Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка5/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

— Погано ж ви вшановуєте переможця! — сказав Вальдемар Фіц-Урс. — Ви хочете змусити його чекати до тих пір, поки ми не скажемо вашій світлості того, про що й самі гадки не маємо.

Я, принаймні, розуму не доберу. Хіба що це один із тих доблесних воїнів, що слідом за королем Річардом пішли в Палестину, а тепер добираються додому із Святої Землі.

Раптом у почті зашепотіли: — Чи це часом не король? Може, це сам Річард Левине Серце?

— Крий Боже! — скрикнув принц Джон, сполотнівши як смерть і позадкувавши, начебто поруч ударила блискавка. — Вальдемаре!.. Де Брасі... І всі ви, хоробрі лицарі і джентльмени, не забувай те своїх обіцянок, будьте моїми вірними прихильниками!

— Боятися нема чого! — заспокоїв принца Вальдемар Фіц-Урс.

— Невже ви так погано пам'ятаєте богатирську статуру сина вашого батька, що припустили, начебто він міг уміститися в обладунку цього бійця? Вдивіться в нього гарненько, і ви побачите, що він на три дюйми нижчий від короля Річарда і вдвічі вужчий у плечах.

І кінь під ним не такий, щоб міг витримати вагу короля Річарда.

Поки він говорив, маршали підвели лицаря Позбавленого Спадку до підніжжя дерев'яних сходів, що вели від арени до трону принца. Переривчастим голосом той сказав кілька слів, похваливши доблесть лицаря Позбавленого Спадку, і звелів підвести бойового коня, приготовленого в нагороду переможцю; сам же він увесь час тривожно очікував, чи не пролунає з-під опущеного забрала цього лицаря низький і грізний голос Річарда Левине Серце!

Але лицар Позбавлений Спадку ні слова не сказав у відповідь на вітання принца, а тільки низько вклонився.

Двоє багато одягнених конюхів вивели на арену чудового коня в повному бойовому спорядженні найтоншої роботи. Опершись однією рукою об сідло, лицар Позбавлений Спадку скочив на коня, не доторкнувшись до стремен, і, піднісши списа, двічі об'їхав арену із вправністю першокласного вершника, випробовуючи бездоганну стать коня і змушуючи його змінювати алюр.

Тим часом невгамовний абат Еймер пошепки нагадав принцу, що тепер настав час, коли переможцеві треба виявити вже незвитягу, а витончений смак, обравши серед чарівних дам ту, яка посяде трон королеви кохання й краси і вручить приз переможцеві на завтрашньому турнірі. Отже, принц Джон підніс свій жезл, як тільки лицар, об'їжджаючи арену, порівнявся з його ложею. Вершник негайно повернув коня і, зупинившися перед троном, опустив списа майже до землі і завмер, мовби очікуючи подальших наказів принца. Усі були в захваті від спритності, з якою він миттєво впорався з розпаленим конем І змусив його застигти мов статуя.

— Сер лицар Позбавлений Спадку, — мовив принц Джон, — оскільки це єдиний титул, яким ми можемо іменувати вас... Ви маєте виконати тепер почесний обов'язок: обрати прекрасну даму, котра посяде трон королеви кохання й краси і буде царювати на завтрашньому святі. Вам надається повне право вручити цей вінець кому вам завгодно. Та дама, якій ви його передастесь буде проголошена королевою завтрашнього турніру. Підніміть вашого списа.

Лицар підкорився, і принц Джон надів на кінець списа вінець із зеленого атласу, навколо якого був золотий обруч, прикрашений зубцями у вигляді сердець і наконечників стріл.

Лицар Позбавлений Спадку повільно проїхав далі уздовж арени, користуючись своїм правом переможця пильно розглядати численних красунь, що прикрашали своєю присутністю ці блискучі збори.

Нарешті він зупинився перед балконом, де сиділа леді Ровена, й очікування глядачів досягло вищого ступеня напруги.

Треба визнати, що якби, намічаючи свій вибір, лицар Позбавлений Спадку керувався тим, де під час турніру найбільше цікавилися його успіхами, йому слід було б віддати перевагу саме цій частині галереї. Седрик Сакс, який був у захваті від поразки тамплієра, а ще більше невдачі, що зазнали обидва його підступні сусіди — Фрон де Беф і Мальвуазен, — перехилившись через поруччя балкона, стежив за подвигами переможця не тільки очима, а й усім серцем і душею. Леді Ровена не менше нього була захоплена подіями дня, хоча нічим не виказувала свого хвилювання. Навіть незворушний Ательстан, здається, вийшов зі своєї звичайної апатії: він зажадав велику кружку мускатного вина й оголосив, що п'є за здоров'я лицаря Позбавленого Спадку.

Інша група, що містилася саме під галереєю, зайнятою саксами, не менше них цікавилася наслідком турніру.

— Праотець Авраам! — говорив Ісаак з Йорка в ту мить, коли відбувалося перше зіткнення між тамплієром і лицарем Позбавленим Спадку. — Як прудко скаче цей християнин! Доброго коня привезли здалеку, із самої Берберії, а він з ним так поводиться, -- наче це малий віслюк! А чудовий обладунок, який так дорого коштував! Він зовсім не береже їх, немов знайшов на великій дорозі!

— Але якщо лицар важить власним життям і тілом, батьку, заперечила Ревека, — чи можна очікувати, що він берегтиме коня й обладунок у такій страшній битві. Чи то через нерішучість, чи з якихось інших причин переможець майже хвилину стояв нерухомо. Потім він повільно й граціозно схилив списа і поклав вінець до ніг прекрасної Ровени. У ту ж саму мить заграли труби, а герольди проголосили леді Ровену королевою кохання й краси, загрожуючи карою всякому, хто на важиться виявити їй непокору. Серед норманських дівиць почулося невдоволене перешіптування: вони так само мало звикли до того, щоб віддавали перевагу саксонкам, як норманські лицарі не звикли до поразок у запроваджених ними ж самими лицарських іграх. Але ці вияви невдоволення потонули в голосних вигуках глядачів: «Хай живе леді Ровена — королева кохання й краси!» А з юрби простолюду кричали: «Хай живе саксонська королева! Хай живе рід безсмертного Альфреда!» Принц Джон так пришпорив коня, наче хотів зірвати на ньому свою досаду. Кінь рвонувся з місця і вмить опинився біля тієї галереї, де сиділа леді Ровена, біля ніг якої ще лежав вінець.

— Прекрасна леді, — мовив до неї принц, — прийміть емблему вашої царственої влади, якій ніхто не підкориться більш щиро, ніж Джон, принц Анжуйський. Чи не буде вам вгодно разом із вашим благородним батьком і друзями прикрасити своєю присутністю наш сьогоднішній бенкет у замку Ашбі?

Ровена залишилася безмовною, а Седрик відповідав за неї своєю рідною мовою.

— Леді Ровена, — сказав він, — не знає тієї мови, якою мусила б відповісти на вашу люб'язність, з цієї ж причини вона не може взяти участь у вашому святі. Так само і я, І благородний Ательстан Конінгсбурзький розмовляємо тільки мовою наших предків і наслідуємо їхні звичаї. Тому ми із вдячністю відхиляємо люб'язне запрошення вашої високості. А завтра леді Ровена візьме на себе обов'язки того звання, до якого закликав її добровільний вибір перемігшого лицаря, затверджений схваленням народу.

З цими словами він підняв вінець і поклав його на голову Ровени на знак того, що вона приймає тимчасову владу.

— Що він говорить? — запитав принц Джон, удаючи, ніби не знає по-саксонськи, тоді як насправді чудово знав цю мову. Йому передали зміст слів Седрика французькою.

— Гаразд, — сказав він, — завтра ми самі проведемо цю безмовну царицю до ЇЇ почесного місця. Але принаймні ви, сер лицар, — додав він, звертаючись до переможця, що все ще стояв перед галереєю, — розділите з нами трапезу?

Отут лицар уперше заговорив. Посилаючись на втому і на те, що йому необхідно зробити деякі приготування до завтрашнього змагання, він тихим голосом просив принца вибачити йому відмову від запрошення.

— Добре, — незадоволено сказав принц Джон, — хоч ми і не звикли до подібних відмов, однак постараємось якось перетрави ти свій обід, попри те, що його не бажають удостоїти своєю при сутністю ні лицар, який найбільше відзначився у бою, ні обрана ним королева краси.

По цій мові він намірився залишити арену і повернув коня назад, що було сигналом до закінчення турніру.

Різними дорогами, залежно від того, хто звідки прийшов, потяглися групи людей навколишньою галявиною. Більшість глядачів попрямувала до Ашбі, де чимало знатних гостей проживали в замку, а інші знайшли собі пристановище в самому місті. До числа їх входила і переважна частина лицарів, що були учасниками турніру чи збиралися взяти участь у завтрашнім змаганні. Вони повільно їхали верхи, розмовляючи між собою про події цього дня, а народ, який проходив повз них, вітав їх голосними вигуками. Такими ж вигуками проводили і принца Джона, хоча ці вітання були викликані радше розкішністю вбрання і пишнотою блискучого почту, ніж достоїнствами принца.

Набагато більш щирими і одностайними вигуками був зустрінутий переможець. Але йому так хотілося скоріше ухилитися від цих знаків загальної уваги, що він із вдячністю прийняв люб'язну пропозицію маршалів ратного поля зайняти один із наметів, розкинутих коло дальнього кінця огорожі. Як тільки лицар пішов до свого намету, розійшлась і юрба народу, що зібрався Подивитись на нього й обмінятися щодо нього різними міркуваннями й здогадками.


ГЛАВА X
Тільки-но лицар Позбавлений Спадку ввійшов до свого намету, як з'явилися зброєносці, пажі та інша обслуга, просячи дозволу допомогти йому зняти обладунок і пропонуючи змінити білизну й освіжитися обмиванням. Лицар Позбавлений Спадку навідріз відмовився від будь-яких послуг, кажучи, що в нього є власний зброєносець.

На цьому мужикуватому на вигляд слузі, схожому на йомена, був широкий плащ із темної повсті, а на голові чорна норманська хутряна шапка. Очевидно, побоюючись, як би його не пізнали, він насунув її на саме чоло. Випровадивши всіх сторонніх з намету, слуга зняв з лицаря важкий обладунок і поставив перед ним їжу й вино.

Лицар ледь устиг нашвидку поїсти, як слуга доповів, що його запитують п'ятеро незнайомих людей, кожен з яких привів коня у повному бойовому спорядженні. Коли лицар зняв обладунок, він накинув довгу мантію з великим каптуром, під яким можна було майже так само добре сховати обличчя, як під забралом шолома. Вийшовши з намету, він побачив зброєносців усіх п'ятьох призвідників турніру: він пізнав їх по коричнево-чорних каптанах і по тому, що кожен з них тримав на поводі коня свого хазяїна, нав'юченого його обладунком.

— За правилами лицарства, — сказав перший зброєносець, — я, Болдуїн де Ойлей, зброєносець грізного лицаря Бріана де Буагільбера, з'явився від його імені передати вам коня і зброю, які служили згаданому Бріану де Буагільберу під час сьогоднішнього турніру. Вам надається право залишити їх при собі чи взяти за них викуп. Такий закон ратного поля.

Четверо інших зброєносців повторили майже те саме і вишикувалися в ряд, очікуючи рішення лицаря Позбавленого Спадку.

— Вам чотирьом, панове, — одказав лицар, — так само як і вашим поважним і доблесним хазяїнам, я відповім однаково: передайте благородним лицарям мій привіт і скажіть, що я погано б повівся, позбавивши їх зброї і коней, які ніколи не знайдуть собі хоробріших і гідніших наїзників. На жаль, я не можу обмежитися такою заявою. Я не тільки на ймення, а й насправді позбавлений спадку і змушений зізнатися, що лицарі дуже зобов'яжуть мене, якщо викуплять своїх коней і зброю.

— Нам доручено, — сказав зброєносець Реджинальда Фрон де Бефа, — запропонувати вам по сто цехінів викупу за кожного коня разом із спорядженням.

— Цього цілком достатньо, — мовив лицар Позбавлений Спад ку. — Обставини змушують мене прийняти половину цієї суми. Із решти прошу вас, панове зброєносці, половину розділити між собою, а іншу роздати герольдам, вісникам, менестрелям і слугам.

Зброєносці з низькими уклонами стали висловлювати найщирішу вдячність за таку виняткову щедрість. Потім лицар звернувся до Болдуїна, зброєносця Бріана де Буагільбера:

— Від вашого хазяїна я не приймаю ні обладунку, ні викупу.

Скажіть йому, що наша суперечка не закінчена. Він сам викликав мене на смертний бій, і я цього не забуду. Нехай знає, що я ставлюся до нього не так, як до його товаришів, з котрими мені приємно обмінюватися люб'язностями: я вважаю його своїм смертельним ворогом.

— Мій пан, — відповідав Болдуїн, — уміє на презирство відповідати презирством, за удари платити ударами, а за люб'язність — люб'язністю. Якщо ви не хочете прийняти від нього хоча б части ну викупу, я мушу залишити тут його зброю і коня. Я певен, що він ніколи не принизиться до того, щоб знову сісти на цього коня чи надягти цей обладунок.

Чудово сказано, добрий зброєносцю! — сказав лицар По збавлений Спадку. — Ваша мова виказує сміливість і запальність, що личать тому, хто відповідає за відсутнього хазяїна. І все-таки не залишайте мені ні коня, ні зброї і поверніть їх хазяїнові. А як що він не побажає прийняти їх назад, візьміть їх собі, друже мій, і володійте ними самі. Оскільки я маю право ними розпоряджатись, охоче дарую їх вам.

Болдуїн низько вклонився і пішов разом з іншими, а лицар Позбавлений Спадку повернувся до намету.

— Дотепер, Гурте, — сказав він своєму служителю, — честь англійського лицарства не підупала в моїх руках.

— А я, — підхопив Гурт, — для саксонського свинопаса непогано зіграв роль норманського зброєносця.

— Це так, — відповідав лицар Позбавлений Спадку. — Але я весь час хвилювався, як би твоя незграбна постать не видала тебе.

Потім він звелів Гуртові віднести отриманий від зброєносців переможених лицарів мішок із золотом до міста Алібі і, розшукавши там єврея Ісаака з Йорка, віддати йому скільки треба за взяті в борг коня та обладунок.

Гурт надто ретельно виконав наказ свого хазяїна. Він дбав про його гроші, як про свої власні, і завдяки наполегливості зброєносця єврей погодився взяти за коня й обладунок лише вісімдесят цехінів, тобто значно менше справжньої вартості. Але дочка Ісаака, прекрасна Ревекка, яка була присутня при цій розмові, перестріла Гурта в сінях і дала йому гаманець із ста цехінами, наказавши віддати те, що належить, хазяїнові, а решту взяти собі.

Коли Гурт повертався назад, у яру, неподалік від містечка, його зустріли розбійники. Вони намірилися відібрати в нього золото, та, дізнавшись, кому Гурт служить, їхній ватажок вирішив відпустити вірного зброєносця з його грішми, сказавши, що,мовляв, його хазяїн, мандрівний лицар, має пройти через їхні руки без мита. Адже він схожий на них: так само бідний і знедолений, як вони, так само добуває собі хліб насущний гострим мечем. А головне, побив їхніх заклятих ворогів — Фрон де Бефа та Мальвуазена й оголосив ворожнечу не на життя, а на смерть Бріану де Буагільберу. Ватажок наказав двом розбійникам найкоротшим шляхом провести Гурта до місця турніру, суворо попередивши його, щоб не намагався дізнаватися, хто вони такі.

Діставшись після цих пригод до намету хазяїна, Гурт усе йому розповів. Лицар Позбавлений Спадку був здивований щедрістю Ревекки не менш, ніж великодушністю розбійників. Утім, він недовго міркував про всі ці дивні події, бо хотів скоріше лягти спати. Йому було конче потрібно як слід відпочити, аби набратися сил для завтрашнього змагання.
ГЛАВА XI
Та Гуртові нічні пригоди на тому не закінчилися. Він і сам про це подумав, коли, проминувши два-три осібні будинки край міста, опинився на глибоко в'їждженому путівці між двома високими узбіччями, порослими ліщиною та падубом; а подекуди через ту дорогу простягав покорчені руки-гілля старий карлуватий дуб. Путівець був за останні дні ще дужче розбитий колесами численних возів, що довозили всякі потрібні припаси на турнір. Там панувала густа темрява, бо узбіччя й кущі затінювали його від тьмяного світла щербатого місяця.

Від містечка долинали далекі звуки гульні, серед яких часом розрізнявся гучний регіт, а то й зойк, а інколи — уривки музики. Всі ці звуки, що свідчили про розгардіяш у місті, забутому шляхтичами-воїнами та їхньою розбещеною челяддю, трохи тривожили

Гурта. «Правду казала єврейка, — твердив він сам собі. — Присягаюся святим Дунстаном, краще б мені бути вже вдома з усім оцим скарбом! Тут же стільки... не скажу мандрівних злодіїв, але мандрівних лицарів і мандрівних джур, мандрівних ченців і мандрівних менестрелів, мандрівних штукарів і мандрівних блазнів, що був би в небезпеці й чоловік з однією маркою в кишені, не те що бідний свинопас із повною торбою цехінів. Якби хоч вибратись із оцього мороку під цими клятущими кущами, аби я принаймні побачив тих торбохватів, перше ніж вони скочать мені на плечі»

Гурт піддав ходи, аби вийти на відкрите місце, до якого вів цей путівець, але це йому не дуже допомогло. Тільки-но він дістався кінця путівця, де хащі були найгустіші, як на нього накинулося четверо — саме так, як він того боявся: по двоє з кожного боку дороги, — і схопили його так міцно, що будь-який опір був би вже запізнілий.

— Віддавай, що несеш, — сказав один із них. — Ми носії чужого добра, ми кожній людині ношу полегшуємо.

— Ну, моєї ви так просто не полегшили б, — пробурмотів Гурт, чиєї простацької чесності не могло порушити навіть пряме насильство, — якби я міг бодай тричі кулаками відмахнутись у її обороні.

— А це ми зараз побачимо, — сказав грабіжник, тоді повернув ся до своїх товаришів: — Відведіть цього поганця. Я бачу, йому мало, щоб у нього гамана відняли, дурневі ще хочеться, щоб йому голову провалили й пустили кров із двох жил відразу.

Гурта згідно з цим наказом потягли далі і, досить безцеремонно перетягши через високе узбіччя по лівому боці путівця, повели кущами, що лежали між путівцем і відкритою місциною. Брутальні провідники затягли його в самий глиб цих хащів, а тоді несподівано зупинились на великій, майже без дерев галявині, досить ясно освітленій промінням місяця. Там до них приєдналися ще двоє, що очевидячки теж належали до ватаги. Вони мали короткі мечі при боці та окуті залізом киї в руках, і Гурт тепер побачив, що кожен з них мав на обличчі машкару. Тепер уже не могло бути жодних сумнівів щодо їхнього ремесла.

— Скільки маєш грошей при собі, мугирю? — спитав один з грабіжників.

— Моїх власних — тридцять цехінів, — похмуро відповів Гурт.

— Плати пеню, плати пеню! — загукали всі розбійники. — Щоб то сакс мав тридцять цехінів і вертав з містечка тверезий! Хай сплатить за пеню всі тридцять, і ніяких відмагань!

— Я відкладав їх, аби викупитися з неволі, — відказав Гурт.

— Ти йолоп! — сказав один з грабіжників.— Таж три кварти подвійного пива зроблять тебе так само вільним, як твій пан, ба ще й вільнішим.

— Гірка правда, — погодився Гурт. — Та коли ці самі тридцять цехінів куплять мені волю у вас, то розв'яжіть мені руки, і я їх вам заплачу.

— Стривай,— сказав один з розбійників, що мав, здавалось, якусь владу над рештою,— у тому гаманці, що я намацую крізь твій плащ» грошей більше, ніж ти нам сказав!

— Мій пан — добрий лицар, — відповів Гурт, — і то його гроші. Я б про них не сказав, якби ви вдовольнились моїми.

— Ти чесний чоловік, - відказав розбійник, — за це ручуся. Та й ми не такі вже віддані злодійському богові, щоб поласитись на твої тридцять цехінів, якщо тільки ти поведешся з нами по щирості. Та поки що з гаманом попрощайся. — Він зняв з Гуртових грудей чималу шкіряну торбину, в якій лежав і гаманець від Ребеки разом з рештою цехінів, тоді запитав знову.

— А хто твій пан?

— Лицар, Позбавлений Спадщини, — відповів Гурт.

— Це той, що своїм добрим списом здобув сьогоднішній приз на турнірі? А як його звуть і якого він роду? — спитав розбійник.

— Він сам не хоче цього розкривати, — відповів Гурт. — То й від мене ви про це нічого не дізнаєтесь.

— А як звуть тебе самого і якого ти роду?

Як я це скажу,— відповів Гурт,— то ви й про нього здо гадаєтесь.

— Ну й нахаба ж ти,— сказав розбійник.— Та про це далі. Звідки в твого пана ці гроші? Чи це спадщина, чи як він їх добув?

— Своїм добрим списом, — відповів Гурт. — У цих гаманах — викуп за чотирьох добрих коней і чотири обладунки.

— А скільки тут усього? — спитав розбійник.

— Двісті цехінів.

— Усього двісті цехінів! — здивувався розбійник.— Твій пан був дуже поблажливий до переможених, що взяв такий малий викуп. Назви тих, хто заплатив йому цим золотом.

Гурт назвав їх.

— А обладунок і кінь храмівника Бріана де Буагільбера? Який викуп за них сплачено? Бачиш сам, мене не обдуриш.

— Мій пан, — відповів Гурт, — не хоче брати з храмівника ні чого, крім його життя. Вони смертельні вороги, і ніякої ґречної розмови між ними не може бути.

— Он як! — вигукнув розбійник і, трохи помовчавши, спитав: — А що ти робив оце в Ашбі з такими грішми на руках?

— Я пішов туди,— відповів Гурт,— заплатити Ісакові з Йорка за бойове спорядження, що він його добув моєму панові для цього турніру.

— І скільки ж ти заплатив Ісакові? Як судити з ваги, то гадаю, що в гамані твоєму ще є двісті цехінів.

— Я заплатив Ісакові, — сказав сакс, — вісімдесят цехінів, а він тоді вернув мені сто.

— Що?! Як?! — загукали зразу всі розбійники.— Ти що, за дурнів нас маєш, що плетеш такі несусвітні брехні?

— Я вам сказав щирісіньку правду, — запевнив Гурт. — Ви знайдете рівно стільки в шовковому гамані, що лежить теж у моїй торбі, окремо від решти грошей.

— Подумай добре, чоловіче, — сказав ватаг. — Ти говориш про єврея, ізраїльтянина, а вони не можуть повертати золото, як не може сухий пісок їхньої пустелі вернути кухлик води, що пролив на неї прочанин.

— У них не більше милосердя, — озвався один з розбійників, — ніж у непідплаченого стражника.

— А проте я сказав правду, — відповів Гурт.

— Викрешіть-но світла,— звелів ватаг.— Я перевірю цей га ман. І коли воно все так, як каже цей чоловік, то євреєва щедрість — майже таке саме диво, як та вода, що його пращури виточили з каменю в пустелі.

Викресали вогню, і розбійник заходився перевіряти торбину. Решта обступили його, і навіть ті двоє, що тримали Гурта, послабили стиск, витягуючи шиї, щоб побачити, що там знайде ватаг. Скориставшися з такого їхнього недбальства, Гурт несподівано й зовсім випручався з їхніх рук і міг би втекти, якби вирішив покинути напризволяще панові гроші. Але він і не подумав про це.

Натомість він видер у одного з розбійників киюру й ударом звалив з ніг ватага, що не чекав нічого такого, і вихопив у нього гаман з грішми. Та розбійники були занадто спритні й знову схопили торбинку й самого Гурта.

— Негіднику! — сказав ватаг, підводячись.— Ти мало не провалив мені голови, і якби ти був у інших руках, то заплатив би життям за таке зухвальство. Та я тобі зразу скажу, що на тебе чекає. Тільки спершу поговорімо про твого пана: лицарева справа повинна вирішуватись перед справою джури — такі-бо порядки в лицарстві. А ти поки що постій тихо: якщо знов ворухнешся, ми тебе вгамуємо вже навіки. Хлопці! — звернувся він до своєї ватаги. — Цей гаман гаптований гебрейськими літерами, і я вірю, що цей чолов'яга сказав нам правду. Треба пропустити мандрівного лицаря, його пана, крізь нашу митницю без мита. Він надто схожий на нас, аби мати його за здобич: адже собаки не гризуться з собаками там, де вистачає вовків та лисиць.

— Схожий на нас? — перепитав один з ватаги. — Хотів би я по чути, чим же він такий схожий.

— Ти що, дурню! — здивувався ватаг: — Хіба він не так само бідний і позбавлений спадщини, як і ми? Хіба він не дав чосу Фрон-де-Бефові та Мальвуазенові, як і ми б дали, якби змогли? Хіба він не ворог Бріанові де Буагільберові, якого й нам доводиться боятись? Та хоч би й не так, то хіба б ти порадив нам показати себе підлішими за нечестивого єврея?

— Та ні, це вже була б ганьба, — погодився ще один з ватаги. — А все ж коли я був у ватазі старого товстуна Генделіна, ми таких церемоній не знали. А оцього нахабного мугиря — що, я питаю: і його відпустити, не поскубши?

— Та ні, якщо ти зможеш поскубти його, — відказав ватаг. — Слухай, чоловіче, — повернувся він до Гурта, — коли вже ти такий шпаркий хапатись за кия, то, може, вмієш і битися ним?

— Про це, мабуть, треба тебе спитати,— відказав Гурт.

— Та вже ж, бігме, ти мене чесонув добряче, — сказав ватаг. — Коли й з оцим хлопцем так зумієш, то йди собі куди схочеш; а як ні — що ж, коли ти такий уже твердий на вдачу, то, мабуть, доведеться мені самому дати за тебе викуп. Бери свого кия, Мельнику, — додав він, — та бережи голову. А ви відпустіть полоненого й дайте кия і йому. Світла вистачить, хай відчухрають один одного.

Два перебійці, озброївшись однаковими киюрами з окутими залізом кінцями, вийшли на середину галявини, де було видніше; тим часом розбійники реготали та гукали до свого товариша: «Мельнику, побережи свою довбешку!» А Мельник, тримаючи свого кия за середину й крутячи ним над головою — французи називають такий спосіб бою «крутити млинка», — вихвалявся:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка