остерігали: нікому не розказуй, що було з тобою сього вечора, щоб не довелось тобі пошкодувати. Бо як не послухаєшся цієї ради, то й у лондонському Тавері від нашої помсти не сховаєшся.

— Добраніч вам, ласкаві панове,— відказав Гурт.— Я не забуду того, що ви наказували, і не ображайтеся, як я вам побажаю безпечнішого й чеснішого ремесла.

Отак вони попрощались, і розбійники подались назад, а Гурт рушив далі до шатра свого пана й там попри щойно вислухану осторогу розповів йому про всю свою пригоду того вечора.

Лицар, Позбавлений Спадщини, не міг вийти з дива — як від Ребеччиної щедрості, що нею, одначе, вирішив не користуватись, так і від великодушності розбійників, чиєму ремеслу така риса видавалась зовсім не властивою. А втім, його роздуми про ці дивні речі були недовгі, бо він хотів лягти спати. Адже він таки добре наморився за минулий день, а для завтрашнього бою конче потрібно було набратися сил.

Тому лицар простягся на пишному ложі, поставленому в шатрі; а вірний Гурт уклав своє загартоване тіло на ведмежій шкурі, що встилала долівку замість килима упоперек входу до шатра, так що ніхто не міг увійти, не розбудивши його.


ГЛАВА ХII
Настав безхмарний чудовий ранок. Сонце тільки-но з'явилося на обрії, і найбільші гультяї або найревніші з глядачів уже потяглися з різних боків зеленого лугу до арени, прагнучи зайняти зручні місця. Слідом за ними з'явилися маршали зі своїми прислужниками та герольди. Вони мали скласти списки учасників загального турніру; кожен лицар повинен був указати, на чиєму боці він збирається виступати. Подібна обережність мала на меті забезпечити рівномірний розподіл бійців і запобігти чисельній перевазі тієї чи іншої партії.

Відповідно до звичаїв турнірів лицар Позбавлений Спадку був визнаний главою першої партії, Бріан де Буагільбер, як кращий після нього боєць попереднього дня, — главою другої. До нього приєдналися, звичайно, усі призвідники турніру, за винятком Ральфа де Віконта, який ще не одужав після свого падіння. З обох боків не бракувало доблесних і знатних лицарів.

До десятої години ранку все поле навколо арени заповнили вершники, вершниці та пішоходи, що поспішали на турнір. Незабаром засурмили труби, сповіщаючи про прибуття принца Джона та його почту, а за ними й цілої юрби лицарів. Приїхали й Седрик Сакс із леді Ровеною, але без Ательстана, котрий одягнув бойовий панцир І заявив, що стане до лав бійців. На превеликий подив Седрика, він записався до партії Бріана де Буагільбера.

Седрик рішуче заперечував проти нерозважливого вибору свого друга, але у Ательстана була особлива причина приєднатися до партії тамплієра. Він був незадоволений тим, що герой минулогодня по праву переможця обрав Ровену королевою свята, бо це, як йому здавалось, зашкодило його власному сватанню. Упевнений у своїй незламній силі і переконаний підлесниками в тім, що він надзвичайно вправний у бою, він зважився не тільки залишити лицаря Позбавленого Спадку без своєї могутньої допомоги, але й при нагоді обрушити на нього всю вагу своєї бойової сокири.

Оскільки принц Джон натякнув, що йому хотілося б забезпечити перемогу партії призвідників, де Брасі та інші наближені до принца лицарі записалися до цієї партії. З іншого боку, багато славних лицарів саксонського і норманського походження — уродженців Англії, та з чужих країн — записалися до супротивної партії, бажаючи виступити під проводом такого чудового бійця, яким показав себе лицар Позбавлений Спадку.

Як тільки принц Джон помітив, що обрана королева турніру під'їхала до арени, він із найлюб'язнішим виглядом поскакав їй назустріч, зняв капелюха і допоміг зійти з коня, а слідом за ним весь його почет зняв капелюхи, і один з найповажніших сановників спішився і схопив за вуздечку її коня.

— Як бачите, — сказав принц Джон, — ми перші подаємо приклад виявлення вірнопідданських почуттів королеві кохання Й краси. Шляхетні дами, — звернувся він до галереї, — прошу іти слідом за вашою володаркою, якщо бажаєте, у свою чергу, удостоїтися таких само почестей.

З цими словами принц повів леді Ровену до тронної ложі, а найвродливіші й найзнатніші з присутніх дам поспішили слідом за нею, намагаючись сісти якнайближче до своєї тимчасової королеви.

Коли леді Ровена посіла своє місце, залунала урочиста музика, яку наполовину заглушили привітальні крики юрби. Блискуча зброя й обладунки лицарів сліпучо блищали на сонці; бійці скупчилися по обох кінцях арени і гаряче обговорювали розташування своїх сил.

Герольди закликали до мовчанки і зачитали правила турніру. Бійцям заборонялося колоти мечами, а дозволено було тільки рубати. їм надавалося право пускати в хід палицю чи сокиру, але аж ніяк не кинджал. Той, хто упав з коня, міг продовжувати бій тільки з пішим супротивником. Вершникам же заборонялося нападати на пішого. Якщо вибитий із сідла був не в змозі підвестися сам, його зброєносець або паж мав право вийти на арену і допомогти своєму хазяїнові вибратись із сутички, але в такому разі лицар вважався переможеним і програвав свого коня і зброю. Бій мав припинитись, як тільки принц Джон кине на арену свійжезл чи тростину. Це був запобіжний захід на той випадок, якщо змагання буде надто кровопролитним і тривалим. Кожен лицар, який порушив правила турніру або якось інакше погрішив проти законів лицарства, підлягав позбавленню обладунку; після цього йому на руку надягали щит, перевернутий нижнім кінцем вгору, і садовили його верхи на огорожу, на загальне осміяння.

Оголосивши правила, герольди закликали всіх добрих лицарів виконати свій обов'язок і здобути прихильність королеви кохання і краси. Тоді з обох кінців арени виступили лицарі і вишикувались один проти одного подвійними рядами; проводир кожної партії посів місце в центрі переднього ряду, розмістивши спочатку своїх бійців.

Красиве і разом з тим застрашливе видовище являли собою ці лицарі, які хвацько сиділи на конях, у багатих обладунках, готові кинутися в запеклий бій. Немов залізні статуї, височіли вони на своїх бойових сідлах і з таким же нетерпінням очікували сигналу до битви, як їхні баскі коні, що дзвінко іржали і били копитами, виражаючи бажання ринутися вперед. Лицарі підняли довгі списи, на відточених вістрях заблищало сонце, плюмажі й вимпели заколивалися над шоломами. Так вони стояли, поки маршали перевіряли склад партій. Рахунок підтвердив, що всі зібрались. Тоді маршали залишили арену, і один з них громовим голосом вигукнув:

—Хай їдуть!

Труби засурмили, списи разом схилились і закріпилися в упорах, шпори встромилися в боки коней, передні ряди обох партій повним галопом помчали один на одного і зіткнулися посередині арени з такою силою, що гул було чутно за цілу милю. Задні ряди з обох боків повільно рушили вперед, щоб допомогти тим із своїх, що впали, або спробувати своє щастя з тими, хто переміг.

Про результат сутички одразу не можна було нічого сказати, бо знялася густа хмара пилу. Тільки за хвилину схвильовані глядачі побачили, що відбувається на бойовищі. Виявилось, що добра половина лицарів обох партій була вибита із сідла. Одні впали від спритного удару списом, інші були зім'яті силою й вагою кінного супротивника, дехто лежав на арені, не маючи сил підвестись; інші встигли підхопитися на ноги і вступити в рукопашний бій з тими Із ворогів, яких спіткала така сама доля; ті, що дістали тяжкі рани, шарфами затуляли цівки крові і намагались вибратися з юрби.

Вершники, що лишилися без списів, знову зімкнули ряди і, видобувши мечі, з бойовими покликами обмінювалися із супротивниками такими ударами, наче від наслідків цього бою залежали їхня честь і саме життя.

Сум'яття ще збільшилося, коли до місця бою наспіли другі ряди, що кинулися на допомогу своїм товаришам. Прихильники Бріана де Буагільбера кричали: «Босеан, Босеан! За храм, за храм!» А їхні супротивники відповідали на це вигуками: «Desdichado! Desdichado!», перетворивши девіз, написаний на щиті їхнього вождя, у свій бойовий заклик.

У міру того як бійці билися з дедалі зростаючою люттю, хвиля перемоги перекочувалася то до південного, то до північного кінця арени, залежно від того, чия партія брала гору. Брязкіт зброї, вигуки тих, що боролись, і звуки труб зливалися в жахливий шум, заглушаючи стогони поранених. Блискучі обладунки лицарів покривалися пилом і кров'ю, а удари мечів і сокир залишали на них вм'ятини й тріщини. Пишні пера, зірвані з шоломів, падали, мов лапатий сніг. Вигляд лицарського війська, що втратило воїнську пишноту, міг викликати тільки жах чи жаль.

Битва йшла з перемінним успіхом. Кожен із глядачів намагався відшукати очима вождів партій, що трималися в самій гущі бою, підбадьорюючи товаришів вигуками та власним прикладом. Спонукувані взаємною ворожнечею і добре розуміючи, що падіння одного з них рівнозначне рішучій перемозі іншого, вони весь час шукали зустрічі. Але сум'яття й безлад на початку бою були такі, що всі їхні старання виявилися марними: їх постійно роз'єднували інші учасники турніру, які у свою чергу прагнули помірятися силами з вождем ворожої партії.

Але помалу лави бійців стали рідішати: одні визнали себе переможеними, інші лежали на землі пораненими, і тамплієр з лицарем Позбавленим Спадку зійшлися нарешті один з одним лицем до лиця. Суперники зчепилися з усією люттю смертельної ворожнечі. Вправність, з якою вони наносили й відбивали удари, була така, що в глядачів мимоволі виривалися одностайні вигуки захвату й схвалення.

Але саме в цю мить партія лицаря Позбавленого Спадку опинилась у дуже скрутному становищі: на одному боці його прихильників тіснила богатирська рука Реджинальда Фрон де Бефа, на іншому — могутній Ательстан перекидав і розганяв усіх, хто траплявся на його шляху. Не бачачи більше перед собою безпосередніх супротивників, обидва лицарі разом повернули коней і з різних сторін помчали на лицаря Позбавленого Спадку. Неймовірно, щоб одна людина могла встояти проти такого несподіваного й нерівного нападу, якби лицаря не попередили крики глядачів, які не могли лишатися байдужими свідками такої неминучої небезпеки.

Щосили вдаривши тамплієра, він осадив свого коня назад і уникнув нападу Ательстана і Реджинальда Фрон де Бефа. Ці лицарі ледве не зштовхнулися один з одним і, не втримавши вчасно своїх коней, промчалися між суперниками. Однак вони негайно виправили свою похибку і разом із Бріаном де Буагільбером утрьох напали на лицаря Позбавленого Спадку.

Ніщо не могло б його врятувати, якби не надзвичайна сила і баскість шляхетного коня, який дістався йому напередодні після перемоги. Лицар Позбавлений Спадку настільки вправно управляв своїм конем, а шляхетна тварина так швидко йому підкорялась, що протягом кількох хвилин він відбивався одразу від трьох супротивників. Із швидкістю сокола ухилявся боєць від ворогів, кидаючись то на одного, то на іншого, на льоту вдаряючи мечем і негайно відскакуючи назад, аби уникнути відповідних ударів.

Усі глядачі шалено аплодували його воїнській вправності, але було ясно, що він неодмінно впаде під натиском трьох супротивників. Тоді вся знать, яка оточувала принца Джона, стала одностайно просити його кинути на арену жезл, щоб врятувати доблесного лицаря від безславної поразки, викликаної кількісною перевагою супротивників.

— Ну ні, клянуся небом, — відповідав принц Джон, — цей вискочка, що приховує своє ім'я, та до того ще нехтує нашим хлібосольством, вже одержав приз, нехай тепер виграють інші.

Ледве він вимовив ці слова, як несподіваний випадок вирішив долю турніру. З-поміж прихильників лицаря Позбавленого Спадку був один лицар у чорному обладунку, на вороному коні, такому ж міцному й могутньому, як і сам вершник. У нього на щиті не було ніякого девізу, і дотепер він майже не брав участі в битві, за що глядачі прозвали його Чорним Ледарем. Тепер цей лицар немов прокинувся. Бачачи, як легко тіснять ватажка його партії, він, мов блискавка, помчався на допомогу товаришеві, гучним голосом крикнувши:

— Позбавлений Спадку, іду на виручку!

І пора було його виручати. У той час як лицар Позбавлений Спадку бився з тамплієром, Фрон де Беф заніс над ним меч. Однак, перш ніж Фрон де Беф устиг завдати удару, чорний вершник торохнув його по голові. Сковзнувши по гладкому шолому,меч із страшною силою обрушився на броню коня, і Фрон де Беф звалився на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар направив коня до Ательстана Конингсбурзького. Кинувши меч, який зламався в сутичці з Фрон де Бефом, він вихопив із рук телепня сакса важку сокиру і так ударив його по гребеню шолома, що Ательстан, непритомний, розтягся на землі. Зробивши ці два подвиги, Чорний Лицар спокійно від'їхав до північного кінця арени, надаючи своєму ватажкові змогу самому розправитися з Бріаном де Буагільбером. Тепер це було вже не так важко, як раніше. Утративши багато крові, кінь тамплієра не витримав останнього зіткнення з лицарем Позбавленим Спадку і звалився. Бріан де Буагільбер упав на землю, заплутавшись ногою в стремені. Його супротивник миттю зіскочив з коня і, знявши фатального меча над головою поваленого ворога, звелів йому здаватись. Тоді принц Джон урятував Буагільбера від приниження визнати себе переможеним: він кинув на арену свій жезл і тим поклав край змаганню.

Останні спалахи битви догоряли самі собою, бо більшість лицарів, які ще залишалися на бойовищі, немов за взаємною згодою, утримувалися від подальшої боротьби, надавши змогу ватажкам вирішувати долю партії.

Зброєносці юрбою кинулися на арену, щоб підібрати поранених, яких із превеликою дбайливістю і піклуванням перенесли до сусідніх наметів та інших приміщень, приготовлених у найближчому селищі.

Так закінчилася достопам'ятна ратна потіха при Алібі де ла Зуш — один із найблискучіших турнірів того часу, який у стародавніх літописах іменується «шляхетним і веселим ратним ігрищем при Ашбі».

Тепер принцові Джону треба було розсудити, хто з лицарів найбільше відзначився в бою, і він вирішив віддати пальму першості тому лицареві, якого народна поголоска охрестила Чорним Ледарем. Деякі з присутніх були незгодні з таким рішенням, указуючи, що честь перемоги на турнірі належала лицареві Позбавленому Спадку: він один здолав шістьох супротивників і вибив із сідла та повалив на землю ватажка супротивної партії. Але принц Джон наполягав на своєму, стверджуючи, що лицар Позбавлений Спадку та його прихильники неодмінно програли б змагання, якби не приспів на виручку могутній лицар у чорному обладунку.

Однак, на подив усіх присутніх, Чорного Лицаря ніде не могли відшукати. Марно двічі сурмили труби і герольди гучними голосами викликали його — він не з'явився. Принцові Джону довелося знову вирішувати, кому слід вручити приз. Тепер уже не можна було більше зволікати з визнанням прав лицаря Позбавленого Спадку; тому він і був проголошений героєм дня.

По залитому кров'ю, усіяному уламками зброї і трупами коней полю маршали повели переможця до підніжжя трону принца Джона.

— Лицарю Позбавлений Спадку, — мовив принц Джон, — якщо ви все ще не згодні оголосити нам своє справжнє ім'я, ми під цим титулом удруге визнаємо вас переможцем на турнірі і заявляємо, що ви маєте право одержати з рук королеви кохання і краси почесний вінець, який ви своєю доблестю цілком заслужили.

Лицар шанобливо і граціозно вклонився, але не вимовив ні слова у відповідь.

Знову зазвучали труби, і герольди урочисто проголосили честь хоробрим і славу переможцеві. Глядачі всіх станів одностайно виявляли свій захват, а маршали провели лицаря до підніжжя почесного трону, де сиділа леді Ровена. Переможця поставили на коліна на нижній сходинці підніжжя трону. Ровена величною ходою зійшла з узвишшя і тільки було хотіла покласти вінець, що тримала в руках, на шолом лицаря, як усі маршали вигукнули в один голос: — Так не можна! Треба, щоб він зняв шолом.

Лицар слабким голосом промурмотів кілька слів, які глухо й неясно пролунали з-під забрала. Тільки й можна було розібрати, що він просить не знімати з нього шолома.

Але маршали не звернули уваги на його прохання і, розрізавши зав'язки шолома та розстебнувши латний нашийник, оголили його голову. Поглядам присутніх відкрилося красиве, темне від засмаги обличчя молодого чоловіка років двадцяти п'яти, обрамлене коротким світлим волоссям. Це обличчя було блідим як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров'ю.

Слабкий крик вирвався із грудей Ровени, коли вона побачила його. Однак, оволодівши собою, королева турніру примусила себе витримати роль до кінця. Вона поклала на схилену перед нею голову лицаря чудовий вінок, призначений у нагороду переможцеві, і вимовила виразно і спокійно такі слова: — Дарую тобі цей вінець, сер лицар, як нагороду, призначену доблесному переможцеві на сьогоднішньому турнірі. — Вона замовк ла на кілька секунд, а потім додала з твердістю: — І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш достойне чоло.

Лицар схилив голову і поцілував руку прекрасної королеви, що вручила йому нагороду за хоробрість, потім раптово похитнувся і впав біля її ніг.

Зчинилося загальне сум'яття. Седрик, який онімів від здивування при раптовій появі свого вигнаного сина, кинувся було —— .

вперед, немов бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: угадавши причину непритомності Айвенго, вони поквапились розстебнути його панцир і побачили у нього в боці рану від удару списа.
ГЛАВА XIII
Як тільки було вимовлене ім'я Айвенго, воно стало передаватися із вуст у вуста і незабаром досягло слуху принца Джона; обличчя його затьмарилось, коли він почув цю новину. Адже всім було відомо, що лицар Айвенго — улюбленець короля Річарда Левине Серце. Серед почту принца заговорили про те, що, мабуть, баронові Фрон де Бефу доведеться тепер повернути замок і маєток, які король Річард подарував Айвенго.

Тим часом Вальдемар Фіц-Урс, який ходив із цікавості подивитися на Айвенго, повернувся до ложі принца.

Цей звитяжець, — сказав він, — навряд чи завдасть багато клопоту вашій високості, а Фрон де Беф може спокійно володіти своїми маєтками: лицар дуже серйозно поранений.

— Якою б не була його доля, він усе-таки переможець нинішнього дня, — сказав принц Джон, — і, якби він був найнебезпечнішим з наших ворогів чи найвірнішим із друзів нашого брата — що майже те саме, — треба залікувати його рани: наш власний лікар подасть йому допомогу.

При цих словах підступна посмішка з'явилась на губах принца. Вальдемар Фіц-Урс поспішив відповісти, що Айвенго уже забрали з арени і ним опікуються друзі.

— Мені було сумно дивитись, — продовжував він, — на смуток королеви кохання й краси: вона мала царювати лише один день, та й той перетворився на день журби.Ця леді Ровена з такою гідністю стримувала свою скорботу, що про її почуття можна було здогадатися лише по стиснутих руках та сухих очах, які дивилися на бездиханне тіло біля її ніг.

— Ми втішимо її скорботу, — сказав принц Джон, — і заодно поліпшимо її рід, видавши заміж за нормана. Вона, мабуть, неповнолітня, а отже, ми маємо королівське право розпоряджатися її рукою. Що ти на це скажеш, де Брасі? Чи не бажаєш одержати землю і доходи, уклавши шлюб із саксонкою?

— Якщо землі припадуть мені до .смаку, наречена мені, певно, сподобається, і я буду вкрай вдячний вашій високості за це добре діло, — відповідав де Брасі.

— Ми цього не забудемо, — сказав принц Джон. — А щоб не марнувати часу, накажи нашому сенешалю подбати про те, щоб на сьогоднішньому вечірньому бенкеті була ця леді Ровена. Запросіть також і того мужлана— її опікуна, та й саксонського бика, якого Чорний Лицар звалив на турнірі.

Сказавши це, принц Джон зібрався вже подати сигнал до від'їзду з арени, коли йому вручили маленьку записку.

Принц Джон уважно подивився на адресу, потім на печатку, що скріплювала шовкову нитку, якою була обмотана згорнута записка: на печатці він побачив зображення трьох лілій. Принц із явним хвилюванням розгорнув листа і, коли прочитав його, занепокоївся ще більше. Записка містила кілька слів: «Будьте обережні — диявол спущений з ланцюга».

Принц сполотнів як смерть. Оправившись від першого потрясіння, він відвів убік Вальдемара Фіц-Урса і де Брасі і дав їм по черзі прочитати записку.

— Це значить, — сказав він ослаблим голосом, — що брат мій Річард здобув волю.

— Можливо, це фальшива тривога чи підроблений лист? — запитав де Брасі.

—. Ні, це дійсно почерк і печатка самого короля Франції, — заперечив принц Джон.

— У такому разі, — запропонував Фіц-Урс, — саме час нашій партії зосередитися в якомусь збірному місці, наприклад в Йорку.

Через кілька днів, певно, буде вже надто пізно.

Незабаром звуки труб знову зібрали глядачів, які почали було розходитись. Слідом за тим було оголошено, що принц Джон через невідкладні справи змушений відмінити завтрашнє свято. Проте йому не хотілося б відпускати добрих йоменів, не випробувавши їхньої стрілецької вправності та спритності. Тому він зволів розпорядитися, щоб призначене на завтра змагання з стрільби із луків відбулося тепер же, до заходу сонця. Найкращому стрільцеві належатиме приз: ріг у срібній оправі і шовкова перев'язь із чудовою вишивкою та медальйоном святого Гілберта, заступника мисливців.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка